Школа під опікою трьох Миколаїв

Нині тільки пустка , румовисько , стихійне сміттезвалище , засипана відходами криниця та здичавілий сад .І навіть вітер , який вривається сюди крізь повибивані очища вікон , втікає звідси , отруєний запахом нашої доби .

А починалося все з того , що на початку минулого століття , після університетських студій , на вчительську практику до Коломиї прибув Василь Породко . У місті , яке стало для його великої родини рідним . , він видав книжку " Як плекати і доглядати садовину , коли хочеться мати з неї дохід " . Це за ініціативи директора чотирикласової Святомиколаївської школи в місті активно діяли курси садівників і пасічників , де він читав лекції . Тодіто маленьким першорічником прийшов сюда Микола Серганюк , син Івана , який народився 24 грудня 1898 року в Коломиї . У смертельному герці закрутили його події Першої світової , а 1 листопада 1918 року зоставили у Львові . Та не надовго , бо вже після проголошення ЗУНРу служив в Українській Галицькій Армії , спочатку десятником , а відтак рахунковим булавної сотні . Брав участь у бою під Вінниками , навчав новобранців у вишколі січових бригад . Під натиском польських окупантів відступали за Збруч , де були радощі і розчарування , голод і холод , тиф і довга дорога назад до отчого порога . І тільки в місті над Прутом , він змінив багнет на студентське перо - дуже хотів бути вчителем . Попри те закінчив ще й Станіславську духовну семінарію , а 1933 - го подав документи до чеської господарської академії , за сумісництвом навчаючи селянських дітей у Пилипах та Бібриках , що над Сяном . За німецької займащини опинився в таборі неподалік від Відня . Тікав , переховувався у родини в Дрездені . І знову його надійним прихистком стала Коломия .

Акурат на Різдво 1946 року Микола Серганюк знову повернувся до своєї школи , але вже як людина , яка мала вести її протягом усього свого життя , опікуватися нею , вдихнути в неї нове життя . І тоді зі скособоченої дерв"яної сигнатури над входом весело закалатав дзвінок ., скликаючи дітлашню до свіжовибілених класів . Широкомасштабним був фронт ремонтних робіт , бо під час війни тут розміщувався німецький лазарет . Подвір"я засіяли травою , обгородили і навіть завели кролеферму . У квітні 1948 року на тереторію школи привезли 100 саджанців фруктових дерев і 150 кущів смородини . Така подія вилилась у справжнє свято як для учнів , так і для непогамовного директора . Завдяки працівникам зеленого господарства сад щепили і доглядали , бо то була гордість не лише для школярів , але й цілої округи .

Якраз під Різдво 1968 р. підоспіла Серганюкова пенсія . Ще довго банувало серце за цим брукованим подвірям , адже й далі все відбувалося у нього перед очима , бо старенький учитель мешкав навпроти .

Про Миколу Серганюка знову заговорили аж через два десятки років , на зорі незалежності . І досі бачиться , як цей шанований у місті чоловік у грудні 1989 р вийшов з синьо- жовтою опаскою на сцену Будинку культури залізничників , де вперше за часи тоталіризму відбувся вечір " Гей ви , стрільці січовії " . Наступного року , на день Злуки , його з прапором у руці , бадьорого й життерадісного , можна було зустріти в живому ланцюзі єднання між Сходом і Заходом України .

А що ж його школа ? Ще тоді вона була філією ЗШ №1 ім Стефаника . І як не парадоксально , але саме в роки проголошення державності , які ревно наближав Микола Серганюк , цей навчальний заклад підійшов до своєї останньої межі . З неї , онімілої й обезлюдненої , повитягали нутрощі й залишили конати на узбіччі .

Але , здається , нарешті крига скресла . Єпископ Коломийсько - Чернівецької єпархії кир Микола Сімкайло зумів довершити давній задум свого попередника , покійного владики Павла Василика . Як істинний пастир людських душ , він виношує задум розмістити в колишній школі св. Миколая невеличку церковцю , з притулком і стадіоном , компютерним класом і кваліфікованими опікунами для довколішньої дітлашні . І тоді , напевно , мрія трьох Миколаїв стане реальністью .