У ЩО ВІРИЛИ ГУЦУЛИ?

Значно важче втямити гуцульські повір'я, в яких змішані язичеські вірування i християнство, випробувані століттями народні прикмети i просто забобони. Ще наприкінці 19 століття закарпатський священик отець Теодозій Злоцький зібрав цікавий етнографічний матеріал про гуцульські звичаї та вірування, який став основою для його праці "Забобони, вірування i деякі звичаї з середовища підкарпатського руського народу", опублікованої в угорській газеті "Kelet". Як стверджують сучасні етнографи, окремі з описаних Теодозiєм Злоцьким повір'їв побутують серед гуцулів i сьогодні. До речі, у цьому легко переконатися, просто приїхавши на Гуцульщину... Щоб урожай не з’їв хробак… Обділені родючою землею гуцули готові життя покласти за кожен клаптик свого поля чи косовиці. Суперечки через межу в горах виникали і виникають досить часто. Тому, мабуть, i з'явилося у горян таке повір'я, начебто кроти – це ті померлі, які при таких суперечках за землю давали на суді неправдиву присягу. За це їх не приймають ні на тому, ні на цьому світі, тож вони розплачуються за свої гріхи під землею. Світлина Миколи Сеньковського, 1930 Певна річ, зі скупих гірських ґрунтів гуцулам прогодуватися важко. Тож i доводиться їм трудитися на землі не лише з мотикою в руках, але й із дотриманням певних ритуалів. Скажімо, у деяких селах гуцули ніколи не посадять цибулю у середу, бо переконані, що тоді вона не виросте круглою. Тут також вірять, що не можна плювати на городі, бо від того зігниє капуста i часник. А ще на городі не можна їсти. Інакше весь урожай з'їсть хробак. Світлина Миколи Сеньковського Повір’я на Гуцульщині часто бувають пов’язані з релігійними святами. Так, у п'ятницю перед Трійцею вони втикають між капустою гілки ліщини i дуба, щоби на городину не нападали шкідники. А свято Введенія Богородицi (4 грудня) є першим днем ворожіння з коровами. Того дня гуцулка підсмажує чотири куски хліба, змащує їх медом, посипає сіллю i кладе в чотири кутки хліва, щоб корова почала добре доїтися. У гуцулів існує багато ритуалів, покликаних захистити корову від відьом, які, за тутешніми повір'ями, забирають у неї молоко. Для цього корову, яка щойно отелилася i яку ще не ссе теля, переводять тричі через брилу камя'ної солі. Потім кожну п'ятницю корові дають шматочок з цієї солі, поки вона доїться. У день святого Юрія (5 травня) як оберіг від відьми на дверях хліва вішають борону. А напередодні цього свята корові змащують місце між рогами й хвіст часником та дьогтем і в чотири кути хліва кладуть часник, щоб відьма не зайшла. Світлина Миколи Сеньковського, 1930 Існують також свої забобони у чабанів, які ціле літо на полонинах випасають худобу. Пастух, який вперше виганяє отару на пасовисько, мусить взяти із собою замкнутий замок, щоб паща звірів була замкнута цілий рік. Також впродовж того дня він не має права нічого їсти, щоб вовки не викрадали тварин. Цей звичай деякі дослідники пояснюють тим, що гуцули таким постом намагаються догодити Богові. Не плюй у вогонь! Виходячи з отарою на полонини, пастухи повинні також розпалити так званий живий вогонь: полум'я добувають тертям двох шматків м'якого дерева. Ватру мусять підтримувати весь час, поки перебувають на полонині. Взагалі ставлення до вогню у горян особливо трепетне, прикмет та забобонів, що стосуються вогню, у них чимало. Скажімо гуцули вірять, що, коли дитині подати хліб над вогнем, вона обов'язково виросте злодієм. А якщо хто плюне у вогонь, у того на язиці утвориться міхур. Гріхом також вважається кинути у вогонь волосся. Коли вогонь у печі сильно тріщить, гуцул скаже, що до хати прийде розгнівана людина. Цікавими є гуцульські ритуали для порятунку від пожежі. Скажімо, щоби пожежа не поширювалася, треба голому оббігти довкола хати. Для цього ж сусідки перед домом мають обертати сито у напрямку протилежному до того, в якому рухається вогонь. А якщо хата зайнялася від удару блискавки, то загасити вогонь, вважають гуцули, можна тільки молоком. У середу краще не хворіти Вогонь – це лице Бога, кажуть гуцули i ставляться до нього з відповідною шаною, чекаючи магічної допомоги i навіть зцілення. Скажімо, побутує серед гуцулів думка, наче плаксиву дитину треба вночі помити, а воду вилити у той бік, звідки світиться далека ватра. I тоді дитина перестане плакати. Загалом у гуцулів є багато рецептів для оздоровлення за допомогою різних містичних обрядів. Хворому, наприклад, миють руки i ноги водою, яку потім виливають на собаку, щоби шкодило собаці, а не йому. А коли весною принесуть з лісу перший букет сон-трави, одну квітку розжовують i ковтають, щоб цілий рік бути здоровим. При першому громі гуцули вважають корисним вдарити головою об камінь i говорити: "Тоді би боліла голова, коли захворіє се каміння". Коли вперше загримить також добре було б прикусити залізо, щоб зуби не боліли. Хворого на сухоти на сонці обливають спеціально приготовленою рідиною. У горщик кладуть три головки часнику, заткані у картоплину, три камінці, ложку, п'ять веретен i ножик. Потім у горщик набирають води з поверхні річки з отвором за течією, а тоді до того всього додають попіл і варять протягом трьох діб до сходу сонця з таким замовлянням: "Пропади, хворобо, туди, де кури не кудкудачуть, гуси не гогочуть, куди вода не затікає, сонце не заглядає, місяць не засвітить, а то я тебе голками поколю, камінням розіб'ю, ножем розріжу, водою задушу, ложкою відстороню, веретеном відплету". Якимось фатальним днем гуцули вважають середу. Хто того дня захворіє, стверджує повір'я, той неодмінно помре. Побачити, як відкриється небо Під час Різдвяних свят, Нового року та Водохреща на Гуцульщині практикують різноманітні ворожіння. У Святвечір газда має відібрати у першого колядника палку i вдарити нею корову, щоб вона стала тільною. А ще гуцули вірять, що коли в перший день Різдва поститися i обвести стіл ланцюгом, тримаючи його там до Нового року, то вовки не нападатимуть на маржину. Перед настанням Нового року на печі розкладають стільки гарячих вуглинок, скільки осіб є в сiм'ї, зазначивши, яка жаринка кому належить. Гуцули вірять, що члени сім'ї помиратимуть в тому порядку, в якому згасатимуть куски жару. У ніч на Хрещення гуцули чекають, що відкриється небо. Кому пощастить це побачити, той отримає те, що просить. Вважається необхідним попросити Бога, щоб душа потрапила в рай. А напередодні Водохреща гуцули добре годують худобу, щоб вона не нарікала на господарів. Вважається, що в ніч на Хрещення отримує здатність говорити i худоба, i взагалі всі живі та неживі предмети. А для прогнозування погоди на цілий наступний рік гуцули ворожать на цибулі. У передвечiр'ї дня заговіння перед великоднім постом посипають сіллю 12 цибулин. Яка з них за рахунком на ранок стане дуже вологою, у відповідному місяці будуть дощі. ...Звичайно не всі вірування до сьогодні залишилися живими явищами у повсякденному побуті гуцулів. Але навіть ті повір'я, що звелися, як писав Теодозiй Злоцький, до "язичеських байок на християнських устах", продовжують бути цікавими як етнографам, так i просто людям, які прагнуть пізнати незбагненну душу цього гірського народу.

Область за територією порівняно невелика, але за характером рельєфу належить до числа найбільш мальовничих в Україні. Третину території займають Карпатські гори, а дві третини - передгірська і рівнинна зони. Рівнинна зона знаходиться на північному сході й прилягає до Дністра. Тут знаходиться обласний центр - місто Івано-Франківськ (255 м над рівнем моря). Передгірську частину складають горбисті передгір'я. Гірська частина області зайнята Східними Карпатами, що поділяються на масиви Чорногора, Гринява, Чивчини. Тут же, в Чорногірському хребті, на межі із Закарпаттям підноситься найвища гора України Говерла (2061 м). Кліматичні умови - м'яка зима із середньою температурою -5° С і тепле літо (+ 18° С) - сприяють організації цілорічного відпочинку та лікування. Сніг на схилах Карпат лежить кілька місяців, що важливо для розвитку гірськолижного спорту. Ріки в значній частині швидкоплинні, утворюють каскади й водоспади, що є цінним для водного туризму. Найбільшими річками є оспівані в народній творчості сивий Дністер та швидкоплинний Прут, який бере початок на території області з-під Говерли.
В області є десять курортних місцевостей. Для курортної терапії використовуються кліматичне лікування, мінеральні ванни. Серед курортів - низькогірні Татарів, Яремче і Микуличин Яремчанської міськради, Мислівка і Новий Мізунь Долинського району, Шешори Косівського району та м.Косів, високогірні Ворохта і Яблуниця Яремчанської міськради і бальнео-грязевий передгірний курорт Черче Рогатинського району.
Давно відомим туристичним центром Івано-Франківщини є Яремче, розташоване в мальовничій улоговині між горами на березі р.Прут (має понад 30 туристсько-рекреаційних закладів та більше 100 садиб сільського, зеленого туризму).
Карпатський регіон України славиться багатством мінеральних вод. Серед мінеральних джерел Івано-Франківщини найбільш відомим є джерело води "Горянка", аналогічної за дією трускавецькій "Нафтусі", в с.Новий Мізунь Долинського району. Лікувальні властивості джерела "Буркут" для лікування внутрішніх органів були відомі ще у XIX ст. Для лікування опорно-рухового апарату використовуються торфові грязі і мінеральні води курорту Черче. Перспективними для лікування є води курорту Шешори з високим вмістом органічних речовин.
Земля прикарпатська оспівана в давньоруських писемних пам'ятках як осідок східних слов'ян.
В області є п'ять міст, що згадуються в давньоруських літописах. Серед них Тисмениця (1143), Снятин (1158), Тлумач (1213), Коломия (1240). Та найдавнішим є Галич, перша згадка про який відноситься до 898 р. Відомо, що Галич був столицею могутнього Галицького князівства і Галицько-Волинської держави. Тут створений Національний заповідник "Давній Галич".
Найбільшим культурним та економічним центром краю є обласний центр Івано-Франківськ (237 тисяч мешканців), історія якого налічує три з половиною сторіччя.
Важливим культурним і духовним осередком краю було і залишається місто Коломия, третє за населенням після Івано-Франківська і Калуша. Населення міста й околиць створило немало перлин духовної та матеріальної культури. Скарбницею народних промислів є Коломийський музей народного мистецтва Гуцульщини і Покуття імені Є.Кобринського, що діє від 1935 року, музей "Писанка" оригінальної архітектури (у формі писанки), де зібрано біля 10 тис. екземплярів писанок з України та інших країн, де є українська діаспора
Етнографічно населення Івано-Франківщини поділяється на Опілля, Покуття, Бойківщину та Гуцульщину. Їх мешканці зберегли деякі відмінності в мові, одязі, культурі та побуті й уже цим привертають увагу туристів.
Тут же розвинені різні види художніх народних промислів. Під руками різьбярів, гончарів, мосяжників, ткачів народжуються мистецькі вироби, що розходяться по світу. Визнаним центром гуцульського мистецтва є Косів. І зарубіжні, і вітчизняні туристи вважають за необхідне відвідати знаменитий косівський ярмарок та придбати для себе мистецькі вироби.
Івано-Франківщина має велику культурно-історичну спадщину. Такі давні і цінні пам'ятки як церква Пантелеймона, під Галичем (XII ст.), Манявський скит (XVII ст.), дерев'яні гуцульські і бойківські храми відомі за межами країни.
Найпопулярніші туристичні місця краю:
" Манявський скит (Богородчанський р-н);
" Гошівський монастир (Долинський р-н);
" гора Говерла (2061м., Чорногірський хребет);
" колишня обсерваторія на г. Піп Іван (2026 м);
" високогірні озера Несамовите, Бребенескул, Марічейка ( Чорногірський хребет);
" національний заповідник "Давній Галич";
" залишки Пнівського замку (м.Надвірна);
" Косівський сувенірний ринок ;
" музеї Писанки та народного мистецтва Гуцульщини і Покуття (м. Коломия);
" музей І.Франка (с.Криворівня Верховинського р-ну);
" скелі Довбуша (с. Бубнище поряд з м.Болехів);
" скелі "Писаний камінь" (Верховинський р-н);
" "сріблясті" водоспади в с.Шешори (Косовський р-н);
" вузькоколійка "Карпатський трамвай" (Волинський, Рожнятівський р-ни);
" Сокільський хребет (Косівський р-н);
Цікавими туристичними маршрутами на Прикарпатті є:
" гірські - на г. Говерла і г. Піп-Іван, по Чорногірському хребту (від озера Несамовите до озер Марічейка), по Горганах та інші;
" водні - по Дністровському каньйону і річках Білий і Чорний Черемош, Прут, Лімниця;
" пішохідні - по полонинах Карпат, до Манявського водоспаду;
" лижні - на г. Кукул та інші.
" автомобільні та велосипедні маршрути, найвідомішим з яких є маршрут "Прикарпатське кільце".
" автомобільний, на якому зосереджено багато пам'яток української, польської, австрійської, румунської, татарської культури і архітектури
"Золоте кільце південної Галичини"
Туристи мають можливість покататися на гірських лижах в Яблуниці, Ворохті, Косові. Діє сучасний гірськолижний комплекс в с. Поляниця. Людям, які ніколи не пробували цим займатись не варто впадати у відчай. Досвідчені інструктори за 2-3 години навчать новачка досить впевнено триматись на лижах на снігових схилах.
На річці Дністер є прекрасні місця для польотів на дельтапланах та парапланах в селах Одаї та Ісаків Тлумацького району. Вже створені маршрути та розвивається необхідна матеріальна база для любителів подорожувати на гірських велосипедах та на гуцульських кониках.
Популярними є водні туристичні маршрути та різні форми командного та активного відпочинку. Сплав гірськими річками, Білий та Чорний Черемош, Прут, Лімниця. Найкращий час для проходження річок Карпат - кінець квітня - перша декада травня, коли танення снігів є найбільш інтенсивним. Каньйонами рівнинного Дністра на плотах можна проходити з травня по вересень.
Існуюча база рекреаційних закладів різних форм власності (120 одиниць на 12,5 тисячі місць) дає можливість нарощувати лікувально-оздоровчі, туристичні, спортивні послуги, в тому числі й для іноземних туристів.
В області є сучасні міжнародного рівня туристично-рекреаційні заклади, зокрема готель "Аускопрут", "Надія" в м.Івано-Франківську", відпочинковий комплекс "Синьогора" в с.Гута Богородчанського району, готель "Князь Олег", в м.Долині, готель "Писанка" в м.Коломия, туристичні комплекси "Байка", "Легенда Карпат" у м.Косові, готель "Маливо" у Надвірнянському районі, база відпочинку "Карпати" в м.Яремче та ін.
Туристичні послуги надають 70 туристичних операторів та агентів.
Все більш популярним стає сільський зелений туризм. Сьогодні понад 300 сільських господарів приймають туристів у своїх садибах. Туристів приваблює до них зручна система поселення, сучасне обладнання приватних пансіонатів, близькість до природи, співвідношення "ціна" - "якість послуг", гостинність та домашня атмосфера при організації відпочинку, а окрім того, чудові страви національної кухні. Найпопулярнішими є Косівщина, Верховинщина, Яремчанщина та Рожнятівщина.
В області розроблено ряд інвестиційних проектів в галузі туризму, зокрема:
" побудова туркомплексу "Скелі Довбуша" в с.Бубнище Долинського району;
" реконструкція існуючих закладів з метою підвищення комфортності ;
" відбудова обсерваторії на г. Піп-Іван з подальшим використанням її як станції багатофункціонального призначення з туристичним притулком ;
" побудова автодороги Верховина - Шибене з утворенням пункту переходу на кордоні з Румунією ;
" проект "Карпатський трамвай" (використання лісорозробних вузькоколійних доріг для туристичних цілей.

Ляльку часто використовували у ритуалах. При виготовленні ритуальної ляльки в неї вплітали все те, від чого людина хотіла позбутися (біди, хвороби), і спалювали на вогнищі, або топили у воді. При розкопках Помпей були виявлені численні лялькові лавки із збереженим товаром. Ляльковим ремеслом займалися не тільки гончарі, але і знамениті скульптори й різьбярі по дереву. У Єгипті знайдена римська ганчір'яна набивна лялька: виконана з грубого полотна та набита клаптиками і папірусом. Дітки часів Римської імперії грали не тільки ляльками. Достеменно відомо, що в Древньому Римі були лялькові будиночки з мініатюрними меблями, іграшкові звірики, солдатики, вовчки (дзига по-нашому), кульки і холо-хупи ... Виготовлялися ляльки з обпаленої глини (найдешевший варіант), а також з кістки, дерева, воску, бурштину, бронзи, міді і навіть срібла з золотом. Подібно грецьким лялькам, римські робилися голенькими, без одягу. Ганчір'яна лялька, Стародавній Рим (4-3 ст. до н.е.) Висота 19 см (Британський музей) Дана ганчір'яна лялька чудово складена - подивіться на пропорції! Руки зроблені з скрученого лляного полотна (нагадує стародавні слов'янські), кольорова вовняна тканина, нині майже втрачена, покривала обличчя і тіло. До кінця не ясно, жінка це або чоловік, але синя намистина (праворуч), швидше за все, частина прикраси - можна припустити, що це жінка. Лялька збереглася тільки завдяки посушливому єгипетському клімату, на підставі єгипетських знахідок епохи Стародавнього Риму ми можемо зробити висновок, що лялька була дуже популярна, ця популярність притаманна їй до сих пір на території сучасної Італії. Ляльок можна було бачити в будь-якій селянській хаті. Вони виконували різні функції - охороняли житло, дітей, сон, берегли господарство. Діти любили ними бавитися. Українська лялька-мотанка Мотанка відрізняється від звичайної іграшки відсутністю обличчя. За уявленнями язичників через обличчя в ляльку вселяється душа. А душа буває доброю чи поганою. Матеріалами для виготовлення служать натуральні матеріали (сіно, солома, дерево, трави, сухе листя, насіння, зерна). Прикрашали мотанку народними орнаментами та вишивкою. Народ вірив, що в мотанці знаходиться дух предків і що вона може передавати досвід з покоління в покоління. Українці вважали, що цей символ приносить їм багатство та успіх. Секрети виготовлення ляльок передавалися в родині від матері до дочки. Коли дівчина виходила заміж, мати дарувала їй ляльку-мотанку, як оберіг для нової домівки. Хворій дитині давали пограти з лялькою. Після чого її знищували. У народі вірили, що вона вбере в себе її недугу. Коли дитина виростала, її місце в колисці займала лялька. Вона охороняла це місце від нечистої сили до народження наступної дитини. На Різдво виготовляли спеціальних ляльок із зерна. Вони символізували добрий урожай. Існувало три типи ляльок-мотанок: немовля, баба-берегиня, наречена. При народженні дитини українці виготовляли ляльку-немовляти. Лялька виконана у вигляді немовляти в пелюшках. Її укладали в ліжечко поряд з дитиною для охорони її сну та здоров'я. Баба-берегиня допомагала оберігати достаток сім'ї. У середину ляльки вкладали монети, зерно, вовну для збереження домашнього тепла, отримання хорошої вовни овець та грошового достатку. Лялька-наречена захищала дівчат від пристріту і підтримувала їх. Цю ляльку багато одягали і прикрашали, так як вона символізувала придане нареченої і привертала багатого нареченого. В Україні народну ляльку робили з соломи, тканини, шматочків старого одягу, ниток. Спосіб простий - перекручування й перев'язування тканини. На обличчі такої ляльки різними нитками намотується хрест. Ляльок-мотанок або не одягали або шили їм одяг. Іноді це були мініатюрні народні костюми, традиційні для тієї чи іншої місцевості. Колись такі ляльки робили всюди: наші прапрабабусі інших ляльок і не знали. Мотанка виготовляється з доступного дешевого матеріалу і без будь-яких інструментів. Може бути сплетена з соломи або зовсім без застосування нитки. Голова називається «лялькою». Для неї шматочок тканини складається вузькою смужкою, а потім загортається «рулетиком» і обмотується тканиною. «Лялькою» називається і перший обжинковий сніп, закручений особливим способом. Голова приєднується дуже просто: до колодки, до трісці, до кукурудзяного початку та ін. Мотанка навіть може не мати рук, тільки обгортається тканиною. І тут вже годиться все, що знайдеться в господарстві. Раніше найціннішою прикрасою для ляльки ставали шматки старих вишитих сорочок, іншого одягу. Мотанки не мали обличчя, а замість очей, рота - хрест з ниток. Хрест у колі - це солярний знак*, таким чином, лялька з таким обличчям несе в собі сонячну енергетику. У голівку мотанки часто зав'язували зерна пшениці. Це також додавало їй сакральне значення, так як зерно пов'язане з померлими або ненародженими душами. Коли його «ховають», воно оживає, проростає і знову починає вічний кругообіг життя. Тому мотанку пов'язують з уявленнями про життя і небуття, з досвідом минулих поколінь та їх зв'язком з майбутніми поколіннями. Мотанка пов'язана з усіма аграрними святами. Її роблять на Колодія, наприкінці Масниці (як уособлення зими, яку спалюють), на Івана Купала (лялька Марена). Її сакральне значення збереглося. Обов'язкова умова - іграшка повинна бути хрестоподібної форми, щоб не нагадувати собою реальної людини. Існує теорія, за якою українська народна лялька з'явилася внаслідок побутових змін, матеріалів і образів виготовлення культових жіночих зображень. Після прийняття християнства язичницька міфологія тривалий час залишалася актуальною, оскільки була пов'язана з природою (обряди Масляна, Купала тощо). Це вплинуло на ляльку - іграшку для дітей, змінило її сюжетний зміст, наповнило новим змістом. Матеріалом для таких ляльок служили солома, трава, тканина, гілки дерев, глина, дерево, очерет тощо. Превалювання жіночих зображень над чоловічими пояснюється тим, що з жіночим образом з давніх часів асоціювалися уявлення про богиню родючості, берегиню домашнього вогнища та захисницю. Образ молодої дівчини, "увінчаний квітами дівчини", "княгині і дружки" в окремих селах Полтавщини, Черкащини та Київщини символізує родючість та життя. Тоді як в інших селах цих областей переважає образ ляльки-матері "Богородиці". Ляльки Середньої Наддніпрянщини своєрідні за образом виготовлення та складні за декоративною палітрою. Таку ляльку виготовляли методом зв'язування і накручування вузлів без голки та ножиць. Тому вона і називається "вузликова лялька". Існувало ще поняття "мотанки" - ляльки візуально схожою з "вузликовою", але виконаної шляхом намотування окремих шматочків тканини на основу. Хрест на обличчі-символ веселки, тому він робиться з яскравих ниток. Обличчя-солярний знак сонця. Всі вертикальні лінії-це чоловіче начало, всі горизонтальні лінії - жіноче. Так вже склалося, що ляльки Середньої Наддніпрянщини мають найбільш обрядовий вигляд. Вони декоративні, яскраві, строкаті, мають язичницький трохи таємничий вигляд... Оскільки народні ляльки з тканини були невід'ємною частиною селянського побутового середовища, пов'язаної з землеробською роботою та домашнім вогнищем, тому вони і в давні часи, і сьогодні є символом родючості, материнства й своєрідним оберегом. Ляльки виготовлялися або на швидку руку, щоб заспокоїти і зайняти дитину, або старанно як подарунок на свято, весілля, чи на день народження. Майстерно зроблена, пишно вдягнена лялька є цінним предметом домашнього майна, разом з тим виступаючи посередницею між старшим і молодшим поколіннями, запорукою добробуту, щасливого родинного життя, й захисту від злих сил! І сьогодні серед розмаїття сучасних ляльок народні ляльки з тканини є особливим видом з неосяжною енергетикою, які цілюще впливають на психіку й здоровий розвиток дитини. Саме тому в наші дні вони стають все більш і більш популярними! ____________ * - Солярна символіка - одна з найсвітліших в Слов'янської традиції. Серед солярних знаків, мабуть, немає жодного, що приносить шкоду. Навпаки - всі знаки пов'язані з придбанням як матеріальних, так і духовних благ, примноження їх. Солярна символіка - символіка сонячної стихії, Сонця. Хрест - солярний символ. Є версія, що слово «хрест» походить від слов'янського кореня «крес» - вогонь (порівняйте: «кресало»- інструмент для розпалювання вогню). Археологічні дані свідчать про те, що хрест як символ шанували ще у верхньому палеоліті. Хрест - символ життя, неба та вічності. Також, правильний (рівнокінцевий) хрест символізує принцип з'єднання і взаємодії двох начал: жіночого (горизонтальна риска) і чоловічого (вертикальна). Також хрести поділяють на прямий, тобто такий, що має горизонтальну та вертикальну риски і косий, що має дві діагональні риски, причому прямий хрест уособлює чоловіче агресивне творче начало, косий - більш м'яке творче начало. Прямий хрест також може служити примітивною моделлю Світового Древа.

Щоб здійснити задум у складній гірській місцевості, потрібні були кваліфіковані спеціалісти. Тому з усіх куточків Австро-Угорської імперії для прокладання залізниці запросили будівельників різних національностей: австрійців, угорців, чехів, хорватів, німців. Також на державному рівні було прийнято рішення запросити спеціалістів з Італії, переважно з північних гірських земель. Наприкінці 19-го століття гірська Рахівщина, як і вся територія Закарпаття, входила до складу Австро-Угорщини. На той час бурхливо розвивалися капіталістичні відносини у Європі, зростали потреби у транспортуванні природних ресурсів нашого краю: лісу, солі, заліза. У 1870 році був детально розроблений проект Транскарпатської залізничної магістралі, метою якого було з’єднати Відень і Будапешт зі Східними Карпатами. Згодом було представлено і затверджено проект проміжної залізничної гілки Сігет Мармароський – Рахів – Керешмезе (тепер Ясіня), яка мала з’єднатися з гілкою Воронєнка – Надвірна –Станиславів (тепер Івано-Франківськ) у Галичині. Залізниця мала пройти вздовж гірських річок Тиса та Прут. Щоб здійснити задум у складній гірській місцевості, потрібні були кваліфіковані спеціалісти. Тому з усіх куточків імперії для прокладання залізниці запросили будівельників різних національностей: австрійців, угорців, чехів, хорватів, німців… Також на державному рівні було прийнято рішення запросити спеціалістів з Італії, переважно з північних гірських земель. Італійські майстри мали досвід будівництва залізниць у схожій гірській місцевості Альп, вважалися найкращими у Європі каменотесами та володіли технологією чистої кам’яної кладки, яку застосовували при будівництві аркових кам’яних мостів, тунелів, підпірних стінок та інших складних інженерних споруд. Все це та багато інших робіт вони і виконували з приходом у Східні Карпати. Письмових джерел про будівництво залізної дороги у згаданій місцевості досить мало, але якщо до них додати спогади старожилів, розповіді нащадків італійців, то вони разом дають можливість більш-менш повно висвітлити цю історичну подію. Будівництво залізниці взяла на себе компанія «Г. Грегенсен і сини». Прокладати гілку розпочали від міста Сігет, яке було центром Марамороського комітату (жупи), до складу якого тоді входив і Рахівський або Тисодолинянський округ — Тісовилдь. Щоб її збудувати, необхідно було провести підготовчі роботи, зокрема, насипати земляні насипи з високими схилами в ущелинах, розрити землю в гористих місцях, в окремих з них за допомогою вибухівки підривати скелі тощо.Як зазначає дослідник тих часів Перл Еде, земляних і скельних робіт було проведено в кількості 2608800 м3, викладено з тесаного каменя 392700 м3 підпірних прибережних стінок. Загальний кошторис будівництва складав 13500000 форинтів (frt). Під час прокладання залізниці спорудили чисельні мости, тунелі та інші інженерні споруди. Також збудували 13 залізничних станцій і проміжних зупинок, серед яких найбільшими є Ясіня, Рахів, Требушани, Вішовилдь (тепер у Румунії). Вздовж колії збудували чисельні кам’яні будинки (так звані «бохтарні»), більшість з яких наразі слугують житлом для працюючих на залізниці. Шпали виготовляли на встановлених пилорамах тільки з твердолистяних порід дерев. Поблизу станції Берлибаш знаходився склад з костилями (цвяхами) для прикріплювання рельсів, які, можливо, й дали назву тут сьогоднішній Костилівці. Італійські спеціалісти були також задіяні і на будівництві чисельних мостів та тунелів суміжної залізничної гілки за перевалом. Зокрема, у Ворохті в 1895 році вони побудували кам’яний арковий міст через річку Прут, довжиною близько 130 метрів, протяжність центральної арки – 65 метрів. Залучали до робіт на штриці й місцевих жителів, які виконували менш кваліфіковані роботи, зокрема: насипали земляні вали, транспортували шпали і каміння, рубали ліс тощо. Людська пам’ять їхні прізвища в абсолютній більшості не зберегла. До нашого часу дійшло, що багато на залізниці працювало жителів Керешмезе (Ясіня), які приймали також участь в плануванні залізничної станції, котра стала вузловою, та двоповерхового вокзалу. Головним порадником і організатором робіт був місцевий гуцул Василь Попадюк-Базь. Працювали також на спорудженні залізниці Дмитро Семенюк з Берлибаша, Іван Прокоп’юк з Рахова та інші. За розповідями старожилів та інформації з деяких історичних праць, зокрема авторів П.Еде, Ф.Горвач та ін., відомо про трагічні сторінки будівництва залізниці. Серед працюючих були зафіксовані спалахи епідемій холери, тифу й кору, від якої робітники колії масово гинули. Лікарні були переповнені хворими, стан справ за кількістю захворювань серед працюючих не розголошувався. Згідно наведених офіційних даних, які вказує Перл Еде, за поданим звітом дирекції держзалізниці, було два спалахи епідемії. Під час першого спалаху холери з 22 липня по 19 жовтня 1893 року, протягом 89 днів захворів 1481 працюючий, з яких 434 померли, в середньому протягом одного дня фіксували захворювання у 16-17 працюючих і помирали 4-5 людей. Під час другого спалаху холери, з 7 серпня до 23 листопада 1894 року, протягом 109 днів захворіли 366 працюючих, з яких 128 померли, тобто в середньому протягом одного дня фіксували захворювання у 3-4 працюючих і помирали 1-2 людей. Перл Еде наводить вражаючі цифри: разом протягом двох спалахів епідемії за 198 днів епідемії захворіли 1847 працюючих, з яких 562 померли. Особливо лютували хвороби, за спогадами старожилів, серед будівельників за залізничною станцією Берлибаш, де було змінено русло річки Тиса, що призвело до розмивання паводком місцевого цвинтаря, в якому були окремі поховання померлих на різні заразні хвороби. І нині ця місцевість називається «Чумаґ», що від слова «чума». Щоб запобігти новим спалахам хвороб, фірма «Г. Грегенсен і сини» почала будувати додаткові лікарняні приміщення, збільшилася і кількість лікарів. Проте робітники більше боялися лікарень, ніж самої хвороби, тому госпіталізація була примусовою. Переконавшись у реальному стані справ, Міністерство доріг і дирекція залізниць Австро-Угорщини виділили додаткову фінансову допомогу. За розповідями місцевих жителів, померлих під час епідемії ховали у братських могилах, присипаючи вапном. Такі братські могили є в Діловому (на Білопотоцькому кладовищі та в урочищі Нориця), у Рахові (за залізничним вокзалом), у Квасах (в урочищі Чопаш), у Лазещині (в урочищах Барачище, Пансиргауз) тощо. На жаль, сьогодні практично всі ці поховання занедбані. На них відсутні надгробки чи хрести і тільки окремі старожили можуть згадати про те, що саме на цьому місці ховали будівників залізниці. В них поховані люди різних національностей, серед яких найбільше італійців. Збереглися також людські перекази про те, як італійці будували найдовший тунель через головний Карпатський хребет у межах Зимір-Воронєнківського перевалу, довжиною 1203 м. Для того, щоб швидше завершити прокладання, його рили одночасно з двох боків назустріч. Керуючий роботою інженер, ім’я якого не збереглося, спрямував роботу двох бригад робітників так, щоб вони не розминулися і своєчасно зустрілися під землею. Але у визначений день такої зустрічі не відбулося і проектант від ганьби застрелився. Але роботу продовжували і наступного дня ця зустріч таки відбулася. Керівник, складаючи проект, не врахував, що тунель потрібно прокладати дугою, як це диктував гірський рельєф, що збільшило його довжину. Із поступовим призупиненням епідемії, будівельна компанія поновила будівництво залізниці. Але, щоб вчасно закінчити її, з квітня до вересня 1894 року тут були задіяні 14289 робітників на 76, 564 км (на 1 км – 186 осіб). Для порівняння, в той же період на будівництві суміжної гілки Воронєнка – Надвірна – Станислав, на 1 км працювали тільки 66 робітників. Як бачимо, залізниця будувалася за вкрай важких умов. Складний гірський рельєф, скельні виходи, швидка течія річки Тиса та її численних приток-потоків значно ускладнювали будівництво. І нині вражає міцність підпірних прибережних стінок і акведуків, викладених вручну з тесаного каменя, що за століття витримали не один паводок бурхливих гірських вод. Достовірно відомо, що компанія «Г. Грегенсен і сини» докладала всіх зусиль для того, щоб завершити будівництво залізничної гілки вчасно. Але без допомоги держави, тобто Австро-Угорщини, яка була замовником робіт, не обійшлося. Як наслідок, перший пробний потяг на Рахівщину прибув у серпні 1894-го (тобто 120 років тому), що викликало неабияку цікавість серед місцевого населення. Офіційно залізнична гілка була здана в експлуатацію 15 серпня 1895 року. Відкриття суміжної залізничної лінії Воронєнка – Надвірна – Станислав відбулось майже на дев’ять місяців раніше, а саме 19 листопада 1894 року. Після завершення будівництва залізниці, через різні причини, не всі італійці повернулися додому. Австро-Угорська влада була зацікавлена в тому, щоб окремі молоді спеціалісти залишилися обслуговувати новозбудовану залізничну гілку. За віднайденими старими документами та розповідями нащадків, вдалося встановити імена десятьох італійців, що залишилися жити у Діловому): Буцці Джованні Андреа, Корадіні Луіджі Анджело, Піціні Марія, Мартіглоні Стефано, Делізотті Джузеппе, Делізотті Едуардо, Манфреді Карло, Мартін Луіджі, Зондонелло Кубі, Монті Карло. Італійські спеціалісти залишили вагомий слід не тільки в історії України, але і нашої частини світу, тобто Європи. У 1886 році саме вони провели певні математичні розрахунки і припустили, що біля села Трибушани знаходиться географічний суходільний Центр Європи. Вони встановили, що розрахунки для визначення вказаного пункту провела, під час проектування залізничної гілки, група італійських спеціалістів, зокрема – інженер на ім’я Джованні (прізвища якого нам не вдалося встановити). Згодом цю інформацію оприлюднила Віденська преса. Для підтвердження правдивості розрахунків, була відряджена експедиція учених з Віденського Імператорсько-Королівського військово-географічного інституту. Після ретельних досліджень, австрійські й угорські науковці підтвердили первинні розрахунки італійців і навесні 1887 року тут спорудили кам’яну стеллу, висотою 1,5 м, на березі річки Тиса (притоки Дунаю), що вже понад 125 років символізує географічний суходільний Центр Європи. Будівництво залізниці у цій гірській місцині, як і через інші перевали, без сумніву, стало своєрідним «вікном у Європу», що сприяло соціально-економічному розвитку Карпатського регіону. Почали курсувати товарні й пасажирські потяги від Ясіня до Будапешта, Праги, Відня, Львова, Чернівців та деяких інших міст. Символічно те, що через 120 років після прибуття першого потяга до Рахова, за зверненням ініціативної групи до дирекції Укрзалізниці, у серпні 2014 року почне курсувати новий потяг „Говерла” сполученням „Рахів – Київ”. Микола Ткач, історик, краєзнавець; Микола Волощук, кандидат біологічних наук

Хто твердіший ,- той встоїть . А решта розпорошить за течією по руслу життєвому ріки .І стирчать з води кавалки тої скелі , так і памнять про тих хто впали ще якісь час бачимо , але й те вода перетирає на порох .

Затрембітали і покотився долі , а відтак верхи їх дівний рокіт . Аді , чого б то ? А ні , веселої гомонять . То й слава Богу ! Радість у людей .

Туй найборше споминів . Стрічання , прощання і грудях калатання . Шо повиділа ся дорога ружного . Усе знає . Бо хто не йде , то все з душі ллє собі

І дух ми спирає . Тут мій неньо і його неньо і я тут . Це все я . гуцульські оповідки

Стиснувши мою руку на останньому дусі , зблідлий , але з сяючою і щасливою усмішкою мовилис ми неньо: - Люби себе , дужо люби . А ще борше давай і не шкодуй аби відтак не шкодувати . Бо церква моя більша за оту збудовану з деревини . Куди не позириш , то я там буду , бо любив то все і душу і любов свою там залишив . На тім і спочили неньо усміхнені так наче вснули .

Михайло Коцюбинський 11 серпня 1910 року вперше відвідав гуцульскі терени , що стало поштовхом до написання " Тіней забутих предків " А пізніше , вже будучи хворим , в 1912 році разом з Іваном Крип’якевичем , вони поверталися до потяга з Криворівні . Сам Василь Вишиваний у 1913 році ( онук передостаннього австрійського цісаря Франца-Йосифа, ерцгерцог Вільгельм фон Габсбург-Льотрінген симпатик українців, який взяв собі такий псевдонім ) потягом в купе другого класу через Львів і Станіславів прибув інкогніта до Ворохти на відпочинок . Якісь час мешкав в готелику у Ворохті ( чекаючи дозволу на виїзд колією до Львова ) у серпні 1914 року після перебування в Криворівні Іван Франко . У Ворохті вже до Першої світової війни була досить сильно розвинена відпочинкова індустрія . Популяризацією цього були досить відомі готелі " Клаппер " , " Ясна " , будинок відпочинку фінансових урядовців " Скарбовка " , пансіонати " Варшавянка " , " Оаза " і багато інших . А в 1922 році прибули майстри із Закопаного і почалося будівництво гірсько-лижного трампліна , який місцеві жителі поміж собою прозвали " скочнею " І з того часу , а саме , вперше ,4 березня , у Ворохті відбувся чемпіонат Польщі . В змагання х серед чоловіків абслютним чемпіоном в стрибках з трампліна став на той час А . Размус - 27,5 метра. А особливою сенсацією став виступ жінки - Ельжбети Міхалевської - Зеткевічової .Щорічними стали також військово - лижні змагання , курси зимової рятувальної служби . Дуже популярними стали туристичні походи під керуванням інформаційно-відпочинковим бюро ПТТ , а пізніше , 1936 року бюро Туристичної Ліги сприяння туризму , яке замешкало у приміщенні поруч з жд. вокзалом , де можна було придбати туристичний путівник під назвою " Панорама з вікон вагону на шляху залізничним Делятин - Ворохта " та особливо популярних листівок з прекрасними краєвидами Карпат друкований дирекцією залізниці міста Станіславова у 1934 року . А починаючи з 1933 року у самій Ворохті стала щорічна святкова виставка народних промислів Гуцульщини , театралізовані дійства гуцульського весілля , концертні виступи музичних та танцювальних колективів , що сприяло популяризації зимового відпочинкового сезону у Карпатах і самої Ворохти , як центра зимового туризма . Задля цього почав курсувати з Варшави до Ворохти спеціальний потяг прозваний негласно відпочиваючими "Narty, dancing,bridz" (Лижі, танці, бридж) Для цього в потязі спеціально були облаштовані вагони для концертних програм камерних музикантів для танцювальних вечірок прямо в вагоні . Тут же було прередбачено надання усіх послуг для гірськолижного відпочинку , - надання в прокат лиж . Ці потяги були по особливому прикрашені смерековими гіллями , а на вагонах потяга " Краків - Ворохта " красувалася гуцульська писанка на фоні перехрещених пар лиж в обрамленні розквітлих вербових галузок. Для задоволення попиту усіх побувати у гірській частині була збудована вузькоколійка від Ворохти до Арджелюжі для чого був закуплений маленький локомотив фірми Krauss під назвою «Rosenberg».Після Першої світової війни була побудована вітка залізниці до Завоєли, а згодом до Форещанки. Довжина колії стала 14 км. Пасажири локомотива , що курсував з тартака м Ворохти аж до Форещанки долиною Прута , сиділи у відкритих вагончиках призначених для транспортування лісу . І це було зроблено спеціально для підсилення почуття пригод і обзорності краєвидів гір . Але нічого вічного неіснує , так сталося і з вузькоколійкою , яка була закрита у 1965 році в звязку з відкриттям автомобільної дороги від Арджелюжі до Говерли.

Серед усіх архітектурних споруд Українських Карпат яскраво виділяються руїни будинку астрономо-метеорологічної обсерваторії на горі Піп Іван. Капітальна кам’яна споруда збудована 1938 р. на цій особливій горі, котра споконвіків була Святою Горою гуцулів із давнім кам’яним Святилищем на вершині. Хоча будівництво обсерваторії здійснила в Україні тодішня окупаційна влада Польщі, більшість підготовчих і будівельних робіт за досить короткий термін в екстремальних високогірних природних умовах були виконані вмілими руками гуцулів-будівничих. Природний ресурс Українських Карпат разом із людським ресурсом Гуцульщини склали ту важливу українську вітчизняну базу, котра забезпечила успішне спорудження обсерваторії. В цьому розумінні для всіх українців-горян будинок обсерваторії на горі Піп Іван є своєрідною «Гуцульською Пірамідою» – унікальною пам’яткою історії і будівельної культури всього Карпатського регіону України. За одне неповне століття історія будівництва, функціонування і руйнування обсерваторії в Українських Карпатах не втратила актуальності, особливо для корінного населення Гуцульського регіону України. Тому протягом 1998 – 2010 років було проведено 12 літніх українознавчих експедицій до обсерваторії на гору Піп Іван і на основі доступних літературних джерел та одержаних експедиційних матеріалів було здійснено українознавчо-історичну реконструкцію будівництва цієї обсерваторії. У статті наведено результати досліджень тільки періоду будівництва астрономо-метеорологічної обсерваторії на горі Піп Іван. Загальновідомо, що географічні координати гори Піп Іван, або Чорної Гори, такі: 48° 2′ 49.9″ північної широти та 24° 37′ 45.5″ східної довготи. Висота її – 2028 метрів над рівнем Балтійського моря. Хоча гора Піп Іван й поступається величній Говерлі (по-гуцульськи Говырля) (2061 м н. р. м.) та Бребенескулу (по-гуцульськи Бербенескул) (2036 м н. р. м.) у абсолютній висоті, та все ж саме вона залишається однією з найбільш легендарних вершин Українських Карпат. Вперше Чорна Гора згадується в середині Х ст. арабським істориком, географом і мандрівником Аль Масуді в 30-томній праці «Мурудж аззахаб ва ма’адин ал-джавахир», що перекладається як «Промивальні золота і розсипи дорогоцінних каменів». Ця праця описує світ того часу: території Персидської імперії, Кавказу, Сирії, Єгипту, території, населені хозарами і слов’янами. Описуючи слов’ян, Аль Масуді згадує Чорну Гору, на котрій знаходилось святилище древнього слов’янського бога. Швидше за все, Чорнобога – в міфах та легендах древніх слов’ян – супротивника Білобога, боротьба яких триває вічно. У праці А.Гаркаві «Сказания мусульманских писателей о Славянах и Русских (с половины VII века до конца X века по Р. Х.)» (СПб., 1870) читаємо: «Другое здание было построено одним из их царей на черной горе: его окружают чудесные воды, разноцветные и разновкусные, известные своей пользой. В нем они имели большого идола в образе человека, представленного в виде старика с палкой в руке, которою он двигает кости мертвецов из могил. Под правой его ногой находятся изображения разнородных муравьев, а под левой – изображения пречерных воронов…». Дуже ймовірно, що йдеться про джерела мінеральних вод: Буркут, Поляна Квасова, Лужанська, котрі знаходяться досить близько від Чорної Гори. Священна гора Гуцульщини Споконвіків Чорна Гора була Священною горою гуцулів. Вона й досі залишається найбільш популярною як серед туристів, так і серед місцевих жителів цього краю, що кожного року на Купальське свято здійснюють мандрівку до Священної Гори, шукаючи цілюще карпатське зілля та магічну квітку папороті. Мабуть, це є унікальний феномен відголосу язичницьких часів на Гуцульщині, котрий зберігся до наших днів. Неодноразово під час літніх українознавчих експедицій, зустрічаючись з сучасними паломниками, ми запитували у них, чому вони йдуть саме до цієї гори і саме у цей час. Здебільшого ми отримували відповіді, що так уже повелося, що до цієї гори на Івана Купала ходили наші батьки, діди, прадіди, в свою чергу – їхні діди, прадіди також ходили на Чорну Гору, а ми, гуцули, дуже поважаємо традиції предків і також «йдемо на Йвана у Верхи». Тільки у пам’яті окремих старожилів та довгожителів Гуцульщини живуть ще давні легенди про паломництво на Чорногору, про Білого Бика, якого наші пращури приносили у жертву Богу на вершині цієї гори, про факельні походи в ніч на Івана Купала та величезний Живий Вогонь – найбільший вогонь на честь Чорнобога, запалюваний у тодішньому слов’янському світі, а також про спільне читання апокрифічних молитов та ще багато загадкового. Розказують також, що гуцульські дівчата дуже вірили, що цілюще зілля, зібране на Чорногорі на Івана Купала, допоможе їм скоріше вийти заміж.Відомо також, що подібні (але менші за розміром та значенням) скельно-печерні язичеські святилища розташовані на окремих вершинах Гринявських гір та Покутсько-Буковинських Карпат: гора Писаний Камінь з рукотворними ямами для жертвоприношення, паломництво до якої відбувалось в кінці літа, на свято Успіння Пресвятої Богородиці; Сокільський Камінь на однойменній горі, Гора Кострича, назва якої, ймовірно, утворена від ритуальної ватри-«костра», котра розпалювалася там давніми пастухами; Хребет Ігрець, де тільки в назві залишилась згадка про давні ритуальні «ігрища», що влаштовували там слов’яни-сонцепоклонники на свято Розийгри. Визначними пам’ятками є також Угорське Каміння, Тернашорське скельне святилище, гора Довбушєнка з Довбушевими Церквами та скельно-печерним каньйоном, скелі Дідчі Церкви та багато ін. Опитувані під час українознавчих експедицій десятки столітніх людей про Чорну Гору однаково розказували, що «колис давні люди ходили туда молитиси до Бога, але то було шє до мої кєми». Гуцули-сонцепоклонники піднімалися на гору під час літнього сонцестояння (за старим стилем – 6–7 липня), яке співпадало з християнським святом Івана Хрестителя.Слід звернути увагу на те, що в язичників дні весняного рівнодення та літнього сонцестояння були основними ритуальними днями, й пов’язано це із землеробсько-скотарським циклом робіт. Традиція зберігалася гуцулами протягом багатьох тисячоліть, а з переходом на нове літочислення (за новим стилем) за часів Польщі, коли 24 лютого 1582 р. Папа Римський Григорій ХІІІ прийняв пропозицію астронома Луіджі Джиральді і Кристофера Клавія і видав булу, згідно з якою після 4 жовтня 1582 р. відразу наставало 15 жовтня 1582 р., повинно було зсунутися у часі і паломництво на Чорну Гору (на 22–23 червня – день літнього сонцестояння за новим стилем). Але з поширенням християнства масові виходи на вершини гір дещо послабилися, надалі вони здійснювалися місцевими жителями 6–7 липня, але були приурочені до свята Івана Купала та Івана Хрестителя, що вже не співпадало з днем літнього сонцестояння.Досить дискусійним також постає питання щодо назви славетної гори – Чорна Гора чи Піп Іван. Зазначимо, що за нашими українознавчими дослідженнями, які базуються на вивченні топографічних карт даної території, автентичною є саме назва Чорна Гора, яка зустрічається з середини VII ст. Десятки карт тогочасного періоду вказують на топонім Чорна Гора (Czarna Gora) у верхів’ях річки Прут та частини басейну Чорного Черемошу. Зауважимо, що гора до середини ХІХ ст. (допоки не були зроблені більш-менш точні виміри) вважалася найвищою вершиною Українських Карпат і дала назву всьому Чорногірському хребту. Набагато пізніше замість назви Чорна Гора з’явилася назва Попіван (місцеві жителі Верховинщини ніколи не застосовували назви Піп Іван, яка є, на нашу думку, штучно утвореною від назви Попіван під час чергового переписування карт). Одним з найстаріших документів, де згадується назва Чорна Гора, можна назвати мапу «Deliniatio specialis et accurata Ukrainae cum suis palatinatibus ac distictibq provincysq adiacentibus», 1651 р. видання, складену Г. де Бопланом, французьким військовим архітектором і капітаном короля Польщі. До вашої уваги пропонуються всі відомі варіанти назв гори та спроба пояснити її На Гуцульщині і досі живе пам’ять про легендарного опришка, народного месника, захисника всіх знедолених Олексу Довбуша. Гуцули увіковічнили його у багатьох топонімах: Довбушєнка, Довбушив Сідец, Довбушеві Комори, Довбушеві Церкви, Камінь Довбуша. За однією легендою, Довбуш причетний і до назви Чорногора. Одного разу, пасучи вівців на полонині, він побачив на камені, який стояв на вершині гори, чорта. Згадав Довбуш, що, за переказами, тому, хто уб’є «чорну біду», Господь Бог дасть велику винагороду. Так і сталося – Олекса поцілив та убив «діття», за що отримав від Бога надлюдську силу та оберіг від ворожих куль. Чортова кров, що стекла по тому камені, – почорніла. І від того часу люди почали називати цю гору Чорною Горою. Для спростування походження назви Чорна Гора від легендарного подвигу Довбуша, котрий жив у 1700 – 1745 роках, служать численні мапи, випущені ще до життя славетного гуцульського опришка (як-от карта Боплана, видана в 1651 р., де вже зустрічаються назва Чорна Гора та поселення біля неї: Устєріки, Довгополе, Ясіня). Дуже ймовірно, що назва Чорна Гора походить саме від зарослів сосни Європейської сланкої, котрою густо вкритий весь субальпійський пояс Чорногірського хребта. Голки цієї сосни темно-зеленого кольору, і коли далеку подивитися на гору (й на весь Чорногірський хребет), вона має темно-зелений, майже чорний, колір. На відміну від інших гір, вкритих смереково-ялиновими лісами, які здалеку мають зеленувато-синій відтінок. У давні часи гуцули здійснювали паломництво у місто Сучава, до монастиря, де зберігалися мощі Івана Сучавського (в розмовній мові – попа Івана). В пам’ять про святого Івана Сучавського гуцули- християни, можливо, й перейменували одну із вершин Чорногірського хребта – гору Чорна Гора, де знаходилося давнє язичеське святилище, – на Піп Іван. Зустрічаються також перекази, що колись на Гуцульщині жив священик Іван, котрий на свято Івана Купала очолював походи карпатських горян (язичників) на цю гору для збору цілющого гірського зілля. Після смерті священика гору назвали його ім’ям – Піп Іван. За іншими переказами, на вершині гори була кам’яна скеля, що здалеку нагадувала попа в рясі, й можливо, від того пішла її назва. Назва Попіван (з наголосом на другий склад): цілком імовірно, що така назва могла бути придумана гуцулами завдяки географічній особливості самої гори. На її вершині постійно дмуть середземноморські та атлантичні вітри, що, наступаючи на континент, зустрічаються з масивною природною перешкодою – високим Чорногірським хребтом. Таким чином, від постійного південно-західного вітру, котрий голосно свище, а за гуцульським діалектом – «попіває», й з’явилася ще одна версія назви цієї гори.Назва Розспєваний: про цю назву, котрій так і не судилося бути нанесеній на польські карти та увійти у широкий вжиток, відомо лише те, що у польської влади наприкінці 30-х років ХХ ст. існував проект перейменування гори Піп Іван на Розспєваний. Впровадження цієї назви в життя перервав початок Другої світової війни. Після закінчення Першої світової війни та розпаду Австро-Угорської імперії етнічні гуцульські землі були поділені між трьома сусідніми державами: Закарпаття відійшло Угорщині, Буковина – Румунії, Галичина – Польщі. Тому для обживання та швидкого закріплення на нових територіях урядом Польщі було здійснено декілька проектів, таких, як: «Свято Гуцульщини», «Свято гір», «Свято зими». Трохи пізніше, 12 грудня 1933 р., з ініціативи тодішнього війта Жаб’є, талановитого дослідника і письменника Гуцульщини Петра Шекерика-Доникового, засноване Товариство Приятелів Гуцульщини. Його головою обирається генерал Тадеуш Каспшицький.Продовжило також свою роботу організоване раніше Товариство Татранське, котре ще 1878 р., з ініціативи пароха Жаб’є-Ільці – Софрона Витвицького (члена товариства), створило Чорногірське відділення Товариства Татранського. Головою Чорногірського відділення Товариства Татранського було обрано К. Савицького, його заступником – професора Коломийської гімназії Леопольда Вайгеля. В Жаб’є створено місцеву виконавчу комісію на чолі з Я. Григоровичем, котра ще в 1878 р. домовилась із місцевим гуцулом Іваном Попівчуком про будівництво на полонині Ґаджіна «схороніска» для Товариства Татранського. Загалом Чорногірським відділенням Товариства Татранського в Карпатах було побудовано 21-е «схороніско» для туристів, в тому числі й у таких важкодоступних гірських місцях, як, наприклад, під Говерлою, на Заросляку, на Марішєсці, Гаджині, Погорільці, на Кошєрках, на Фуратику, Балтагурі, під Попадею, під Костричею, під Довбушанкою, під Хом’яком, під Скуповою, під Бабов Лудовов, під Нижньою у Завоєлі та інші. На теренах Гуцульщини діяв також Академічний Клуб Туристичний, Карпатське Товариство Нартярське, Польське Товариство Краєзнавче, Польський Союз Каяковий. Головною метою проведених на Гуцульщині свят та діючих товариств стало зближення та ідейний національно-політичний зв’язок Гуцульщини з Річчю Посполитою. В той час захоплення Гуцульщиною в Європі продовжувалось, і на це вдало відреагував тогочасний уряд Польщі, вкладаючи значні кошти на розбудову туристичної та промислової інфраструктури Гуцульського регіону. Саме тоді на Гуцульщині діяли фабрики «Олейки» французьких акціонерних товариств «Олеарта» і «Говела» з виробництва ефірних масел, одержуваних з екстракту сосни Європейської сланкої, котра використовувалась у тогочасній парфумерії і медицині та дуже цінувалась в Європі. Одна така фабрика, під керівництвом пана Манагевича, знаходилася на горі Хом’як, а інша – під горою Гомул. Фабрику разом з місцевими робітниками-гуцулами під час катастрофічної повені у ніч з 30–31 серпня 1927 р. зсувом ґрунту було повністю знесено вниз у гірський потік. Польщею було здійснено два великих проекти із капітального будівництва на Гуцульщині: будівництво Гуцульського музею в Жаб’є – Ільцях та астрономо-метеорологічної бсерваторії на горі Піп Іван. В умовах тогочасного світового геопростору й поширення в Європі фашизму обсерваторія була важливим стратегічним об’єктом на кордоні Польщі з Угорщиною. Звернемо увагу, що на вершині гори, за кілька метрів від обсерваторії, знаходився прикордонний стовпчик № 16 Польсько-Чехословацького кордону. Крім того, поблизу від гори Стіг (1654 м н. р. м.) сходились на той час кордони трьох держав: Польщі, Румунії, Чехословаччини, а пізніше – Угорщини. Велике високогірне будівництво обсерваторії Польща планувала здійснити за всесторонньої матеріальної іфінансової підтримки Чехословаччини, Франції та Англії.Стратегічний проект будівництва обсерваторії на горі Піп Іван у лютому 1935 р. вперше озвучив генерал Речі Посполитої, інженер Леон Бербецький від імені Ліги протиповітряної оборони Польщі (LOPP). Він також запропонував директору астрономічної обсерваторії Варшавського університету Міхалу Камінському організувати роботу астрономічного відділу у новозбудованій метеорологічній обсерваторії. Крім того, існуюча у Варшаві обсерваторія Варшавського університету, у зв’язку із швидким ростом міста, ставала все менш придатною для астрономічних спостережень.План побудови нової обсерваторії визрівав давно, але коштів Варшавського університету та Міністерства віросповідань і народної освіти для реалізації цього проекту було недостатньо. Міхал Камінський погодився очолити астрономічний відділ, бо, як відомо, для більш точних астрономічних досліджень потрібно було проводити спостереження у цілковитій темряві, де небесні світила були б єдиним джерелом світла, та у місцях з достатньо чистим повітрям та відносно рідкісною хмарністю (чого важко було досягнути в умовах великого міста). Хоча, за спогадами Владислава Мідовича, керівника обсерваторії в 1937–1939 роках, було важко вести астрономічні спостереження через велику хмарність, «якої на жаль не бракувало від весни до осені на гранях Чорногори, і той, хто дорадив будівництво, не виглядав досить обізнаним з кліматом Східних Карпат». Крім астрономічних обстежень, польські військовики Ліги протиповітряної оборони мали на меті проводити тут метеорологічні спостереження для потреб авіації, однієї з пріоритетних галузей військово-оборонного комплексу Речі Посполитої. Також польськими військовими передбачалося розміщення у приміщенні обсерваторії й поста прикордонної служби. Постало питання, де будувати обсерваторію: чи на Говерлі, чи на горі Піп Іван. Перевагу було віддано горі Піп Іван. Леон Бербецький особисто вказав місце, де повинна стояти майбутня обсерваторія. Цього ж року керівництво Ліги протиповітряної оборони оголосило відкритий конкурс на роект будівництва обсерваторії. 29 жовтня 1935 р. було оприлюднено результати конкурсу, в якому взяли участь два архітектори, та жоден з них не справився з завданням конкурсу, і їхні проекти були відкинуті у зв’язку з негармонізацією з природою Чорногори. Другий конкурс був закритим, у ньому взяло участь п’ять авторів та авторських колективів. Авторам проектів обсерваторії висувалося декілька вимог: широке використання у будівництві обсерваторії місцевого будівельного каменя – пісковику, що значним чином полегшувало транспортні проблеми і давало змогу пришвидшити темпи будівництва та здешевити його багатомільйонний кошторис; гармонійне поєднання ункціональності та раціональності будови обсерваторії з навколишньою гірською природою; врахування суворих природно-кліматичних умов карпатського високогір’я. 16 грудня 1935 р. журі на чолі з професором Єржи Пнєвським найбільш вдалим, красивим та функціональним визнало проект обсерваторії колективу архітекторів Яна Погоського та Казимира Марчевського і схвалило до будівництва. Проект будівлі обсерваторії був виконаний у стилі функціонального конструктивізму. Конструктивізм (від лат. сonstructio – побудова) – один із прийомів формоутворення, заснований на точних розрахунках фізичних властивостей матеріалів і функцій об’єкта. Провісниками нового архітектурного стилю стали скляний павільйон для першої Всесвітньої виставки в Лондоні у 1851 р. і знаменита Ейфелева вежа, зведена для Всесвітньої виставки в Парижі 1889 р. Одним з перших архітекторів-конструктивістів був француз Тоні Гарньє, автор проекту «Індустріального міста» та Олімпійського стадіону в Ліоні. Захоплення тогочасної Європи новим стилем в архітектурі мало одне із визначальних значень у перемозі даного проекту обсерваторії на конкурсі. Проект-переможець було опубліковано для обговорення широкою громадськістю в 12 номері польського журналу «Архітектура і будівництво» за 1935 р., який видавався у Варшаві. Керівництво Ліги протиповітряної оборони Польщі почало вирішувати земельне питання. Так, у 1935 р. Лігою протиповітряної оборони на Гуцульщині було викуплено дві земельні ділянки вартістю 1500 злотих за 1 морґ. Перша ділянка – 7 гектарів землі – в Жаб’є–Ільцях на Флисивках (Багнах) під побудову Гуцульського музею придбана за 13 тисяч злотих (12 морґів – за спогадами старожилів, 1 морґ – 0,58 га). Одну частину – в ільцівського гуцула Харія, з відомої гуцульської родини Уршеджуків (Танасеньківских), а другу частину землі – у євреїв, з умовою: якщо не прийде до угоди в спосіб добровільної умови, що пани можут забрати ці землі під примусом в спосіб вивлащення. Друга земельна ділянка, на горі Піп Іван, придбана Лігою протиповітряної оборони у двох дочок Івана Максим’юка (Анночіного) з Верхнього Ясенова, який мав у своїй власності полонину Ґропа, до якої й входила гора Піп Іван. Після одруження обидві сестри утримували полонину спільно, а в 1935 р. продали землю на вершині гори Піп Іван польській владі, а на полонині Ґропа продовжували господарювати. За отримані гроші від продажу землі на вершині гори Піп Іван вони купили землю на четверо стогів сінокосу в сусідньому урочищі Погорілець. Під час зустрічі у селі Верхній Ясенів із пані Марією Шкрібляк (1914–2004) довідались про таке: «Єк ми із сестров виддавалиси, то дєдя дав нам у віно полонину Ґропа. До нашої полонини входила гора Попіван. Польска держава купила у нас Попіван тай збудували там обсерваторію. За тоти гроші ми купили собі кішницу у Погорільци на четверо сін».Старожил із села Буковець Микола Шкрібляк (1902–2000) розповів нам про важку працю гуцулів на будівництві обсерваторії: «Я видів єк будували будинок-обсерваторію на Попівані. Наші люди ніколи не казали Піп Іван, а Попіван. Той великий камінний будинок був на полонині Шірбишіного Ивана з Їсенова. Она дисталаси їму вид икогос Микити тай Анночки тоже з Їсенова. Обсерваторія збудована руками наших гуцулів. Каміні, пісок, цімент і воду наші люди кіньми возили тай на плечах носили. То була дуже тіжка робота. На тим будинку був мідний дах. Вин блишшевси на сонци єк золотий, так шо здалеку було їго видко».Восени 1935 р. на вершині було зібрано близько 1500 метрів кубічних будівельного каменя та розпочато будівництво дороги. Добротна дорога від Жаб’є–Ільців до Шибеного, відремонтована ще 1916 р., під час Першої світової війни, зусиллями російських військ генерала Олексія Брусилова, потребувала незначного часткового ремонту та спорудження у деяких місцях нових мостів. Особливо важко давалися 14 кілометрів гірської дороги від високогірного села Шибене до гирла потоку Погорілець, а звідти стрімко вгору, біля озера Марічейка і до вершини гори Піп Іван. На будівництво цієї дороги польський уряд у примусовому порядку зібрав велику кількість гуцулів із навколишніх сіл. Таким чином, кожний господар повинен був відробити «гужтруд» – певну кількість безплатних днів роботи на будівництві дороги. Важко працювали сотні гуцулів різного віку, в тому числі – багато жінок та дітей. Разом з гуцулами трудилося польське військо, місцев жителі називали їх «юнаками». У селі Красник, в урочищі Прочерть, польським військом був прокладений відрізок брукованої дороги, яка ще служить і досі. Інші складні місця укладались круглими дерев’яними колодами (у народі таку дорогу називали «штрайбріхе»). Гуцули прорубували місце під дорогу, копали землю, дробили каміння та займалися берегоукріпленнями. На ділянці Шибене – Погорілець дорога місцями проходила близько до потоку Шибений, по якому з верхніх кляуз-гатей – Шибений, Бангофа і Шівник – сплавлялися дараби-плоти. За будівництвом гірської дороги та обсерваторії наглядав інженер-архітектор Адольф Мейснер зі Львова. На місцях роботами керували: будівничий Базель Ланевський, військовий капітан Антонєвич, Лейзор Ґетнер, Іван Чофран та Дмитро Чорнушка з Ільців, котрого гуцули називали «бараба» (від офіційного «прораб»). Барабами у той час гуцули називали всіх, хто наймався на чужу роботу. Наприклад, назву «бараба фірасовий» мали ті люди, що працювали на тогочасних пилорамах (тартаках). Будівництво обсерваторії Коли дорога була прокладена, почалося безпосередньо будівництво обсерваторії. В долині Погорільця побудували великий склад, куди із Ворохти підводами та автомобілями привозили будівельні матеріали. Символічний наріжний камінь у фундамет обсерваторії було встановлено 5 вересня 1936 р. На вершині гори розпочалось будівництво. Спочатку туди вийшли майстри з Соколівки під керівництвом Дмитра Андріюка, щоб збудувати там дерев’яний будинок для обслуги – «Анджінирівку». Вони поставили між двома каменями дерев’яне перекриття, вкрили його корою смерек та жерепом, а зверху – брезентом («циратою»). За спогадами старожилів, спати у такому житлі без стін, на висоті 2028 м н. р. м., було дуже холодно. Особливо цінні спогади були записані від 99-річного гуцула із села Бабин Василя Палійчука (1900–1999), котрий безпосередньо брав участь у будівництві обсерваторії: «Єк я вийшов на Попіван, то обсерваторії там ни було. Стоєли два великих камені, а на тих каменях було накладено сучі і обкрито цилтою (бризентом). Я зайшов у середину тої «колиби», там світила нафтова лямпа… Коли я там робив, то ночував у тый колибі. То вже студінь була, зима впала. Ми клали ватру в колибі, але вітер з зимов гасив її. Я був тепло зибраний, прибив дошку на пидвалині, настелив моху тай там спав. Дуже мерзли ми уночі…»Ще один із прорабів – Іван Чофран – домовився із Василем Палійчуком, котрий працював у Жаб’є, що той виготовить для дерев’яного будинку вікна та двері за ціною 9 злотих за 1отвір. На даному етапі будівництва робота та постачання будівельних матеріалів на гору Піп Іван дуже добре оплачувалася. У гонитві за «довгим злотиком» до Погорільця потягнувся нескінченний потік людей, яких приваблювала сюди добра заробітна плата, що її видавали відразу, а не так, як на славнозвісній фабриці «Олейки», де працювало багато людей і по цілому року не отримували платні. Будівельні матеріали доставлялися переважно витривалими невеликими конями – «гуцуликами», а люди, котрі не мали коней, несли поклажу на плечах у гуцульських бесагах. Для коней гуцули поробили маленькі возики на два колеса з великими ящиками, у які і накладали будівельні матеріали. Підйом з Погорільця до гори займав біля 2,5–3 годин. На горі давали обід людям і фураж коням.Інша респондента із села Криворівня – Ганна Буськанюк (1927–2010), ще будучи дитиною, допомагала батькові доставляти вантажі на будівництво обсерваторії: «Мій дєдя Мойсейчук Василь мав пару файних коний тай наймавси на роботу возити на Попіван усеку всєчіну: цімент, цеглу, харчі тай усєке приладді. Дєдя вождив коні, а я ишла з-заду тай несла камінь й пидкладала його пид колесо ек фира ставала, бо тіжка фира могла цофнути помучені коні назад. Разом з моїм дєдем на Попіван кіньми возили ші багато людий, але я була мала тай помнітаю лиш двох братив: Могорука Василя та й Могорука Николу (Пігачуків) з Бережниці, шо тоже там фирманили».Більше двох разів за літній день ніхто не міг доставити будівельні матеріали. За одну доставку вантажу платили 12 злотих (за день можна було заробити 24 злотики), і це притому, що 1 день роботи лісоруба коштував до 5 злотих, косаря – 2 злотих, гормадінниці і сапанниці – 1 злотий. Шкіра з куниці коштувала – 120 злотих, корова коштувала 100–150 злотих, 100 кілограмів кукурудзи – 20 злотих, велика хустина – 20 злотих. Їздових, котрі везли цеглу чи цемент, ніхто не супроводжував, а тих гуцулів, які везли цінні товари (скло, провізію, ковдри, полотно), постійно супроводжували польські військові. Кількість людей, задіяних у будівництві, постійно змінювалася, зважаючи на пору року та погоду. Найбільш затратною та трудомісткою в будівництві була доставка вантажів. Так, 1 мішок цементу коштував 6 злотих, а доставити його на гору коштувало 12 злотих. Один кубічний метр деревини коштував 1 злотий, а доставити його на гору – 12 злотих. У загальному на будівництво обсерваторії з залізничної станції Ворохта до гори Піп Іван (близько 70 кілометрів) було доставлено близько 800 тонн будівельних матеріалів.Крім будівельних матеріалів, дуже важко давалося постачання на гору питної та технічної води. Воду возили кіньми та носили на плечах з джерела, яке знаходилось біля вершини гори. Для технічних цілей по можливості використовували і дощову воду, котру збирали у спеціальні резервуари. На будівництві у бетон додавали курячі яйця та коров’яче молоко. Щоб не носити молоко з Ґропи на Піп Іван, корів, які паслися там, доїли на горі. Для розчину необхідний був також пісок, який спочатку доставляли з Погорільця. Але згодом, через високу ціну доставки, вирішили добувати його на місці з м’якого каменя-пісковику, якого на горі була велика кількість. Подрібнене каміння сіяли і отримували пісок. За спогадами гуцулів-старожилів, то була «пекельна», «каторжна» робота. Як згадують старожили Гуцульщини, протягом 1936 р. (перший рік роботи) була прокладена добротна дорога, побудовано дерев’яну споруду «Анджіниривку», зроблено очисні споруди, вимурувано фундамент та частину будинку. Коли випав сніг, роботи припинились. На зиму там залишилися сторожами Василь Палійчук з Бабина та Василь Томащук (Софіюччін ) з Буківця. З настанням весни 1937 р. вони розпочалися з новими силами. Це було пов’язано з тим, що на гору потрібно було доставити габаритні та важкі 33 ящики з елементами мідного купола, найважчий з яких – 950 кілограмів. Також важко доставлялися високоточні інструменти та обладнання. Під час будівництва мав місце і великий страйк робітників. Після того, як усі роботи на Попівані перебрав під своє керівництво відомий жаб’ївський комерсант та колекціонер Лейзор Ґетнер, було зменшено платню за перевезення та розбивання каміння. Ці зміни не стосувалися тільки мулярів, 1 день роботи яких коштував 16 злотих. На це застрайкували їздові і залишили роботу. На їхнє місце Лейзор Ґетнер знайшов інших їздових з Яворова. Вони попробували возити товари своїми важкими чотириколісними возами, але їхні коні сильно потіли й простужувалися через постійні холодні вітри та почали масово гинути. Яворівські їздові полишили роботу, а Лейзор Ґетнер змушений був повернути старі розцінки на перевезення вантажів. А от на подріблення каміння він знайшов дешевших робітників, чим суттєво знизив ціну будівельних робіт. Старожил із села Ільці Андрій Спаський, 1919 р.н., так розповів про важку працю на будівництві обсерваторії: «Боже, ика то була дуже тіжка, просто рабска робота… То була надсадна робота єк для людий, так і для коний. Вид роботи коні зачєли заслабати тай здихати і через це фирмани сперлиси з роботов. Зразу фирманам платили погано, а они застрайкували і стали платити крашше. А єк війшов жид Ґєтнер з Жєб’я, то стало шє гырше. Я хочу вам сказати, шо тогди на Гуцульщині ни була чісто польська держава, а польсько-жидівска…». На зиму1937 р. на будові обсерваторії знову залишилися сторожами Василь Палійчук з Бабина та Василь Томащук з Буківця. Вже з другої половини грудня 1937 р. до обсерваторії кілька разів виїздив новопризначений керівник Владислав Мідович. На час його приїзду туди там перебував зі сторожами також і старший механік Владислав Шевчук, який «пильнував центральне опалення, яке сушило свіжі мури». Дружина Василя Томащука – Василина Томащук, 1932 р. н., котра і зараз живе у селі Буковець, згадує: «Мий покійний чоловік Томащук Василь 1906 р.н. розказував, шо після служби у польскому войську штире роки сторожив будинок обсерваторії на Попівані, мав там свою цимбру (кімнату сторожа). Кіньми виносили їду з Погорільця на Попіван. За цису роботу поляки їму платили гроші. Він також водив паныв по Чоногорі. Зимі на Попівані буваї дуже страшна студінь: валєт зими, віют вітри, тиснут морози… Через ту студінь Василь простудив собі ноги, выдморозив три пальці на нозі. Выдморожені пальці выдрубали і вын на це брав пенсію з-за Польші. Покійний чоловік розказував, шо у схороніску на Погорілци варила панам їсти Васюта Грималюкова из Дзимброні. Она удаласи тому паничеви из обсерваторії й навіть мала вид него хлопця. Але коли Польшя си розпала, то той панич забрав сина из собов у світ». Довершений будинок був покритий мідною бляхою і мав форму дзеркального відображення латинської літери «L» з добудованою до неї у верхній частині баштою, покритою 6-метровим куполом. Ця монументальна будова налічувала 5 поверхів, 43 кімнати та 57 вікон. Розміщено обширний павільйон, житло керівника і персоналу, кухня, їдальня, світлиця, вітальня, приміщення з радіостанцією, зал з метеорологічними інструментами, котельня, акумуляторна, яка містила 240 великих акумуляторів, та багато господарських будівель. Відкриття обсерваторії На початку липня 1938 р. Владислав Мідович разом із своєю дружиною Антоніною (уроджена Цвях) та п’ятирічним сином Яцеком приїхали на базу у Погорільці. Нарешті настав день офіційного відкриття та освячення обсерваторії. За спогадами Владислава Мідовича, офіційному відкриттю передував великий скандал, вчинений генералом Леоном Бербецьким архітекторові, відповідальному за будівництво. Генерал, котрий прибув на об’єкт на годину раніше, розізлився, бачачи деякі незавершені внутрішні роботи. Щоб загладити враження від незакінченого паркету, його прикрили зеленими кокосовими доріжками. Незавершеним назавжди залишився також водогін з двома електричними насосами, на якому вирішено було зекономити 40 тисяч злотих із мільйонного кошторису обсерваторії. Перша половина дня п’ятниці, 29 липня, 1938 р. видалася дуже погожою. В другій же половині дня була сильна гроза. Як згадують старожили, перед цим днем у селах, де повинна була проїжджати офіційна делегація, побілили «пахолки», придорожні стовпці та поручини. Заставили гуцулів зняти з огорож колючий дріт, який господарі використовували у великій кількості після Першої світової війни.На відкриття обсерваторії прибули керівники найвищої влади Польщі. Маршал сенату Александер Прістор, який і перерізав символічну стрічку, віце-міністр комунікації Єржи Пясецький, голова Ліги протиповітряної оборони Польщі генерал Леон Бербецький, керівник Державного Метеорологічного Інституту Ян Блатон, численні науковці, група державних чиновників всіх щаблів та велика громада гуцулів на чолі з війтом Жаб’його Петром Шекериком-Дониковим. Остаточно обсерваторія дістала офіційну назву «Обсерваторія астрономо-метеорологічна імені маршала Йосифа Пілсудського Ліги протиповітряної оборони Польщі». Про велику кількість автомобілів, котрі рухались до Погорільця на відкриття обсерваторії, розповідає житель села Криворівня Іван Цвілинюк,1927 р. н.: «Я був тоги хлопчішім, мав 11 років їк видкривали обсеваторію на Попівані, але добре памнітаю єк їхала икас паня з Варшави принімати тоту будову. Казали, шо тота паня дала на будову міліон золотих. Призидентом тогди був Гнат Мостіцький. Того дня я виліз у вершєк черешні ай видів єк їхали тоти авта. То було 23-и авта, тилько авт разом я до того чєсу ші ни видів». Після урочистого відкриття та освячення обсерваторії відбувся огляд приміщень будівлі та урочистий прийом гостей із Варшави. Як і в день відкриття, так і подальшому заходити до будівлі обсерваторії можна було тільки по перепустках, підписаних директором Державного метеорологічного інституту у Варшаві. Обсерваторія вступила у другу фазу свого існування – нетривалу, всього 14-місячну роботу – за призначенням… автор : Ярослав Зеленчук

Так і понині називають ту гору Чорною. Втікали суди люди навіть з Києва. Говорили, що найбільше було золотарів, різьбарів, шивкинь, ткачів, кушнірів, майстрів і музик, що сам кнєзь сказав їм в гірських дебрах сховатисі з своїми скарбами. Для свої роботи ці люди доста мали матеріалу. Тогди ще сила тисових лісів росла тут, а дичина волочиласі людим попід ноги. Було з чого майструвати, шити і ткати. а першим разом татари занадилисі до нас і майже кождої весни та літа нишпорили по наших селах. Людим з гір було небезпечно віходити з своїх схованок. Навіть і ті, що мріяли сі вернути назад додому, лишілисі навічно в горах. Вони розселилисі по гірських закутинах та й взєлисі за ґаздівство. Найбільшим їх богатством став товар. Та хліба гірська землє не могла вродити на всіх. Їго гірські люди шукали по долах. Вони клали на коні свою працу, бо доріг для возів у горах тогди не було, і вандрували по пільних і підгірських селах за хлібом. Вандрівники йшли гуртом. Кождий ґазда мав до того конє, на якому віз сі, ще два-три коні з своїм добром. Всі вони мали зброю, бо ніхто не міг їм ґарантувати щасливу дорогу. Людий, що мешкали в горах, називали горєнами. Коли їх збільшилосі до того, що в потоках стало тісно, вони сантужилисі на верхи. Тих, що будувалисі по верхах, називали верховинцьими. Як люди з гір показувалисі по долах у своїй одежині, з своїми нацяцькованими кіньми, у подолян це викликало зацікавлення. А до того, аби прикликати до свого добра якнайбільше купців, верховинці грали на сопілках. Люди вібігали з хат і на дорозі виділи свєто. Всі подорожні, навіть жінки, їхали на коніх. Їх одежина була прикрашена, кінська збруя так само блищєла від прикрас, сопілка грала до танцу. Поки зачинали обмінєти гірскі вироби на зерно, прибулі тігнули молодиц в танец і співали: Гуцаласи, гуцаласи, гуцаласи дівка, Вона би си не гуцала, якби не сопілка. Як обмінєти вже не було що, то подорожні від’їздили. А що всі вони вже гуцалисі на коніх, то за ними жартом вікрикували: «Гуцаки! Гуцкани! Гуцани! Гуцули!» Найбільше таке любили вікрикувати діти, дівки і парубки. Та цего було їм замало, і вони ще й проказували співанку: Гуп, гуц гуцули на сивій кобилі, Один їде на фостику, а другий на гриві. Один їде на фостику та й в сопілку грає, Другий їде та й на гриві й гриву розчесає. Не той гуцул, не той гуцул, що загуцуливсі, А той гуцул, а той гуцул, що в горах родивсі. Нам слова «горєни» і «верховинці» не так пасували, як гуцули. Бо гуцул — це їздец, танцівник, музика. Тому воно, то-то слово, так пристало до нас. Від него й наш край назвали Гуцульщина.

 

 

 

      

      

Одина з цікавих чоловічих прикрас Уся прадавність і архаїчність побуту гуцулів прекрасно відображена у їх повсякденності . Гуцули , як ніхто інший , перенесли всю свою символіку на побутові речі , одяг і оточуючий їх навколішній світ . Різного роду обереги , згарди , одяг , ба навіть збруя для коня в іх руках перетворювалася на вироби мистецтва . Досліджуючи орнаменти на вишивках ,символіки на згардах можна з упевненістью стверджувати про прадавність походження коріння цієї народності , та як відбувалася її ассиміляцію усіх з ким їм доводилося стикатися в продовж усіх цих віків .                   

Одина з цікавих чоловічих прикрас < дармовиси > , які чіпалися на паски . Такі прикраси мали символічне значення і виконівали роль оберегів , що їх дівчата дарували коханим хлопцям . Особливо прикрашалася зброя і мала вона особливий ритуальний характер . На Гуцульщині дуже багато уваги відводилося магічним обрядам, причому саме магії природи і стихій. Магічний підтекст містить фактично уся гуцульська творчість, від звичайнісіньких, на перший погляд, узорів на вишиванках, а особливо до унікальної гуцульської музики та музичних інструментів . Гуцульська дримба є в багатьох прадавніх етнокультурах , що є підтвердженням її прадавності культури . Та й ще не маловажним доказом сталості і давності існування цієї національності є той факт, що гуцули мають породу коней ( гуцульскі коні ) притаманну тільки цій місцевості .

Між тим, діти звідкись бралися. Мало того, для позначення певних процесів та частин тіла використовувалися цілком конкретні слова та сталі вислови. Товкачик на сковороді Звісно, інтимні речі не завжди називали прямо. Особливо багато евфемізмів у пісенній ліриці, де все було красиво, і псувати ідилію прямим текстом не хотілося. Скажімо, спільне спання чоловіка та жінки позначається як "ночують" або "говорять до зорі", "до рання", козак до дівчини "щоночі ходить". У постовій пісні, записаній на Черкащині, ідеться: - Ой ти, козаче, ти хрещатий барвіночку. Хто тобі постелить при дорозі постельочку. - Ой, є у мене широкий лист буркунини, ти мені, дівчино, при дорозі люба й мила". Що цікаво, у радянському виданні 1963 року "Ігри та пісні" рядків з натяком на секс у цій самій пісні вже нема. У той же час побутове мовлення та "спеціальні" сороміцькі пісні були зовсім іншим світом. Хоча про інтимне, судячи зі слів інформаторів, люди говорити наче й встидалися, проте у межах своєї вікової групи таке обговорення напевне було нормальним. Згідно із записами другої половини 19 ст, для позначення статевих органів та статевого акту часто використовувалися запозичені слова, відомі нам зараз як матюки. Між тим, питомо українська інтимна лексика теж була. "Дідо пхає, пуцька гнеться, баба сі нервує". Є загальновідомі слова для називання чоловічих та жіночих статевих органів. Етнограф Михайло Красиков називає слово "сковорода" евфемізмом для позначення жіночого статевого органу. Те саме і з "бандуркою", "ступою". "Моя ступка не порожня, топче шляхта подорожня". Дослідник називає цілий ряд пестливо-зменшувальних синонімів до статевих органів обох статей: хуєньку, залупієньку, ковбаска, кіньчик, півник, соловей, головочка, лялька; пиздонька, кузупенька, біда, реґедзуля, петрунька, мандушечка, тюндя, вавка, курочка, коляда, коновочка, кирниченька... Приклади такого розмаїття та кодових сталих виразів можна знайти у збірці сороміцьких пісень "Бандурка". У гуцулів були свої слова: пуцька і потка. З сороміцьких коломийок, записаних у Вижньому Березові: "а та потка кучерява, всередині лиса, то вона мні виглядає як кусочок мнєса", "дівки потки поголили". Процес наявності або відсутності ерекції описується так: "стала пуцька дротом", "дідо пхає, пуцька гнеться, баба сі нервує". Ще символом чоловікості та чоловічого члена вважалася риба. Член також називали щупаком. Були й ще точніші анатомічні подробиці. Голівка так і називалася, а от з клітором просто розмаїття назв. Вже на новгородських берестяних грамотах (№ 955 (XII ст.) для позначення клітора використовується слово "кіль". У дореволюційних дослідженнях статевого життя зустрічається слово "скоботень", а також "шкворень". Вікіпедія стверджує, що питомо українська назва клітора – линдик. Від телесування і далі Те, що нині називається недолугим для української мови словом "петтінг", називалося "телесування". Тепер перейдімо до процесу. Пестощі, те, що нині називається недолугим для української мови словом "петтінг", називалося "телесування" або "цілування". При чому це не тільки те цілування, яке ми можемо уявити. Ось, як у пісні: "А дєвка з парнєм спать ложиться, вона только шо вляглась. Только шо вляглася да целованнєм зайнялася". Ще один термін, скажімо так, взаємної мастурбації - секеляння: "Секеляння або тьорка (занесений термін) стрічається і між парубоцтвом і дівоцтвом. Одначе про те не зібрано багато матеріалу, бо збирати його трудно. Коли оповідач хотів розповісти якусь "казку" про те, як секеляють ся великі, дівки з дівками або чоловіки з чоловіками, то не дали йому, бо казка занадто стидка", - пише Марко Грушевський у дослідженні "Жінка і її полове життє..." І трошки на захист гетеросексульності: "Хайби вже хлопчик та дівчинка собі секелялись, а то й дівчата з дівчатами! Ще й гаразд і їсти не тямлять, а вже сучі діти й шморгають ся одне з одним. Лізе одне на одне, як поросята ті. (...) Позаголюють ся обидві та повзають одне на одному". Для дівчат мастурбація також називалася "шморганням" ("пальцем сами себе шморгають"). "Хайби вже хлопчик та дівчинка собі секелялись, а то й дівчата з дівчатами! Лізе одне на одне, як поросята ті. Позаголюють ся обидві та повзають одне на одному". Для дівчат мастурбація також називалася шморганням: "пальцем сами себе шморгають" Дослідження Марка Грушевського 1907 року є справжнім "кладезем" з інтимної термінології. Цікаво, що при перевиданні книжки у 2006 році усі "брудні" подробиці життя українців зникли. Місячні називали "циганами". Та, за джерелами Грушевського, говорити вголос про "цигани" було соромно, тому казали "шарівські". Зараз важко зрозуміти, чим "цигани напали" соромніше звучить за "шарівські приїхали", але факт лишається фактом. У більш поважному товаристві казали "місяшне", "рубашне", "женське". Цікаво, що казати про "циган" вголос люди наче й соромилися, а от те, що місячні проступають на сорочку (для місячних носили спеціальну сорочку, із грубшим подолом) – це було зрозуміло. Хіба молоді дівчата у часи гуляння на вулиці соромилися іти у хлопчаче товариство, відсиджувалися вдома. Наводяться також інші регіональні позначення менструації: пола, "червоний Іван", "має на собі", "пере ся", "кров", "той час", "кошуля", "сорочка". Інтелігенція користувалася словами "регули", "місячне", "свій час". Жінка, яка втратила цноту, називалася "прогуляна". Цнотлива – "з калиною", "не прогуляна". Всім відомі вислови "збити вінок", "калину ламати" для позначення втрати цноти. Статевий потяг називали "кортячка", "свербіння". Про припинення статевого життя казали "руки помито". Сперма називалася "плоть", "сім'я". За свідченнями Грушевського, назви для полюцій не було. Процес давання так і називався – давання. "Прийди, куме, сам, сам, то я тобі дам, дам. Товариша не бери – бо наробиш біди!" Ще використовували слово "лоскотати": "чом ти мене не лоскочеш, чи не вмієш, чи не хочеш?". Для розмови про секс та пестощі часто використовували слово "живіт", який пестили, яким поверталися до партнера, яким притискалися. Для позначення статевого акту у негативному сенсі, крім "занапастити", було і слово "висмалити". Митрофан Дикарів 1903 року наводить назву "пиз**смали" для групи парубків, які піддурили і зґвалтували ("висмалили") дівчину. Примусовий статевий акт у фольклорі описувався, звісно, красивіше: "...взяли дівойку да й под боченьки. Завели єї под сухий явор, да й стали вони да й дилитися. Тому ручейку, тому другую. Тому ноженьку, тому другу". Звісно, важко навіть уявити все розмаїття інтимних слів, які використовувалися у всіх регіонах України. Відхрещуватися від цих слів можна ще довго. Але ж пропаде багатство! Ну, і ніде правди діти: хочемо ми цього чи не хочемо, а секс, як і обсценна та інтимна лексика, в Україні був. Анастасія МЕЛЬНИЧЕНКО http://franklyaboutsex.uol.ua/

Свою їжу гуцули розкладають так, що кожен пагорбок становить осібну групу. Триває шанобливе мовчання. Коли побачать душ пастиря, який іде до церкви, на обличчях з'являється якись урочистий вираз. Усі зразково слухають службу, а коли ксьондз затягне: «Христос воскрес з мертвих», падають навколішки, як підстрелені, часто по 50 і більше. Після святої служби настає свячення паски, при якому треба краплями свяченої води загасити свічку, що горить на хлібі. У великій громаді ця праця ксьондзові завдає трохи прикрості, бо доки обійде всіх, то заболить права рука. Ледве священик встигне покропити останню паску свяченою водою, як парафіяни у великому тлумі беруться складати свою їжу на коней. При цьому тричі хрестячись і промовляючи «Христос воскрес», а у відповідь чуючи «Воістинно воскрес», гуцули вітають один одного. Ксьондз віншує своїх парафіян: «Дай Боже, абисте сесі свята мирно опровадили і других мирно дочекали», на що ті йому відповідають; «І Ви з нами!». Далі всі всідаються на коней і в найбільшому галопі женуть додому, бо вірять, що який господар першим прибуде на свій грунь[1], той в поточному році буде першим і в господарці. У хаті господиня роздає дітям по цілому свяченому яйцю. Батько сідає за стіл, щоб навпроти нього сидів найстарший син. Паску кладуть не на самій середині столу, а трохи ближче до господаря, який звертається до свого сина з такими словами: «Чи видиш мене, синку?». Син відповідає; «Ой виджу». Тоді батько знову повторює: «Чи видиш мене, синку?». Той каже: «Ой виджу». Втретє батько запитує: «Чи видиш мене, сину?». Хлопець знову ж відказує: «Ой виджу». Господар на те говорить: Дай Боже, абис мене на другий рік не видів». І лише після цього ламає паску і починає їсти. Ті батькові слова звучать ніби якись прокльон, але насправді вони є добрим побажанням. А саме6 аби та паска, що лежить на столі, на другий рік була такою великою, щоб син не зміг по через неї побачити батька, який сидить навпроти. Такий звичай, до речі, існує і дотепер на острові Рюгені, розташованому на північ від Норвегії[2]. А походить він, цей звичай, ще з дохристиянських часів і первісно був пов'язаний з якоюсь поганською богинею. У цьому може пересвідчитися кожен, хто побуває на острові чи хоча б вникне в описи скандинавських звичаєвих старожитностей. Власне, цей факт ще раз доводить, що гуцули прийшли до Карпат з північного заходу. Острів Рюген прошу не плутати з містом Ригою, що в Літландії, так само як і гуцулів з москалями, котрих не зуміє ототожнити і найспритніший софіст[3]. Близько полудня молодь сходиться на забаву, яка відбувається коло церкви. Парубки дзвонять[4], старші поважно придивляються, коли ж до церкви наблизиться ксьондз, вітають його, звичайно, шістьма пострілами з пістолетів. Як відомо, на Поділлі і Покутті[5] молодь на цвинтарі коло церкви танцює і співає: «Іде, іде Зелман, іде, іде його брат, іде, іде Зелманова, і братова, ціла родина». Поміж гуцулами цієї пісні не чув. Певно, привілей Зелмана, який орендував церковні ключі, гір не сягав. Нам це нині видається дивним, але то і справді було так. То є пам'яткою про ослаблення польських лав і про згубний вплив зловорожих фанатиків єзуїтів[6] на русинів.

А колись по цій ріці та цей же ліс возили справжні відчайдухи, які не боялися ані грізних вод, ані могутніх скель. У повоєнні роки, коли деревини потребували всюди, професія сплавника була ой як затребувана. Лісу було вдосталь, роботи також. Крім того, за неї непогано платили, тому люди йшли сюди з усіх усюд. Сплавники були чи не на вагу золота. Ці люди знали кожен камінь, кожен поворот на Черемоші, вміли керувати дарабами (плотами) та могли перевозити ліс по ріці, бо інакше було - ніяк. По деяких селах на сплавників ще казали бокораші (з румунської Бокор - пліт) та дуже їх поважали. Живі сплавники Нині ще живуть кілька чоловіків, які в ті часи сплавляли ліси. Наприклад, Іван Максим'юк із села Зелене. Він п'ять років пропрацював на таких плотах, як свого часу і його батько та дід. Нині йому 74 роки, і чоловік добре пам'ятає ті тяжкі заробітки. «Я працював з 1958-го до 1963 року, - каже пан Іван. - Уже десь до 1966-го запаси лісу скінчилися, сплавників вже не потребували » . А раніше за тиждень бувало спускали і до 50 тисяч кубометрів лісу. Все «везли» у Вижницю. Там вантаж перехоплювали та обробляли, що на будматеріали, а що на сувеніри ». Чоловік каже, що якщо без перешкод, то з Зеленого до Вижниці ліс доставляли за один день. На одній дарабі могло бути по три-чотири чоловіки. «У сплавники йшли з багатьох сіл, але брали не всіх, лише тих, хто з« вогником »в очах, - сміється пан Іван. - Бо то було дуже небезпечно. За ті роки, що я там робив, то людям і ноги ломило, і топилися, коли плоти натикалися один на другий. Всяке бувало ». Сплавляти ліс починали вже з ранньої весни і до тих пір, поки річка не почне примерзати. «Обов'язково у кожного сплавника мала бути горілка, аби грітися, - пригадує колишній бокораш. - Хто трохи випивав, а хто натирався. На один сплав навесні й восени давали кожному по літрі спирту, а влітку - по пів. Старші могли собі трошки випити, але не так багато, як нині п'ють ». Незважаючи на таку небезпечну роботу, люди її не лишали, бо можна було трохи заробити. Наприклад, у ті часи платили окремо за заготівлю - по 1,5 рублі за куб, та окремо за сплав - теж 1,5 рублі. «На одній дарабі везли й по 500-600 кубів, - підраховує Іван Максим'юк. - Потім ті гроші ділили між бригадою. Але з самих верхів як везли, то платили більше - по 2-2,5 рублі. Тоді ковбаса коштувала 1,20, а пляшка горілки - 2 рублі ». Сильно і страшно Ще одне пам'ятне місце тих відчайдушних часів збереглося у Шибеному. Там і сьогодні можна розгледіти велику дерев'яну конструкцію - кляузу. Такі будували уздовж ріки, аби утримувати воду. «Ми колись жили біля неї, - розповідає місцева селянка Катерина Палійчук. - Її будували три роки, хоч я тоді була мала, але також помагала - каміння носила. За день нас сто пар носили ті каменюки та висипали у порожнини ». З дерева та каміння ті кляузи робили дуже міцними, вони могли тримати воду. По Черемошу їх було з сім. Рівно на тиждень їх перекривали, аби набралася достатня кількість води, а потім відкривали і по черзі пускали плоти. «Там були такі ворота - шінтафля - на 30 метрів застелена лісом. Через неї летіли всі плоти, - пригадує пані Катерина, яка не раз це бачила. - І вони бігом піднімали керма догори, присідали, летять, а далі - бевсь у воду, та з таким гуркотом, а вода їм по груди. Потім швиденько хапаються за весла, бо якби не вспіли, то б'ються об берег. Далі за 15-20 хвилин пускають другий пліт. Їх могло бути до 10 плотів. То було сильно і страшно ». А ще жінка колись навіть сама спускалася на плотах. Автобуси тоді не ходили. Тож швидко дістатися, наприклад, до Верховини, до храму, можна було лише так. «Найгірше було заскочити, - сміється пані Катерина. - А було й таке, що передні щось не вміли скерувати або бачили, що буде біда, то нас за паршиву й викидали на берег. А тим заднім плотам кричали, аби зачіпалися за вільху чи якийсь пень, аби сплави не найшли один на другий, бо то була ще більша біда, потім їх знов складати. Але ті всі керманичі були дуже фахові. В особливо небезпечних місцях чи на крутих поворотах робили такі кашиці - рубали маленькі смереки, складали, й дараба била вже не в берег, а в кашицю, то було м'якше ... ». А от верховинська молодь, з якою довелося спілкуватися, про бокорашів нічого не знає. Взагалі. А шкода.

Два тижні знадобилося жителям села Спас Коломийського району, щоб створити на березі річки Пістиньки справжнє льодове містечко. Для цього понад 50 осіб працювало щодня з бензопилами і використали майже сто тонн криги з товщиною плити більше 60 сантиметрів. Дизайнером містечка став місцевий дизайнер-художник Василь Симчишин, який і контролював весь процес будівництва. Найтяжче було створювати льодову каплицю, зізнається один з майстрів Микола Тимофіїв: "Треба було дуже обережно ставити купол, щоб його не впустити на землю. Лід - надто крихкий матеріал, і працювати було нелегко, але завдяки згуртованості ми змогли все зробити до Водохреща". Йорданський престол із аркою та чашами, статуї Івана Хрестителя та Ісуса, фонтан, сцена для розколяди, ялинки, огорожа та різноманітні фігури в оздобленні, зроблені руками жителів села, розташувалися на території майже 0,2 га. Такі старання місцевих жителів гідно оцінило представництво Книги рекордів України, і під час урочистого відкриття льодового містечка дизайнеру-художнику Василеві Симчишину вручили офіційний диплом про фіксацію рекорду в категорії "Мистецтво. Розміри

Наприклад, одним із різновидів шлюбної магії було також закликання долі або судженого. Дохристиянськими обрядами були наповнені молодіжні зібрання на Андрія, що подекуди називались великими вечорницям. У їх програмі важливу роль відігравали різноманітні прийоми любовно-шлюбної магії: засідання конопель, ворожіння із балабушками, калитою тощо. Пережитки язичницьких уявлень знайшли своє відображення у звичаях «карнавальної свободи», яка негласного проголошувалася на Андрія. Відразу можемо собі пригадати пишні бразильські карнавали чи фестиваль масок у Венеції, які теж являють собою розгул непізнаваності та свободи. У наш час грудень завершує календарний рік. На кінець місяця, тобто 22 числа (найчастіше) припадає і зимове сонцестояння, за яким визначають астрономічний початок зими. Наші пращури пов'язували з ним «народження сонця», або ж «родини сонця». Саме в цей день настає найдовша ніч. У давніх народів, саме народження нового сонця, у день зимового сонцестояння свідчить про початок нового року, перемоги світла над темрявою та поступовим пробудженням природи. Шанували відродження сонця у Древньому Вавилоні та Стародавньому Єгипті. Автор «Української міфології» Валерій Войтович пише, що за віруваннями предків, у день зимового сонцестояння богиня Всесвіту Лада народжує сина світла – молоде Сонце. У цей час на сході сходить зоря Великої Діви і відкриваються в сузір'ї Кози небесні ворота («Брама богів»), які символізують воскресіння сили Сонця. За іншою із легенд, у цю ніч богиня Коляда у вигляді кози ховається у печері (печера символізує жіноче лоно, до того ж Ісус Христос теж народився у печері-стайні) від Чорнобога і народжує сина – нове сонце. Може це порівняти із грецьким міфом про верховного бога Зевса. Коли могутній Зевс був ще немовлям, його мати Рея, за порадою богині Землі Геї, сховала його від чоловіка у гроті на горі Іла. Годувала Зевса коза Амальтея. Знаючи все це, вкотре переконуємося, що все єдине під небесами. День зимового сонцестояння вони називають Йолем. Вважається, що у цей день завершується старий рік і починається новий. Також у цю добу, коли найдовша ніч у році, народжується новий Бог-Сонце. Це міфологічна складова свята. Себто свято символізує світло, яке народжується із темряви й припинення довгих зимових ночей. Це повернення світла, сонця, радості і життя. В це свято закладений глибокий архетипічний символізм. У цей день прикрашається ялинка (яка називається Йольським деревом), і люди частуються традиційними смаколиками. У цей день виконують ритуали, які «допомагають» новому Сонцю народитися із лона Богині. У Різдві як одному із найбільших українських свят збереглося чимало язичницьких рис. На Різдво – це ряджені, колядки, ворожіння про погоду на рік, про майбутній врожай, людські долі. Із спеціальним різдвяним хлібом – корочуном (у Карпатах) дослідники пов'язують ритуали давнього культу Сонця. У різдв'яних повір'ях збереглося чимало залишків древнього культу предків і елементів антропоморфізації тварин, рослин, речей: наприклад, уява, що душі предків беруть участь у святій трапезі. Різдво в українців сповнене купою обрядів та ритуалів. Приміром, в основі колядок та щедрівок (які виконувалися у Новоріччя) лежали давні магічні уявлення про те, що побажання, висловлені у цей період, мали стати реальністю. За своїм походженням колядування є позацерковним звичаєм , що існував задовго до прийняття християнства. Але часом давні аграрно-новорічні обходи, що несли в собі ідею родючості були частково християнізовані. Так утворились дві генетично відмінні форми колядування: світська та церковна. Як вважає етнограф Василь Скуратівський у книзі «Місяцелік», християнство змушене було піти на певні поступки колядки і щедрівки пов'язали із Різдвом Христовим. Одне слово, утворилося синкретичне поєднання двох релігій – так званий дуалізм. Останній день старого і перший день нового року українці відзначали як свято Меланки (Маланки) і Василя. На відміну від Різдва і Хрещення ці дні не відігравали важливої ролі у релігійному календарі, тому в їхній обрядовості майже не помітні церковні мотиви. Широко популярною в Україні була драматизована обрядова гра з участю масок – «Коза», що мала свій характерний ритуальний сценарій, пісеннний і музичний репертуар. Назва її походить від головного діючого персонажа – парубка, перевдягнутого козою. Центральним у ритуальному дійстві був танець кози під супровідну мелодію, її «вмирання» й «воскресіння», що символізували кругообіг часу. Обряд «Маланка», як і «Коза», бере свій початок від давніх аграрно-магічних звичаїв. Виразний аграрно-магічний зміст мав новорічний обряд засівання, посипання, відомий у всіх східних слов'ян. Широко побутував звичай першої ноги – бажано було, щоб першим гостем на Новий рік (полазником) була людина добра і щаслива. Водохреще – одне із найбільших християнських свят, яке завершує святочну обрядовость. У цей період сонце перемагає морок і темряву, освячує своїм життєдайним світлом річки, озера, джерельні струмки і криниці. У давнину було прийнято з нагоди великих свят кидати людей у воду, приносячи цим самим жертву на багатий урожай. Мало хто нині знає, що традиційною українською символікою на Новий рік є дідух, а не ялинка. Виготовляли його найчастіше із першого зажинкового снопа. На сьогодні обряди, пов'язані із дідухом, на жаль, майже втрачені. Різдво Христове – одне із найбільших християнських свят, яке, як і свято Богоявлення (Хрещення Господнє), згідно православної церковної традиції, належить до так званих двунадесятих свят. Це – 12 найбільших свят церковного календаря (не враховуючи Пасхи, яка вважається «святом над святами»). До них належать: Різдво, Хрещення Господнє, Стрітення, Благовіщення, Вхід Господній до Єрусалиму, або Вербна неділя, Вознесіння, Трійця, або П'ятидесятниця, Преображення Господнє, Успіння, Різдво Богородиці, Воздвиження та Введення у храм Діви Марії. Різдво, як і свято Воскресіння Христового – Пасха, є вже більше ніж півтора тисячоліття чи не найурочистішим святом християнського світу, адже цього дня Церква згадує пришестя в світ Спасителя – народження в тілі Сина Божого. Згідно з християнським вченням Бог-Син – Друга особа Святої Трійці, задля виконання місії спасіння людства і визволення його від влади гріха і смерті сам став людиною. «Ради людей і нашого ради спасіння зійшов із небес і тіло прийняв від духа святого і Марії Діви і став людиною», – говориться про це у загальновідомій молитві «Символ віри». Святкування Різдва як окремого свята у Християнській Церкві має досить цікаву історію. І, як ми побачимо, воно здавна було пов'язане із святкуванням Хрещення Господнього, або Богоявлення. І якщо куплет відомої української колядки звучить як «а третій же празник – святе Водохреща...», то свого часу, перші християни обидві події ( Народження і хрещення Христа) згадували і святкували в один день. Євангеліє не подає точної дати і часу народження Ісуса Христа, і багато істориків згоджуються на думці, що ця подія мала місце за 4 роки до початку нової, тобто християнської ери. Літочислення за сучасною схемою (до і після Різдва Христового) веде свій початок із VI століття, але традиція відзначати Різдво новорічними (за римським календарем) днями виникла задовго до цього. Традиція святкувати Різдво виникла ще у перші віки Християнства, втім спочатку відзначення цієї події об'єднували із згадуванням Хрещення Христа в Йордані. Це свято, яке відзначалось 6 січня, називалось Богоявлення (грецькою мовою – Теофанія, або Епіфанія), і ним християни згадували явлення Сина Божого в тілі як таке. Цікаво, що свято Хрещення Христового особливо урочисто спочатку відзначали представники єретичних, тобто неортодоксальних течій – ебоніти та гностики-василідіане. Останні, зокрема, вважали, що «Божий Розум» (перший прояв-виточення Божества), з'єднався із людиною Ісусом саме в день Його Хрещення в Йордані. Вони відзначали цей день особливо урочисто. Отож, Церква вирішила на противагу гностичному святу, встановити подібне і в себе. Таким чином, з ІІІ століття, і виникло свято Богоявлення, яким Церква наголошувала, що цього дня Ісус Христос не став Богом вперше, а тільки явив Себе Богом, представши як Єдиний від Святої Трійці, Син Божий в тілі. (Як відомо з Євангелія, після того як Іоанн Хреститель охрестив Ісуса, то він побачив Святого Духа, який зійшов на Спасителя у вигляді голуба, та почув голос Бога-Отця – «це Син мій улюблений, в Якому моє благовоління»). А для підкреслення цієї догматичної істини, в День Богоявлення почали згадувати і святкувати також і Народження Христа. Згідно переказу, який існував у Древній Церкві, перша людина, через яку гріх увійшов у Світ – Адам, була створена в 6 день першого місяця року, і цього ж дня народився і «Другий Адам» – Христос Спаситель. Як розповідається у біблійній книзі Буття, людина була створена на шостий день Творіння, отже таким чином біблійний переказ про створення світу поєднувався із римським юліанським календарем. Традиція святкувати Богоявлення як День Різдва і Хрещення Христа збереглась в деяких церквах Сходу, зокрема у Вірмено-Григоріанській. Сучасна Вірменська Церква дотримується григоріанського календаря, отож це свято там відзначається 6 січня за новим стилем. Після урочистої літургії, в цей день відразу ж відбувається і чин освячення води. Традиція святкувати Різдво Христове як окреме свято 25 грудня виникла в IV столітті в Римській Церкві в останні роки правління імператора Костянтина. Церковні історики вказують, що вже з 336 року на латинському Заході Різдво почали відзначати саме 25 грудня. До цього часу на цей день припадало язичницьке свято Dies Natalis Solis Invicti – День народження Непереможного Сонця. Особливо його почали відзначати наприкінці ІІІ століття, коли до влади прийшов імператор Авреліан, який був прихильником мітраїзму – поширеної в елліністичному світі релігії бога Сонця, добра і світла Мітри. Окрім цього, на останню декаду грудня припадало і давньоримське язичницьке свято Сатурналій. Переносячи свято Різдва на 25 грудня, Церква ставила собі на меті не тільки створити альтернативу язичницькому святу, яке в житті римлян супроводжувалось різноманітними веселощами. Цей день, на думку тогочасних богословів, особливо підходив для того, щоб вшанувати народження Христа-Спасителя, «Сонця Правди», тим більше, що в Євангелії від Іоанна сам Христос називає себе «Світлом для світу». У Східній Церкві традиція святкувати Різдво окремо від Богоявлення (свята Хрещення Господнього) прижилась пізніше, ніж у Римі. Відомо, що наприкінці IV століття, традиція святкувати Різдво в Константинополі була встановлена згідно указу візантійського імператора Аркадія, і завдяки старанням святителя Іоанна Золотоустого, архієпископа Константинопільского. А вже з Константинополя вона поступово поширилась на Християнському Сході. Серед окремих істориків поширеною є думка, що подібні «календарні запозичення» були спрямовані виключно для сприяння швидшому поширенню Християнства та викоріненню язичництва. В свою чергу церковні історики та богослови вказують, що розуміти ці явища слід глибше. «Християнство сприйняло і зробило своїми багато «форм» язичницької релігії не тільки тому, що це – одвічні «форми» релігії взагалі, а тому, що увесь задум Християнства полягає в тому, щоб усі «форми» цього світу не замінити новими, а наповнити новим та істинним змістом... Приймаючи будь-яку «форму», Церква повертала Богу те, що Йому по-праву належить», – таку думку, зокрема висловив у своїй праці «Історичний шлях Православ'я» протоієрей Олександр Шмеман. Святкування Різдва Христового у Православній Церкві, а також у Католицьких Церквах візантійського обряду (до яких належить, зокрема, УГКЦ) відрізняється особливою урочистістю. Богослужбові тексти містять в собі глибокий богословський зміст, який розкриває значення Різдва. «Напередодні Різдва прийнято відправляти так звані «Царські години», і вже під час цього богослужіння ми прославляємо народження Ісуса Христа, згадуємо пророцтва старозавітніх пророків про пришестя Месії, зокрема слова пророка Ісаї, якого Церква називає старозавітнім Євангелистом – «ось Діва зачне в утробі і народить Сина, і дадуть Йому ім'я Емануїл», – розповідає клірик Свято-Феодосіївського храму УПЦ КП міста Луцька протоієрей Богдан Гринів. Як приклад, можна навести і кондак Різдва (кондак – церковний піснеспів, який присвячений змісту свята) автором якого є візантійський поет Роман Солодкоспівець – «Сьогодні Діва Пресущественного народжує і земля вертеп Неприступному приносить. Ангели із пастирями славословлять, а волхви із зіркою подорожують. Нас бо ради народилось мале Дитя – одвічний Бог». В день Богоявлення – 6 (19) січня, вже зазначалось, Церква згадує Хрещення Христа в Йордані перед виходом на проповідь. Згідно Євангелія, коли Христос охрестився, Дух Святий зійшов на Нього у вигляді голуба, і водночас було чути голос Бога-отця: «Се Син мій улюблений і в Ньому Моє благовоління». У Православній Церкві після літургії цього дня відправляється особливе богослужіння – чин великого освячення води. Освячена цього дня вода називається «агіасма», що в перекладі із грецької означає «велика святиня». Також прийнято окроплювати домівки цією освяченою водою. Для православних християн ця свячена вода має велике значення, оскільки вона освячується молитвою і призиванням Святого Духа. «Сам Господь Ісус Христос освятив водне єство, коли зайшов у йорданські води... ми можемо згадати і Старий Заповіт, де розповідається, про те, що людей і різноманітні предмети окроплювали жертовною кров'ю», – пояснив протоієрей Богдан Гринів. Згідно благочестивого звичаю, цю свячену воду прийнято зберігати впродовж року. В українському народі святкування різдвяних свят здавна оздоблене різноманітними народними звичаями і традиціями, в тому числі й тими, які сягають корінням прадавніх, ще дохристиянських часів. Разом із тим окремі із них не тільки не засуджуються Церквою, але навіть увійшли до богослужбової практики. Мова йде про звичай колядувати, адже колядки лунають і в храмах. «В Україні традиція колядувати і ставити різдвяні вертепи дуже розвинена. Люди ходять від хати до хати, прославляючи Христа. В дохристиянські часи язичники прославляли сонце, а християни прославляють Христа, який говорить – «Я є світлом для світу». Також в різдвяні дні під час літургії, в момент коли причащаються священики, церковні хори влаштовують своєрідні «концерти колядок», тобто співають ці піснеспіви», – наголошує протоієрей Богдан Гринів. Стосовно, народних звичаїв, як, наприклад, 12 різдвяних страв, куті, а також новорічних віншувань, то Православна Церква їх не засуджує і цілком приймає. «Зокрема 12 страв символізують 12 апостолів, а під час новорічних щедрівок бажають гарного врожаю. Але ж зрозуміло, що це Господь дає землі ту силу родити і посилає врожай... А в окремих храмах навіть є звичай, коли священик посипає прихожан пшеницею, кажучи – «сію вію, посіває, Слово Боже у вас засіваю...», – розповідає отець Богдан. Різдвяні колядки полюбляють співати і українські християни інших конфесій, зокрема баптисти. «Ми співаємо ці різдвяні піснеспіви, які називаються колядками, хоча етимологія слова «колядка» пов'язана із язичництвом, але оскільки ця назва закріпилась, то ми її вживаємо. Співаємо ці народні різдвяні пісні, в яких оспівується народження Христа, поклоніння пастирів, волхвів», – розповів перший пресвітер церкви ЄХБ «Дім Євангелія» міста Рівне Віктор Давидюк. Стосовно ставлення до суто народних звичаїв він додав, – «ми святкуємо те, що пов'язано із Христом і Новим Заповітом. Якщо щось виходить за ці межі, то в нас виникають певні запитання і ми цього не підтримуємо. Стосовно народних звичаїв, то якщо вони пов'язані із язичництвом, то ми їх не дотримуємось. Як приклад, можна навести «дідуха». В одній газеті я читав, що його ставлять в хаті і до нього збираються духи померлих. Ми знаємо, що є душі померлих, які є або із Господом, або в пеклі. Отож приходити кудись вони не можуть». Щедрувати і віншувати на старий Новий рік серед євангельських християн – баптистів, за словами Віктора Давидюка не прийнято, втім сам цей звичай не засуджується. Стосовно ялинки, куті, кількості страв на різдвяному столі, то, як підкреслив Віктор Давидюк все залежить від звичаїв, які панують в тій чи іншій сім'ї та її фінансових можливостей. «Ми знаємо, наприклад, що першим для своїх дітей ялинку прикрасив Мартін Лютер і від цього цей звичай поширився в християнському світі», – додав пастор. Незабаром очікуйте на шпальтах інтернет-видання "Волинська правда" невеличке дослідження про Стрітення та Масляну. Вертеп (старослав'янське — з ХІ ст. — сад, печера, де, за переказом, народився Христос) — таку назву носить один з перших різновидів релігійного театру в Україні, а згодом і в Росії; переносний театр ляльок, у якому, починаючи із кінця XVІ ст., розігрувалися вистави євангельського змісту. Про український вертеп (шопку, яселка, бетлейку, бетлегем, бетлем тощо) — здавалося б, відомо майже все: що слово "вертеп" — це одночасно і ясла, і печера, і скринька для вистав, і сам текст лялькової вистави, і вид театру, і жанр; що у жанровому відношенні це один з різновидів середньовічної містерії, містерія з дивертисментом, містерія з інтермедією; обряд, забава, шкільна драма, вертепна драма, лялькова комедія, або навіть опера, зміст якої взято зі священного писання; що перший вертеп має церковнослов'янський напис "Року Христового 1591 збудований" (отже, вертепні вистави відомі в Україні вже від 1591 року); що розмір цього похідного будиночка, шафи або скриньки коливається в межах 75–150 см. заввишки, від 61 до 100 см. завширшки, і 35–55 см. вглиб. Також відомо, що походження має чи то цілком самобутнє, чи то західне (чи то поганське, чи то православне, чи то католицьке); дуже схожий на католицькі яселка, презепіо, осуарії, статичні театри смерті; виконувався чи то скоморохами, чи то міщанами, чи то благочестивими людьми з мирян, чи то мандрованими дяками, бурсаками, спудеями, церковними півчими, п'яницями, пиворізами, спеціальними виконавцями — вертепниками, «народними виконавцями» (тобто будь-ким); ляльками, живими виконавцями, як мімодрама, або комбіновано (останнім часом з'явилися повідомлення й про реліктові, тіньові форми вертепу, що подекуди зустрічаються у Карпатах і на Волині), у вертепній хаті, на ярмарках, на міській або сільській площі; лише на Різдво або й на інші свята. В одному з найстаріших текстів вертепної драми, наведеному М. Маркевичем, діють Пономар, Ангели, Пастухи, Ірод, Охоронець Ірода, Три царі східних, Сатана, Смерть, Рахіль, Воїни і Хор, а також Дар'я Іванівна — полюбовниця Солдата, Солдат, Циган, Циганка, Угорець, Поляк, Поль ка, Жид, Уніатський Піп, Клим, Дячок, двоє Чортів, Мужик, Артилерист, Коза і Запорожець з Хвеською. Але найголовніший сюжет вертепу, попри містерійне оздоблення, полягає в тому, що усіх ворогів перемагає й розганяє волелюбний Запорожець. Адже відомо, що на Січі було чимало поетів, кобзарів, художників, співаків, танцюристів, народних лицедіїв. При всіх шістнадцяти церквах, що діяли на території "Вольностей Війська Запорозького", існували церковнопарафіяльні, а також діяли три спеціальні, підвищеного типу школи, учням яких було надано привілеї одержувати прибутки за колядування під вікнами січового товариства і за поздоровлення його на свята Різдва, Нового року і світлого Христового Воскресіння. Існувала на Запорожжі також школа вокальної музики і церковного співу, в якій навчали партесного співу, готували читців і співаків для церков і парафій. Походження та поширення вертепу на українських землях Кожна культурна спадщина є багаторічним, віковим нашаруванням звичаїв, традиції. Саме вони становлять основу культури, творячи разом з нею суцільний моноліт, який виокремлює і творить різнобарвну гаму різних народностей. «Вертепом» називали театр, у якому вистави розігрували ляльками на паличках (маріонетками) у великій дерев'яній дво- або триповерховій скриньці. Вертеп – це вид народної драми, усної народної поетичної творчости, примхливе поєднання містерійних і народних мотивів. Инше подібне значення вертепу – «старовинний ляльковий театр, де ставилися релігійні і світські п'єси» 1. За твердженням дослідників цього виду театрального мистецтва (І.Франка, М.Возняка), в Україні він з'явився наприкінці XVI ст. «Той ляльковий театр, занесений також до нас із Заходу з Польщі, а може із Чехії, зберігся між русько-українським людом аж до нашого часу, майже до наших днів»2. Прадавні форми театру стали прикладом для творців перших літературних українських драматичних творів, зокрема вертепної драми. Іван Франко називає її найвищою художньою формою українського театру. На 1667 р. припадає перша документальна згадка про вертепне дійство, або різдвяну драму, яке влаштовувалося на щорічне свято народження Ісуса Христа. Існують і инші припущення щодо першого вертепу: це 1591 і 1639 рр. Вертепна гра на довгий час стала традиційною різдвяною, святковою розвагою українського народу. В українському вертепі – старовинному театрі ляльок, дуже подібного до польської шопки або до білоруської батлейки - вистава за змістом і насиченістю дійства поділялася відповідно до ярусної структури вертепної скриньки на світську та духовну частини. На другому поверсі двоярусного вертепу відбувалися події, пов'язані з народженням Ісуса Христа. В основі сюжетів були релігійно-містерійні, різдвяні тексти. На нижній сцені жили персонажі різних національностей: українські селяни – дід і баба, запорожець, солдат-москаль, жид, поляк, циган. Усі вони раділи народженню Спасителя і смерті Ірода, танцювали під гру троїстих музик, затівали бійки. Троїсті музики – це скрипка, бубон і цимбали, які поєднували мелодію різдвяних колядок і популярних народних пісень. Демонстрування різних епізодів, тогочасних соціальних звичаїв відображено в наївних і узагальнених образах, створених за стильовим принципом маски. Іван Франко вказував на відмінність українського вертепу від польської шопки: «Від польських «яселек» різниться наш вертеп двоповерховою архітектурою і розділом між сценами біблійними і побутовими, котрі в польських «яселках» відбуваються всі на одній сцені, різниться і композицією тексту, котрий у нас і в побожний, і побутовій частині є твором оригінальним, хоча залежним від того самого шаблону, в який уложилася вертепна драма на Заході і в Польщі»3. Іван Франко аргументовано доводить, що українська вертепна драма виникає одночасно із польською шопкою, а навіть раніше. Для аргументування цієї тези вчений проаналізував величезну кількість різноманітних джерел. Досліджуючи розвиток українського вертепу, наголошував на тому, «що наш вертеп є мало досліджений, мало зібрано для нього матеріялу», «наші старі вертепи називано також райками, і ся назва розширена по всій Європі. Назва пішла, очевидно, з того, що вистави середньовічної містерії починалися в раю упадком і прогнанням Адама та Єви»4. Велике значення для розвитку вертепу мала шкільна драма. У зв'язку з її розвитком в Україні велику роль відіграли братські школи в Острозі та Львові ще наприкінці XVI ст., єзуїтські колегіуми у Львові, Кам'янці-Подільському, Луцьку. Про шкільну ґенезу вертепу писав М. Возняк: «Сильне занечищення мови церковнослов'янізмами в релігійно-біблійній частині вертепу промовляло за тим, що джерелом була тут якась шкільна містерія» 5. На зв'язок вертепу і шкільної драми вказував й Іван Франко в історичних обрисах «Русько-український театр» 1819 р. «Ставши особливо власністю школи, вертеп прийняв ту подвійну форму, котру адаптувала шкільна драма»6. Щоб краще зрозуміти розвиток шкільної і вертепної драми, потрібно простежити і виокремити спільні і різноголосні елементи у їхньому творенні вертепного мистецтва. Спорідненість між ними, звичайно, виникла внаслідок того, що відомі і невідомі автори вертепної і шкільної різдвяних драм зверталися до одного джерела – Євангелій від Матея та Луки. Незважаючи на цю обставину, все ж таки між цими творцями одної мистецької лінії було різноголосся. У чому воно полягало? У вертепному варіянті впадає у вічі певна законсервованість у відтворенні євангельської історії, оскільки вертепники не були творцями тексту драми, а лише виконавцями готового тексту. Маловажливим було б лише пояснити різницю та спільність частин шкільної та вертепної драми без огляду найстаршого репертуару цього різдвяного змісту. «Комедія на день Рождества Христова» Дмитра Туптала (Дмитрія Ростовського), 1862 р., вперше була поставлена 1702 р. У ній діють як міфічні, так і біблійні персонажі: царі-волхви, сторожа, цар Ірод, рабини, вожді. Як видно із названих персонажів, зміст драми традиційний –відтворення важливих євангельських подій, які оповідають про втілення Сина Божого, пророкування про прихід Месії-Спасителя, народження надзвичайної дитини у Діви Марії, поклоніння пастирів, прихід волхвів, злі наміри царя Ірода, вбивство новонароджених дітей. Міфічні та алегоричні персонажі стають провідниками християнських істин про марноту світу, що полонила грішну людину, яку прийшов визволити Син Божий. Важливо назвати і инший давній репертуар «Різдвяна містерія», яка датується першою половиною XVII ст. У роки сталінського режиму, другої світової війни, повоєнної відбудови та застійної брежнєвської задухи до яскравого вертепного дійства митці не зверталися. Це було чотири десятиліття глибокої паузи. Лише в роки хрущовської відлиги, а власне наприкінці 1960-х або на початку 1970-х рр. вертеп знову привернув увагу режисерів та письменників. Користуючись вертепом, українські письменники XIX-XX ст. в найбільш несприятливих для нашої культури умовах порушували важливі проблеми національної ідентичности, боротьби за збереження мови, літератури, народу, держави. Усіх драматургів XX ст. приваблювала й сама характерна особливість вертепної скриньки – можливість паралельного синхронного показу подій: народження і смерти, любови і ненависти, земного і небесного, реального і уявного. Можливо, тому О. Фрейденберґ назвав вертепну скриньку «загадковою»10. Вертепна драма як адаптований варіант різдвяної шкільної драми XVII-XVIIIст. виявилася дуже живучою. Ще в 1936 р. було повідомлення про новознайдений куп'янський вертепний театр. Компактність скриньки, демократизм тексту забезпечили вертепові довговічність. Все описане знайшло свій відбиток і у вертепному дійстві сьогодення, яке ще збереглося в українському селі. Вертеп прикрашає і збагачує святкування празника Різдва Господа нашого Ісуса Христа.

Звичай колядувати на Різдво із обрядовою зіркою і козою, переодяганням, використання масок коріниться у культурі Київської Русі, а практика театралізованого відтворення біблійних сюжетів під час церковної служби (літургійна драма) стає поширеною в добу середньовіччя. Але спосіб споруджувати різдвяні ясла з персонажами різдвяної драми має, очевидно, західноєвропейське походження, пов'язане з обрядом Католицької Церкви, яка дозволяє фігурувати зображення святих. Таким чином, автентичний національний характер, поєднаний із західними впливами і літературною та фольклорною традицією, породжує унікальне явище українського вертепу.

Сон і дрімота раз у раз приходять в „хатину теплесеньку", „де дитина малесенька"; пелехаті коти, гулі у червоних чоботях обов'язково заколисують дитя, а колиска у дитяти неодмінно чарівна, і вервечки шовковії, золотії бильця. Мати у пісні годує малюка смачною юшкою, кулешиком, яблучком і солодким молочком. А прийшовши з поля, приносить три квіточки: „одна буде сонлива, друга буде дрімлива, третя буде щаслива".„А сонечки й ув очиці, здоров'єчко й у плечиці",„ростоньки да й у костоньки, добрий ж розум й у голивоньку", - так прикликає матуся все найкраще до своєї крихітки. Часто й сама Матір Божа допомагає неньці заколисати дитя, благословляючи його щастячком... Якщо запитати в сучасної мами, для чого вона співає колискових, то, найпевніше, почуємо відповідь: „Щоб дитина швидше заснула". Упродовж багатьох років учені теж вважали колискові суто побутовими піснями, які призначені для присипляння дітей. Однак глибше вивчення жанру, намагання з'ясувати генезу колискових, розширило наше уявлення про них. Спираючись на дані психологів, колискову цілком справедливо можна зарахувати до кооперативної форми гіпнозу, під час якого використовуються як невербальні його елементи - дуже слабкі, монотонні, повторювані подразники (гойдання, специфічні мелодії), так і вербальні засоби - словесне умовляння, навіювання. Співаючи колискових і водночас погойдуючи дитину, мати поступово переводить її зі стану бадьорості у стан сну. В цей час мати виконує роль сугестора (навіювальника), оскільки "замовляє" свою дитину на добро, здоров'я, щастя у майбутньому: Ой шоб спав - ни плакав. Ой шоб рис - не болів, Ой шоб росло - не боліло Не голивонька, не все тіло, Ой ростоньки дай у костоньки, Добрий ж'розум й у голивоньку А для Вовки калачі, Шоб Вова спав удень і вночі, Шоб сон міцний, а вік, довгий, Шов Вовка був іавікди добрий Сонку, дрімку, голубоньку! Приспи мою дитиноньку. Приспи ж ії вдень і вночі - Буде мати чорні очі. Чорні очі біле тіло, Щоб кожному була мила, Та щоб росла, не боліла, Головоньки не сушила. Розмірковуючи над змістом та призначенням колискових пісень, не можна не помітити такої, на перший погляд, нелогічності: їх співають маляті в той період його життя, коли воно не розуміє словесних текстів, і навпаки, коли дитина починає розуміти слова, колискових їй уже не співають. Але згадаймо те, про що вже йшлося вище: наспівуючи колискових, мати не тільки припрошує дитину до сну, але й водночас прикликає до неї усі земні блага й сама щиро вірить у те, про що співає. Хіба ж це не закладання „позитивної програми", не формування коду щасливої долі? Це справжні пісні-замовляння, яскраві зразки доброї вербальної магії. А як дбайливо треба пильнувати сон дитини, щоб навіть котові заборонялося: "Не ходи по хаті, не збуди дитяти, бо дитя маленьке спатоньки раденьке". У багатьох колискових малечий сон оберігають одразу два коти - сірий і білий. Згідно з традиційними віруваннями, життя дитини протягом першого року було важке: вважалося, що вона «відкрита" для всіх можливих небезпек. Як наслідок, з'явилася ціла система заборон, застережень і різноманітних оберегів . Життя перволітка постійно оберігалося, захищалося, особливо ж його сон. Наші предки вважали сон "малою смертю", оскільки вірили, що під час сну душа залишає тіло і мандрує у країні мрій. Переляк, різке пробудження може призвести до того, що душа не повернеться у своє тіло. Час після заходу сонця й ніч були вкрай небезпечними, вважалися часом темних сил, їх активного впливу на людину (тим паче на маля) , тому й мати вживала шобіжних заходів, щоб відвернути лихо. Адже злий дух міг забратися у рот сонній дитині і на немовля могли напасти „нічниці" (або „крикси") - тоді воно невгамовно кричатиме цілу ніч; дитину могли навіть підмінити ("одмінок"). Система народних оберегів нічного сну дитини охоплювала обереги-предмети (сіль, часник, цибуля, ріжучі, колючі предмети тощо), обереги-дії (обкурювання хати, вивертання одягу. Із прийняттям і поширенням християнства іх доповнили запалюванням свічки, що має горіти з третіх півнів, накладання хресного знамення на дитину й колиску, обов'язкова молитва). Одним з архаїчних і найефективніших охоронних засобів був оберіг-наспів. Материнська любов, втілена у колисковій, здатна знешкодити недобрі впливи на дитину. Цієї сили мати щоразу просила, звертаючись до предків - охоронців роду. Кличні (висхідні терцеві) інтонації виразно прослуховуються у багатьох поліських колискових. На думку вчених, сам голос матері мав магічні властивості й здатен був обмежити простір від шкідливої "нечистої" сили, створюючи в радіусі звучання захисне коло. Не дивно, що більшість виконавиць співають колискових майже голосно, принаймні, у відкритій грудній манері. Поступове відживання язичницьких вірувань із часом призвело до забуття первинного контексту побутування колискових, тому не дивно, що сучасні мами й не здогадуються про їх глибинний магічно-захисний зміст. Наспівуючи своєму маляті "Котику сіренький", вони переливають свою любов дитяті, і дякують Богові за Його найбільший і найцінніший дар жінці.

Виконується вона на ме¬лодію усталеного типу. Може виступати як приспівка до танку, або існувати незалежно від нього. Часто коломийки об'єднуються у в'язанки, які, однак, не мають сталого змісту, а залежать від настрою, майстерности, багатства запасів виконавця, а також від обставин і призначення співу. Стабільність і ляконізм коломийкової форми полегшує співцеві творче завдання, бо дає змогу поетично показати лише один якийсь штрих чи то у психологічному стані окремої особи, чи дати оцінку будь-якій події в житті народу. Важливою якістю коломийки, завдяки якій вона здобула всенародні симпатії, є синтетичне поєднання пісенно- поетич-иого начала з началом мімічним і хореографічним. Це надає їй особливої жвавости, своєрідної театральности, динамічности й енергії в самому процесі відтворення. Тематика і настроєвий діапазон коломийок всеосяжні. Вони прості, безхитрісні і мудрі водночас. У них палахкотять іскрометні веселощі співця, коли гучно видзвонюють цимбали, і розливається тихий жаль услід за журливим голосом скрипки. Творці коломийок самі відзначили здатність їх висловлювати радість чи горе: Ой Матію та Матію, відколи тя прошу Зроби мені коновочки, най співанки ношу. Зроби одну, зроби одну, та зроби ще й другу; Одна буде про веселість, а друга про тугу. До коломийки, неодмінної супутниці буднів і свят, звикають, як до живої істоти, і звертаються до неї, як до живої: Коломийко, чорнобривко, коломийко наша, Будем тебе споминати замість "отченаша". Персоніфікований образ коломийки владно увійшов у пісню. Коломийка ходить по горі, спускається в долини, п'є воду, її, як зерно, засівають у полі, вівчарі прикрашують нею, мов чічкою, крисаню. Знати і вміти співати коломийки вважається почесною і похвальною справою. Це — гордість і багатство молоді, особливо дівчат. В запасі кожної дівчини стільки коломийок, що було б "на віно", "на мажу", "на мливо", стільки, що "не списав би їх миленький на воловій шкірі", що "треба би цілий тиждень їх переписати". Як дорогоцінність дарує їх відданиця найближчій товаришці, любкові чи молодій се¬стрі. У цих вихваляннях немає будь-якої гіперболізації. Коло¬мийкові традиції на Гуцульщині такі сильні, що молодь навіть листується за допомогою коломийок. Звертання до них в цьоЦ му разі цілком закономірне, адже в листах діляться найзапо-вітнішнм, розповідають про настрої і переживання, а тут уже потрібна висока мова поезії. "Мені завжди здається, що коли можна побачити вдачу народу, то це скоріше в ліричних піснях в "коломийках" (не знаю, як іще зветься такий рід поезії народної), ніж в баля-дах та піснях історичних", писала Леся Українка. (Л. Українка, Твори в п'яти томах, т. У* К. 1956, стор. 73). Про щоб не розповідала коломийка,! вона завжди звору¬шує щирістю й безпосередністю. її творцям властиве конкрет¬не образне мислення, вони говорять про речі їм завжди близь¬кі й зрозумілі Синіюче громаддя гір, повитих у далині молочно-сизим серпанком, білі отари овець на полонинах і переливчастий го¬лос вівчарської сопілки, солов'їний щебет і перегук зозуль у зелених гаях, дзвінкі потоки й відбите в них блакитне небо — всі ці картини, сповнені буянням яскравих барв і звуків, переда-ють любов до рідного краю. Незрадною синівською відданістю дихають рядки: Гей, нема на світі краще, як в руській (українській) країні Так миленько і красненько в нашій полонині. Та .я свою Гуцульщину повік не забуду, Хоть прийшло би умирати — все співати буду. Поетичне бачення навколишнього світу, вміння тонко оцінити його красу ніколи не переходить у манірне замилування ним, бо співака, який складав свої пісеньки в умовах визиску і неволі, постійно вражав контраст між розкошами природи і убогістю його життя. Вірні життєвій правді, коломийки реалістично фіксували красномовні деталі сільського побуту. Ой, не буду я гуляти, бо я заморений, Ой, бо я їв через літо борщик несолений. Коломийка, глибоко зображуючи побут, не цурається найбуденніших випадків з життя трудівника. її змістом може бути висловлення жалю з приводу розбитої люльки, нарікання на вівцю, що заблукала, роздуми про вбрання сусідської дів¬чини. Точність і багатство деталів у змалюванні процесів го¬сподарювання, одягу, їжі, розваг молоді — цілий скарб для етнографа. В коломийках мигтять барвисті ґердани, машлики, Тибетові хустки, пуслики, реклики, гуні, шапки-мармазинки, капці з во-лічками, вишиванки, крисані з червоною китайкою, чіжми, бо* кончі, клебані, тобівки, дзьобенк% тайстри, дротові запаски, пацьорки, коралі. Скрізь, де збирається молодь, — на танцях, вечорницях, на толоці — звучать жартівливі коломийки. Хлопці дівчат, а дівчата хлопців засилають задиристими, а часом і дошкульними дотепами. Найчастіше піддаються осудові такі вади поведінки, як зарозумілість, пиха, лінощі, намагання справити враження зовнішнім виглядом. Особливо ущипливо висміюють гонорові дочки багатіїв: Котра дівка напереді стоїть гарно вбрана — Не беріть ї, хлопці, в танець, най чекає пана! Неменше дістається й парубкам, які "шукають за польом' і "брали би по три морги, хоч би й за сліпою". Часто натрапляємо на своєрідне кокетування, коли гострі на язик дівчата чи дотепні легіні іронізують самі над собою: Як музика файно грає, я слухати люблю, А як будять до роботи — яв кулаки трублю. Серед коломийок родинно-побутового характеру найбільшу кількість становлять пісні про кохання, в яких передають¬ся усі перипетії відносин двох: і перше несміливе почуття, що боїться виказати себе поглядом, і горде, відкрите перед усім світом утвердження щастя любови і бути любленим, і перші сумніви та образи, і біль розлуки, і невтішне горе покинутих. ™ Глибоке й сильне почуття підказує звичайній селянській дівчині слова повної хвилюючої поезії. Виспівуючи свою лю¬бов, дівчина добирає зворушливих у своїй простоті й правдивості порівнянь. При зустрічі з любкою у неї "серце б'ється, ,як горошок рясний", "здригається, мов тоненький дротик", любкове слово її серце, "як рослиця студеная в полю зеленому". Найпоетичніші образи постають в уяві юнака, коли він думає і співає про свою милу: "як пишна калина", "як зіренька ясна", навіть краща, бо "перед нею світла зірка трохи не по¬гасла". Але все-таки йому здається, що нема порівнянь.і барв, гідних її краси: Хоть бис писав, малярику, усіма барвами, Не списав би мою рибку з її рум'янцями. Частково й щирістю дихає звертання парубка до коханої: Ци-с мі, мила, дання дала, ци-с мі що навчила, Що мі твої сліди пахнуть, куди ти ходила! Юнацьке почуття таке сильне, готовість слухати милій така велика, що він ставить їх вище навіть за обов'язок перед цісарем: Ой викупи мні, дівчинонько, із войська додому, Бо я тобі вірно служу, а більше нікому. Я Коломийки про кохання зображують сферу людських вза¬ємин, на перший погляд, незалежних від суспільних проблем, але й у них чути відгомін СОЦІАЛЬНОЇ непевности. Хоч основним мотивом давніших, дорадянських коломийок є нарікання на долю, безталання, злидні, але поняття про щастя в них ніколи не асоціюєтьс з багатством. Бідна дівчина рішуче відкидає залицяння сина багатого батька, бо в "багача нова хата, високі пороги, та він буде вимовляти воли та корови". А людська гідність — над усе:" не стояла і не буду багачеві в ласку". Заради хліба насушного дівчина не поступиться гордістю. Народна мораль схвалює рішення дівчини йти "за того любочка, аби в нього нич не було, лиш одна сорочка". Велика група коломийок відображає життя в родинному колі. В них оспівується сімейна злагода, радість материнства, взаємини між батьками й дітьми, взаємини із сусідами, кумами, побратимами, звучать тихі дитячі колисанки й голосні приспіви до чарки, коли збирається близька й далека рідня, щоб відзначити якесь свято. Переважна ж більшість коломийок цього розділу складена жінками, нещасливими в родині. Серед пісень "зустрічаємо дуже багато таких сумовитих, так жалібно болючих, розкриваючих нам таку многоту недолі, що, вдумавшись в ті пісні і в те життя, яке їх викликало, ми не можемо не вжахнутись, не можемо не спитати самих себе: невже це правда? — "писав І. Франко. (І. Франко, Вибрані статті про народну творчість, К. 1955, стр. 107), досліджуючи зображення жіночої неволі в українських піснях. В давніх часах шлюб із багатим нелюбом часто був єдиним порятунком для зубожілої родини. Дівчина йде на цю жертву, але потім цілий вік нарікає, виспівуючи свою болючу тугу: Було б мене, моя мати, в купелі втопити, Ніж я маю, нещаслива, із нелюбом жити. Ой не маю я серенчі, не маю, не маю, Камінь би ся розжаловав, як я заспіваю... 1 пливуть спогади про дівоче життя. І ще тяжче повертатися в хату до "лютої свекри", до "зовиці, як зміїці", де мусиш годити "найменшій дитині", а чоловік гультяй і нероба, не заступиться, бо з ранку до ночі пропадає в корчмі. Якщо родинно-побутові коломийки схоплюють коло подій, що найтісніше оточують співака, то створення коломийок соціяльного звучання потребує ширшого виднокруга. Необхідно, щоб автор уосіблював якусь соціяльну групу і вмів піднятися над особистими інтересами до оцінки явищ громадського порядку. Іван Франко відзначив, що в народній поезії відбивається те, що "ненастанно дотикує увагу, вражає не тільки окремі одиниці, а цілу масу якоїсь місцевости чи цілого краю і чинить економічний вплив". (І. Франко, Вибрані статті про народну творчість, стр. Непосильним тягарем, що довгі роки пригнічував народ, було кріпацтво. Коломийки про панщину — це скарга обурення скривдженої безправної людини, зневоленої непосильною працею та побоями. Твердим камінням ненависти вкладають¬ся в коломийку слова, звернені до "негідного", "проклятого", "песького" пана. На його голову сиплються прокльони, які, за справедливою оцінкою Т. Шевченка, були наївною невинною помстою: "бодай тобі, отамане, вигоріли лани", "коби його дідько взяв", "бодай панам в Станиславові дихати не дало". Крізь стогін, який чути в більшости коломийок, проявляється усвідомлення своєї сили, звучать погрози. Кріпаки нахвалювалися чинити безголов'я свавільному панові — підпалити і втекти в Волощину. "Та тікайте з цього двора, — закликають вони й інших, — забирайте сліди, а то й вися навиділи в цего пана біди! Протест проти знущань, прагнення до волі, породили широкий опришківський рух, гаряче підтримуваний гуцулами. Заклик до боротьби з панами передавався з уст в уста, пробу¬джував бунтарські настрої: Ой цимборе, цимборику, та ми нежонаті, Та ходімо убивати магнати богаті! В народних переказах, легендах, співанках і коломийках опришки виславлюються як герої, відважні лицарі волі, що не бояться ні кари, ні тортур — "чи умреш ти, чи повиснеш, — раз мати родила". Коломийки показують причини — панський гніт та рекрутчину, які змушували селянина покидати рідну хату і йти в ліс, де "сі смашно не поїсть, смашно не всипає", де "серце не вкрите, усе, куда поступиш, все кричать — ловіте!" Через тії рекруточки,.через тії ляшки, Покидаю вітця, матір та йду в гайдамачки. Чи не найстрашнішим для села лихом був рекрутський набір. І тут бідним припадала найтяжча доля, "бо багацькі гроші мають, то ся викуплять, а бідними сиротами дзюри затика¬ть". Молодий хлопець — надія убогої родини, майбутній го¬сподар, який потрапив "під аршин", мусів на довгі роки, якщо не назавжди, розлучитися з родиною, коханою дівчиною, рідним краєм. Обряджених у "цісарську одежу", з "обтятими кучерями", проводжають катуників, мов на смерть: Плачуть мами за синами, жінки за мужами, А дівчата-ластівята — за кавалірами. Вчорашні кріпаки, а тепер цісарські невільники, гірко кленуть свою долю. Важка була панщина, а ще важча муштра, знущання офіцерів, незрозумілі порядки, чужа мова, чужа сто» рона, а попереду кров, що проллється невідомо за кого і за що. Деякі коломийки, складені рекрутами, підносяться до трагедійних вершин, властивим епічним творам. Пригляньмося до лексики, образности, стилю викладу, що нагадує думи про турецьку неволю: Ой летіли гайворони понад Чорне море, Заплакали молодь-бранці, сидячи в неволі. Не так вони заплакали та як затужили: Ото-смо ся в свого пана вірно дослужили! - Ой ви, старші жовнярики, не робіть нам муки, Не бийте нас, не лайте нас, навчіть нас науки. Бо то наші руки нігди того не робили, Лиш сіяли та й орали, за плугом ходили. Юра Водошняк з Минули-чина, (в мнкулнчннському строї). Розвиток капіталізму потягав за собою й розчарування села, що знайшло відгук у коломийках про наймитську долю, заробітчанство, мандри, еміграцію. Головні мотиви цих коломийок — нарікання на беззахисність, тяжку виснажливу працю, ненависть до ненажерливих господарів-багатіїв. Гірким смутком і жалем сповнені дівочі коломийки, складені на чужій роботі, яка забирає здоров'я, розлучає з ріднею і коханням. Земля більше не годувала тих, хто на ній працював. Доведені до відчаю злиднями, селяни спродували її за безцінок і шукали порятунку по містах. Центром, що притягав до себе безліч робочих рук і голодних ротів, став Борислав з його нафтовими ямами і штольнями для видобутку воску. 1. Франко згадує, як у батькову кузню щодня долинали звістки про загибель заробітчан, завалених землею чи задушених сопухом. Бориславська робота прирівнюється до каторги: Ой, бодай же погоріли борисласвькі шиби, Що вони нас та забили у тяженькі диби. Аналогічні процеси проходять і в нинішньому колгоспному селі, де людей мордують тяжкою працею, а платять надзвичайно мало, порівнюючи з міським робітником, який заробляє мізерні гроші в порівнянні з робітником у капіталістичних країнах. Так, наприклад, в Америці залізничий робітник середньої ланки заробляє тижнево 150 дол., а радянський на цій же праці, заробляє тижнево — 21-25 крб. Тому то в УРСР всі тікають із сіл до міст, щоб здобути в місті хоч будь-яку працю, бо вона завжди в порівнянні з колгоспом буде прибутковішою. А тому в колгоспних селах в теперішні часи надзвичайно мало молоді, бо вона тікає до міста, а по селах лишаються або жінки та старщі люди, або взагалі якісь невдахи, що не можуть ніде за¬чепитися в місті. Правда, в підрадянському селі для тих, що хочуть лишити село, ставиться безліч перепон: їм не видається пашпортів на руки, а без пашпорта в місті ніде не приймають на працю. Одначе люди всіляко хитрують і всякими правдами й неправдами пробираються до міст, щоб тільки не нидіти на рабській колгоспній роботі. Багато й тепер складають у колгоспах коломийок, які виявляють ненависть до рабського режиму, висловлюють гнів до партійних наганячів, що вимагають від колгоспників непосильної праці та мучать їх різними СОЦІАЛІСТИЧНИМИ змаганнями, щоб якнайбільше ви помпувати з селян кривавиці. Одначе ті коломийки ніде не друкуються, а лише так живуть в народі, передавані з уст до уст. Звичайно, не бракує й друкованих коломийок, які нині поширені серед українського народу, а зокрема на Гуцульщині. Але це коломийки, які ми називаємо урядовими, партійними. Вони складаються не народом, а фаховими пропагандистами-літераторами. Ці "урядові коломийки" прославляють большевиків, компартію і служать виключно пропагандивним цілям. Тож на них не вважаємо за потрібно й зупинятися, бо вони не відображують душі народної, дійсних почуттів і переживань народних, а лише відображують офіційний державний курс по¬літики компартії. На закінчення цього розділу слід дещо зупинитися на походженні та часах виникнення коломийок. Багато дослідників українських і інших народностей вивчали коломийки, але найпопулярнішим дослідником українських коломийок вважають В. Гнатюка. Він розшукав матеріяли, які свідчать про популярність коломийок різних верств населення за часів народно-визвольної війни 1648-1654 p.p. Таким чином, за даними наших українських і деяких інших дослідників, коломийки були відомі вже в XVII ст. Більше того, на підставі вивчення ритміки і мелодій коломийок, Ф. Колеса висловив припущення про ще глибше її коріння. Головну масу коломийок, — писав він, — що визначаються артистичним викінченням у тексті і мелодії і співається скрізь в однаковій незмінній формі, мабуть, в добі розквіту народної творчости — тобто за часів козаччини. Для визначення періоду утворення і походження тієї чи іншої форми коломийки важливу ролю відіграє розмір, оскільки кожна пісня, за справедливим твердженням О. Потебні, складається на зразок попередньої, тобто прилягає до неї своїм наспівом і віршовим розміром. У спеціяльні праці "До історії коломийкового розміру" І. Франко (Вибрані статті про народну творчість, стр. 120 дово¬дить, що чотирнадцятискладовий коломийковий розмір (846) 2) або (4 плюс 4 плюс 3 плюс 3/2 або (4 плюс 4 плюс 2 плюс 2/2, або 2 плюс 2 плюс 2 плюс 2 мінус 3 плюс 3/2, генетично пов'язаний з давніми десятискладовими піснями, зокрема, ко¬лядками й щедрівками. Утворився він через повторення частини десятискладового рядка двічі. Ой їхали козаки з обозу (10 складів). Ой їхали, ой їхали козаки з обозу (14 складів). У більшости найдавніших зразків коломийок дійсно наявний такий повтор. Перехід від традиційного десятирця, яким складена майже вся народна епіка сербів і болгар, до чотирнадцятискладового за рахунок повторення частини рядка спостерігаємо також у деяких варіянтах сербських пісень. Чотирнадцятискладовий вірш відомий у літературі ще з XV ст., а в XVII ст. він був поширений уже на всій території України. Відомо також, що крім власне коломийок, їх розмі¬ром складено історичні пісні (про Нечая, Бондарівну та ін.), а також цілу низку ліричних пісень давнього походження. Ряд уточнень до питання про історію коломийкового жанру внесли радянські вчені. Остаточно стверджено, що початий коломийкового -жанру сягають часів формування української нації, а не є породженням капіталістичної доби. Дійсно в текстах коломийок широко відбиті побут і настрої покріпаченого селянства, опришківський рух, тобто події, хронологічно давніші за період розвитку капіталізму та загострення СОЦІАЛЬ¬НИХ суперечностей на селі. У лексиці багатьох коломийок, їх символіці, образності, в окремих граматичних зворотах відлунює глибока давнина: "Ой бувайте, сусідоньки, близькі і далекі, бо вже я ся забираю'"межи чужі кметі", ой учора пораненьку в селі бубнували", "закувала зозулиця межи двома корчі", "ой я піду погуляти з хлопцем на улицю". http://vechervkarpatah.at.ua/index/0-974

Гуцул вміє не тільки файно відпочити , але й так само щиро працювати .

герб Галицької землі

Все ж таки гуцульський герб не є справою сучасного гербо-творєння, хоча він, як такий, у сучасному українському житті поки що не виступає; він є тільки справою історично-гераль-дичних розшуків і дослідів, як теж належного розуміння й рішення з боку передових діячів Гуцульської волости, які обновили б свої давні земські емблеми та оформили б їх у відповідний, правильний! Цей чин, а передусім історична й мистецька підготовча діяльність, є поки що завданням гуцулів його завершення — законне затвердження герба українською владою . Гуцульщина не була справді ніколи окремою територіяльно-адміністративною одиницею, яка вживала своєї рідної й природної назви та користувалася своїм одним гербом. Передчасний упадок Галнцько-Волинського Королівства

герб Галицької землі спричинив для цієї влости лихоліття, які віддали її на поталу польському І угорському королівствам і Молдавському князівству, розділюючи її на Галицьку, Буковинську й Закарпатську Гуцульщину і всі три займанці, не маючи тісного зв'язку з населенням та не розуміючи його бажань, потреб, традицій і особливостей ділили свою частину гуцульської землі далі на повіти, жупи й т. д., які ніяк не спричинялися до розвитку гуцульського племені. Польща включила Галицьку Гуцульщину до надмірно великого Галицького повіту, що обіймав, крім неї, ціле Придністров'я й Покуття, створивши таким чином з неї занедбану та призабуту окраїну. В співставленні до польської влади, яка все таки залишила свою частину Гуцульщини в межах чисто українського повіту, краяла угорська, молдавська й переходова турецька влада гуцульску землю на жупи й повіти, не звертаючи жадної уваги на народностеві особливості та змішуючи гуцулів з румунами й угорцями, чим свідомо й несвідомо ставила їх перед загрозою виродження. У наслідок таких сумних обставин історія не знає окремого князівства, ні окремої жупи ні навіть повіту з назвою Гуцульщини, а геральдика поки що не знає окремого й одного герба цього ж імени. Все ж таки це не означає, що Гуцульщина є досі негербоваиою землею і що вона не має права на свій герб. На протязі шести століть не було на Гуцульщині ні одного клаптика землі, на якому не обов'язували різні герби, з яких деякі були не тільки давні та достойні, але навіть староукраїнські своїм походженням. До цих гербів має Гуцульщина таке саме право, яке мала вся Україна в 1917-18 рр. до обновлення тризуба Володимира Великого і яке має кожний нащадок гербованого роду до призабутого чи невживаного на протязі довшого часу герба своїх предків. Нам доводиться тільки розглянути ці герби, оцінити їх під історичним поглядом і оформити в загально-гуцульський крайовий герб згідно з загально принятими в європейській геральдиці правилами та з національними особливостями української геральдики.

Після зникнення Галицько-Волинської королівської династії відійшли Покуття й основна частина Гуцульщини — на північних схилах Карпат і обабіч Черемоша — до Молдавії. Приблизно 1395-го року залишилася гуцульська земля лравобіч Черемоша при Молдавії, а сьогодні Галицька Гуцульщина припала Польщі та по короткому часі була включена разом з Покуттям до Руського воєводства, яке приблизно покривалося терени сучасної Галичини. Руське воєвідство ділилося зразу на п'ять, а опісля на шість земель: Львівську, Перемиську, Галицьку, Холмську, Сяніцьку й Жидачівську. Галицька земля ділилася на два повіти — Галицький і Теребовельський, а до Галицького належали Подністров'я, | Покуття й Гуцульщина. Руське воєвідство та всі його землі й повіти користувалися своїми стародавніми гербами. Цей земський герб витворився в ХІУ-ому столітті з герба престольного міста Галича, який різниться від земського тільки тим, що в ньому немае'землі, виображеної під ногами галки. Обидва герби належать до т. зв. іменних або "гласних", що голосять ім'я свого гербоносця, а саме: "галка" — Галич, Галицька земля, Галичина і т. д. (цим не хочемо твердити, що назва "Галич" пішла якраз від слів "галка" чи "галич", лише згадати, що так розуміли походження цієї назви герботворці XIV-го століття). ) Під білою коругвою з відображенням чорної галки боролася військова частина з галицької землі в битві під Грюнвальдом 14-го року і нам важно тут ствердити, що цей герб постав перед остаточним прилученням Галичини до Польського королівства, що сталося 1435-го року, коли вона ще рядилася Руським правом і під назвою Руського королівства вважалася окремим королівством від Польського й Угорського, хоча знаходилася вже під владою чужокровних монархів, які присвоїли собі престіл Романовичів. На королівське походження цього герба вказує теж укоро-нування галки. Цей староукраїнський герб перетривав у гідності земського-ловітового аж до прилучення Галичини до Австрії, коли запроваджено новий територіяльно-ядміністративішй по¬діл, не створюючи одначе повітових гербів Герб міста Галича залишився в урядовому вжитку аж по наші часи, а виображення галки відзискало ще раз належну собі гідність у створеному в ХІХ-му столітті невдатному гербі Королівства Галичини, як коронного краю Австрійського цісарства: в блакитному полі над червоним поперечним поясом чорна галка (вже без корони та зі зложеними крилами), а під ним три золоті корони, дві над одною (давній герб Галичини). Бачимо отже, що відображення чорної укоронованої галки в срібному полі було в Галицькій Гуцульщині обов'язковим гербом на протязі чотирьох століть.!: Буковинська Гуцульщина, припавши Молдавії разом з частиною Галицької Гуцульщини й Покуттям, по упадку Галицько-Волинського Королівства залишилася під молдавською й турецько-молдавською владою аж до 1774-го року. Молдавська займанщина поступала на буковинсько-гуцульському просторі досить повільно і так Вижниччина опинилася під нею щойно під кінець ХУ-го століття. Молдавія ділилася під територіяльно-адміністративним оглядом на численні округи, а до двох із них— Чернівецької й Сучавської — були прилучені гуцульські землі. Окружні герби не прийнялися і одинокий герб, який представляє історію цієї землі, це державно-династична т. зв. "турова голова". ' Барвосполука й побічні гербові титули змінялися на протязі століть, але в основному була це виображена в червоному полі золота або чорна голова тура (дикого бугая), супроводжена вгорі зіркою, праворуч рожею, а ліворуч півмісяцем. Цей герб постав у ХІУ-ому столітті, а його походження й первісне зна¬чення ще не вияснені остаточно. Молдавські перекази згадують Драгоша, мармароського воєводу, який на ловах, у погоні за туром загнався аж на Буковину, яка йому сподобалася й він на ній залишився. Драгош дійсно існував; в роках 1342-44 був він управителем, призначеним угорським королем Людовиком Великим (1341-82), новоздобутих земель на пограниччі Буко¬вини й властивої Молдавії. Дуже можливо, що якраз цей переказ про тура був прообразом до створення даного герба. Цікаво теж, що гербом Сиготу, столиці Мармарощини, з якої походив Драгош, є чорна голова буйвола в срібному полі. Отже не виключено теж, що ця емблема була принесена з мармаросько-гуцульської землі. Крім того, слід не забувати, що тур і півмісяць виступають у староукраїнських віруваннях як символи небесної й княжої влади, що теж могло мати вплив на уяву середньовічних гербо-творців. Як воно не було б, всі познаки вказують на те, що це гербове відображения постало якщо не на гуцульській землі, то десь на гуцульсько-буковинському пограниччі. Якщо взяти під увагу й те, що першою столицею Молдавії був до 1391-го року положений на українській землі Серет . Молдавія не була виключно румунським, лише українсько-румунським князівством, до якого зовсім природно тяжіли переслідувані Польщею покутська й галицько-гуцульська землі, то годі заперечити цьому гербу староукраїнської традиції. За австрійських часів перетворено цей стародавній герб невдало на крайовий герб Буковини: в блакитно-червоно розколеному шиті чорна відірвана голова буйвола, супроводжена трьома золотими зірками, однією вгорі й двома обабіч. Повітових буковинських гербів не створено, а крайовий утратив своє урядове значення 1918 року. За років румунської займаншини (1918-40) приділено буковинсько-гуцульські землі переважно до двох повітів — Сторожинецького й Радовецького Були теж спроби повітового герботнорення, які одначе визначалися історично безпідставним намаганням зрумунщення буковинської земської геральдики. Розглядання тих новотворів вийшло б поза рамці нашої статті. Для нас важна тільки стародавня "турова голова", яка на протязі п'яти століть належала до бувальщини буковинських гу¬цулів. Закарпатська Гуцульщина, яка в ХІ-ому столітті була з цілим Закарпаттям прилучена до Угорського Королівства, вернулася на короткий час (1290-1320) до Галицько-Волинської держави, а опісля перебувала під угорською владою впродовж шести Століть. У середньовіччі поділено Угорщину під територіяльно-адміністратнвНим оглядом на т. з в. комітати або жупи (угорське "вермедє"), себто на графства (українське слово жупа півден-старослов'янського походження). Основна частина Закарпатської Гуцульщини ввійшла до складу Мармароської жупи, створеної 1385-го року, якої столицею було місто Сигіт. Жупи не були ще гербовані в середньовіччі; відносне герботворення почалося щойно під кінець XV-ro століття, а 1550-го року було поста¬новлено, що всі жупи мусять користуватися своїми, наданими королем, гербами. Герб Мармароської жупи був затверджений 1748-го року, одначе 24 квітня 1786-го року всі жупи втратили свої герби у висліді розпорядку цісаря Иосифа II. В січні 1790-го року знесено цю централізаційну реформуй і Мармароська жупа користувалася своїм гербом до 1918-го року, коли її поділено між Чехо-Словаччиною й Румунією, яка зайняла Сигітщину. Герб Мармароської жупи не містить в собі такого староукраїнського знакового добра, що його бачимо в гербах Галицької й Буковинської Гуцульщини, але він має теж свої безсумнівні додатні цілі: він буй створений якраз для даної землі, своїм історичним землепростірним значенням покривав він майже всю Закарпатську Гуцульщину, а в його змісті немає нічого несприймального для українських почувань, хоча він був створений і наданий чужинецькою владою. Він є частиною бувальщини цієї ж гуцульської волості і, як такий, належить безсумнівно до вартісніших пам'яток української земської геральдики. Розглянувши герби трьох Гуцульщин, бачимо, що гуцульському племеню не бракує геральдичних традицій; бракує тільки поки що сприймальний для сучасного вжитку одного, так сказати б, всегуцульського герба. Такий герб може постати двома ладами: наданням нового герба українською владою, яка створила б з гуцульських земель одну територіяльно-адміністративну одиницю, що під цю пору неможливе, або сполукою трьох історичних земських гербів Гуцульщини в одному щиті, що цілком можливе й навіть необхідно. Такий спосіб герботворення віддавна поширений у загально-европейській, а в цьому теж і українській, державній, земській, міській і кожній іншій геральдиці. Герб об'єднаної Еспанії постав із сполуки стародавніх гербів Кастілійського, Леонського, Арагонського, Наварського й Гранадського королівств. Історичний герб всієї Латвії не існував до 1918-го року, одначе латвійці зуміли його створити, вміщуючи стародавні герби Курляндії й Інфлянтів в одному щитовому полі (подібно поступили румуни, данці й деякі інші нації). Герб невеличкої України за часів Малоросійської Колегії був зіставленням п'ятьох княжих гербів: Київського Чернігівського, Переяславського, Новгород - Сіверського й Стародубського. Герб німецької провінції Шлезві Гольштайн постав із сполуки історичних гербів цих обох — колись окремих від себе — зелемь: Шлезвіґу й Гольштайну. Герб міста Будапешту постав із гербів колишніх міст Буди й Пешту. Недавно, а саме 1962-го року надано герб північно-німецькій окрузі, яка була створена 1885-го року і яку названо 1933-го року Фрізлянд тому, що її заселює фригійське плем'я. Одна частина Фрізлянду належала давніше до провінції Єферлянду, а друга до графства Бентінк; тому, що герб під іменем Фрізлянду ще не існував, створено його з гербів Єферлянду й Бентінку. Звичайно, коли твориться нова територіяльна одиниця з земель, що належали давніше до інших гербованих володінь, ті землі приносять із собою, неначе повноправні спадкоємці, герби попередніх володінь, яким були підпорядковані, і так складається новий земський герб. Важно тільки, щоб у таких випадках користуватися гербами, які обов'язували на даних землях безпосередньо та мали найближчий зв'язок з життям населення. Так, напр. Галицьку Гуцульщину представляє куди краще подністровсько - покутсько - гуцульська чорна галка колишнього Галицького повіту, ніж золотий лев цілої Галичини. Для Закарпатської Гуцульщини таким гербом є мармароський, а в жодному випадку герб цілого Угорського королівства. Тільки на таких засадах можна правильно оформити герб Гуцульщини, який був би виразником її історії, її сучасної племінної єдности та її надій на майбутнє. Питання, яким частинам Гуцульщини належать перше, друге й третє поля гербового щита, нетрудне для розв'язки. Галицька Гуцульщина займає приблизно 45% усього заселеного гуцу¬лами землепростору, Буковинська 34%, а Закарпатська 21Щ В Галичині живе приблизно 54% усього гуцульського населен¬ня України, на Буковині 26%, а на Закарпатті 20%. У такому ж самому порядку чергуються три гуцульські герби відносно своєї історично-геральдичної гідности: чорна галка королівсько-кня¬жого Галича, княжа турова голова Буковини та герб Мармар-широко й віддавна поширений у загально-европейській, а в цьому теж і українській, державній, земській, міській і кожній іншій геральдиці. http://vechervkarpatah.at.ua

Депутат підготовляв путину, цідила на молоко і будз, казани; колотівку до виробу масла, дійниці, відра до доїння, вішку, решітку, ботелев, трембіту, глєґівку з'ґлєгом. Так само не забувалося за рушницю, бо зброя потрібна була на полонині кожночасно для оборони пастухів і череди перед ведмедями та вовками. Наступного дня всі потрібні речі переєхали на коні й вирушали в похід на полонину Дземброню. Разом з усіма їхали і бондарі, які мали там виробляти бербениці на бриндзу.

Цього дня так само мішьильники з різних сіл починали вихід на полонину. Вівці приганяли з різних сіл: Соколівки, Річки Соколівської, Прокурави, Шешор і Брустур, а коні й корови та воли приганяли зі Старого Косова та Вербівця. На полонину Дземброню з села Верховина (Жаб'е) ішлося вздовж Черемоша аж до потоку Дземброні. А тут треба було скручувати в напрямі села Дземброні, яке минали в короткому часі, а вже з цього села виходили на полонину. Полонина Дземброня начислювала тисячу двісті моргів поля і тягнулася приблизно сім кілометрів, сягала десь аж до чеського кордону. Два потоки відмежовували полонину Дзем¬броню: з північної сторони потік Деритенчик, а з полуднево потік Дземброня. Ґаздою цієї чудової полонини був десь далеко ще перед Першою світовою війною Кузьма Тонюк, що замешкував у селі Верховина (Жаб'є), а пізніше його синм Іван і Никола Тонюки. Мішьильники зі своїми вівцями і маржиною в дорозі на Дземброню через Тарничку (від слова тарниця-сідло), а далі посувалися через Згарі (назва походить від спалених лісів) до Гіідзагоди. На Підзагоді була стая, де мішьильники робили перший постій у мандрівці на полонину. Тут люди й маржина мали перепочинок перед дальшою дорогою, а ватаг з пастухами перше доїли вівці, а потім і самі покріплялися. Цей відпочинок не мав бути тривалим, бо перед ними стелилася ще далека дорога. На цьому постої пастухи трембітали, вівці блєяли, вівчарські пси гавкали, і все це на тлі чудової гірської природи перетворювалося в чарівну мелодію. А до всього цього ще деякі мішьильники мали свої фрели, сопілки і дуже гарно доповнювали на них цю прекрасну гірську мелодію. По короткому відпочинку похід і вирушав на кам'янисте Чердачеще, звідки вже було видно Дземброню та сусідні гори. Далі йшли на Лисину, на Плиту. А коли похід прибував на Плиту, то вже тут була стая, в якій прибулі мали жити ціле літо. Тут були кошари для овець, а в них також струнки для доїння овець, над струнками був дашок, що звався повирник Були і загороди для дійних корів. Біля кошар були приміщен¬ня для спання вівчарям та біля загород були стайки для бов-гарів. Першіг»! до стаї заходив ватаг і починав підготовку, щоб розкласти живу ватру.

До живої ватри не вільно було вживати сірників, а треба було викрутити першу іскру для неї. Викручування іскри робилося в такий спосіб: брали круглий патик близько метра довжиною і притискали його одним кінцем до якогось сухого стовпа або лавиці чи стіни, а другий кінець цього круглого патика хтось тримав. Посередині того патика перевивали шнур, який двоє людей тягнули, а тим самим обертали патик, і він через потирання одного із своїх кінців до сухого дерева чи лавиці витворював іскру. З цієї іскри розкладали полонинську ватру, яку звали живою, бо вона горіла ціле літо. А коли ватра вже добре розгориться, тоді всі учасники походу заходять до стаї і разом промовляють "Отче наш"і "Бо¬городице". Це робиться для того, щоб щасливо перелітувати на полонині. Далі ватаг розставляв по своїх місцях всі речі:,. путину на молоко, кітли, цідила, бателев, мішалку, глєґівку з ґлеґом, колотівки, бербениці, відра, дійниці.

Приготовляв вертлюг, кужби щоб було потім на чому варити. А вівчарі в цей час поралися біля кошар: вони направляли все, що люта зима та звірі понищили. При тій праці час проходив дуже швидко і наставав час полудня, коли вже треба доїти вівці й корови. Кожний мішьильник сам доїв свою худобу, щоб знати, скільки дістане бриндзи. Після того кожний мішьильник приносив молоко до стаї, де ватаг міряв міртуком і потім зазначав кількість на раваші . Він зазначував кожному мішьильникові на раваші кількість надоєного молока для того, щоб знати, скільки кожний мішьильник мав одержати бриндзи. Реваш — це кусник чотирикутного патика довжиною від 5-ти до 12-ти сантиметрів. Цей патик кололи так, щоб одну частину мав мішьильник, а другу ватаг. На кожній з цих поло¬вин зазначувалося знаними вирізами кількість надоєного мо¬лока. За кожний міртук молока мішьильникові належала одна бербениця бриндзи. Один міртук молока зазначували на раваші чотирикутним вирізом. За півміртука молока належалося півбербениці бриндзи, що зазиачувалося трикутним вирізом на раваші. А кожний удій менший за півміртука міряли міртучками. Щістнадцять міртучків ішло на один міртук молока. Кожний міртучок молока зазначували на раваші вирізом, що є подібним до числа 8. Якщо залишилося менше молока від міртучка, то це рахувалося як калач і зазначувалося на раваші діркою. За калач молока належалася грудка бриндзи величиною п'ястука. Кожна бербениця мала шістнадцять міртуків або 32 кілограми. Після видоєння овець і коли вже все молоко було переміряне ватагом та позначене на равашах, тоді ті мішьильники, які дома не позначили своїх овець, робили це на полонині. Один перетинав у вусі вівці обірничком одну дірку, інші дві дірки в одному вусі або по одній у кожному вусі. Часто в ці дірочки вставляли червоні або білі пацьорки. Робилося це для того, щоб кожний мішьильник міг пізнати свої вівці при розлученні. А коли вже всі ці праці були закінчені, тоді мішьильники передавали свої вівці вівчарям, а самі спокійно собі поверталися до своїх сіл. Пастухи всю отару овець разом тепер випускали на полонину пастися. Полонина Дземброня є дуже великою, а тому деякі її окремі частини мали і свої назви. Так, наприклад, Бридка, що походить від назви бродів-переходів через річку або потік. Вологи, Розщибаньик (походить від назви розщибатися- розби-Батися-забиватися), Масниця — це кітловина, яка межувала тоді з полониною Балцатул. У тій кітловині росла прекрасна трава і якщо вівці паслися там, то давали досить багато молока. А далі інша кітловина, що називалася Цибульник, яка також межувала з полониною Балцатул, а з полудня межувала з полониною І Іільцем-Панським. У тій кітловині Цибульник росло "багато дикої цибулі, від чого напевно взято й таку назву. ¦ Через полонину Дземброню переходив плай, яким можна було переходити на сусідні полонини такі, як Пільце, Погорі¬лець, Шрібе, Вібчина, Радул, Радеєска, а звідти можна було перейти на гору Піп Іван. Тепер дещо про виріб бриндзи, головного продукту на полонинах. Мішьильники мали з бриндзи свої прибутки, вірніше це було їхнім головним прибутком у господарстві. При виробі бриндзи головним чинником був ґлєг. Хоч, правда, його приготування з погляду наших днів було надзвичайно примітивне, але бриндза була дуже смачна, а тому дещо докладніше зупинимося якраз на приготуванні ґлеґу (У живій мові звучало це слово ГЛЬИҐ). „Глєґ приготовляли самі депутати ще дома так: брали ягня або теля і годували його самим молоком 3-4 тижні, потім рі¬зали його, виймали з нього кал юшок-шлунок, що був наповен и я маліястравлемим молоком, тобто сирцем. Вибирали з шлунка цей сир, а шлунок добре переполокували. Потім цей сир назад укладали в шлунок, додаючи трохи солодкого . Цю мішанину солили, зав'язували шлунок і вішали на клинок на два тижні в температурі 35 ступнів Ц. А по двох тижнях вибирали із шлунка цю солену масу (сир) і розчиняли у теплій воді. Потім проціджували через ситце до глєгівки, а залишки на ситці відкидали геть. Тож та речовина у глєґівці і зветься

Головою на столі у гуцулів, як і скрізь в Україні, є хліб, але щоденний хліб у них, як і в інших горян, був прісним. Це корж з кукурудзяного, рідше вівсяного, борошна. Взагалі типовим для карпатських сіл є додавання до хлібного тіста вареної картоплі. Значне місце у меню гуцулів займають різноманітні каші. Науковцями доведено, що найцінніші білки входять саме до складу гречки, квасолі, картоплі, житнього хліба. Останній, разом з вівсяними продуктами, є доступним джерелом вітаміну В1. Серед кулішів оригінальною гуцульською стравою вважається різновид мамалиґи - бануш. Це досить дорога страва, через те, що робиться на сметані, у більшості випадків зробленій з овечого молока. Окрім кукурудзяної каші споживають також і молоді качани - варені чи печені. Серед овочевих культур основну роль відіграє картопля, яку, як і скрізь, варять, смажать, печуть. Варити її найкраще нечищену і споживати вранці чи ввечері з квашеною капустою, борщем, молоком чи бринзою. Можна зварену в лушпинні картоплю, обчистивши, підсмажити до рум'яності в пательні на олії, маслі, полити сметаною. Поширені на Гуцульщині також і варені галушки з тертої картоплі, печені на олії деруни. Варять з картоплі і рідку страву - «зупу». Важливу роль у щоденному харчуванні мешканців Гуцульщини має капуста - квашена та свіжа. Комора вітамінів - квашена капуста змащується лляною чи конопляною олією та приправляється тертим хроном і цибулею. Квашену капусту, помащену салом чи олією, смакують з картоплею, бобами, горохом чи квасолею. Із свіжої натомість готують небагато страв - заправляють оцтом, цукром, зеленню, мастять олією, сметаною, часом іще смажать у печі. Подекуди у селах закарпатські гуцули готують «підніс»: порізане та зварене листя капусти або буряка, заправлене маслом. Як рідка страва з капусти, скрізь відомий капусняк. Його особливість у тому, що варили його без картоплі, а їли з окремо звареною в лушпинні картоплею. Із квашених головок капусти готують голубці з кукурудзяною, вівсяною чи ячмінною крупою, змішаною з тертою картоплею. Зварені голубці мастять олією чи салом. Значну роль у повноцінному традиційному харчуванні горян відіграють бобові: горох, квасоля, біб. Зварені бобові не змащуючи їдять з картоплею, борщем, капустою замість хліба. Із власне квасолі готують своєрідну страву - «щупеню». Зварену і потовчену квасолю розводили невеликою кількістю води, заправляли кукурудзяним борошном чи крупою і варили. Влітку і восени готують з квасолі «лопатки» - молоді стручки шпарагівки відварюють, заливають сметаною чи молоком, підбивають борошном, підварюють. Їдять з хлібом чи картоплею. З гороху та квасолі готують також і перші страви. До квасолі додають сушені яблука чи сливи (фасуля зі сливами або з лісницями). Варять також і молодий біб з картоплею та заправляють цибулею. З окремо звареного бобу, квасолі та картоплі готують дуже характерну страву - «товченку». Змішавши всі складники, заправляли перцем, цибулею, тертим маком, цукром і все товкли. Звідси і назва. Як перша страва, поширений також борщ із квашених буряків. Буряки для того квасили, порізавши соломкою і заливши водою у дерев'яних «велетках» чи горщиках. В околицях Жаб'я підготовлені буряки спочатку обварюють, опісля ставлять вкисати в теплому місці. Буряковий квас варять разом з порізаними буряками. Борщ заправляють засмажкою. Специфічна гуцульська страва «варя» готується з окремо зварених та змішаних свіжих та квашених буряків, квасолі та слив, їдять її з кулішем, хлібом. Окремо слід згадати про часник і цибулю, які є як самостійною їжею, так і приправою. З часнику роблять «саламаху» - розтертий часник змішують з олією та підсоленою водою, споживають з картоплею, кулішем і м'ясом. Важливу роль у харчуванні не тільки гуцулів мають молочні продукти - кисле молоко, гуслянка, сметана, сир, бринза, сироватка. Споживання м'яса у гуцулів досить обмежене і припадає більше на свята. Найпоширеніша серед перших страв юшка, найчастіше з копченого м'яса. З ніг та голів готують холодець. Із свинини та баранини готують печеню: трохи відварені шматки м'яса запікають у печі, додаючи підсмажене борошно, розведене холодною водою, приправлене лавровим листям і товченим часником. Певний кулінарний інтерес можуть становити й різні обрядові страви. Це й різдвяні «мантули» - печені пироги з кукурудзяного борошна і картоплі, начинені смаженою квашеною капустою і натерті часником, холодець із сушеної риби, великодні «цвіклі» та «застівник» (спеціальний великий хліб-стільник), петрівські «перевертаники», «баламаш», баба. Також наявність у горах великої кількості грибів зумовлює їх доступність та вживання у вигляді багатьох страв. Із грибами варять юшку, заправляючи її борошном, у відварені з цибулею гриби всипають підсмажене борошно, мастять сметаною чи олією. Гриби з олією часто заправляють товченим часником. Смакуючи гуцульські наїдки, найвибагливіші гурмани мають прекрасну можливість переконатися, що гуцульська кухня надзвичайно багата національними традиціями та розмаїттям страв. А висновок напрошується сам: хочеш довго жити - надавай перевагу молочно-рослинним стравам, дотримуйся національних традицій, зокрема релігійних постів, під час яких зі столу зникають жири та продукти тваринного походження. У вашому меню постійними мають стати страви з кукурудзи, овочів, фруктів, молочні продукти, а також кріп, петрушка, цибуля, часник, селера, щавель. Навчаймося довголіттю у гуцулів! А за рецептами треба їхати самим у Карпати. Ними з Вами там охоче поділяться місцеві ґаздині, які перейняли їх ще від своїх бабусь, а ті від своїх бабусь і так далі. Тож СМАЧНОГО Вам - і, як кажуть у горах, «жийте довго, їжте смачно і будьте здорові!». У статті використані матеріали дослідження Зірки Андрусь «Секрет довголіття - у гуцульських стравах». Тарас ВЕДМІДЬ

До часу прилучення Буковини до Австрії (1775 р.)» гуцули жили зовсім відмінним життям від решти населення краю., Во¬ни займалися переважно скотарством та вирубом, дерева, і- хоч ліси і пасовиська належали панам-дідичам, гуцули не відчува¬ли такого тягару панщини, як інше населення. Але з часом, пі¬сля прилучення Буковини до Австрії, вимоги дідичів щораз збільшувалися. І це обурювало вільнолюбних гуцулів, і вони часто зверталися до уряду зі скаргами на дідичів, передусім на Айваса, Ромашкана і Джурджована, що мали свої посілості над ріками Черемошем і Путилівкою. Хоч урядовці деколи обороняли гуцулів, але утиски дідичів не припинялися, аі все більше зростали. Наприклад, окружний староста Казимир Міль-бахер 29-го червня 1838-го року в обіжнику ч. 12.749 визнав недійсними всі умови панів з підданими, в яких накладалося на селян перебільшені обов'язки робити панщину, але пани запротестували перед урядом у Львові і це розпорядження бу¬ло скасоване, а Мільбахера з Буковини забрали. Тому вже від самого початку XIX століття почались на Гуцульщині соціяльні заворушення, що в 40-их роках набрали поважних розмірів. Через особливе соціяльно-економічне положення мешканців Гуцульщини та назрілих у той час суперечностей між розпорядками урядуючих чинників і збільшення вимог дідичів у 1842-му році на Гуцульщині вибухло повстання, назване чужинними істориками "гуцульським бунтом." І Провідником цього "гуцульського бунту" був гуцул Лук'ян Кобилиця. Він народився на початку 19-го століття в селі Плов-ка біля містечка Сслетипа, повіту Сторонець-Путилів. За Ен¬циклопедією українознавства, Словникова частина, т. З, стор 1057, Л. Кобилиця жив від 1803-го року до 1851-го року, а за "Українською Радянською Енциклопедією" т. б, Київ 1961 р. від 1812 до жовтня 1851 р. був одружений з гуцулкою-красу-иею зі славного гуцульського роду Єрошак, яка заохочувала його і допомагала йому в організації повстання. Як подає о. Білінкевнч, Л. Кобилиця був першим багачем на всі гори-: "мав багато худоби, коней, овець, бджіл, меду, убрань і всякого до¬статку. " Іван Франко на підставі зібраних інфармацій сучасників у своїй студії "Лук'ян Кобилиця", епізод з історії Гуцульщини в першій половині XIX століття так описує Кобилицю: "Лук'ян Кобилиця був чоловік середнього росту, дуже мило збудований, широкоплечий з надзвичайно гарною головою і дуже інтелігентним виразом лиця. Красні чорні кучері сплива¬ли на його сердак. Великі чорні очі, орлиний гарний ніс, чор¬ний вусок і чорна еспаньска борідка, надавали йому подобу еспанського ґранда. Його лице добродушне, а при тім поважне, з великими блискучими очима дуже нагадувало лице Христа, як Його, звичайно, малюють на іконах." (Іван Франко, твори в двадцяти томах, Київ 1956, т. 19, стор.^ 716-725). Центром повстання став Сторонець-Путилів. Це повстання гуцулів зчинило велику тривогу серед дідичів, і вони зажада¬ли від адміністрації краю оборони. З Чернівців, головного міста Буковини, вислані комісари з військом виарештували всіх керівників повстання, між ними й Л. Кобилицю. Його відвезли до в'язниці в Чернівцях, де його тримали аж до повної лікві¬дації повстання. Інших 50 підсудних засуджено на тілесну кару: від 20 до 100 буків. Як оповідає очевидець "били від ранку до обіду, по полудні аж до ночі. Били так сильно, що біля лавки (де били підсудних) людська кров пси хлептали." Докладні дані про гуцульське повстання в 1842-1843-іх ро-ах та про їхнього провідника подає, учасник тих подій секретар староства в Кіцмаиі Каєтан Пірошка. Він оповідає: "Коли я був в 1842-го року на практиці при окружнім уряді в Чернів¬цях, поскаржилися дідичі з гуцульських гір, що гуцули збунтувалися й перестали панщину робити. Окружний староста Збишевський зареквірував три компанії війська з Чернівців, Серету й Коломиї та поїхав з військом і зі мною як протоко-лянтом на політичну комісію в Гуцульщину. Перед політичною комісією була вже на Гуцульщині судова комісія. Збунтувалися Були гуцули з Вижниччини, Путилівщини,. з Драгопільськон округи, разом з кільнанадцять гретязд дідичами сташинами Михаїл Ромашкам, Джурджован, старий' і сліпий його брат, Фльондори, граф Льоґотеті та інші. Гуцули збунтувалися тому, що дідичі збирали з них більше данини, ніж після прав їм належало. Найгірші з тих дідичів були Ромашкан і Джурджован. Під час того бунту мандатором у Сторонці-Гутнлоні був Адальберт Городинський (батько О. Ю. Федьковича). Гуцули хотіли мати вільні ліси і пасовиська та щоб їх не обтяжувано понад обов'язок приписаний правом.Коли ми в супроводі війська приїхали до Стороння-Путиліна, були по верхах зібрані тисячі гуцулів; але вони заховувалися спокійно. Так само й військо не задиралося з ними так, що до проливу крови не. прийшло. Громади Сторонець-Путилів, Плоска та інші утримували, три з половиною місяці військо (від листопада 1842 р. до лютого 1843 р.). Комісія урядувала у Сторонець-Иутилові. Уряд хотів конче зловити у свої руки Лук'яна Кобилицю, бо він був керівником бунту. Він усім орудував, а гуцули його наказів слухали. Але народ ховав його так добре, що він не міг потрапити до рук влади. Але, врешті, його таки зловили в П л ос ці й закованого привели до Сторонця-Путиліва, спершу перед політичну, а потім перед судову комісію. Перед комісією Л. Кобилиця відповідав з великою гідністю і клав натиск на те, що "ліси наші" і що дідичі стягають з гупулів неналежну данину. Уряд бачив, що помимо ув'язнення Кобилиці, гуцули тримаються при своїм опорі, а спричинником опору уважав Кобилицю. Уряд був переконаний, що коли б його в очах народу понизити, то Кобилиця стратив би на повазі, а тоді опір гуцулів пощастило б зламати. В тій цілі почали Кобилицю шиканувати, намагалися його з терпеливости вивести, щоб він, спалахнувши гнівом, образив комісію, а тоді вже — так вони гадали — можна б його публічно бити. Але даремні були намагання вивести Кобилицю з терпеливости. На всі злобно-дошкульні питання він відповідав спокійно і з великою гідністю. Політична комісія передала Кобилицю судовій комісії, що рівночасно з політичною у Сторонці Путилові три з половиною місяці урядувала. Лук'яна Кобилицю засуджено тоді, мабуть, на рік "криміналу". (Титко Ревакович, "Лук'ян Кобилиця", Щоб заспокоїти гуцулів, уряд видав 11-го травня 1844-го року досить неясний декрет: в ньому признано гуцулам вільність від панщини, але залишено за панами всі інші привілеї: складати^ умови з гуцулами і вимагати заплати за випас худоби на панських полонинах. Після короткого спокою знову почалися великі утиски панів, збільшилися їхні вимоги до гуцулів.Уже в 1845-му році зареєстровано нові скарги гуцулів до влади проти панів. Нові заворушення гуцулів були викликані тривожними поголосками, мовляв, цісар дарував панщину, а дідичі це затаїли. Гуцули знову почали збиратися потайки по лісах і обмірковувати, протизаходи по відношенню до нових розпорядків. Вони вирішили післати Лук'яна Кобилицю до цісаря до Відня з відповідним листом, в якому вони висловлювали свої кривди. За інформаціями о. Біленкевича з села Ферескул над Черемошем, не лише буковинські гуцули, але й з ляцького боку (Галичини) в часі Великодня збирали біля церков від кожної паски по одному левові, та занесли ті зібрані гроші Кобилиці й вислали його з листом про їхні кривди в далеку дорогу. Ще точно невідомо, чи бував Кобилиця у самого цісаря, але відомо, що він повернувся з Відня 1846-го року і привіз "великий папір, записаний величезними червоними буквами" і повісив його на стіні у своїй хаті. Гуцули потайки до нього сходились і розпитували про подорож та про те, що саме написано в тій грамоті. Кобилиця розповідав, що цей цісарський патент повертав їхні давні права; що цісар розпорядив, що пани вже не мають права ні судити, ні бити гуцулів, а всі ліси й полонини належать гуцулам. Ці вістки скоро рознеслися по всій Гуцульщині, а мешканці гір цілими громадами почали ставити опір дідичам. Перестали робити панщину, вирубували ліси і пасли худобу на панських полонинах. Лук'ян Кобилиця став справжнім провідником, до нього гуцули з'їжджалися з далеких гір за порадою та допомогою. Стривожене панство знову звернулося до уряду у Чернівцях і цей засудив Кобилицю на кілька місяців в'язниці за "обман і агітацію". Він сидів у чернівецькій в'язниці від літа 1847-го року до травня 1848-го року з його так зв. "весною народів." В 1848-му році знесено панщину на Буковині. На підставі проголошеної конституції відбулись у червні вибори до Державної Ради у Відні. На Буковині вибрано вісім послів, між якими було п'ять українців. З Вижницького повіту був обраний Лук'ян Кобилиця безпосередньо по виході із в'язниці. Хоч проти виборів Кобилиці було багато протестів, називаючи його бунтарем, але віденський парлямент затвердив його одно- голосно. У жовтні 1848-го року у Відні вибухла революція. Військо облягло і обстрілювало столицю й вона піддалася. Парламент був тимчасово розпущений до нового скликання в Кромерижі на Мораві. Під час облоги міста посли для безпеки отримали бронзові медалі, а на дорогу, крім пашпорта, ще й посвідки з печаткою парляменту. З такою медалею і посвідкою Лук'ян Кобилиця повернувся до Плоски. У квітні 1851 був заарештований у Жаб'єму. Після катувань в ув'язненні він тяжко захворів. Його вислали до міста Ґура-Гумора (тепер Ґура-Гуморулуй, Румунія), де він і помер.

"" мовчи єзичку, будеш кашку їсти ни в голові, ни в кишені сміяласи грузь з болота єкий сам, таку взєв, ни раз не миливси ага жди, псе, коли кобила здохне говорила-везласи, ішла пішки-несласи свій за своїм єк ни заплаче, то хоч си скривит рука руку миє, а дві – лице ни в головици, ни в гудзици (вульг.) ліпше з розумним загубити, єк з дурним найти тоди лико дерти, коли вно си дере, тоді дівку виддавати, єк хто бере з-пид стріхи та пид ринву най чоловік єк ворона, зато жинці – оборона а на души, хоть пидпеньки суши хто винен – невістка: дома не було – спідниця висіла мокрий дощу не боїтси в кого в руках, в того в зубах дивитси, єк миш з муки хто поперекує, той дома не ночує єк бідний женивси, нич коротка була єк нема у голові, на єрмарку ни купиш на тобі Боже, що мені не гоже йму хоч ків на голові теши єке їхало, таке й здибало ни кує, ни меле ти мені губи оближи, коли вони гіркі, а коли солодкі, то я й сам оближу чим багаті, тим і раді вид нас мало, вид Бога бирше одне в луг, а друге – в плуг смієси горшок з баніка, що обидва спузіні стара любов ни ржавіє старого любити – себе губити ни в зуб ногов ни по той дуб миля єблуко вид єблуні далеко не котитси світу бирше, єк у викні єк постелиш, так си виспиш мовчи глуха, менше гріха йму свині чухлютси в голову заправив, єк за ридну маму ни знаю єк, али ни так хто питає у слабого здоров'я так робит, єк мокре горит ранок – панок хто борше встав, той штани вбрав свій до свого по своє з милим рай і в халупі що уб'єш, то в'їдеш єк дбаєш, так і маєш дивитси єк баран на звізди хоч в голові пусто, аби гроший густо то байка, – до весіля зажиє у доброго мужа – жінка, єк ружа ліпше вік дівувати, єк з нелюбом доживати вінец то дівоцтву кінец найкраща спивка – то чоловік і жинка муж і жона – одна сатана жінка в хаті три кути держит, а чоловік – четвертий жінка ни бита, єк коса не клепана жіноча дорога – від печи до порога жіноча сила в єзиці теща лиш єзиком плеще той мені сват, хто мені рад дід і баба – одна рада з файної дівки й молодиця файна надувси, єк вош на морозі що кому смакує, най здоров пакує ни лий, ни масло багачеви з бідним не по дорозі най буде гірше, аби май було йнакше багачеви дідько задурно дитину колише, а бідному й за гроші ни хоче запри стайню, коли коні вкрали старцям пиво не пити щоби тут шос розибратиси – треба мати сім п´єд мижи очима дорвавси, єк дурний до мила притиснуло суком до гудзици (вульг.) гоноровий, єк штири косици у гудзици (вульг.) третий рукав й так ни виросте невістка – чужа кістка зєть тещи не брат свекор і свекруха – одного духа у злої свекрухи і ззаду очі перейшов на бабский розум ни до зир робит прозир так голова болит – готь тулій до дривітні так близько, єк сокиров веречи у найпущій хаті лиш два рази наливают пив світу плаче, а пив скаче так напивси, шо п'єтої не розуміє єк ни пролупиш очі – пролупиш кишеню гостеви два рази раді: перший – коли прийшов, а другий – коли вже йде хто ни хоче чужого, аби свого ни мав

Основний маршрут пролягає від села Вигода Долинського району, звиваючись вздовж берега річки Мізунка, практично до села Сенечів, що розташоване на кордоні із Закарпатською областю. На карті червоною лінією позначений маршрут. Історія «Карпатського трамвая» бере початок у 19 ст., Коли карпатські землі входили до складу Австро-Угорської імперії. У той час починається більш інтенсивна вирубка карпатських лісів і замість традиційного сплаву деревини по річці, барон Поппель, якому належали лісозаготівельні пункти біля села Вигода, починає будівництво першої вузькоколійної залізниці в Карпатському регіоні. Цікавий той факт, що громада села Мізунь навіть за великі гроші на погодилася на те, щоб дорогу проклали по лівому березі річки, де знаходилися городи і пасовища. І будівельники були змушені прокладати дорогу по правому березі річки, то врізаючись в камінь, то роблячи насипу над річкою. Друга вузькоколійка в регіоні була побудована німцями в 1920-х роках в долині річки Свіча. Скрізь в Карпатах навколо лісопереробних підприємств була величезна кількість курортів - санаторії і пансіонати, які пропонували оздоровлення мінеральними водами і торфогрязями. У розвиток курортів вкладали гроші власники вузькоколійок. Карпатські селища Мізунь та Корчин в період між війнами були популярними курортами для бізнесменів, митців, студентів з усієї Галичини і Польщі. Дістатися можна було, природно, тільки вузькоколійкою. Першу ліцензію на туристичні маршрути серед вузькоколійних доріг в Європі отримала карпатська вузькоколійка Гредлів-лінія Сколе-Демня-Коростів протяжністю 41 кілометр. Для туристів запустили три потяги. З вікон спеціальних вагонів можна було оглядати місцеві пам'ятки, а на зупинках - виходити на прогулянки в гори. Але світанок карпатських вузькоколійних доріг припав на період після Другої світової війни, коли за наказом Сталіна почалася масова вирубка карпатських лісів для будівництва шахт на Донбасі. Загальна протяжність двох магістралей Вигодський вузькоколійки разом з відгалуженнями на той момент становила 180 км. У період «застою» обсяги лісозаготівлі падають і вузькоколійка переживає період занепаду, а повені 1997 і 2000 років зруйнували половину діючих ліній. Люди ж завершили розпочате природою: десятки кілометрів рейок розібрали на металобрухт. Вдалося відновити тільки Мізунська гілку.>

- Покликані забезпечити успіх задуманого підприємству не зовсім праведними засобами становили одну з найбільш "актуальні", пов'язаних з повсякденністю сторін життєвого укладу. Міфологізована фігура "чужого" у фольклорному контексті "магічної повсякденності" виявлялася більш ніж до речі. А якщо "чужий" опинявся до того ж і близьким сусідом, обмін магічними "рецептами", текстами змов, амулетами ставав справою звичайним і взаємовигідним. У той же час безпосереднє сусідство з іновірцями спонукало до особливої пильності, адже від "чужих" знахарів, та й взагалі від будь-якого інородця можна очікувати небезпечних підступів. Саме така картина взаємовідносин східних слов'ян та євреїв в XVIII - першій половині XX ст. складалася в регіонах тісних етнокультурних контактів - такими областями були Поділля, українське та білоруське Полісся, Смоленщина, Віленська губ., Прикарпатті та Закарпатті. Крім того, що народні вірування росіян, українців і білорусів, соседствовавших з євреями на території "смуги осілості", являють собою унікальний комплекс уявлень, єдиних для східних слов'ян, ці вірування складають живу традицію, що підтверджується матеріалами етнолінгвістичних експедицій останніх років. Відзначимо також, що ряд народних забобонів щодо євреїв поширився далеко за межами тих регіонів, де вони становили органічний елемент взаємних уявлень, обумовлених традицією. Як частина міського (і взагалі-то позанаціонального) масової свідомості, подібні уявлення, вже неабияк спотворені і спрощені до примітивності, нерідко ставали основою для побутового та й державного антисемітизму. Про що ж свідчать факти народної культури? Як ставилися до "незвичайним" здібностям один одного слов'яни та євреї, які жили пліч-о-пліч не одне століття? Як ставилися вони до "чужих" обрядам і святам, коли і навіщо вдавалися до допомоги "чужих" чаклунів і знахарів? "Магія свят" - Так можна назвати феномен, що визначає взаємне ставлення до етнічних сусідів до важливих дат "чужого" календаря. Саме до "чужого" свята можна приурочити виконання магічних обрядів для досягнення благополуччя в господарстві. Згідно гуцульському повір'ю, на християнську Пасху євреї обов'язково хочуть позичити у сусідів-християн вогню, тому що це добре для худоби і приносить удачу. Значимість для господарської магії "чужого" пасхального вогню посилюється ще й тим, що великодній вогонь - це "новий", вперше запалений (іноді так званий "живий" - тобто отриманий тертям) вогонь, отже, магічна сила його особливо велика. У свою чергу в Білорусії і на Поділлі був поширений звичай напередодні Великодня розпалювати і підтримувати вогонь на цвинтарі за допомогою візків, бочок, коліс, вкрадених у євреїв. За спостереженнями гуцулів, євреї прагнули "як би випадково" взяти участь в обрядовому обливанні водою в "Волочильний понеділок" (понеділок після Пасхи), щоб уберегтися на весь рік від корости. Прагнучи бути облитими водою в пасхальний понеділок, євреї вели себе цілком у руслі місцевої слов'янської традиції, де ритуал обливання і супроводжували його вироки-благі якраз і сприяв отриманню здоров'я і благополуччя на весь рік. У дні особливо "магічно значущих" свят і слов'яни, і євреї виконували одні й ті ж охоронні ритуали, щоб позбутися від підступів нечистої сили. Так, на Закарпатті "на Юрья" (день св. Георгія, 23.IV/06.V), коли, за народними віруваннями, відьми відбирають у корів молоко, і гуцули, і місцеві євреї розпалювали багаття з смердючих матеріалів, щоб не допустити відьом до худоби; біля багаття весь час повинен був знаходитися стражник, щоб ніхто не міг викрасти уголек і таким чином навести порчу на корів. В Гомельському Поліссі був записаний розповідь про те, як єврей, використовуючи загальновідомі в Поліссі способи відгону нечистої сили, зміг уберегти своїх корів від відьми, яка в ніч на Івана Купала намагалася наврочити його корів. Коли гола відьма стала збирати в хліві гній, заздалегідь сховався в хліві єврей став повторювати всі її дії - і відьма зникла. І слов'яни, і євреї використовували одні й ті ж обереги від нечистої сили, наприклад вішали в хліві вбиту сороку, щоб захистити худобу від "злого" (риса, ведьмаря). Слов'янські оповідання про ритуали, що здійснюються під час єврейських свят, дивним чином поєднують в собі "етнографічний" і "міфологічний" пласт. З одного боку, вони містять спостереження, що свідчать про пильну увагу, з яким місцеві жителі Прикарпаття або Полісся спостерігали за обрядами своїх сусідів і своєрідно інтерпретували їх (часто з точки зору власної традиції). З іншого боку, в цих оповіданнях відображається один з найбільш стійких стереотипів - про зв'язок іновірців з нечистою силою. У Прикарпатті розповідали, що під час великодніх свят євреї їдять мацу. Беруть дерев'яну ложку і кавалок хліба і спалюють. Після свята йдуть на те саме місце, "перепрошую" хліб і кажуть: "Гам, гам! Ходи хлїбе 'д нам!". З цього опису добре видно, як святковий ритуал (позбавлення від хамец - нечистої їжі) в очах слов'ян перетворюється на якийсь магічний обряд "запрошення" хліба (подібно слов'янському обрядовому запрошення на різдвяну вечерю морозу, предків-"дідів", тварин і т.п . заради врожаю і добробуту в наступаючому році). На Волині вважали, що благополуччя євреїв багато в чому залежить від нечистої сили: в свято Песах "жиди ставлють вино на столi, хрiн i петрушку i ото приходити тієї шо з рiжкамі, п'є там вино і закушує, i оставляє грошi. Не до кажного жида вiн i заході, а тiлькi до Дуже щасливих ". В цьому оповіданні, ймовірно, трансформації піддалося уявлення про те, що на Песах пророк Ілія може відвідати кожен єврейський будинок. Оскільки "чужий Бог" і "чужі святі" виступають у народній слов'янської традиції як представники потойбічних сил, то образ сакрального відвідувача набуває характерні для демонологічного персонажа ознаки. Про те, що під евфемістично назвою тієї шо з рiжкамі (СР вираження бог з рогами, ангел з ріжками в значенні "чорт") цілком може матися на увазі рис, свідчить інша історія - "Жідiвській бог", - записана в Поділлі. Сторож при корчмі розповідав, як на єврейську Пасху він потай підгледів, що ж роблять євреї, зібравшись на свято. "Від смороду позаставлялі на мисках їдзеня, посвiтілі свiчкі, ростворілі дверi, i давай кричати, просити, Щоби прийшов їх божок". І ось щось злізло з горища - "патлате, грубі, таке нiбі собака, нiбі чоловiк", - але в хату увійти не захотіло. Євреї обшукали будинок, знайшли причаївся сторожа і вигнали його. Йдучи, він встиг помітити, як "тота Бiда вiйшла в хату, віскочіла на стіл i Щось троха хліптала". Тільки після того, як "Бiда" наїлася і покинула будинок, євреї приступили до святкової трапези. Головним драматичним подією Судного дня вважалося викрадення чортом євреїв під час богослужіння (це широко розповсюджене на Україну, в Білорусії і в східній Польщі повір'я послужило основою для розповіді В.Г. Короленка "Судний день"). Щоб уникнути викрадення і відлякати риса-"хапуна", євреї запрошували на свою молитву християнина з "громнічной" свічкою. "І там должен бути присутнім один наш мужик, украінец ... Евреі ўже уверени, шо ўже їх хопун нє вузьме. Це у нас ў сили билу. Мою мати пріглашали ночовать. Це я уверенно говору, шо то нє казка". Присутність серед євреїв "чужого" з освяченою в церкві на свято Стрітення свічкою (вона використовувалася як оберіг від грому, блискавки і нечистої сили) забезпечувало протистояння демонічним силам напередодні Судного дня. Єврейське свято Кучок також сприймався слов'янами крізь призму своєї традиції. У Поліссі розповідали, що "на купки" євреї здійснюють спеціальні магічні ритуали, викликаючи дощ (що з точки зору місцевих жителів було абсолютно безглуздо, так як осінь в Поліссі і так дощова). Євреї брали гарбуз, проробляли в ній отвори, через які зливали воду, імітуючи дощ. В с. Рясно Ємільчинського р-ну Житомирської обл. оповідачі відзначали, що воду євреї могли зливати і через решето, що цілком відповідало одному з "місцевих" магічних способів протистояння посухи: "ЦЕ євреї так роблять, шоб дошч ишоў - ллють воду через решето, або у гарбуз дірки прокручивают і [нахиляють все під нього голову] - шоб дошч буў ". За свідченням з Прикарпаття, євреї "на купки" люблять, щоб ішов дощ (якщо йде дощ, вважається, що у них буде багато грошей). Коли "на купки" починається дощ, вони підставляють під краплі голови - "начебто гроші на них капають". У той же час дні "чужих" свят сприймалися як небезпечні, несприятливі для господарської діяльності. Так, за білоруським повір'ям, у свято Кучок не можна було рубати і складати в бочки капусту - згниє. В брестському Поліссі були зафіксовані подібні заборони: заквашена на "жідіўскі купки" капуста швидко зіпсується, матиме неприємний запах. У Вітебській Білорусі вважали, що не можна сіяти жито в період між єврейським Новим роком і Судним днем (ці дні називалися "жидівські сти (о) яни", так як євреї в цей час "стояли" на молитві) - від такого посіву в житі буде "стояти" тільки порожня солома. У білоруському Поліссі (Слуцький повіт) також вважали, що не слід сіяти жито, коли євреї "стаяць у школі Перад страшнаю нуоччу" (моляться в синагозі в переддень Судного дня), бо вродить тільки "пустия Калас-зграя". "Професійна" магія Надприродні здібності знахарів-іновірців визнавалися іноді більш дієвими, ніж вміння "своїх" чаклунів. Про це - гуцульська билічка про мандрівника-єврея, який прийшов в один будинок на паску, не відмовився від "свячоного" частування, а потім не тільки "заговорив" буйну корову, а й зробив її несхильною пристріту. Іноді знахар-єврей міг "пересилити" місцевого чаклуна, розбудувати його підступи. В с. Річиця розповідали про містечковому єврея-знахаря, який славився по всій окрузі своїм умінням знешкоджувати "заломи" або "завитки" (скорочення колосся, які чаклун залишає в поле з метою наведення псування). Дід оповідача запросив цього єврея, щоб знищити "завитку" на капусті. Єврей за допомогою "своєї" молитви знешкодив "завитку" і викрив недоброзичливця, змусивши його прилюдно бігти за возом в чому мати народила. Перед смертю "знаючі" намагаються передати свій дар будь-кому з оточуючих, причому непідготовлений "спадкоємець" часто відчуває після цього страшні муки. Іноді таким обранцем стає "чужий", як в карпатській билічке про те, як чаклунка передала своє "знання" нічого не підозрюючи єврейці, попросивши взяти себе за руку (звичайний прийом при передачі чаклунських здібностей). У Київській губ. розповідали, як єврей за допомогою пояса зловив відьму, яка, звернувшись в колесо, проникла в хлів, і не відпускав її до тих пір, поки вона не пообіцяла передати йому своє вміння. Втратити свої здібності "знаючі" могли, наприклад, надавши медичну допомогу іновірцеві: вилікувавши єврея, знахар згодом вже не міг вилікувати від цієї ж хвороби пацієнта з "своїх" (Західна Білорусь). У рівненському Поліссі повитуха, яка прочитала молитву над породіллею "у жидів", була безсила допомагати іншим людям. Подібно слов'янським відьмам, які приймають вид тварин і навіть неживих предметів, перевертні-євреї також пробираються у чужі корівники, щоб зіпсувати худобу або відібрати у корів молоко. Як говориться в билічке з Галичини, сільський "жид-опирь" перетворювався ночами в кота і забирався в хлів багатого господаря. Одного разу господар побачив у хліві кота, схопив його і відрізав йому вухо. На ранок всі побачили, що єврей-корчмар ходить з перев'язаною головою (типовий сюжет східнослов'янської билічкі про розпізнавання відьми). Після цього випадку "опирь" втратив свою шкідливу силу, і інші "опирі" перестали визнавати його. Як випливає із закарпатської билічкі, відуни різних національностей легко знаходять спільну мову: "Відьом (босуркань) можна бачити вночі. Мій старий тесть їх зустрів. Якось опівночі він повертався додому і почув у грушевому саду якийсь шум. Він подивився в ту сторону і побачив одну єврейку, двох російських жінок і одного померлого недавно чоловіка на ім'я Волотір; всі четверо були з кривих ... " Особливою колоритністю відрізнялися прийоми, які використовували євреї-корчмарі для залучення клієнтів. Зазначимо, що прийоми ці не були специфічно "єврейськими" - аналогічні дії здійснювали шинкарі і в Центральній Росії (скоріше, тут можна говорити про "цехової" магії). У Гродненської, Віленської, Ковенської губ., А також в Карпатах існувала вірування, що євреї прагнули заволодіти мотузкою, на якій повісився самовбивця; шматочки від неї вони тримали в бочці з горілкою або тайком підкидали в чарки питущою публіці, щоб люди йшли до них так само активно, як вони йшли дивитися на небіжчика. У закарпатському селі Нижні Ворота розповідали, що єврейка-корчмарка для залучення багатого гостя обмила горілкою свої статеві органи зі словами: "Як дупа тримається іншої частин, так нехай той чоловік (назвала ім'я) тримається і п'є нашу горілку". Після цього вона хотіла запропонувати горілку гостю, але помилилася, і подала випивку не багатії, а бідній людині, який випив наговорене пиття і вкрай розорився. Традиційним було уявлення, що євреї (торговці, корчмарі) є власниками чарівної нерозмінною монети ("інклюз", "анклюз"). Гуцули вважали, що євреї здатні впізнати "інклюз" серед інших монет "по голосу". За повір'ями українців, "інклюз", отриманий від єврея в якості здачі, "витягував" гроші з кишені покупця і повертав їх хитрому єврею. Іноді єврей міг запропонувати взяти у нього "інклюз", однак умовою такої угоди було осквернення святинь: християнин повинен був плюнути на зображення розп'яття і поцілувати зображення "злого духа". "Повсякденна" шкідлива магія Щоб дієво помститися кривдникові або навести порчу на недоброзичливця, також втягували "чужих" в коло магічних дій. В Білорусії, щоб покарати лиходія, жертвували гроші на три "єврейські школи", щоб рабини помолилися про погибель ворога (до речі, те ж саме робили, якщо хотіли знайти і повернути вкрадену річ). Ще один спосіб помсти - напередодні великого свята помолоти в жорнах мідні гроші, а потім пожертвувати їх в синагогу. Євреї ж вважали, що найважчий "урок" (тобто пристріт) може навести "гой" - не єврей. Обережність не завадить! Уявлення про те, що всякий "чужий" може бути джерелом небезпеки, виражені в цілому ряді правил спілкування, які слід дотримуватися, щоб не накликати на себе біду. Так, селяни Віленської губ. вважали, що при зустрічі з євреєм не можна допустити, щоб він обійшов тебе справа - це великий гріх, так само не можна було відповідати на питання єврея "котра година?" - Вірили, що "він тебе цим питанням проклинає". В Білорусії (Слуцький повіт) весільна процесія після вінця обов'язково заїжджала в корчму, "каб жиди НЕ абiджалiса та не рабiлi пракленаў".

Очевидно, що програма відродження та організація народних художніх промислів потребує глибокого аналізу всіх аспектів індивідуального виробництва (умов праці, наявність сировини, форми збуту), які залежать від географії ремісничих осередків та мистецьких традицій кожного села. Особливу роль серед народних художніх промислів відіграє писанкарство. В сучасному трактуванні "писанка" – розмальоване Великоднє куряче або декоративне, звичайне дерев'яне, яйце; символ сонця, відродження, любові й краси; предмет язичницької та християнської культур. http://www.youtube.com/watch?v=yPFUcwVuiuY Писанки мають дохристиянське походження і зародилися в язичницьку давнину. Крашані (крашанки, галунки) та орнаментально розписані (писанки) пташині яйця увійшли в обряди багатьох народів світу. За віруваннями, писанка є джерелом зародження життя, початком Всесвіту. Стародавні римляни, фінікійці, древні греки, індійці, перси вважали, що Всесвіт виник з яйця. У грецьких міфах, які записав Геродот, розповідається, що Всесвіт виник із чарівного яйця птаха Фенікса, яке було відкладене у святилищі Геліоса. У стародавніх єгиптян яйце було символом миру і родючості. До зародження християнства індуси вважали яйце колискою світу. Перси розмальовували яйця і дарували їх на Новий рік. Стародавні римляни на початку трапези з'їдали варене яйце, що було символом починання доброї справи. Яйце римляни використовували як предмет, на якому жерці передбачали майбутнє і ворожили. У слов'янських народів під час весняних польових робіт яйце відігравало роль символу родючості землі. Вони брали яйця і розкидали їх у борозни, щоб родючою була земля. Білоруси під час будівництва житлового будинку закладали яйця в стіни, щоб були щасливе життя, добробут, мир і злагода у домі. Стародавні слов'яни клали яйце померлому в домовину, щоб забезпечити спокій у потойбічному світі. Так роблять народи Африки, Індонезії, Нової Зеландії: кладуть яйце померлому в домовину для поховання. Майже у всіх народів світу є традиція приносити яйце (писанку, крашанку) на могили померлих предків або давати "перед душі" померлого. Є найдавніші згадки використання писанок у лікуванні хворих та в іграх. Про продовження традицій свідчить той факт, що в окрузі Більча Золотого на Галицькому Поділлі (відомого через знахідки трипільської культури) ще і зараз розписують на писанках такі ж спіралі, як на вазах з неоліту. Із прийняттям християнства почалося переосмислення релігійних звичаїв. Немає в Європі такої держави, де б перехід із дохристиянства у християнство пройшов так гармонійно, як в Україні. Християнство не тільки не знищило велику частину давніх звичаїв та обрядів солярного культу, але й дало їм нову християнську інтерпретацію. Так, сире розписане яйце в доісторичних часах несло значення життя, що у вигляді пташеняти проривається крізь шкаралупу, в християнському розумінні стає символом Воскреслого Ісуса Христа, який, перемігши смерть, дарує людству вічне життя. Існує переказ, що свята Марія Магдалина незабаром після вознесіння Ісуса Христа на небо відправилася в Рим. Там вона з'явилася до імператора Тіверія зі словами "Христос Воскреснув", піднесла йому червоне яйце і почала проповідувати про Христа. Не тільки в Україні, "в Греции, в России, в Азии, в Египте, в Ливии, словом, во всем мире, где только есть Православная Церковь, везде и красят, и освящают, и раздают красные яйца во дни Пасхи. Везде православные христиане лобзают друг друга лобзанием святым и дарят друг другу простой знак радости своей". У монастирі поблизу Фессалоників (Греція) зберігається пергаментний рукопис, написаний в Х столітті, який містить церковний статут. У кінці, після молитов на Паску, є такі слова: "читаються також молитви на благословення яєць і сиру, і ігумен, цілуючи братів, роздає їм яйця і говорить: "Христос Воскрес!" Богослови пояснюють і значення червоного забарвлення пасхального яйця: з одного боку, червоний колір повинен бути знаком радості і веселощів з приводу радісного християнського свята, а з іншого – він повинен нагадувати християнам про потоки пролитої за нас священної крові Боголюдини. Галицька Гуцульщина – особливий етнічний реґіон України, адже тут в силу багатьох обставин, а, основне, в умовах особливостей географічного середовища сформувався специфічний побут та спосіб господарювання, збереглася унікальна духовна культура та мистецькі традиції. Перші відомості про писанки в Гуцульщині ми знаходимо у працях Вінцента Кадлубека (Wincenty zwany Kadlubkiem), (блаженний, бл. 1150-1223 рр., пол. хроніст, краківський єпископ 1208-18), 1764 р. беатифікований (оголошений блаженним); "Kronika polska" від легендарних часів до 1202 р. Писанки в Гуцульщині розписують переважно жінки, дівчата (писанкарки) у Великий 40-каденний піст перед Великоднем. Як правило, на село їх є декілька осіб. У с. Космачі Косівського району Івано-Франківської області писанки вміє розписувати майже кожен другий житель села. В 20-30-х роках минулого століття тут налічувалося більше 50 писанкарок. Сам розпис писанок став народним художнім промислом у Галицькій Гуцульщині, де використовують класичну "воскову" технологію для нанесення орнаментів на яйце. Технологія розпису писанок воском не є складною. Для цього потрібні фарби, віск і лієчка, прикріплена на паличці (писачок). Спочатку на яйце за допомогою писачка наносять розтопленим воском візерунок, потім яйце занурюють у фарбу. Для одержання багатоколірного орнаменту яйце знову розписують воском і повторно занурюють у фарбу. Так цей послідовний процес повторюють стільки разів, скільки потрібно кольорів ввести у розпис, при цьому кожний наступний раз яйце занурюють у темнішу фарбу, де остання стає тлом писанки. Після висихання фарби, яйце очищують від воску. Гуцульські писанкарки для розпису писанок розробили ряд природних фарб, які виготовляють із рослин. Крім класичної "воскової" технології, використовують інші способи виготовлення писанок. Мальованки — це розмальовані пензликом писанки. В основному на мальованках переважають квіткові та геометричні мотиви. Квіткові мотиви, як правило, писанкарки беруть з навколишнього середовища. Для розпису використовують фарби: гуаш, акварель, темпера у олійні. Дерев'яні писанки — виготовляють із дерева груші, берези, явора, бука, ялини. В останні роки виготовленням дерев'яних писанок займаються не лише майстри, але й сувенірні цехи та приватні підприємці. Різьблені писанки. Виточені на токарному верстаті дерев'яні писанки (моделі) зафарбовують у однорідний колір, після чого за допомогою долота наносяться різьблені лінії та орнаменти. В багатьох випадках у різьблені орнаменти заливають кольорову фарбу. Такі писанки виготовляють у селах Річці, Яворові, Брустурах Косівського району. Писанки з випалюванням. Дерев'яні моделі писанок, виточених на токарних верстатах, розписують за допомогою металевих писачків різних форм і конфігурацій. Цей металевий писачок нагрівають на вогні або закріплюють в електричний пальник. Також використовують електроолівець для випалювання. Після нанесення орнаменту дерев'яну писанку покривають прозорим лаком для збереження обвугленого орнаменту. Дерев'яні різьблені та інкрустовані писанки. На дерев'яні моделі писанок, виточених на токарних верстатах, за допомогою спеціальних інструментів (доліт) наносять орнамент. Така різьба на писанках називається сухою різьбою. Інкрустовані писанки прикрашають орнаментами, використовуючи такі матеріали, як пофарбовану заздалегідь дерев'яну заготовку, перламутр, бісер, латунний та мосяжний дріт тощо. Поверхню писанок лакують або полірують за допомогою лаку чи політури. Виготовляють такі писанки у Косові, Річці, Яворові, Брустурах та Прокураві. Розмальовані дерев'яні писанки. Дерев'яні моделі писанок, виточених на токарних верстатах розмальовують за допомогою поліхромних фарб і пензликів. На писанках малюють мініатюри як сакрального характеру, так і сцени з життя та побуту гуцулів, які пізніше покривають прозорим лаком для зберігання. Але найчастіше розмальовують емалями по тонованому дереву геометричним, навіть лінійним орнаментом. Такі писанки користуються великою популярністю та попитом у рекреантів, їх реалізують на Косівському, Кутському та інших ринках. Писанки з бісеру. На дерев'яні моделі писанок, виточених на токарних верстатах, за допомогою клею ПВА або інших наносять орнаменти, викладаючи їх бісеринками. Такі писанки є неповторними і сучасними. Користуються великим попитом серед туристів та гостей краю. Керамічні писанки. Писанки, виготовлені з глини. Виточені на гончарному крузі, виконані в стилі традиційної гуцульської кераміки. Орнаментально прикрашені як рослинними, зооморфними, так і геометричними мотивами. Такі писанки виготовляють керамісти виробничого цеху Національної спілки художників України в м. Косові. В окремих осередках писанкарства сформовано свій стиль розпису та орнаменту, є своя гармонія фарб і кольорів. Із проведених нами досліджень у Галицькій Гуцульщині виділено 38 центрів писанкарства, кожен з яких виокремлюється як за чисельністю зайнятих, так і обсягами виробництва продукції. До великих центрів, яких нараховуємо 9, належать Косівський, Березівський, Брустурівський, Ільцівський, Космацький, Криворівнянський, Річківський, Шешорівський і Яворівський. Писанкарство Галицької Гуцульщини Середніми вважаються центри із чисельністю зайнятих писанкарством від 11 до 20 осіб. Таких на терені краю є 12 (Бабинський, Буковецький, Верхньо-Ясенівський, Головівський, Замагорівський, Прокуравський, Снідавський, Соколівський, Тюдівський, Чорноославський, Шепітський, Яблуницький). Малими можна вважати центри із чисельністю зайнятих до 10 осіб. До них належать Акрешірський, Великорожинський, Верховинський, Ворохтянський, Гринявський, Зеленський, Красницький, Красноїльський, Кривопільський, Микуличинський, Перехреснянський, Розтоківський, Устеріцький, Уторопський, Чорнопотікський, Яблуницький, Яремчанський. З-поміж простих елементів територіальної організації писанкарства виділено 9 пунктів – Лючанський, Малорожинський, Нижньоберезівський, Буркутський, Стебнянський, Бистрицький, Татарівський, Хороцевський, Черетівський). Загальна чисельність зайнятих у виробництві усіх видів писанок налічує 354 майстри. Рис. 2. Орнаментальні мотиви писанок Г.Ю. Коб'юк із с. Космача Косівського району Івано-Франківської області (за О.Г.Соломченком). 1 - деревце з пташками; 2 - колосок; 3 - хрещаті; 4 - безкінечник; 5 - качани кукурудзи; 6 - ріжки; 7 - сіменка; 8 - штернята; 9 - княгинькове; 10 - квітка; 11- рибка; 12 - зубці; 13 - метелики; 14 - хрестики; 15 - стовпчики; 16 - черешневий. У кожної писанкарки окремого села сформувався свій стиль розпису та орнаменту, є своя гармонія фарб та кольорів, свій індивідуальний почерк. А тому ми проведемо аналіз найбільших осередків писанкарства Галицької Гуцульщини. За характером орнаментального декору гуцульські писанки можна поділити на: писанки з геометричними мотивами; писанки з рослинним орнаментом; писанки, в декорі яких поєднуються геометричні та квітково-рослинні мотиви; писанки із зооморфними мотивами; писанки з жанровими композиціями; писанки із зображенням характерних для Гуцульщини традиційних культових споруд і християнської символіки. Ця класифікація, яку свого часу подавав Соломченко О.Г., є умовною, тому, що на писанках можна побачити поєднані як геометричні, так і анімалістичні, квітково-рослинні орнаменти та інші композиційні мотиви. Здавна, ще за Австро-Угорщини, с. Космач, що на Косівщині, набуло широкої популярності завдяки писанкарству. Тут писанки розписують традиційним восковим способом із використанням геометричних рисунків, простих або ламаних ліній та зооморфних мотивів. У кольоровій гамі переважають оранжеві, червоні, золотисто-жовті, коричневі та зелені кольори на чорному або білому тлі. Серед зооморфних мотивів найчастіше зображені олені, козлики, коники, баранчики, курочки, корівки, метелики. Щодо рослинної орнаментики, то можна виділити писанки з використанням квітково-рослинного орнаменту. В основному на писанках відображають рослини, які ростуть в околицях с. Космача. Космацькі писанкарки здебільшого поєднують їх з геометричними і зооморфними мотивами цієї гірської місцевості, а геометричні елементи синтезуються з мотивами різьби по дереву, жируванням металом тощо. Всі рослини і тварини стилізовані, але наближені до реального відображення. Найвідомішими писанкарками с. Космач є: Багрійчук П. В., Бербеничук М. В., Боб'як Г.М., Варцаб'юк Г. Д., Ісайчук П. К., Кіщук М. І., Кушнірчук Г. І., Линдюк Г. К., Мозкогола М. Т., Петрів Г. В., Струк Г. М., Юсипчук М. О. та інші. В орнаментальних мотивах писанок, виготовлених у Брустурах, Прокураві, Шешорах, є багато спільного з космацькими мотивами. Однак вони відрізняються від останніх спрощеною орнаментикою та композицією малюнка. У розписі в основному використовують жовті, зелені фарби на коричневому тлі. За останні роки в розпис брустурівських, прокуравських та шешорівських писанок майстрині почали вносити червоні, зелені та фіолетові фарби. На писанках зображують анімалістичні мотиви, рідше трапляються зображення рослинного характеру. В багатьох випадках на писанках можна побачити зображення гуцульської архітектури: ґражду, церкву, дзвіницю, капличку тощо. Писанки села Яворова відрізняються від писанок сіл Космача, Брустурів, Прокурави та Шешорів тим, що загалом тут поширений геометричний орнамент. І це закономірне явище, адже в цих селах віддавна розвинутий такий народний промисел, як різьба по дереву. Використовують кольори жовтий, коричневий різних відтінків та білі лінії, які утворює природний колір яйця. Село Річка межує з селом Яворовом. Писанки села Річки відрізняються своєю кольоровою гамою. Основними кольорами є зелений, чорний, жовтий та коричневий. На писанках орнаменти виконані з використанням елементів мосяжництва, різьби по дереву, вишивки та ліжникарства. Адже ці народні художні промисли були розвинуті набагато раніше, ніж писанкарство. На писанках села Річки також використовують як рослинний, так і тваринний орнаменти, тобто стилізовані тварини, які є у тамтешніх лісах. Основними осередками писанкарства Верховинського району є смт. Верховина, села Кривопілля, Ільці, Верхній Ясенів, Криворівня, Зелена, Яблуниця, Замагора, Красноїлля, Голови, Перехресне, Білоберезка, Рівня. Писанки села Перехресне виділяються із-поміж писанок Галицької Гуцульщини своїм колоритом через застосування червоно-лілових фарб у поєднанні з зеленими та жовтими кольорами. Поширений геометричний орнамент, насичений квадратиками, ромбиками, прямокутниками, деінде із вкрапленнями. У селі Замагорі писанки виокремлюють за композиційним змістом, стилізацією форм живої і неживої природи, довільним ритмом і розповідними жанровими сценками, умовністю трактування образів, своєрідним колоритом, характером сюжетних мотивів. Вони не мають аналогів, а за унікальною самобутністю можуть бути віднесені до найоригінальніших у світі. Замагорівська писанка відрізняється від усіх інших тим, що на ній можна побачити сюжетні композиції з життя гірського села: косовицю, сплав лісу "дарабів", гуцульське весілля, хрестини, храмове свято тощо. На писанках села Замагори поширені і такі жанрові композиції, які відображають полювання, випас худоби на полонині, коня, запряженого у віз, окремого цимбаліста, трембітаря, літування на полонині, відпочинок серед карпатської природи, троїстих музик. Характерною особливістю замагорівських писанок є те, що кожна писанка є неповторно колоритна. У селі Замагорі писанки розписують не тільки жінки, але й чоловіки. Так, одним із відомих майстрів в селі є Іван Олексійович Семчук. Для розпису писанок тут використовують такі кольори: золотисто-охристий, жовтий, зелений, рожевий, червоний, фіолетовий. Останній найбільш вживаний. Тло писанки переважно чорне, темно-коричневе або просто коричневе. Ці сюжетні композиці дуже близькі до тих, які можна побачити на гуцульських пічних кахлях ХІХ-ХХ століття. Такі кахлі виготовляли в м. Косові, містечку Кутах та селі Пістині всесвітньовідомі майстри — родина Баранюків, Петро Кошак, Олекса Бахматюк, Павліна Цвілик та інші. Для давніх розписів писанок Верховини та с. Ільців характерні оранжеві, зелені кольори на коричневому або чорному тлі, які перегукуються з кольорами традиційних місцевих вишивок. Писанки розписують із використанням геометричних та рослинних мотивів. Із тваринного світу в основному використовують зображення оленя у стилізованому вигляді. Тут зберігся звичай малювати оленя у верхній частині писанки. Для писанок села Криворівні Верховинського району характерним є використання геометричних мотивів: трикутників, прямокутників, ромбів, квадратів. Особливістю є те, що писанка ділиться на вісім однакових трикутноподібних частин. Ці частини заповнюють квітково-рослинними мотивами з використанням жовтого та зеленого кольорів на чорному або темно-коричневому тлі. В останні роки кольорова палітра фарб у розписі писанок цього населеного пункту розширилася. Писанкарі почали використовувати червоний, фіолетовий, рожевий відтінки природних фарб та анілінових, оскільки ці хімічні барвники з ІІ-ї пол. ХХ ст. поступово почали вживати і в інших видах художніх промислів, зокрема в ліжникарстві. Рис. 3. Орнаментальні мотиви писанок с. Чорного Потока Надвірнянського району Івано-Франківської області (за О. Г. Соломченком). 1- серце в сонечку; 2 - півсерця; 3 - кучері; 4 - ружа; 5 - сонечко в Карпатах; 6 - зірка; 7 - серце з вусиками; 8 - півсерця; 9 - косиця; 10 - кочерги; 11 - квітка. Для писанок села Верхнього Ясенова, як і навколишніх сіл, переважають геометричні й квітково-рослинні розписи. Для них використовують жовту, зелену фарби та білі лінії. Тло писанок чорне або темно-коричневе. Яскраво вираженими, характерними рисами в розписі писанок відрізняється ряд сіл Надвірнянщини. Село із назвою Чорний Потік виокремлюється домінуванням в орнаментах розпису писанок чорних кольорів, із використанням малюнків у жовтих, жовтогарячих та червоних рослинних мотивах. Звичайно тут по вертикалі розділяють писанку на два боки кольорові смуги, на кожному орнаментальному полі розміщують у різних варіантах перехрестя й більш дрібні мотиви – "зубчики", "павучки", "баранячі ріжки". На основі орнаментики гуцульських писанок відомі українські майстри декоративно-вжиткового мистецтва створили оригінальні композиції килимів, ліжників, гардин, рушників, верет, компонентів сучасного народного одягу, декоративних панно, виробів галантерейного асортименту тощо, які є популярними серед населення. Високу оцінку писанковій орнаментиці дали видатні діячі мистецтва, культури: І. Франко, С. Крушельницька, Л. Українка, Б. Рибаков, В. Касіян, Г. Яблонська, О. Довженко, М. Стельмах, В. Масик, І. Миколайчук, Д. Павличко, Д. Гнатюк, О. Соломченко.

Сім'я Федака - народні музики: чоловіки грають на скрипці, бубні, сопілці, контрабасі, гармошці, жінки - на дримбі. Але справжнім сімейним інструментом Федаки вважають гуцульські цимбали, без яких не обходиться жодне свято. "Смаль знав, що буду музикою, адже виріс у родині, де музикантами були з діда-прадіда, - посміхається пан Микола. - Коли мені було 6 років, навчився грати на скрипці, сопілці, баяні та найулюбленіший інструмент - цимбали. Ці маленькі - бойківські на них грав ще мій прадід, він був відомим цимбалістом - чоловік лівою рукою тримає інструмент, у праву бере гнучкий вербовий прут, б'є ним по струнах. - Чуєте який у нього ударний звук, бо всі струни налаштовані на тонічні бурдон. Гуцульські цимбали - вдвічі більше за розміром: 90 сантиметрів у довжину, півметра завширшки, - кладе на коліна батьківські цимбали. - У них циганський лад, а в цих, що зробив на замовлення місцевий майстер Степан Колачук - верховинський ". Якщо дивитися зверху інструмент, нагадує гігантську метелика, розправи крила. Горизонтально натягнуті ряди струн ділить навпіл бурт. Верхня дека робиться з резонансної ялини, нижня - з верби чи явора. А тримач для металевих кілків, якими кріплять струни - з тису або дуба. "Мої брати теж мають талант до музики, Смаль разом граємо популярні коломийки, мелодію підбирали на слух. Дебютували з різдвяною колядкою" Нова радість стала ", нині в репертуарі сімейної групи чимало колядок і коломийок. За традицією лідером гурту є скрипаль, а в нашому - цімбалісіт ", - чоловік бере в руки дерев'яні палички, зроблені з акації, б'є молоточками по металевим струнам. Звучить запальна гуцульська мелодія, ноги так і вітанцьовують на місці. Від тієї музики на душі легко і радісно, а який заряд енергії отримаєш, вистачить на не один день. "Тембри цимбалів бувають різними. У них потужні і глибокі баси, альт - прозорий і чистий, верхи - світлі і дзвінкі. А музична палітра така багатюща, що на них можна грати соло, в ансамблі, акомпаніровать естрадний спів, - повчає батько Микола Федак , який вміє грати на десятці маловідомих народних інструментів, але цимбали ще жодного разу не зрадив. - На Рахівщині цимбали - інструмент радості, їх, в основному, використовують для виконання музики в швидкому темпі. Чоловік садттся біля сина, вузлуватими пальцями тримає тоненькі палички, якими вправно бере по струнах мотив Горянської коломийки. Поруч 7-річний хлопчик, поклавши інструмент на коліна, виграє на бойківських цимбалах "Ой, Марічка!" "Гідна зміна росте, - підморгує дідусь. - На Верховині цимбаліста, в основному, доводиться грати в похідному положенні. Щоб нести на собі 20-кілограмовий інструмент, зачеплений через шию, потрібно неабияка фізична витривалість. Але в родині Федака всі чоловіки хоча і не силачі, але спритні цимбалісти ". Еліна Савицька спеціально для UA-Reporter.com

Перший цикл охоплює традиційні дії, якими супроводилося наближення смерті, споряджання покійника. Про наближення смерті здогадувалися не лише на основі стану здоров'я людини, а й різних прикмет, що начебто віщували її: виття собаки, крик курки півнячим голосом, крик пугача над хатою, погані сни, тріщини на стіні та ін. Людина, котра помирала, повинна була попрощатися з рідними, близькими, знайомими, попросити вибачення за вчинені кривди й образи, а також виявити свою останню волю. Коли помирав батько, то, згідно зі звичаєм, він "мав зробити лад" між дітьми, тобто при свідках сказати або письмово оформити, "що кому належиться" — скласти заповіт, завіщання, якщо це не було зроблено раніше. Коли ж помирали парубок або дівчина, вони обов'язково прощалися зі своїми коханими, бо інакше було б погано і для померлого, і для того, хто залишається жити. Передсмертні приготування охоплювали й останню сповідь та причастя. Смерть трактувалася як розлучення душі з тілом. За поширеними уявленнями, душа виходила з людини горлом у вигляді пари, мухи, метелика. Вважалося, що добрі, справедливі люди помирали легко, а злі, котрі за життя коїли лихо, зналися з нечистою силою, мали тяжку смерть ("яке життя, така й смерть"). Недоброю вважалася і раптова, "нагла" смерть, коли людина не встигла належно до цього приготуватися. У випадку важкої смерті відчиняли двері, вікна, треба було розв'язати вузли, розстебнути ґудзики. При помираючому не годилося плакати, робити таке, що б тривожило його. В руки помираючого вкладали запалену свічку (громницю). Коли людина помирала, їй закривали очі й починали голосити (заводити, плакати, йойкати). Розрізняються голосіння: дітей за батьком, матір'ю, матері за сином або дочкою, жінки за чоловіком тощо. Вони — один з видів усної народної творчості, подекуди їх виконували і наймані голосільниці. Фольклористи й етнографи зібрали великий матеріал про українські народні голосіння. Я. Головацький у 30-х роках XIX ст. записав зразки голосінь у с. Сихів на Стрийщині (Львівська обл.): Ой таточку, мій голубоньку, Та вже ж нас покидаєш. В яку ж ти ся дороженьку вибираєш? В яку сторононьку? Не лишай же нас, бідненьких сиротяточок, Без потішеньки, без порадоньки. Йой! Сповіщали про смерть звуками церковного дзвону, а на Гуцульщині — також трембітанням і запалюванням ватри біля хати померлого. Подекуди на вікно знадвору вішали рушник або перемітку. Покійника обмивали й одягали в "приготовлене на смерть". На Гуцульщині одягали ще помираючу людину в святковий одяг, той, що покійник любив і приготував собі. Майже скрізь в Україні жінки намагалися "зберегти на смерть" шлюбний одяг. Обмивали й одягали покійника жінки старшого віку, котрих на Чернігівщині називали рядільниці. Наряджали тіло на лаві під вікнами — головою до покуття або на столі чи спеціально підготовленому катафалку. В одязі молодих, ще не одружених померлих, повсюдно вживалися елементи шлюбного вбрання (вінки, стрічки, фата). Певні звичаї були пов'язані з виготовленням домовини (деревища, труни), її робили майстер або, як на Гуцульщині, сусіди біля хати померлого. Ті, хто відвідували померлого, повинні були "змовити молитву" за його душу. Біля тіла покійного годилося постійно бути комусь із рідних, знайомих, не спати, пильнувати, згадувати добрі справи померлого, розповідати різні бувальщини. На Гуцульщині звичай групового перебування біля тіла покійника ввечері та вночі називався посижінє. Подекуди в Карпатах, на Закарпатті, в деяких місцевостях Полісся донедавна зберігався давній звичай влаштовувати забави при померлому, щоб розважити його родину, не дати заснути присутнім. Ці ігри часто мали характер певних сюжетних сценок і були відомими під назвами грушки, лопатки, лубки. У звичай увійшов і релігійний елемент — читання "Псалтиря" при померлому. Церковна обрядовість похорону скрізь поєднувалася з різними народними звичаями: прощання родини з померлим перед закриттям домовини, розв'язування всього зав'язаного на покійнику, обсипання зерном місця, на якому лежав померлий, потрійний обхід родиною стола з покладеними на ньому хлібом, сіллю, потрійне доторкання домовиною порогів при винесенні тіла (прощання з домівкою), обсівання домовини зерном на подвір'ї, посівання маком за домовиною (щоб померлий не повернувся) та ін. Домовину покривали полотном або рушником, куди клали хліб. Подекуди хліб несли за домовиною. На Гуцульщині, Буковині був звичай роздавати речі померлого, в деяких інших місцевостях після похорону неодружених роздавали їх товаришам рушники, стрічки, ділили коровай. Ще до XX ст. подекуди в Карпатах зберігся старовинний звичай, що тіло померлого в будь-яку пору везли на кладовище на санях, запряжених волами. Певними узвичаєними особливостями вирізнялися похорони самогубців: їх ховали за межею посвяченого кладовища, на їхніх могилах садили терен, перехожий повинен був кинути на могилу чи місце самогубства галузку, пучок соломи або камінь. У різних формах трансформований давній звичай поминок, поминального обіду (опроводу, обіду, комашні, мерлин) відразу ж після того, коли домовину винесли з хати до сіней чи на подвір'я (Холмщина, Гуцульщина), на кладовищі після поховання (Полісся), в будинку померлого після похорону (більшість місцевостей України). Цей звичай пов'язаний з віруванням, що душа померлого впродовж 40 днів повертається в певні дні додому, потребуючи, аби про неї згадували, чинили відповідні відправи та обряди для того, щоб її нагодували. Тому поминки справляли також у три, сім, дев'ять, 30, 40 днів і в роковини смерті. Дотепер збереглися, крім поминання в день похорону, також поминання через дев'ять днів (дев'ятини), 40 (сороковини) і через рік (роковини). Обрядовою стравою поминок вважалася кутя, коливо — пшенична каша з медом. Подекуди як спеціальний харч "для душі" вживався так званий канун — мед у мисці з крихітками білого хліба, а також страви, які померлий любив за життя. Покійних поминали і під час загальних поминальних днів: на другий чи третій день Великодня, в першу неділю після Великодня (Фомину, Провідну), провідний понеділок або вівторок, коли відвідують могили родичів. Обов'язком живих членів сім'ї здавна вважалося утримувати в належному порядку могили померлих, дбати, щоб на них були відповідні пам'ятники — дерев'яні або кам'яні хрести, надгробні плити і виконувалися узвичаєні традицією обряди. Порушення цих звичаїв вважалося провиною перед померлим, осуджувалося людьми. Загальна структура і різноманітність локальних варіантів народних похоронно-поминальних обрядів і звичаїв українців містять в основі вірування й уявлення про потойбічний світ, існування реальних зв'язків і взаємодії померлих з живими нащадками. Вони спрямовані на забезпечення благополуччя душі на "тому світі", "у царстві небесному", а також на охорону живих від шкідливого впливу мерця. Багато з традиційних народних похоронно-поминальних звичаїв та обрядів збереглося до нашого часу. Щоправда, чимало з них втратили магічно-ритуальне осмислення і вживаються переважно в атрибутивному, знаковому значенні як дотримання звичаю, традиції, уваги, пошани й любові до померлої людини. Сімейні звичаї й обряди становлять вагомий підрозділ традиційно-побутової культури нашого народу. Вони мають глибоке гуманістичне спрямування, ідею утвердження високого морально-етичного статусу сім'ї, ролі та значення в ній людини. Багатство архаїчних елементів і локальних різновидів, варіантів засвідчує давнину походження української народної сімейно-побутової обрядовості, її популярність і стійкість. Збереження та відродження багатьох елементів цих традицій у сучасному побуті може бути чинником збагачення духовності сучасної людини, але для цього потріба вдумлива і цілеспрямована праця. С. А. Макарчук Етнографія України http://www.ebk.net.ua/Book/history/makarchuk_eu/part17/1704.htm

 

Згідно з римськими хроніками I століття н. е.., в даній місцевості жило дакійське плем'я коропів. (Вперше коропи (карпіане) згадані олександрійським географом Птолемеєм в середині II століття як народ, що проживає «між певкінамі і бастарнами». За часів Птолемея це плем'я ще не розглядалося як значне. Використання Птолемеєм прив'язки до географічних координат і об'єктів дозволяє локалізувати коропів до схід від Карпат в басейні річки Дністер на території сучас. східній Румунії, Молдавії і західній Україні. Карпи набули значення в III столітті як одне з найсильніших і войовничих варварських племен за Дунаєм. У фрагменті письменника VI століття Петра Магістра міститься розповідь про те, що в 230 році коропи просили у римського намісника Мезії данину подібно до тієї, яку вже отримували готи. В данини їм було відмовлено, але страхіття приготуваннями римських військ коропи не здійснювали набігів по крайней мере в протягом декількох років після того. За словами афінського історика Дексіппа Скіфська війна почалася при імператорі Бальбіну нападом коропів в 238 році на римську провінцію Мезія, прилеглу до південного берега Дунаю в його нижній течії. Незабаром почесний титул «Карпійского» (Carpicus) отримали римські імператори Філіп і його син в 245 і 247 роках. Зосима втім повідомляє, що Філіпу не вдалося розбити коропів, що засіли в укріпленої фортеці, і він був змушений укласти з ними мир. Йордан відгукнувся про карпів як «надзвичайно досвідчених у війні людях, які часто бували ворожі римлянам». За словами Йордану близько 248 року 3000 коропів у складі готського війська взяли участь в набіг на Мезію. В 251 році в битві при Абрітте (в сучас. Болгарії) загинув імператор Децій. Хоча більшість джерел називає готовий в якості супротивника римлян в цій битві, письменник IV століття Лактанций вказав на коропів як на переможців Деция. Походи коропів відзначені Зосимою при імператорах Галле і Валериане в 250-х рр.. В 271 році імператор Авреліан розбив коропів в провінції Європа (південно-східна Фракія), удостоївшись від сенату титулу «Карпійского». Після поразки готовий у Скіфської війні коропи продовжували набіги на римські володіння в кінці III століття. Полководець імператора Діоклетіанa цезар Галерій в 290-х рр.. зовсім розбив їх, за що був двократно проголошений «великим переможцем Карпати». В 297 році титулу «Карпійского» удостоївся імператор Діоклетіан, при якому коропи за словами Йордану були підпорядковані Риму. Перемога Римської імперії над коропами при Діоклетіані по видимому не була остаточною, оскільки в 319 році в одній з африканських написів імператор Костянтин був титулований як «Gothicus maximus et Carpicus». Проте плем'я коропів зникає з згадок істориків при описі подій після Діоклетіана, хоча Амміан Марцеллін при описі походу імператора Валента в 367 році зауважив про існування на нижньому Дунаї «селища коропів». За свідченням Марцеллина на північ від нижнього Дунаю в цю епоху панували тільки готи.) Хоча пізні автори не пов'язували коропи з назвою Карпатських гір, фонетична близькість слів робить привабливим простежити етимологію назви племені. Вперше згадав коропів географ Птолемей також вперше назвав Карпати, хоча і помістив плем'я в деякому віддаленні від однойменних гір в силу спотвореного уявлення про їх протяжності і топографії. Більш ранній джерело, Пейтінгерова таблиця, називав Східні Карпати Бастарнскімі Альпами (Alpes Bastarnicae) на ім'я мешкають в тих краях бастарниів. Історики та лінгвісти не можуть дати відповідь на питання: плем'я названо по горах, або навпаки. За найбільш поширеною гіпотезою назва Карпати - похідне від пра-І.Є.. * Sker-/ * ker-«гірська кам'яниста місцевість, скелі». Із сучасних мов найближчий еквівалент міститься у вірменському: kar pat «кам'яна стіна».

Орнаментика гуцульських прикрас, як і інших видів народного мистецтва гуцулів, наскрізь пройнята елементами древньої, дохристиянської культури. Тут, в малодоступних горах до ХХ століття збереглися традиції старослов'янського мистецтва. Джерелом орнаментальних композицій гуцульських прикрас, був давньослов'янський солярний культ, який оспівував первісне хліборобство і скотарство, де вирішальним фактором вважалися животворна сонячна сила. Символ сонця став емблемою добробуту і благополуччя, і для населення українських Карпат, яке до наших днів зберегло немало магічних вірувань, у ті далекі часи цей символ широко використовувався як оберіг. Саме тому різні інтерпретації солярного символу так часто використовують гуцульські майстри в декоруванні прикрас. З плином часу солярні знаки поступово удосконалювалися, набували різні атрибути, виступали в різних сполученнях з іншими зображеннями. Народне мистецтво Гуцульщини існувало довгі століття. Воно жило і розвивалося, творилося у нових формах, які відображали новий зміст життя.

Особливо яскраво в гуцульській орнаментиці прикрас відбився період древньої Русі з характерним для нього процесом християнізації і боротьби з язичництвом. Цей процес не був раптовим. Він тривав дуже довго і виразно відбилося в народному мистецтві поступовою асиміляцією старої язичницької символіки з новою християнською. Християнство могло ввійти в народні маси, лише пристосувавши свої поняття, свої образи до язичницьких понять і образів, яких дотримувався народ.

 

Асиміляції, в першу чергу, зазнала саме солярна символіка, що виражалося в злитті сонячного диска з хрестом - головною емблемою християнського культу. Найбільш яскраво цей процес простежується в гуцульських металевих нагрудних прикрасах - Згарда, що складаються з однієї або з двох (і рідко - більше) низьки дисків або хрестів. Для з'єднання Згарда служать так звані Чепраги - дві, переважно круглі, пластини, прикрашені карбованим або ажурним орнаментом. При першому погляді на Згарди впадає в очі диспропорція між розмірами Чепраги і Згарда. Чепраги, як правило, мають великі, зовсім невиправдані їх утилітарною функцією, розміри. Деякі з них досягають 6-7 см. у діаметрі, що говорить про їх особливе місце серед нашийний прикрас. Чепрага - сонячний символ - покликаний охороняти людину від злих духів. У центральній частині декору Чепраги в більшості випадків розміщуються різні варіанти солярної символіки: колесо з вісьмома, шістьма або чотирма спицями, концентричні кола і т.д.

Ту ж роль грав архаїчний тип Згарда, що складався з круглих, сонцеподібних медальйонів, схожих на Чепрага, прикрашених шестипелюстковий розеткою або іншими подібними солярними емблемами. Характерною рисою таких Згарда є вписування в коло їх дисків равноконечного хреста з чотирма малими колами між плечима. Ці хрестоподібні мотиви, маючи дохристиянське походження, були солярними знаками. Але поступово, крок за кроком, дисковидні солярні знаки в Згарда набувають хрестоподібні форми. Сонце-подібні диски в Згарда замінюються хрестиками з рівними гілками, проміжки між якими заповнювалися променями. Хрестики, як правило мали однакову форму і розміри. «Згодом хрести втрачають одно розмірність: одна з гілок стає довшим і хрест набирає риси, вже специфічної християнської культової форми. Саме на хрестах такого типу, з'являються рельєфні розп'яття, з рисами примітивної пластики. Але й такі суто християнські хрести ще мають на собі багато залишків язичеської символіки. Так, на кінці гілок цих хрестів часом зустрічаємо солярні розети або кружки ». Такі хрести служили як частиною Згарда, так і самостійним прикрасою. Їх носили переважно чоловіки (рідше жінки) на ланцюжках. Ланцюжки в залежності від техніки виконання мали такі фoрми: круглі, плоскі, довгасті плетені, перевиті. І ще про кільця, які також мали особливе значення (з тієї ж статті): "Окрему групу гуцульських прикрас складають персні і обручки, відлиті з латуні, бронзи і нейзильберу На Гуцульщині були поширені два типи перснів: для носіння на руках і для з'єднання нашийних хусток, які дарували дівчата хлопцям. В обох випадках вони пов'язані ідеєю шлюбу Їх орнаменти багаті символічним змістом, у якому закладені ідеї безперервності життя, продовження роду, оберігання сімейного вогнища. Зовнішня поверхня кільця прикрашалася рельєфним або гравірованим орнаментом. Останній, як правило, складався з пари ромбів, в які вписані солярні хрести, або солярні кружки. Іноді ці солярні знаки з'єднані в одну фігуру. Виходячи з обрядового призначення перснів, можна вважати, що такі зображення символізують шлюбну пару - подружжя. В інших випадках до двох кружків, що в ромбі, додається ще два кружки між ромбами. Така орнаментальна схема широко вживалася в декоруванні гуцульських прикрас, виступаючи як варіант солярного хреста. Існує гіпотеза, що цей знак є символом ново побудованого будинку. В такому разі це зображення цілком збігається з шлюбною ідеєю нового господарства молодят. Такий прийом оздоблення перснів міцно зберігається і в сучасних гуцульських виробах. Цей орнаментальний мотив часто зустрічається на перснях у формі кільця .. Персні з круглим щитком декорувалися орнаментом, який повторював солярні мотиви Чепрага: шести пелюсткові розетки, солярні хрести, концентричні кільця, промені тощо Орнамент гравировался і доповнювався кольоровою замазкою, що імітувала емаль. Народну культуру гуцулів влучно охарактеризував М. Коцюбинський: "Гуцули - оригінальний народ з багатою фантазією, зі своєрідною психікою. Глибокий язичник, гуцул все своє життя проводить в боротьбі зі злими духами, що населяють ліси, гори і води. Християнством він скористався лише для того, щоб прикрасити язичницький культ. Ось чому кільця, персні, як і інші види прикрас з притаманними їм архаїчними рисами, користувалися серед горян великим попитом. Вони були невід'ємними атрибутами святкового та весільного одягу. Тому народні умільці Гуцульщини з великою любов'ю робили ці прикраси, вкладаючи в них свою творчу фантазію. Гуцульські прикраси є чудовими зразками народної творчості, які свідчать про великі художні здібності народних майстрів Гуцульщини. Яскравим доказом цього є колекція Коломийського музею народного мистецтва Гуцульщини ім. Й. Кобринського, який зберігає велику кількість зразків різних видів гуцульських прикрас, починаючи з XVII століття. » http://www.diary.ru

Гуцули давно знали. А теперішні не тямують. Горілка забила баки. Головно якнайпишніше поховати. Смертю хваляться один перед одним: у того було на похоронку сім бочок пива. А в цего сама державна! А що знаю я про свій рід? Так само, як і всі. А про свої села, про назви рік, гір, місцевостей що нам відомо?.. Є ще люди, котрі можуть усе пояснити, але то, старі, віджилі діди і баби, — кому вони потрібні? Ми до них не повертаємо. Бо нема за чим. Ми так пилуємося, що вічно не маємо коли просто прийти, сісти, запросити розказати. Ми женемся за грішми. "Гріш" — "грішник" — всі ми грішники неспасні... Покаймося. Каюся і сповільнюю хід — повертаю до першої хати за кузнею. З невеликої галєрії заходжу до чистенької кімнати. З постелі встає худорлява висока бабка у білій хустині. На ногах самоплетені капчики з білої вовни. Пізнаю її роботу, бо у селі тільки одна вона так дрібно рівненько плела. Лиш вона так узорами переплітала, як вишивала. Є у моєї мами її капці. — Дужі-здорові, Єленко? Пизнаєте мене? Довго вдивляється мені в лице. і раптом з очей зринають сльози — цілує мене і плаче: — Це ти, Марічко... Господи, єк я уже людей ни пизнаю. І, вставши, поправляє акуратний ліжничок. — Ноги болют, уже не хочут служити. Але й похо дили дорогами, — знов потекли сльози дрібними зморшками, — сто років, Марічко, аж страшно подумати. — Наперед би більше, — зичу по-нашому. — І тобі, дорога Марічко, і ти абес прожила так, єк я. — А єк це зробити? — А не треба сердитися ни на кого. Не тримати гніву. Я ни з ким из сусідив не мала сварки — твоя мама знає, та й з бабов Митусихов, хоть уна остра була і гнівна зчєста, а я уміла обходитиси. Лиш собі добре думати, лихе ни приймати ни в голову, ни в серце, на зло злом не відповідати. Єк дуже притисне, так, шо уже здається — край, прошу: "Господи, ни лиши мене!" Так я жию ціле своє довге житє. І ти так жий. І буде тобі легко і людем добре коло тебе. На очах роса, а на лиці сонце. Отака моя сусіда Єлена Танаскова. Зроду бідна, самотня. Скільки її пам'ятаю, заробляла плетінням, сапанням. Обходила племінника Игната. Игнат був горбатий, переломився хлопцем; десь дривець притягне — їхня хатка була крайна у нас на Царині, повід лугів горішніх. Так і жив коло тітки. Ніхто не чув у них сварки. Тихонько обходилися. Бувало, у діда Митуся хата аж трясеться від крику — дідо любив ще й клясти багатоповерховими мадярськими клятьбами або таки по-нашому шляхтувати, вживаючи писані епітети: "А шляк би тебе трафив ясний, червоний, лопухатий!.." Аж нам у вухах тріщало, а дідові то смакувало. Викричить усе, що назбирається всередині, — і вже такий добрий, лагідний, дає нам меду, золотих ранет; а до того — не підступи. Я то добре знала, уміла підійти діда і вициганити все, що хочеш. Я, прецінь, дідова онука, тої самої натури. Дідо мене не пусто любив. — Єк ти там у світі маєшси? — вдивляється у мене Єлена. — Ет, жию. Скрізь однако. У місті легше, бо ніхто тобов ни требує. Жий собі або умирай - нихто не питає. Єк на Говерлі... — Ає?.. А я собі гадала, шо у місті людий густо, кождий кождого видит. — Нихто никого не видит. Не питає більше, аби не зранити. Така обачна, делікатна, знає, що душа як павутинка — може пірватися, як не так зачепиш. Прецінь, досвідчена плетінниця, найтонша рукодільниця в Розтоках. — Єленко, єк ви гадаєте: село наше Розтоки ци Ростоки? — Та давно таки писали Ростоки, бо й на людий кажут: росточєни. Ади, село таке по горах росточєне, довге та широке, крилате гей, ни правоньке, єк другі села. А вже молодші кажут, шо ріка розтекласи надвоє та поділила село — наша Царина між ріками, добре знаєш, люба Марічко, єк то маємоси у повени... Про що би вона не говорила — лице спокійне, мова повільна, лагідна, слова виважені на тоненькій долоні. — У вас руки, якби ціле життя перо тримали — пальці довгі, тоненькі. — Йой, Господи... Шо ці руки тєжкого каміння попереносили, шо фашиння подвигали!.. Я вам, дорога Марічко, шош покажу... Трошки подумала і витягла із куфрика згорток. Голубі і зелені купюри застелили все нешироке ліжко. — Кілько я склала цих грошей. Усе притримувала на тєжчий чєс, а то перемінилоси у світі та й ади — зийшло на папірє. Я робила все житє на дорогах, дуже тєжка була робота, але зато добра плата. Я була дужа, зохмаласи на тоти гроші, витак утєгласи, та й так до самої старости взимі і вліті на дорогах... Кождий камінчик перевернула. Скрізь. Горі, долів. А пенсію мені не схотіли дати. Але нічьо. Добре, що дороги добрі. Ади, жиє людина світами, та й таки навертає д'нам... Хоть у гості... Дєковать тобі, Марічко, шо до баби зайшла, це мені так дорого, не знаю, єк оцінити, так дорого... А мені? Я ж розмовляю з цілим століттям, воно дивиться мені в очі, тішиться мною, аж плаче. Що робити, аби воно потривало?! Розпитую, може, пам'ятає учителя-просвітянина Луку Гарматія. Він два роки учителював у моєму селі, з 1898-го по 1900-й. Єлена уже була шкільного віку, могла його знати. Ні, не годна пригадати, тілько воєн, тілько бід пережила, що всі тоти повени-студени позамулювали, повивітрювали пам'ять... Лука приятелював з моїм молодим тоді ще дідом Митусем Владом, збирали гірськими селами, бутинами, сплавачками "давнину" — дідо то дуже любив! Навіть дідова старша сестра Анна Влад (Фучучка) розказувала Гарматієви про вірлів і залізний біб — і то є записано в книгах професора Володимира Шухевича. Але Єлена до школи не ходила, сільських учителів не пам'ятає. Зато про дороги, її дорогу працю — прошу дуже, скільки хочете! — Ади, голова уже багато позабувала, а то відій руки пам'ятают. У нас давно була колія. Так, була. Я сама її спорєджувала. Коло Ріжна, нижче Філипака, переходила на волоський бік, а в Губках — знов на галицийський. Аж до Хороцово. І людий возила. А єк євлєласи оперед мої хати, то так жєлисно фівкала, шо ни мож' було слухати... Уже докладніше розказав мені вуйко Николай. Він має зроду холодну голову, трохи скептичну натуру. Усе, про що би я не розпитувала, так мудро розтасує, що я давно його називаю народним академіком. Це істинно так є. Хоть свого академіка я сама навчила читати, як ходила до третого класу, а йому вже було сорок п'ять. Вечорами читав по складах газету голосно, якось по-гусячи, на всю хату. За зиму, поки я слабувала і жила у бабки Миронихи, добре вивчився читати. Але історію краю знає достеменно, ніби все життя сидів коло науки, а не коло маржини у полонині. Вуйко знає правду і про гори, і про доли. І про Довбуша, і про Петлюру, і про Австрію, як вона розпадалася, і про СРСР, як він складався. Про землі українські толочені-перетолочені, кому лиш на запродувані на політичних ярмарках... Вуйко Николай, попри то, що має лиш одну руку робочу, уміє дуже добре косити, майструвати, стогувати. Сіно, котре він укладе, ніякий ураган не рознесе. Такі вуйки могли би вкладати державу. Якби-то була коли потреба. У таких вуйків часом варто би попитуватися перед тим, як складати, розбивати, обирати, перестроювати. Варт! Вони не пересолять і не пересолодять. Але де би то позволив панський гонор. То най котиться, куда справилося!.. Каже вуйко, що колію проклали за "перших москалів". Ішла з Вижниці через ріку на Кути через Тюдів, Рожен. У Ріжні там, де тепер міст, переходила на Волощину аж до Губків, а в Губках знов на Галицький бік низом, попри ріку аж до Устєрік. Возили усе, що треба було для прокладання колії, а назад — і людей. Коло Гаврила (так називається місце на Опарівці, де над рікою і "моїм пляжем" стоїть на Буковині хата, в котрій народилася відома українська народна майстриня-вишивальниця і реставраторка текстилю Марія Гаврилівна Степан) був горбик, і колія не все на него виїхала, деколи ставала; тогди свистала, і виходив із корчів, із запасної колійки, такий "п'єцик", що потручував колію ззаду, і вона їхала далі. Тому вона жєлісно і фівкала, що не могла у горбик виїхати. А Єлена Танаскова жила на цім боці навпроти того горбика — і чула, як колія просила помочі... Нема давно колії. Не стало недавно і Єлени... Так що мої Ростоки не такі вже забиті в горах; навіть колійовою дорогою були зв'язані зо світом. Мали гори колію, мали й телефони. Ще тоді, 75 літ назад. Навіть дідо Мирін був коло телефонів, прокладали скрізь телефони — від Керлибаби і далі геть туда верхами. Для войська. А як були наші вої у Росії (так дідо ще вповідав), то на Великдень люди розбирали всіх русинів по хатах. Лиш не брали німців, мадярів-католиків, а за наших казали: "Це наші, такі, як ми". Коли я підросла, то зрозуміла, що та дідова чужинецька Р ос і я була аж під Кам'янцем-Подільським, але таки правда, бо зазбручанська земля була під Росією... Мій дідо, певно, був добрим вояком, але ще затятішим до грунту, маєтку. Казав, що вліті, бувало, косить вся австрийська армія у степах — широко, є де розмахнутися. Окопи позаростають, зато сіно не пропало — брати зазбручанці покосили. Уже декотрі дивляться тут оженитися, як прийшов приказ до бою. Стали до канон, а бити нема охоти - уже один з одним не одною сигарою поділилися; одної віри, одної мови, які в дідька вороги, хоть той в російських, а цей в австрійських обмотках. Прецінь одної крови, одної землі сини. Отак якось докапарили за мус ту войну за "перших москалів"... Мама моя в саму войну вродилася, у Благовіщення 1914 року. Дєдя десь косив, воюючи у Росії, а моя мама уже виколисувалася під сволоком. Але то не було кому колиску хитати, хоть мама була дванадцята чи тринадцята, передпослідна дитина в Оринчуків. Усе пологом лежало на черевний тиф, що в горах простіше називали "червінка". І мама рацкувала бур'янами, травами, там і засинала — ніхто не питав мамою, як двометрові легіні лежали по всіх лавах уздовж двох довгих кімнат. Жоден уже не встав. А мама їла, що попадало під руки, пасла траву, як ягнятко, — і вижила. Ні малою, ні великою не була пещеною. Тільки робота і робота, і нічого більше, крім роботи... А як хотіла вчитися! Дєдя противився: дівці ні до чого до школи, най учиться прясти, ткати. Але чотири класи якось випросилася. Все знала на "бардзо добже". А далі дєдя не пустив. У багача є доста роботи, а наука добра панам. Де пустим голову забивати, а корови у полонині хто діздрить... А на сінокосах, а в олійници, а на возници коло сушини, а на городі, а вівці постригти, а колопні на повісма терти — нема роботи?!. Мама яка була задобра школярка, така загонорова дівка. На фотографії запишнена, у білих панчішках, у мештах на корках. — То лиш хіба на фотографії, а в життю ми ніяких панчіх не виділи. Тогди дівка знала сорочку, запаску, пояс — і по всьому. Більше на ній нічого не було, не так, як тепер, — повпрягаються згори і здолини, що не годні рухнутиси. Ми були бистрі, як білиці. У потоці вмиємося, аж шкіра паленіє. А бувало, в полонині зима впаде. А то уже літо, нема теплого убрання, а худоба рує. голодна — треба сіном годувати, бо пашу припав сніг. Нема коли їсти, умиватися, все хапаєш у ходу. А впадеш увечері де на лаву — спиш, як у перинах. Мама з вуйком Николаєм повиростали на полонині. На всі боки там вигартувалися. Не було кому скаржитися, на кого надіятися — сам на сам з дикою матінкою-природою. Не ловилися слабости, не тягло на забави - коби ноги донесли увечір до лавиці. Короткий сон і робота — усе, що вони мали. Зато цілий світ чарів і див! А здорове повітря, а студену чисту воду, а добре молоко, сир, сметану, масло на харч... І нічим не ушкоджену віру. Хіба це мало? Ми маємо більше?.. — Мамко, то покажете, де у нас матриган росте? — Їй, ти ші ни забула? Нашо тобі матригану? Кого хочіш зчарувати? — Уже всіх без мене зчарували. Мені так, кортит видіти. — Навесні, єк зийде, покажу. Господи, коби міні таке голови трималоси, коби я так чєс марнувала, єк ти. Мовчу. Бо мама правду каже завсіди. — "Біле поле, птаха на нім оре, чорне насінє, мудрий єго сіє" - знаєш, шо це є? — Знаю. — Дивиси, аби люди мали з чого посміватиси. Єк сієш, то сій мудро. Ой мамо, мамо! Що мудрішого від уже всіяного народом годен хто зробити... — А чим найдалі вержеш? Шо — ни знаєш? Таке ти повинна знати: гадков, гадка найдалі забіжит. — А на чім найбільше хрестів? Бог його знає — на церкві, ні, на вишиттю... — На клубку, — бере переможно в руки свою працю і показує: ади, все навхрест намотано. Мама довго була доброю ткалею на селі. Але уже давно і верстата нема — розсохся, на дрова покололи... Як літа молоді. — Ви пам'ятаєте своїх дідів, бабок? — А чо' би ні, пам'ятаю. У мене була така бабка Палагна, шо цілому селові на покай. Аж не віриться: там усі такі газди, такі гонорові з дідів-прадідів, а тут — покай. Одна таки найшлася інакша. — ...Це з бабчиного роду? — Та де!.. Бабка твоя була з Пасічного з багацького роду Данилівських. То такі великі газди були, шо куда... Дєдя бабчин, Гриць Шарабуряк, хіба що із Заду-рами маєтками міг змагатиси на цілу Білоберезку. Я десь мала зо дванадцять років, як ходили з сестров Гафійов до діда Гриця у Пасічне. Десь зо тридцять коров було на стайни, усі вгодовані, аж блискучі. Корови окроми, коні окроми, вівці окроми. Дідо любив порєдок. Гафія підлізла д'нему на піч, бо дідо уже не вставав, а він питаєси: "Ци є в тебе грунт? Ци є город на кукурудзи?" — - "Є городи". Гафія лиш віддаласи за одівця. "Добре, бо ші парубком носив ділетку (20 кг) кукурудзів на кулешу. Ніс на плечах із Кутів через Сокільське — тогди попід цису скалу не було дороги, єк тепер — верхами дерси аж на Пасічне". — А шо, такий багач не мав города? — Таже розумій, шо у верхах кукурудзи не родют. Ни рівняй, шо у нас, у низині. А там єчмінь, барабулі, пшениця родит, але єра, бо борзо доходит... Так шо мій дідо тому й питав Гафію, ци має городи на кукурудзи. А це було у двадцять шестім році, я уже підлітком помогала братови Николаєви на полонині. У діда Гриця я уздріла машину, шо перегонила молоко — центрифугу. А зєть єго Штефан Міхасюк носив конем сметани і масла у місто. Нема Штефана — закатували німці у войну, і єго і сина, а Штефаниху з доньками вивезли уже в сорок семім до Караганди. Кілько в тій Караганді наших людей перевелося пусто-марно... — А дідо Гриць довго жив? — Е, жив, доки ни вмер, — мама і мені подарувала до натури немало саркастичних шпильок, любимо вкольнути... — Умер дідо таки того двадцять шестого року. Ой шо то ші було! - Мама сміється, і я уже чисто збаламучена, бо що смішного може бути у смерти. — Єк дід Гриць умер, а мерці давно лежєли на лавици, то люди увечір посходилиси на грушку. Лише повклєкали помолитиси — мертвец звівси і сів. А то хто куда — тікати... Одни одних тручєют, падут, у дверях глота, а парубки у сінех збилиси йгратиси — ни пускают людий з хати. Такий вереск, гвавт, шо покай! — Єк, мамо, мертвець звівси? Шо ви таке кажете? — Та направду. Таке було. Запитайси у вуйка Николая — він тобі скаже. — Шо — ожив? — Хлопці всилили дріт через шпари різаної дерев'єної хати — прив'єзали діда за кожух. Мертвец собі вкритий полотном. А єк люди зачєли молитиси — хлопці сіпнули знадвору за дріт, от дідо і сів. — Господи, ика поганска віра ці наші гуцули... — Давно на похоронках вироб'єли усєке, а витак попи тото заказали почерез гріх. Але шє й тепер на грушці йграютси мущіни. Такий у нас звичай. — А баба ваша єк називаласи? — Грициха? Софія. Я її не пам'ятаю. Умерла того року, шо я вродиласи. Уна із Ріжна, з роду Гасюків. Уже другу бабку Палагну добре затємувала, бо ми з ними жили в одній хаті, через хороми. То були непрості люди — родичі мого дєді Мирона. — А шо то за прізвище у них — Оринчуки? — Та є цих Оринчуків у Розтоках, Білоберезці. То не таке у них було вперед прізвище, а Шурганюк. Дєдя мого діда був зайшлим десь із Березова. Шурганюк Андрій. Це мій прадід. А дід Іван — єго син тримав Палагну, жив з нами через хороми. Наша стара хата, на цім самім місци, де тепер дідова Миронова хата, була довга, з ґанком, граждов. Дідо Іван був на войні не простим жовніром, а старшим. Він добре писав і читав по-німецьки, був за моєї пам'яти адвокатом. До него приходили з верхів люди на пораду. Цес дідо мене викутав змалу. Ніхто мнов не питав, окрім діда Івана. — А бабка ваша, Андріїха? — І-і-і, бабка!.. Де уна мала коли... То була така бабка, шо хати майже не трималаси. Але нашо тобі це писати?.. Не штурмую, бо справа делікатна. Хоть у нас це слово означає дуже файна, красна, кажуть в багатьох селах — делікатна. І мама зрозуміла по-нашому: — А таки делікатна була. Гонорова. Чистенька, водно у червоних вуставках "у грейцарики" шитих, носила окружну запаску, тугенько запрєгаласи поєсом. Бувало, з опівночі гріє воду, вимиваєси, довго убераєси, уперізуєси — а я з печі мала дивлюси. Уже вбереси і йде до церкви. Боса. Постоли несе в руках довтеплиці. На теплици обмиє ноги і легонько, єк той котик, ступає по сухому в нових постільцях і вишиваних онучах. Волоки біленькі, аж сіяют. — Та ви казали, шо бабка Палагна була на покай селови... — Та-бо дуже пила. Моя прабабка — п'яниця... А маєш тобі, Гандзю, книш! Моя мама і порції не випила за сімдесят сім років. Самі з татом були неп'ющі і нам заказали. Та й не лиш моя стариня, у Карпатах пиятика не веласи. Рідко хто це провадив, то дес по одному на селі; такого уже мали за нікого-послідного. А це не хто інакший, як таки моя прародителька півтораста роками назад уже не годна була жити без алкоголю. — Бідна моя прапра... — зітхає мала Анничка, моя онучка, смаглява відмінниця китайської гімназії у Києві, — була алкоголічка... Теперішні діти уже й про наркоманію, токсикоманію, гомосексуалізм та інші "ізми" наслухані, а в алкогольнім чаді, як у пеленках, зростали. — Моя бабка навикла до пиття, єк твоя, Анничко, до писання: і то пусте, і це пусте, - пустила мама звичну шпильку. — Бабко, думайте, що кажете! — вступилася за мене внучка. — Моя бабуся Марічка... Та вона... знаєте, скільки вона знає... — Скільки? — свіжі шпильки наготові. — Вона знає то, що ви... що всі... що навіть... — ...вона знає то, шо курка загребла. — Бабусю! — Анниччині великі карі оченята уже як два повних кухлики, — от-от бризнуть слізьми. — Та вона знає... Прабабка пригортає ображену тоненьку галузку уже сьомого-таки коліна із древа нашого роду, про котрий ми говоримо, але не здасться і випускає послідний защик: — Твоя бабуся, Анничко, розумна, це правда, — вона знає дві пташки: миш і жєбу... Анничка не плакала би, якби ще трошки більше ієрогліфів спізнала. Не все у цих висловах посмішливе — є там скриті живлющі чуркала. Для того треба рости, щоби прочитати латиною "Батрахіоміомахію", або, як перекладав наш університетський магістер античної літератури Дідик, "Жабомишодраківка". Я вже давно не гніваюся на мамині ігли — вони оздоровлюють. — Все це то так, але де моя прабабка Палагна — пропала у коршмі півтораста років назад... як би її сюда навернути, д'нам? — Значиться, так: рахуємо від Аннички вгору. — Маю ще й цих двох своїх захопити. — Анничка — раз, я — два, ви — три, дід Мирін — чотири, його мама Палагна — п'ять... Чекайте, щось до семого коліна не доходить... — Та-бо ти не рахувала Палагниного дєдю Андрія Бегеду, — каже мама. — І пропустила мою маму Люду, бабусю. Як ти могла свою доньку пропустити? — справедливо підмітила Анничка. — Та-бо ви дві сперечилися і мене збили. Добре, що це був за Бегеда? — кортить мене прясти далі родову золоту нитку. Хоть би корова стояла у стайни негодована, непоєна, недоєна сегодне — мушу випитати, доки мама знає. — Мій прадід, Палагнин дєдя, жив на Царині, отам під Базівков, ззаду нашої теперішньої хати. Він сидів у хатці з луб'я. Тут, на Царпні, шє не було нікого, лиш єго луб'єнка ззаду нас, та Лучки Полєка коло Семенишиного, і чиясь третя... Не знаю вже чия. — Лучка... Лучка Полєк. Та ж про него є у Шухевича, мамо. Я вам зараз покажу. Мама перегортає п'яту часть "Гуцульщини" професора Володимира Шухевича: — А, та тут є не лиш Лучка Полєк, а й Міця Лазорєк з Ростік, а гезде Задурєнка - наша фамілія, Юрко Шеребурєк з Барвінкового, ади, Петро Шекєрєк з Голов. Чудо, а не книжка. Де ти це розкопала?.. Я молодов виділа Петра Шекєрєка — то був наш гуцульський посол до сойму у Відни — ти мені нагадаєш, я розкажу про него, але другим разом, бо маржина вигибне через твої книжки — іду у стайню, най си преч каже, нуждочко моя, уже по третій годині, а корова не доєна!.. Бодай ти си впила з твоїм родом і єго колінами!.. — Докажете про Палагну і про Бегеду, — уже навздогін мамі. — І про Синю Бороду, — навмисно складає до рими Анничка і сміється, пурхає безтурботним ластів'ям коло обжитого гнізда. Пурхає, але і запам'ятає хоть колоритне прізвисько Бегеди - — а це так немало! — свого прародителя в сьомім аж коліні. Що би хто не казав, а кожному цікаво обернутися до півторастолітньої минувшини, уздріти там свій рід: як їм велося. Мама таки якось пару разів верталася до своєї виштрамуваної в будень і в свята бабки Палагни. Дід Іван уже й убрання її замикав у скрини, і саму Палагну з печі не пускав. То вона з помсти трутит дідові у борщ "гуску" соли... — А шо, дідо сам варив собі їсти? — Та мусів. Бо бабка сердиласи за то, шо до коршми не пускав, нічо не робила в хаті. Дідо піде у стайню кутатиси, а вна злізе з печі, позбирає сметани з молока і зварит банужу собі і мені, а від діда сховає. — А шо то був за покай з нев? — Та був. Палагна пішла у неділю до церкви, а з церкви шмигнула до коршми. Дідо прийшов, найшов її там п'єну, здоймив з неї усе убраннє — завісив на палицю і заставив Палагну голу то убраннє нести на плечах через усе село. І то не помогло. — І її дєдя був ґазда? — Позаякий ґазда у луб'єнці. — Єка то луб'єнка? — У такім перші люди у селах жили, 3 сякого-такого луб'я стіни і дах, привалений камінєм, аби буря ни здерла. — А єк зимували? — Так і зимували. У дучці з плиття клали ватри. А єк у колибі бутинарі жили? Так само. Люди були вигартувані, не такі здохлєки, єк тепер. Котрі слабі -малими вивмерали. Нас було чотирнадцятеро у нені, ніхто нами не питав, повиростали усі. Уже легінями на червінку вивмерали. А тепла хата — то нездорово для людини. Ми босі і взимі бігали, а тепер ступит ногов на пидлогу — уже горло болит. II То такі люди варт? — Так три луб'єні халупки стояли на всю нашу Царину? Коли це було? — А вже зо двіста років буде. — А шо, тогдії не уміли класти добрі хати з дерева? — Певно, шо вміли. Але на Царині то було й шкода. Зчєста заходили повени — забирали. Бабка Палагна мені розказувала, шо одної повени її маленьку неня вхопила у бесаги і втекла у Меневлоги - там під верхом була у Бегеди хатка. А сам Бегеда одинадцять днів сидів у яблунях, поки вода не опала. А кілько повеней уже я пам'ятаю - у нас вода була у печі — риба сама у піч ішла. А ти шо — повени не пам'ятаєш? Пам'ятаю і не одну. Бо Царина межи Черемошем і теплицею. — Але я виділа на давній фотографії, що село не так було розташоване, ріка ішла не цим руслом, а попід Камінь, коло тітки Гафії. — Та кажут люди, то буковинські і наші Ростоки були одним селом, ріка не ділила, єк тепер. То дес дуже давно. А потому Черемош після великої повени відступив аж під Буковинку, а на старому місці ріки лишиласи теплиця. І село переділилоси надвоє: Ростоки галицькі і Ростоки волоські. Повени у нас наробили багато всілякого... Бувало, хапаю дітей, корову і тікаю, поки вода теплицев не зайшла. А тато ніколи нікуда не йшов. Не боєвси води, аби йка була велика. А я пам'ятаю нашу сусіду — стару Катеріндю. Ми дітьми бігали йгратиси з її онуками. Раз мене діти шукали і вже про мене забули, а хтось із сусідів утворив сінешні двері знадвору і мало не зомлів: з темного кута встає хтось із домовини... Я сховаласи у Катеріндній домовині — мене не могли найти у "хованці", я при-таїлиси, аж уснула. Коли дверима рипнули, я встала з-під віка, а сусіду зо страху занімило. Катеріндя мала собі злагоджене про смерть дубове деревище. Як заходило на повінь, стара брала в ту домовину муки, солонини, убрання, терхала на плече — і у верхи... А зійде повінь, дивимоси — несе Катеріндя свою домовину вдолину т'хаті: чорну, довгу, аж мороз по шкірі пробігає. Але потому усі ми звикли, бо Катеріндина смерть, видко, сама бояласи тої чорної темниці — не підступала. Баба була довго ще дужа, бо то треба було чоловічої сили таку мару носити вгору-вдолину на собі. Царина за мого дитинства була заселена густо, а відтак зав'язали колгосп — орної землі не ставало, і з родючої Царини примусово повиселювали усіх — боролися кілька дворів, але зато бідували; голова збиткував нас, як міг. — То голова? Та то пес остеклий... Отаку пам'ять про себе лишив у ростоківчан перший голова колгоспу із-за Кутів Юрій Юрійович Сливка. Коли він кричав на "кріпаків", його чорні ніздрі роздувалися, очі палали, з рота сипався потік брудних слів, то ставав дуже подібний на Сатану з церковного образа "Пекло". Боже! Як він ненавидів самий образ гуцула-господаря! Як викорінював разом із яблуневими садами гуцульську натуру, схильну до ґаздівства. Солідолом повимащував яблуньки, і вони всохли всі до одної — мій тато-фронтовик дивився на чорний мертвий сад своїх трудів і плакав... Ні такого, як Сливка, земля не прийме... Тато в душі скипався кров'ю: — Я за оце воював? Для отаких кровопийців?! Якоюсь марою, хіба що війні дорівною, лишився у моєму дитячому світі наш перший колгоспний голова. Моє дитинство затягнулося. Хоть я гратися в компанії, де виграють і програють, не любила, але до дванадцяти років бавилася ляльками. Ми з моєю товаришкою Штефанею самі ці ляльки шили із старих панчіх, клоччя, брали в хаті, що виділи, часом і мамину фустку-шаленівку ще цілком добру. Рубали то, лугами пасучи вівці, шили ляльки і кумалися в теплиці. Майже щоднини сварилися, але мусіли миритися, бо куми не можуть бути у гніву: то гріх. — А наша лисуня буде в пеклі, що розпорола рогом черево Годованчуковій красулі? Мама посміхається, а мені бійно за нашу коровину, шкода, що вона, бідна, буде у смолі кипіти... І я молюся вночі за корову. Вона на вположінню. Уже по війні. Ми бігаємо городами, шпотаємося на цимпарях зжатого кукурудзиння, розмахуємо продірявлені мадярські "кондзерви" на дротиках — це така наша ватра Гріємося. Осінь. Вільно ходити скрізь худобі і нам. А мама на злогах. Я знала, що це. Уже таке було — хлопчик уродився неживий. Його поклали на лаві у другій кімнаті, як ми казали — "тій хаті". І тепер то "тіхата". У ній щось уже побуло катафалків. Перша дитина мамі вмерла, потім, у війну — цей хлопчик, уже молодицею Олюська — найстарша серед дітей, потому тато. Задовго до того, як убився на камінці з мізинний палець мій всесильний тато, я описала у поемі керманича, що файний та дужий лежить у домовині — "лежить і свічечка в руках, а руки ті тримали кермо...". А кермо на дарабі триметрове... А "свічечку" мені редактор викреслив, бо про релігійні найменші атрибути не можна було згадувати ані раз... То пам'ятаю, як та дитинка, вся синя, бо вдушилася у пологах, лежить на лаві, мама — на ліжку у малій кімнаті. Аж заходять воєнні. Один підступив до мами, приклав дуло до грудей і питає: де чоловік? Із наших сіл мало хто пішов на фронт, більшість — у ліс. Мама спроквола відказала, що на фронті. Тоді солдат (а може, й офіцер) питає: "А син твой где? В банде?!" Мама показала рукою — син там... "Визволитель" рвонув двері у "тіхату" і борзенько "ретирувався". Але не вгомонило його і це. Поліз на під, забрав послідних п'ятеро яєць, та Бог 'го покарав — бо загриміло ним разом з драбиною. І пам'ятаю, як сьогодні, устав, іде, а по штанах воєнних течуть жовтки з напханих до кишень яєць. Все можна зрозуміти. І неспокійний час, і недовіру — багато солдатів полягло у горах. Не до милосердя. І тато казав, що у Берліні вони нікого не гладили по голові. Хто ті війни тільки вигадав?.. Бігаємо ми городами, гріємо руки над ватрою у консервних банках, хлопці вчаться із підлітків материтися по-руськи. А ми зі Штефанкою бавимося ляльками. Штефанька каже, що я мама і я на злогах. А я прошу у неї то червоне яблуко, що одно-єдине висіло на яблуньці-бурячинці, і Бона його буком збила. Я кажу: "Дай, мені не можна відказувати, я на злогах". А вона прожирає послідний кусень того лакомого яблучка і каже уже без гри: "Бійно, абес не поверла!" Це корова може поверечі — тоді теля родиться до часу неживе. Але і на людей так перевернуто кажуть — ніби хтось чогось дуже хоче з'їсти, то як не дадуть, може... Я не раз собі згадую все, уже тепер, коли я давно бавлюся інакшими забавками: словами... Це такі делікатні забавки, що ніхто би ними не набавився. Їх не треба шити, купувати. Вони робляться з голови, з книжок, з розмов. Думаю над тим словом "бійно". Воно 'від "боятися" — "боязно". Але то, певно, і слово "бій", "боєць", від нього. Бо хто не боїться смерти під кулями!.. І бійця стережуться. І давні "бійниці" "боївка", і слова "бий", "бечка" — бечка б'є, не я б'ю — за тиждень Великдень. Коли я переїхала на Київщину, мені зчаста зауважували товариші по роботі, що вживаю русизми. Я мовчки виправлялася; але то не русизми. То така давньоруська говірка у Карпатах. І слів, подібних до російських, повно, та й російських немало. Але ж вони у горах здавен, відколи Русь, нащо міняти на літературно прийняті; то нам чуже, неприродне. На тім і поговорити порядно гуцул з гуцулом не може. Свого зрікатися у нас не люблять. Хіба такий уже світован, що й за маму забув... Продавець світу. Думаю, яка смачна мова мого вуйка, мамина, а ще ліпша була у дідів. Як гірська вода — здорова, солодка. П'єш і не годен напитися. Без хлорки. Без нечистот. Вони встидаються вимовити абияке слово. Вони вкладають кожне так точно, як бджола соти. Все на своїм місці. Власне, гуцули говорять точно. Без приблизностей. На добру погоду кажуть — верем'є. На дощі — година. І це однозначно. Рідко вживають грубих, неґречних слів. Навіть при сварці. Прокльони також особливі. І ласки: "душко люба", — каже милий, "солодєтко моє", "бідашка" — і любов, і жаль до того, кого любиш. Єк би плаї обчистити, Ліси прорубати, Шоби видко до бідашки, Аж до її хати. Коли ліси прорубати, Шє й то євірєчко, Шоби видко до бідашки, Аж на подвірєчко. Ударивси дуб о дуба, Євір о євора. Змагаю си на любчика, Так бих я здорова. Змагаю си на любчика, На любкові очі, Не виділа я любчика Ні даві, ні сночі. Не виділа я любчика Ні сночі, ні нині, Єк шє вечір не уздрю 'го, То буде по мині. Та єк собі нагадаю, Кого я любила, Коби си мні на тім часі Земля розступила. Коби си мні розступила, Я би у ню зайшла, Я би своє файне бідне На тім світі найшла. Так співають по горах — у Яворові, Річці, Головах, Білоберезці, Ростоках. Вертаюси в Розтоки. Отут, коло нашої керниці, стояла хата мого діда Митуся. Штефак Гриців казав мені, уже дівці, коли дідо вмер: "Запам'ятай, твій дід Микита із роду бунтарів з мадярського міста Фогорош. Єго дідо тікав з в'язниці і забіг у Ростоки, тут гори 'го сховали". Шукала я то місто в Угорщині, коли мені сказали, що вонс було мадярське, та стало румунським; Фогорош у Трансільванських горах. Звідти мій владівський рід, від Піштк Влада — утікача з Уюрщини. На нас так і кажуть: Піштакові. Коли Шургани м'які, слізливі, газдовиті, скупі, надмірно робітні, то Пішти, які залагідні, такі раптом непогамовні у гніві, політикани. Бувало, йду мала зо школи, ледве пробиваюся замітьми, а дідо курить люльку коло вінкля — уже мене чекає: — А що там чути, Марічко? Я знаю, що діда цікавить світ із його новинами, то й викладаю кришки з уроків географії, історії. — А знаєш, яка найменша держава у світі? — збиває мене ерудований дід. Де я, мале таке, знаю? — А чула, скілько населення приростає щороку в Китаї? А про таке нізвідки було чути. І Митусь, потираючи руки, вповідає мені всілякі новини, дивні дива. — Ми з Луков Гарматієм збирали цвіту з гуцульського світу... Я мерзну у пальці і вже не слухаю більше діда, бо він собі пахкає люльку і має новин до нових, а я виджу, шо замерзаю і дідо тим не требує. Шмигаю попри него до хати, і мама запихає мої руки у відро з водою, бо зайшли зашпори і пальці побіліли. — Ти би шє постоїла з своїм дуже розумним дідом, то й голову би видморозила... Ми сердилися на діда. А де я могла малою знати, що буду собі лікті кусати через сорок років за тими недослуханими речами... Лиш обривки полишалися у пам'яті. І на них серед цвіту з гуцульського світу мій усміхненоокий вусатий дідо Влад і хтось незнаний на ім'я Лука Гарматій. Ні мама, ні тато про такого не чули. То діялося не за їх пам'яті, далеко давніше. Дідо любив мене за те, що я добре вчилася, і провиджував у мені свій кревний інтерес. А я то не зуміла приймнти в душу — так і пропало. А тепер заново пелюстку до пелюсточки вигрібаю з-під снігів тих затовчених стежок дитинства — і вже маю жменьку цвіту з гуцульського світу. Відогріваю, як закоцюбілі пальці у маминих джерелах пам'яті. Аби вам подарувати. Бо то є шо. Вираховую: дідові було двадцять. Луці — тридцять чотири. Вони приятелювали, ходили верхами, ночуючи лісами. Груні затаїли їх бесіду. Чи одну... Якби си кедроватий утворив, То би на весь світ заговорив... І я підходжу до святая святих мого єства — до рідного села. А з ним і до Луки Гарматія. Долі так забаглося, аби це ім'я зв'язалося із моїм селом, родом і з етнографією мого краю. Аж. сама собі не вірю... Але тут уже діють вищі, добрі сили. І наша воля їм підвладна. Михайло Савчук із Голов подарував мені Гарматієву фотографію. І дивлюся на неї згуста, бо слідкую його слідами, збираючи той цвіт, що він збирав із доктором Володимиром Шухевичем, з Михайлом Коцюбинським, Олександром Олесем, Володимиром Гнатюком. Чи одну бесіду мав цей галицький сподвижник з Михайлом Грушевським... З ким іще шукали вони скарби моїх предків на зорі нашого нещасного, Чорнобилем викінченого століття? Не знаю. Жив Лука недовго — п'ятдесят вісім років. Неспокійну, непокаючу натуру дістав від свого тата Василя Гарматія, котрий у тридцять вісім літ (ще не одруженим) був обраний на Тернопіллі послом до австрійського парламенту у Відні. Лука ріс у великій родині посла — серед вісьмох дітей. На двадцять першому році життя здав семінарську матуру у Тернополі (сам родом із села Лучка Тернопільського повіту) і вчителює у Струсові, Мошнисках, Теребовлі до 1893 року. А потім його "засилають" у гори, і Лука Гарматій, проучителювавши по пару років у Тюдеві, Криворівні, потрапляє у Ростоки, де пребував лише два роки — з 1898-го до 1900-го. Добрий педагог, але перекидали його у найпущі села за громадську діяльність. Дітям він, як ніхто, вщеплював національну свідомість і любов до Вітчизни. Це завше було невдатне владі. З парохом О. Волянським Лука Гарматій заложив читальню "Просвіта" у Криворівні, за що його перевели до Ростік, росточеного верхами села. Наперекір старостинському війтови Максимови Данилюкови (Скакунєкови — про него ще буде бесіда) та москвофілови парохови Кобилянському із Юрком Калиничем (Бойковим) Лука Гарматій засновує читальню "Просвіти" і в Ростоках. За це переводять його на найгіршу посаду на Косівщині — у приполонинське село Голови, де Лука не забарився заснувати уже товариство "Січ". Саме в Головах просвітитель пробув найдовше — від 1890-го до 1912 років. Та про Голови ще буде. Бо ми тепер у моїх Ростоках. Так що в Ростоках є "Просвіта". І мій дідусь Митусь, молодий леґінь, має з цим дочиніння. Знаходиться читальня в дерев'яній хаті навпроти церкви, вище нинішньої сільської пошти. Моєму селові не пощастило з душпастирем так, як Криворівні. Бо просвітянський припис гласив, що "пора краще зорганізуватися, поправити своє господарство, здобути багато нового у політичному, освітньому і господарському житті". Метою "Просвіти" було: "Закріпитися (селянам) у промислі, Торгівлі, двигнути на вищий рівень сільське господарство. І в цьому велику поміч має надавати людности духовенство... Душпастир не може обмежитись тільки до церковно-релігійних справ, але доконечно повинен зацікавитися господарською долею й недолею своїх парохіян, повинен їх організувати, вчити кращого, поступового господарства, виривати їх з кігтів лихви та визиску, помагати їм освічуватися та збагачуватися. Такий пастир мусить бути у кожнім українськім селі, щоби зростала моральна і національна сила нашого села". Товариство "Просвіта" утворилося 8 грудня 1868 року у Львові. Луці Гарматієві було лиш два роки, а мій дід з'явиться на світ тільки через дванадцять літ. Це був час великих змагань і поступів у моєму краї. Гуцульщиною цікавляться відомі вчені. Історик, етнограф, природознавець зі світовим ім'ям Бальтазар Гакет століттям назад подарував обширну працю про цей край, за сімдесят шість років обійшовши його не раз і не два вздовж і впоперек. Книжки вийшла в Нюрнберзі. Прикипають серцем і мислями до Гуцульщини вчені і просвітителі Галичини Іван Вагилевич, Яків Головацький. А місцевий історик-літописець парох Брустурський, ієрей Петро Ступницький подає безцінну хронологію найголовніших подій на Гуцульщині і в Галичині від 1671-го до 1849 років. А 1575 оповідань на теми демонології і 9 тисяч коломийок, зібраних і записаних згодом недсоціненним і в нинішні часи великим краєзнавцем Володимиром Гнатюком? Це не просвіта народу?! Ще молода й перша письмова згадка самої назви "гуцул" — вона з'явилася у джерелах за 52 роки до організації "Просвіти". Все молоде, жадібне до самопізнання і просвіти взагалі, все нуртуюче, як гірські потоки, бо, прецінь, вивершується століття. Передостаннє у тисячі Петровій... Почала ж "Просвіта" свою нелегку працю над освідомленням народу в такий час, коли той народ лишень висвободився з ярма панщини та був убогий і безпорадний, як мала дитина. Край потопав у темені безпросвітній і матеріальній нужді, в тяжких податках, які ту нужду і темноту тільки поглиблювали. Майже не було власної інтелігенції, ніяких товариств, не було кому щиро подати народові руку й здвигнути його із важкого занепаду та помогти використати той промінчик волі, що блиснув народові по скасуванні панщини. І в такий-то нелегкий час горстка світлих людей — народолюбців у Львові і в краю рішилася на велике діло: заснувала Товариство, яке понесло у нарід світло освіти й організації до боротьби з темнотою, нуждою, податками та всяким іншим лихом. І це вчинила "Просвіта". Можна сказати, вона вчинила чудо: освід омила нарід, просвітила його знанням і наукою, поклала тривкі основи під народні економічні організації (кооперацію і взагалі промисел, торгівлю всіх видів), культурно-освітні, станові, політичні, добродійні товариства, а також створила товариства тверезости, ощадности та багато інших. Отаке товариство заснував і в моєму селі учитель-просвітитель Лука Гарматій разом із свідомими ґаздами. Недармо за це Луку покарали переводом до найглухішого села на найгіршу посаду. "Просвіти" боялися властьімущі в усі часи — відпершу її існування аж до ліквідації. Ще я запам'ятала просвітянські книжки і календарі у бібліотеці покійного маминого брата Василя, котрий очолював кооперативу "Просвіти" і якби не вмер від уродженого пороку серця в тридцять літ, то спізнав би краю "білих ведмедів" або згинув у сталінських в'язницях, як його краяни — свідомі просвітяни. Вуйко Василь вчасно умер, його бібліотеку домашні ретельно знищили. Ще одна книга якось уціліла за платвою старої хати у Сенях. Коли хату розбили, Юрій Сливка нагрів і тут руки — голові усе можна, я замала собі тоту книжку потай від усіх і тепер тримаю. Там на перших сторінках (початок сорокових років) великим шрифтом "агітація" до колгоспу: Ні корови, ні свині — Тільки Сталін на стіні. Це ми зрозуміли потім. Спізнали на собі. А тоді я десь на подрі у сіні вичитувала ту підпільну книжку і від Самчукової "Волині", від Стефаникової "Марії", від поезій Тичини, Сосюри дитяче серце охоплювало незбагненне почуття крику, плачу і сміху, сумне і радісне воднораз, я вслухалася у себе — і знала, хто я, хто мій нарід, я вірила в його будучину так відчайдушно, як вірила, що мушу літати, — і калічилася, злітаючи з вільх, смерек, лугами, але не корилася. І тепер мені часто сниться, як я (уже така понищена вірою) — літаю! І тепер закипаю болем і надіями, коли розгортаю ту книжку на сімдесят шостій сторінці і читаю не тракторно-дир-дирні вірші, котрими напхано шкільні читанки, а оцей Тичинин: Скорбна мати І Проходила по полю Обніжками, межами. Біль серце опромінив Блискучими ножами! Поглянула — скрізь тихо. Чийсь труп в житах чорніє. Спросоння колосочки: Ой радуйся, Маріє! Спросоння колосочки: Побудь, побудь із нами! Спинилась Божа Мати, Заплакала сльозами. II Проходила по полю — Зелене зеленіє... Назустріч учні сина: Возрадуйси, Маріє! Возредуйся, Маріє: Шукаємо Ісуса. Скажи, як нам простіше Пройти до Емауса? Звела Марія руки, Безкровні, як лілеї: Не до Юдеї шлях вам, Вертайте з Галилеї. Ідіте на Вкраїну, Заходьте в кожну хату — Ачей, вам там покажуть Хоч тінь його розп'яту. III Проходила по полю... — І цій країні вмерти — Де він родився вдруге, Яку любив до смерти? — Поглянула — скрізь тихо. Буяє дике жито. За що Тебе розп'ято? За що Тебе убито? Не витримала суму, Не витримала муки, — Упала на обніжок, Хрестом розп'явши руки!.. О наші матері! Скільки синівських мук прийняло їхнє серце... Тільки за героїв УПА — борців за волю. А моє серце ожило тим дитинним почуттям, коли вбирало в себе якось розмову на заставі. Власне, говорив тільки один. Говорив зо дві години. Палко і переконливо. Розповідав безвусим карпатським сторожам кордону історію цього краю, правдиву, тяжку, криваву. І не було в його устах одного слова неправди. Пограничники то слухали, як дивину, бо ніколи про таке і не здогадувалися, а хто Їх учив, хто нас усіх учив історичної правди? Нас було кілька письменників на зустрічі з прикордонниками за полониною "Середня", але говорив тільки один. А всі слухали. І коли Степан Пушик закінчив, на нього і на світ інакшими очима подивилися голубі і карі очі молдаванів, росіян і наших-таки земляків. У тих очах зникла скам'яніла байдужість, засвітилося прозріння. І такий суворий напершу начальник застави зм'як, перейшов на українську мову і лагідною слобожанською говіркою згідливо відповів на Пушикову просьбу показати Довбушеву обитель — гору Стіг. Він самотужки службовим автом відвіз нас по зораній смузі кордону аж на румунський бік під самий пірамідний Стіг. Степан бігом видряпався на вершок, збіг відтам і попросив валідолу. Ми кепкували з "опришка" Пушика, казали, що Довбуш такого вигнав би з ватаги, але серце мені тікало, що один Степан серед нас здатен на щось таке, як оцей Стіг — опришківська столиця, безстрашне і високе в правді і чесності. Він сіє. Навіть на піснім пограничнім грунті. Ади, зійде! І Степана за його непорушність супроти істини не один рік травили та умертвляли плітками його ідейні супротивники. На їх боці була сила. Але тепер уже Степан Пушик народний депутат — люди обрали просвітителя попри всі брехні і протидії тих, що в ложці води утопили би не лише Пушика, а й всю Гуцульщину, Галичину — ба Україну! — разом з усім, що надбано спервовіку. Я згадала ці трагічні наші сторінки, думаючи про перші поступи на грані минулого і нашого століття. Про Луку Гарматія. Про свого предка Микиту Влада. Луку гнали з села в село, всіляко утискували, але він робив своє. А мій неспокійний прародитель збурював село супроти панської зверхности, діждався "визвольного" тридцять дев'ятого, а коли уздрів, що народ з новою владою не здобув права, а позбавився і того, що мав, різко повівся проти світового облуддя: і вмер через таку непокаючу натуру — найшли діда коло млина під лотоками з пробитим виском. Комусь дошкульний дідо дуже заважав... І не стало вусатого політикана у селі. Ніхто не розкаже більше ніколи, що діється в тій або тій державі так досконало, як Микита Влад. Або про події будь-котрого року, будь-котрого дня. — Та твій дідо знає усе аж від царя Гороха, — бувало, посмівається мама. Бо Митусь питав: — А знаєте, шо сегодне за день? — Знаємо: святого нероби, — відповідала заклопотана дітьми та осінніми роботами мама, натякаючії, що дідо напідпитку і дурницями мається. — Е, сегодне великий день, — веде своє Митусь, — вночі на перше падолиста 1918 року українці переймили були владу в Галичині, але • зачєласи українсько-польська война. Українці держєли Львів до 22 падолиста. Семого падолиста 1917 року большовики захопили владу в Росії. 20 падолиста того-таки року проголошено Україну самостійнов державов. Про то був виголошений третий Універсал Української Центральної Ради. 22 падолиста 1918 року українські войська вийшли зі Львова і тримали облогу аж до 15 травня 1919 року... 21 падолиста 1921 року большовики розстрілили 359 українських воїнів під містом Базаром на Волині. — Дєдю, идіт-ко до йкоїсь роботи, не гніт бандиги, — уже сердилася мама і перебила непоштиво свекра. — Я не тобі, Одо, я внукам це розказую, — потирав звично долоні незворушний нащадок політичного утікача з Угорщини. — Мої внуки мають знати національні свєта. — Та шо сегодне за свєто? — переконана в своєму мама. — Робітний день, такий, єк кождий, лиш вам усе свєто... — Бо таки свєто, велике свєто сегодне, — брав верх дідо. — Першого падолиста у церквах служба правитси. Всі свідомі українці повинні бути на тій молитві. Сегодне збираютси пожертви на наших інвалідів на поправленнє стрілецких могил. Сегодне я за це випив одну маленьку порційку цуйки... Дідові очі ставали такі, як осіннє небо, затягнуте сивою хмаркою, і я боялася, що він може заплакати, не хотіла, аби мама ще йому щось не то сказала — тягла Миту ся за палець надвір; ми йшли короткою стежкою від нас до дідової хати, і він мені доказував усі події місяця. О, це історична стежка у якихось двадцять п'ять метрів. Дідову хату зніс проклятий Сливка, лишилася одна свідка наших бесід — стара керниця, і ту Сливка отруїв гноєвищем — бодай йому таку воду на тім світі пити... Далі за дідовою хатою жила Єлена Танаскова, ближче до ріки, у сусідстві з Лазунихою, а коло них — дідова сестра Анна Влад, фучучка, котра і і а розказувала Гарматієві старовіччини для "Гуцульщини" Володимира Шухевича. Далі була халупка другого Гарматієвого уповідача Лучки Полєка і під самим лугом хата Їлака Семенишиного, наприкінці Царини. Цей Їлак був особливий чоловік. Він тримав Міцю Лазорєк (і про неї згадує Шухевич). Кажуть, шо не хотів женитися — дєдя заставив. Спати вирєджєв жінку з хати: — Йди на приспу. Або: — Йди до мами, а завтра прийдеш сапати. Міця від него утекла. Жив сам до смерті. Напослідку його дотримала Міцина донька. У Царині Семенишиного побоювалися. Та й він сторонився сусідів. Жив замкнуто. Бувало, іду зо школи, сонце пополудни, а корова визирає у мале віконце з темної колешні, рує. Їлак Семенишин ніколи не вигонив її на пашу — годував у темници. А масло жовте, файне носив у Кути на продаж. На него, покійного, казали "місішник". Бо він ненавидів жінок, лиш деколи на него находило, шо вітався до жінок. Ніколи сажу не тряс, а все випалював. З того врешті і згоріла хата. Доживав у чужій. Я навмисно любила витатиси з Семенишиним, а він блимне великими сивими очима, чисто як у сови, і так, ніби мене не видить. — Чому Семенишин не відповідає? — питала. — А тобі дуже це треба! Видко, уже єго натарапало. Де ми розуміли, що то є "місішник", уже май потому нам хтось уповів: це той, хто -.,,. яць жінка, а місяць чоловік. Але до чоловіків Семенишин завше говорив масно, приємно. Дивуюся, що Лука Гарматій не описав до "Гуцульщини" колоритну особу свого супротивника — ростіцького війта Максима Данилюка, або, як усі казали, Скакунєка. Це був багач. Мав полонину "Прелучну", усі поля на Глинянім, зо п'ятдесят штук худоби, був війтом довгі роки. Війтом був і його дєдя; а мій прадід, Іван Шурганюк, вважався адвокатом і його заступником. Але мав Скакунєк і того, преч би си казало, дідьтя. Чи би не 1908 року дає Скакунєк у газеті об'яву, шо має дві доньки, то якби хто мав дві тисячі банок, най би присилав д'нему старости. Бо гроші тогди були дуже дорогі. На Буковині, десь у Бани, був пан Васілько. У пана був Несторій, шо вийшов з армії, возив пана на "фіякрі". Пан каже: — Женив бес си? — Женив бих си. — Найду тобі дівку. Поїхав пан з Несторієм у старости. Пан витяг дві тисячі банок, зложив, але каже: — Я пишу вексіль, підпишіть. Максим неграмотний гепнув на тот вексіль війтову печєтку. А то був вексіль, що Максим Данилюк визичує у Вижницькім банку дві тисячі банок. І прийшло дві тисячі віддати. Скакунєк тоти гроші віддав, а Несторія-зятя відрядив. Пішов Несторій. А жінка його Єлена — війтова донька — пішла топитися. Максим за нев та ймив коло самісінької ріки: — Єк маєш топитиси, то я єго заверну, — на коня та в облаз. Несторій завернувся та й далі жив у Скакунєка. А Гримало з буковинських верхів узяв у Скакунєка другу доньку — Анницю. Але ще у першу войну Максима були забрали до Сибіру. Бо він з двома шандарями викопав на горбі коло Федуня бункер, підстерегли козаків і одного застрілили. Тоти решта гадали, що тут багато противників, і вернулися назад. А кінь упав на коліна коло убитого і гріб ногами, чи би козак не встав. Тогди тоти решта вернулися і поховали під горбом козака. А Максима ймили і виселили. І що би ви думали? Він мав дідьтя — той пішов за ним і вибрав Максима Скакунєка з біди. Максим мав дві жінці, а витак і третю. І все вдовів — кажуть, платив за службу щезникові жінками. Коли повдовів третин раз, пішов спершу до Гримала. А той каже: "Ідіть до нас жити". Іде до Несторія, а цей: "Ви женіться". Хоть Несторій уже був другий раз жонатий по смерті Скакунєкової доньки, а старий так сказав йому: "Це моя дитина". І дав Несторієві на п'ятеро сін під Глиняним. Хоть потому не мирили — старий зятя вигнав, і Несторій мусив жити із жінков у стайни. На прізвище Несторій був Клим. Його син Іван, від першої жінки, був у лісових під псевдом Гонта. Від другої був Федьо, також ходив з лісовими, оженився з Єленою Семеновою, їх вивезли до Караганди, там він і умер. А про те, що Скакунєк ставав на порозі стайні і кликав: "Ходіт, корови! Ходіт, бики!" — і все йшло за шнуром і ставало на свої місця, я вже розказувала. Скакунєк йграє на скрипці, а корови вивершують дійниці молоком, аж доки він не перестане йграти. Щось мав таке: або нечистого, або ще якусь велику силу... — Нашо ти все записуєш? Кому це треба? — Мама дивиться, як я не спостигаю за вуйком Николаєм записати. — Ти таке понаписуєш, що хоть із села через тебе тікай. Ади, уже виджу помилку: не Гримало, а Скакунєк мав багато жінок і віддавав їх щезунови. Він усе посилав їх на під нести котикови молоїка. А то хтось нарадив молоко тому чорненькому котикови посолити. Відій уже Скакунєк був одівцем, то Грималова жінка посолила, а Скакунєк поліз котика годувати тим молоком. Єк злазив, то кинуло 'то з драбини, так з того і в гріб пішов... Але ти не пиши, бо то людські вигадки. Давно Сатані душу записував декотрий, а тепер усі єму записалиси і служут — усі безбожники... Я цю мамину бесіду знаю — не раз чула. Колись противилася, а далі виджу у ній правду і себе у тому списку... Я малою, коли ми бавилися на Великодні свята коло церкви, завше боялася того, хто підходив із покликом: "Куть-кулуть! Я чорт. Ходи зо мнов". І приставала до ангелового кличу: "Дзінь-дзілінь! Я ангел. Хто йде до мене?" А в житті' склалося інакше. Бо життя — то складна, заплутана гра. — Ви обіцяли розказати про гуцульського посла, — нагадую мамі, відволікаючи на інакше нелегку для нас розмову. — А, про того, цю прорікав: "Там, де оленячі пійшла, будут електричні світла". І ще: "Світ буде обшитий дротами, єк старий горнець". Так і є. — Ви єго виділи? — Та й шо з того? Ади, мене не засватав, а твій тато — простий керманич з лісосплаву, так шо ти не донька посла, а чорнороба... Виділа я Петра Шекєрєка на храму у Білоберезці. Файний був чоловік, ростом єк твій зєть Павло — такий здоровий, набитий. У порошницях, у тобівці ціткованій, червоні постоли — дублені, волосінки фабричні з чорної волічки — такі лиш гонорові люди носили, ремінь файно виціткований — у зброє" ний чоловік з голови до ніг. — Єк то узброєний? — Та же зібраний, зрихтований — не розумієш? Та й узброєний-таки був — бартка, пістолі. Цим він відрізнявся від других, шо мав много зброї блискучої при собі. У крисани-баршівці на голові з вибитим довкола цітками паском, політиков, а за тим багато трісунок, готичів. — А шо це? — Трісунки — на свинській щотині насиляні панцирки так, шо одна щотина зелена, друга червона, трета. синя, четверта жовта. То з'єднуєтси докупи, зв'єзуєтси шерстю — і уно трісетьси. Або кладуть готичі. То такі шнурочки кольорові — по кавальчику усєкого кольору. — А я виділа на старій фотографії гуцулів у закочених догори капелюхах... — А, то венгерєк. Венгерєки -носили за Австрії, а пізніше з них посмівалиси, лиш старі убирали великі тверді капелюхи — закочені криси стримували на собі дощ. — Шекєрєк був вусатий? — Ні, безвусий, давно вусаті не ходили, хіба зрідка старі. Він спершу сидів з мужчинами на царинці — щось їм розказував, а потому говорив до усіх людей коло церкви. Той умів з народом говорити! Він собі гонорово їхав із Жаб'я у Косів на волові. Осідлав та й їхав. Конем ні, лиш волом. — Файний був з виду? — Доста файнин. Єкби я була така вчена, єк ти, то пишла бих за посла. А де твій посол?.. Це вже пішли мамині шпилечки в хід. І по всій бесіді.

Фактично до сих пір у гуцулів керівним є ініціастіческій "чоловічий союз", умовно іменований "Аркан" (можливо, в центральноукраїнським субетнос таким союзом і був "Гопак", а поряд з чоловічим існували в різних регіонах жіночі - "Поляниця", "босорканю" , "Мава", "Нява", "Яга", "Додола-дудулица" і т.д.). Збереженню його у гуцулів ми повинні бути вдячні значному розвитку та вдосконаленню карпатських демонологічних вірувань. Для непосвячених самі члени таємничих орденів є духи ("Чугайстра"), ворожі, нібито, аналогічного "жіночому союзу" ("нявки" або "мавки"). Сам танець "Аркан" (тотожний з музики ірландському "Ev Sistr" і бретонського "Ev Chistr 'Ta, Laou!"), Якого горян Карпат, за легендою, навчили могутні богатирі, що спустилися з гір, є обрядом посвячення гуцульського дванадцятирічного хлопця у воїни ("легіні", тобто легіонери). Після участі в ньому він отримував право здійснювати танці, носити бартку (маленький топірець на довгій ручці, явно призначений для боротьби з хижими тваринами лісу) і підперізується широким поясом "черес". Тобто ставав потенційним "опришків" ("тим, хто опріч", член таємного союзу), за легендами неодмінно здійснюють напад щодо сіл з "російським правом" і провідних землеробство (в той час як опришки відбуваються виключно з сіл, що живуть по "волоському праву "та провідних пастушачий спосіб життя). Саме назва ордена і танцю проходить з латини (за твердженням самих римлян, кельтського слова): arcanus "таємний, схований, мовчазний". Танець "Аркан" саме відбувається в мовчанні (тексти, запропоновані Степаном Пушиком і Русланою - нововведення сьогоднішнього дня), в той час, як кельто-бретонці не знають танцю, але музику (правда, виповнюється вона ними трохи повільніше), ідентичну "Аркану" , супроводжують слова про священний напій воїнів-фенніев - сидрі (до речі, назва касти жерців слов'ян "волхви" означає "волохи", спочатку "кельти", потім перенесено на назву романізованого кельтського населення і потім на всі романізовані етноси). Тому не повинно дивувати захоплене прийняття (хоч і були такі, хто бурчав) "нібито-гуцульських" "Диких танців" Руслани Лижичко, закріплене її перемогою на Євробаченні 2004 року, а також впевнене простування мелодекламаціонних проектів Валерія Меладзе "ВІА Гра" та Марійки Бурмаки . Вони виконують не соціальну функцію "попси", а саме шаманства, явища духовного, хоча і єретичного, є одкровенням сонячної онтофаніческой сакральності в нашому профанічного, десакралізувати світі, в епоху "рожевого голокосту" душі і випаровування тонкого досвіду глибинного сприйняття світу. Назва «гуцули» походить від осетинського (сарматського) «гиццил» - «малий, молодший», і зафіксовано письмовими джерелами як "гиццил чізг / язиги" - назва частини язигів - сарматського племені Прикарпаття та Галичини перших століть н. е.., які залишилися разом з готами-грейтунгамі ("малими готами", по Йордану) і Гепіди в Галичині і не взяли участь в поході сармат-алан в Європу. У VI-VIII ст. язиги-готи увійшли в ранньослов'янські державне утворення, відоме як "білі хорвати", але після відходу більшості слов'ян цього союзу на південь, на Балкани, язиги-готи увійшли в симбіоз з сусідніми пастушачими волоськими племенами, протистоячи аварське та угорської експансій. У Х-XI ст. гуцули значно асимілювали кочове плем'я печенігів, які були вигнані сюди зі Степу половцями (куманами), і центром яких був нині гуцульський місто Печеніжин. У 1919 р. існувала незалежна Гуцульська республіка. P.S. До речі, по-басскі "печера" - haitzuloa. Тобто гуцули - "печерні жителі". Ймовірно, це слово потрапило на перині з сарматами-язиги. http://primordial.org.ua/archives/745

Вчені порівнюють доісторичні скельні скульптури з англійським Стоунхенджем, однак поки не знають походження скульптур, стверджують лише, що щось подібне знаходили тільки в Португалії та в Ірландії. На сьогоднішній день знайдено десять скельних раритетів. 14 метрова скульптура вагітної жінки - найцінніша знахідка археологів. Припускають, що їй немає аналогів у світі. Зараз скульптурами цікавляться тільки археологи. У той же час жителі села повідомляють, що знахідку вже встигли показати президентові України Віктору Ющенко, який часто буває в Карпатах. Директор Інституту історії і політології Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника Микола Кугутяк вважає, що цим скульптурам 5-6 тисяч років. За його словами, "такі пам'ятники супроводжують шляхи древні, тут перепліталися цивілізаційні впливи з північного Причорномор'я". На думку вчених, це язичницькі символи.

У деяких будинках ще збереглися керамічні печі, красиво виділяються на тлі гладко заструганих рублених стін. Ці печі є абсолютно незвичним явищем в народному мистецтві. Вони облицьовані яскравими поливними плитками квадратного формату, часто прикрашеними сюжетної розписом. Зображення на окремій плитці зазвичай являє собою цілу новелу, розраховану на неквапливе «читання»; з'єднані на дзеркалі однієї печі, вони ніби складають збірку оповідань, дивно лаконічних і гранично відточених по композиції. Пропущені крізь творчу уяву гуцула, сюжети на цих кахлях завжди забарвлені м'яким українським гумором. Не мудруючи лукаво, майстер переносить на площину кахлю ту жанрову сценку, яку бачив у житті. Ось танцюють напідпитку солдати, ось чванливий пан в кареті, запряженій цугом, ось орач, що йде за плугом, який тягнуть коні, ось пастух, гончар, ткач. У цих сюжетах відбився особливий світ гуцула, який проводив все своє життя на лоні природи, серед гір та лісів. Але, написавши природу, навколишню дійсність, майстер не копіює її, а художньо відтворює, тому на всіх творах видно друк його поетичного характеру. З неменшим блиском універсальний творчий талант гуцулів проявився в архітектурі. Кожен горський тесляр точно відчуває фактуру дерева і вміє витягувати з матеріалу нескінченну гаму відтінків, виявляти його пластичні особливості. Не менш розвинене у них і відчуття масштабу, пропорцій і ритму.

Поширеним є твердження, що праслав'янске слово baba — слово дитячого мовлення з основним значенням "стара жінка, бабуся", інші значення — результат семантичного розширення, в основі якого була або метафора, яка вказує на подібність чого-небудь зі старою жінкою, або язичницькі уявлення. Значення "людина, яка лікує традиційними немедичними засобами" слово "баба" набуло, мабуть, завдяки поширеному уявленню, що знахарка — це здебільшого стара, досвідчена жінка, яка вміє використовувати лікарські рослини, визначати недуги (встановлювати діагноз), здійснює різноманітні ритуали. Свої знання та вміння вона набуває з досвідом чи переймає від іншої знахарки. А. Баньковський, однак, уважає, що назву "баба" вживали спочатку на позначення "відьми- знахарки, яка замовляла хвороби (магічними формулами) й допомагала при хворобах. Із часом семантична структура слова розширилася до значення "стара жінка"". Слово баба зі значенням "знахарка, ворожка" зафіксовано й у гуцульських говірках. Поширене воно і в інших південно-західних говірках: "Мої Палани зробиу сьи прищик коло носа і зачьило дерти і так шло, аж і вони заступило. І возили і по бабах аж за Чернилицу, али ни помогало Повезлам і за Дністер до якоіс баби. Та взьила хухати і в вочи плюти і каже вже будеш видіти" [уривок із Гнатюк В. Купанє й паленє "відьм" у Галичині / Матеріал до української етнології - Львів, 1912 рік] Одним із значень слова баба в гуцульських говірках є також "повитуха": "Йак жінка хотїла радити, казали "Йди за бабоу". Темпер же то лишили", "Доперва, йек упаде жінка у злоги, кличе чоловік бабу". За деякими семантичними характеристиками значення лексеми баба "знахарка" та "повитуха" можуть збігатися: "Доперва, як зачне стинати її по череві, кличе чоловік бабу, баба гріє зараз горівку з овечим маслом і дає пити веремінній, аби си не дуже карала — не дуже мучилась. Слабу жінку, або таку, що довго караєся, обводить баба по хат, аж не зачне родити народжену дитину купає баба заразу воді, кладучи дитину до купелі, каже баба "Будем фіїнку курати, золотом обсипати". До купелі сипле баба сьвяченоі води, якої рівночасно дає пити поліжниці, потім кропить тою водою по хаті, говорячи борзо таку саму форму, як сьвященик при хрестинах, а то на те, аби бісиця не перемінила дитину, тому мусить баба бути сохтівною, такою, що розуміє усе, що знає форму. Викупану дитину обігріває й осушує баба коло ватри і завиває у пеленки, потім приготовлює шкалиточку — мішочок з чесничком, печінею (глина з печі), вуглем і глиною з слідів пса, вкидаючиу шкалитку чесник, каже баба "аби ти була така люта, як чеснок", — печіну "аби тебе так нічо не ловило сі, як не ловить ся печі, аби тебе ніхто так не урік, якне можна печі уречи", — вуголь "шоби погані очи, шо на тебе подивляться, так перегоріли, як угля перегоряє", а кидаючи сліди пса, каже баба "шоби так ніхто на тебе не задивився, як не може задививтисися на сліди псєчі". Так приладжену шкалиточку, завязує баба дитині на праву ручку, потім перевішує через плечі хрестик з осини. Тепер кладе баба дитину до полїжниці на постіль, заслонену полотном або ліжниками, що звисають із жердки. Ножиці, якими баба прорізала пуп, завязує мотузком і кладе у постіль під полїжницю, а шнурок, яким був пуп перевязаний, кладе на сволок під стелину, місце закопує ґазда так, аби єго ніхто не переступав Передавши дитину полїжниці, засьвічує баба сьвічку з словами "Засьвічу сьвічку. Піду по зарічку. Ладану шукати. Обкурити хату", — се на те, аби чим скорше приступив ангел божий та стеріг дитину перед бісицею, юдиною жінкою. Занїм ґазда поспрошує кумів, а добирає іх кілька пар, прощєє ся ґаздиня з бабою за дитину, мати сипле бабі три рази води через руки, а скоро баба умиє, утирає їх ґаздиня рантухом, і подає бабі запалену сьвічку скручену в пелюстки, поміж які вкладає ладану, обі жінки подають собі руки понад дитиною, та кажуть до себе "Прощєйте" — "Най Бог прощєє, я вас прощею" — Так три рази, аби не було гріха ані бабі ані полїжниці, як би дитина умерла, то може баба удерла дитину або торкнула, томумусть баба гріх тот із себе змити. Сьвітло дає ґаздиня за простибіг, та за те, що баба її слабу доглядала" [уривок із Шухевич В. Гуцульщина - Львів, 1899-1905 років]. У говірках Рахівщини, зокрема гуцульських, зафіксовано назву "гибабка" - "А би дитина була розумна гибабка відотула пупец до кришки тай цирузи". Зі значенням "баба-повитуха" відоме також баба валальська. Синонімом баба "баба-повитуха, акушерка" в окремих гуцульских говірках є ще слово муші (моша, моїия), яке запозичене з румунської - "Ойци моші помогала нам моцно, йак би ни уна, відау би ни уратували породілу. Похідними від баба "знахарка, баба-повитуха", очевидно, є "бабити" - "бути бабою-повитухою", виконувати обов'язки баби-повитухи - "Колік бабила проста баба, а тепер йак учєна, то уже кушерка; бабиці (болі, кольки в животі, переважно у дітей, ліки, від хвороби бабиці) Уна пішла до приміуника, аби звариу бабіці, бо чоловеіка силно болит живіт". Зі значенням "ворожка" (incantatrix — чарівниця, заклиначка) лексему баба вперше виявляємо у творах Кирила Туровського, XII ст. Слово із цим значенням побутувало впродовж тривалого періоду розвитку української мови. У сполученні з міфологічними іменами та епітетами слово баба в багатьох слов'янських мовах уживається на позначення різних міфічних персонажів. автор матеріалу: Наталя Хабзей

На Гуцульщині були й інші відомі непрості. У Словничку М. Мосори зафіксовано назву Лелітка. Лелітка — славний ворожбит, а в матеріалах М. Зеленчука — антропонім Мадар (наголос на перший склад). "В с. Зеленій, що біля Надвірної, проживав знаменитий мольфар Мадар, заклинач від укусів гадюк, баїльник від недуг. Був він заможним ґаздою на увесь присілок і вдавався до заклинань рідко, а баяв аж тоді, коли хвора людина переконала, що вже всюди була і ніщо не помагає. Плати ніякої не брав, ображався, як хто вперто тикав гроші, і просив тільки нікому не говорити. Але з уст до уст передавалось, і все село гомоніло про незрозумілу міць Мадара. Та нераз і сам він не вдержувався, аби не похизуватися перед людьми, особливо на сінокосах. Запулиться, бувало, очищами на корч, і звідти на диво і страх усіх виповзають по дві-три гадюки і півкають перед Мадаром, як маленькі потята, аж поки він не сплюне – "... а йдіть собі, йдіть своєв дорогов, та й не кивайте людий і маржину..." http://www.carpathians.eu/karpatskii-narod/guculshchina/guculska-mifologija.html

Живуть відьми серед земних людей, мають свою оселю, обійстя, сім'ю, тільки наділені надприродніми силами і можуть здійснювати незвичні справи: керувати дощем, градом, хмарами, вітром, забирати від корів та рожениць молоко, літати на вінику чи в ступі, забавлятися з чортами та іншою нечистою силою. За переказами, відьми – надзвичайно гарні жінки, мають дуже довге розпущене волосся і смугляве обличчя, але зовсім не слідкують за своєю зовнішністю, ходять нечесані, неохайні, у непривабливому одязі, це тому, щоб не привертати на себе увагу чоловіків, які заважали б їй займатися бісівськими справами, але коли вони йдуть на відьомські зібрання стають справжніми красунями, тому рекомендували мужинами бути обережними при нічних зустрічах з красунями.. У народі побутувала легенда, що якщо у родині народиться семеро доньок підряд , то одна з них обов'язково є вродженою відьмою. Відьмою могла народитися дівчинка і у тієї матері, на яку було наслане закляття, а бо яка випадково проковтнула згаслу вуглинку, коли пекла різдвяний хліб-карачун, тобто одщипнула шматок на якому запеклася вуглинка , а вона її не помітила і проковтнула.Упізнають уроджену відьму і по наявності у неї невеличкого відростка-хвостика, що є ніби продовженням хребту. Тому у середньовіччі таких новонароджених, у яки копчик нагадував відросток хвоста, інквізитори карали насмерть. Власне, вроджені відьми багато знають, багато можуть, але нікому не шкодять, навідміну від іншого виду відьм, вони стараються допомогти, при можливості. Ось що розповідає народний переказ про таку вроджену відьму яка жила в селі Чабин, Мукачівського району. Взимку у 1930-х роках, напередодні Різдва Христового, в хаті вродженої відьми, сталася дивна річ. Відьма, яка мала маленьку доньку, раптово встала у Святий вечір з-за столу і розсіялась, родина була шокована, а через кілька годин пізно після Сейнічної над селом пронісся страшний сніговий вихор, і в тому будинку зявилася жінка-відьма, яка принесла своїй дочці ... свіжозламану зелену гілочку зі сливами. До сьогодні пояснення, при тодішньому комунікаційному та іншому виду сервісу, немає. Хоча треба сказати, що дана жінка, за словами очевидців, ніколи не робила злих речей. На відміну від вродженої відьми дуже небезпечною була відьма – вчена. Її ще називають в угорському фольклорі – босорканя. Нею могла стати будь-яка жінка. А для цього потрібно було лише – на Юрія, коли вперше виганяли череду на толоку, дочекатися вечора і піти до річки до того місця, де череда переходила ріку вбрід, відшукати слід коров'ячої ступиці і набрати звідти в рот води. Відтак, набравши у рот води, підійти до польового хреста або хреста без церкви, покропити його водою з рота, зняти усю одежу, повісити на розп'яття, а потім і самій залізти на хрест. Після цього, згідно повір'я, та жінка ставала відьмою, яка могла накликати на людей хворобу, відібрати від чужої корови та рожениці молоко, скликати до себе гадів, забрати дощ, а також перевтілюватись у різних тварин та людей, але тільки з півночі до третіх півнів. Крім того можна було стати вченою відьмою, якщо зняти з шиї власний хрестик, покласти у взуття під п'ятку лівої ноги і ходити упродовж дев'яти днів. Та існували народні способи за якими можна була впізнати, хто з жінок є відьмою і побачити їх. Для цього було потрібно піти в ту хату, де читають псалтир над покійником і спостеріга ти, коли будуть співати перші десять псалмів Давида, відьма обов'язково почервоніє і схилить голову на груди, щоб сховати обличчя, або ж в останній день м'ясопусного тижня, перед Пасхою, брали шматочок сиру, загортали його в тканину і три ночі підряд тримали його в роті за губою, а потім зав'язували в сорочку і носили при собі, а невдовзі відьма сама приходила просити хоч крихітку того сиру, але дати їй його не можна, бо тоді відразу наступить смерть. Ще один спосіб здійснювався у Великий Четвер, напередодні Великодня – вивертали одяг, одягали на себе і йшли до церкви, у церкві треба було ні до чого не доторкатися і тоді можна буде побачити відьму, що стоїть оголеною і повернутою спиною до священика. Цього ж дня треба було взяти свячений ножик і почати майструвати стільчик, робити його упродовж року і закінчити до Святвечора (6 січня), потім піти з ним до церкви на Сейнічне й сісти на нього. Сидячи на ньому, під час Богослужіння можна побачити усіх відьом, що стоять оголені та повернуті спинами до священика. При цьому попереджували таких сміливців, що відьми сердиті на тих хто їх побачив і можуть відомстити. Крім того, у перший четвер Великого посту сміливці йшли в ліс і робили осикові ворітця. А потім Великий Четвер, ті ворітця приносили з лісу додому і вішали у непомітному місці. Як стемніло, сідали за тими ворітцями і чекали, коли відьма, йдучи дорогою, не могла не проминути тих воріт і тоді можна було її впізнати. А ще в останній день перед пасхального сиропусного тижня, в неділю, необхідно було взяти грудку сиру з останнього вареника, загорнути в тканину, покласти в рот за губу і лягти з ним спати. А ось в понеділок уранці той сир зашити в сорочку, але так щоб ніхто не бачив, і носити при собі упродовж усього Великого посту аж до Великодня. І саме у Світлу Суботу піти до церкви, взяти той сир у рот і стати поблизу вхідних дверях, коли священник почне відмикати двері, щоб впустити людей на службу, і саме тоді відьми полізуть цілувати дверний замок, щоб усі замки на всіх дверях їм легко відмикалися. А тоді, коли в церкві заспівають "Христос воскрес", сміливцям потрібно тихо промовити: " А в мене сир є!". Ось тоді - можна побачити відьом, що присутні на вечірній службі. Вони тиснуться ближче до священика, намагаючись доторкнутися до його риз, бо якщо це їм не вдасться, потім на цілий рік втрачається чаклунська сила. А от тому хто їх побачив, відьми намагаються всіляко допомагати, оскільки бояться, щоб не виказав їх. Та на жаль, згідно народного повір'я, більшість із тих, що раз побачили відьом, потім самі стають такими. Як, описує Юрій Чорі в свої дослідження щодо демонологічних вірувань у Карпатах, на Різдво Христове, Благовіщення та Великий Четвер сміливцями аби побачити відьом рекомендувалося узяти чорну кішку і піти на місце, де сходяться чотири межі угідь чотирьох населених пунктів. На тому місці потрібно було розпалити вогнище, а навколо себе зробити посвяченою крейдою коло. Чорну кішку необхідно вбити і спекти на тому вогнищі, потім м'ясо викинути, а кістки пооблизувати одну за одною, аж доки одна серед кісток не засвітиться дивним сяйвом і не висвітлить усіх відьом, що зійдуться до того вогнища. Тоді відьми будуть злісно кричати, погрожувати та їх не треба боятися і ні за яких обставин не виходити з кола, поки не заспівають треті півні. - Узяти першу крашанку, зроблну у Велику Суботу, піти з нею до церкви, вистояти Сейнічне, вранішнє і обіднє Богослужіння. І так упродобж дванадцяти літ , лише тоді,маючи те яйце при собі, можна бачити відьом-босоркань і не боятися, що помстяться.Звичайно,відьми будуть всіляко виманювати яйце, обіцяючи за нього всячину, але піддаватися на їх хитрощі не слід, бо , віддавши їм яйце, уб'ють. Якщо бодай раз із тих дванадцяти років не дослухати котрусь із Божих Служб до кінця , прийти додому і покласти яйце на стіл, то яйце набуде іншого кольору: відьма перемінить; - Вбити змію і відрубати їй голову.Ту голову разом із зубком часнику посадити на городі грядку.Коли часник виросте, зірвати перо і покласти собі на капелюх(шапку або хустину). Відтак піти до церкви і стати при вхідних дверях. Як скінчиться Богослужіння ,всі вірники вийдуть, а відьми які боятьмся такого частику, що вирсна на гадючій голові, залишаться в церкві- тоді й викажуть себе; - Взяти дерев'яну ложку і мішати нею усі страви, які готуються на вятвечір.При цьому, мішаючи, цілий день не молитися, ні до кого не кланятися. Потім з тією ложкою піти на Сейнічне. По дорозі і в церкві теж не хреститися, не молитися не кланятися і не озиратися. Той, хто мав таку ложку, міг побачити відьму, що була у церкві.Але прозрдити нікому не смів, бо вона б його вбила. Якби хтось з тією ложкою-варіхою обійшов голим трич хату і кожного разу заглядав крізь вікно до хати, то за третім разом міг би побачити "те, що має ся стати" в тій оселі упродовж року, і того, з ким має статися; - Відьму-чорнокнижницю, згідно з повір'ям, нічим неможна вбити, тільки свяченою пшеницею. Коли вона помирала, то її груди в труні пробивали терновим або осоковим кілком.Це для того, щоб вона не могла вставати з могили і блудити ніччю, роблячи людям шкоду. Десь ще обсипали її в труні маком або битим склом. Якби подібних запобіжних заходів не зробили, відьма могла б щоночі шкодити: накликати засуху, повінь, бурю,град, сльоту,падіж худоби тощо. У відьом багато допоміжних засобів. Серед них скляний шар, який допомагає насилати порчу на людей та майно, крм того у кожної відьми є помічники його, які приймають участь у відьминських зустрічах, а частіше за усе її помічниками стають щури, кажани, сови та чорні коти.

http://www.kolyba.org.ua/demon/578----

Дуже давно це було. Наш верховинський край належав багатому графу. Всі верховинці змушені були на нього випасати графських овець і корів, рубати ліс, косити траву. У графа була красива дочка Синь. Дівчину звали так тому, що в очах її здавалось була зібрана вся синява бездонного карпатського неба. Одного разу багач вирішив перевірити, як працюють його батраки – лісоруби в горах. Синь попросила батька взяти її з собою. Поки граф перевіряв роботу лісорубів, дочка збирала на поляні квіти. Раптом до неї дійшли чудесні звуки сопілки і дівчина пішла на ці звуки. На поляні де пасли вівці, вона побачила юнака, який захоплено грав на сопілці. Помітивши дівчину, юнак перестав грати. - Хто ти? – здивовано запитав він. - Я Синь. Ці ліси і гори належать моному батькові. - А ти хто? - Я Вир – пастух графа. Дівчина попросила його заграти ще раз. В лісі довго звучали чарівні мелодії сопілки. Коли почало темніти, дівчина попрощалася з Виром. Вона пообіцяла його повідати ще раз. Через якийсь час Синь знову зустрілася з Виром. Все було як і в перший раз. Чарівні мелодії сопілки все більше і більше зближували молоді серця. Молоді люди полюбили одне одного і почали крадькома зустрічатися. Але злі заздрісники донесли графу що його дочка любить простого пастуха. Граф заборонив дочці зустрічатися із Виром. Але чи може любов підкоритися чийомусь наказу? Не зупинили Синь заборони батька, не злякали її погрози графа. І тоді граф наказав убити пастуха. Одного разу, коли Вир очікував на лісовій галявині свою кохану, графські слуги підкралися і скинули на нього з високої гори величезний камінь... Дізналася страшну новину Синь. Вона побігла через гори і ліси до місця загибелі коханого. Обняла дівчина величезний камінь – могилу і гірко заплакала. Дівочі сльози лились і лились, поки не затопили всю поляну і саму Синь. Не стало красуні Сині, але на тому місці утворилося надзвичайно гарне озеро. Вода в ньому була синя, як небо над Карпатами, як очі Сині. Назвали його Синевирським. По аналогії Синь і Вир. Острівець посередині озера – це вершок каменя – могили Сині і Вира. http://mizgir.com.ua/synevyrske-ozero-iii

Добравшись тряскою гірською дорогою до бажаного обійстя, рекетири вибралися iз джипа і, перестрибнувши низенький паркан, нахабно посунули на подвір'я. Та раптом якась невидима сила відкинула їх назад, за огорожу. Спробували вдруге — теж відлетіли на вихідні позиції. Затим із хати вийшов похмурий господар і попередив: «Хлопці, забирайтеся геть по–доброму». Коли отетерілі прибульці, як побиті пси з підібганими хвостами, позадкували до свого позашляховика, дід Михайло кинув їм навздогін: «Провчу ще вас, як виїдете iз села». Що мав на увазі загадковий горянин, непрошені гості зрозуміли невдовзі, коли опинилися на дорозі між Черником і Зеленою. Джип несподівано почав утрачати керування, кілька разів з'їжджав на узбіччя, аж поки не перекинувся догори колесами. На диво, ніхто з пасажирів і водій не постраждали — на них не було жодної подряпини. Чи не виявився переляк іншим способом, невідомо — штани рекетирів ніхто не перевіряв. Та про нечувану досі оказію вони з острахом переповідали своїм «крутим» приятелям. Так таємне стало явним далеко поза межами Черника. Автор: Іван КРАЙНІЙ Источник: Україна молода, Номер 197 за 22.10.2010

Славетний Фока Шумей з Ясенова, історію якого записав Станіслав Вінценз, був одним з тих небагатьох гуцулів, кому так добре було в австрійському війську. Зрештою, до війська він пішов добровільно, всупереч батьківській волі, хоч мав звільнення від служби як одинак. Службу відбував у Венеції, яка тоді ще належала Австрії. Врешті батько дав великого хабара, щоби неслухняного сина звільнили з війська. Військову службу принесли у наші гори австріяки. Від початку дев'ятнадцятого століття молоді гуцули почали жити з новою, незрозумілою їм загрозою - рекрутацією до регулярної цісарської армії. У той час військо формували за таким принципом, що кожного року брали до нього певну кількість людей від кожної тисячі населення. Втеча від рекрутації і від війська у пущі і пустки була звичайною справою. Військова служба здавалася тогочасним гірським людям найбільшим нещастям. Станіслав Вінценз розповідав про це так: «Мало того, що там людина зазнавала лиха і нендзи. Гірше, що це вважалося неволею і великим приниженням. Ґаздівського синка з такого роду, якого всі знали і визнавали, юнака, якого ніхто не смів зачепити, забирали до казарми у далекому місті, одягали в однострій, тримали у неволі, ніби батьковбивцю, ніби крадія корів, як найгіршого злочинця. І вже не мало ніякого значення все, що було досі визначальним, і зникали всі відмінності, обтинали йому кучері, забирали пишні строї і зброю, вкидали його поміж затурканих і нічого не вартих долішніх селюхів, чиї батьки, як тварини, були власністю якихось панів. По сто разів денно їх смертельно ображали, топтали ґаздівську честь, примушуючи хлопця до таких робіт, про які у горах не хотів чути навіть найбільший бідака. Не дивно, що і забори та лови до війська, і сама служба були криваво переплетені з самогубствами, убивствами і шибеницями. Через це навіть найвідважніший гірський легінь боявся війська, лякався, побачивши мундир, як дикий звір клітки. Тому цісарські обранці або ховалися завчасу, або виривалися мало не з рук призовних загонів, яких називали ловачами або лапачами. Хтось стріляв у ловачів, когось застрелили під час утечі, а хтось - переслідуваний і майже впійманий - в останню мить зникав у лісовій гущавині, назавжди уникнувши військової служби. Колись про таке можна було наслухатися безліч розповідей. Знаменитий співак і укладач пісень Дмитро з Голів, з великого роду Василюків-Понеполяків - згодом славний ватажко - вистріляв до ноги ловачів, які підступно напали на нього із засідки. А сина Ґєлети з Криворівні лапачі поклали трупом, коли той переплив ріку і відстрілювався. Федора, сина Семена з Іванкових-Зеленчуків, уже доганяла ровта посіпаків, як він шпурнув їм під ноги кріс і там у Завизі, де колись з'їхала гора, недалеко від Руського потоку під Чорногорою, скочив у лісні хащі. Тільки його й бачили. А от його брата зловили і Бог знає скільки років тримали у гамашевих путах». В кожному разі гуцули, які у ті часи плекали войовничий дух і змалку трималися за зброю, виявилися цілком непристосованими до армійських порядків. Натомість керівництво армії не додумалося створити спеціальних підрозділів гуцульських гірських стрільців, які були і в Альпах, і на Балканах і формувалися з тамтешніх горян. Важливою подією, яка змінила ставлення до українців-гуцулів, стала угорська революція 1848 року. Тоді українці виявили свою відданість цісареві, захищаючи державний лад від революції. Першим гуцульським формуванням став батальйон руських стрільців, сформований з добровольців за ініціативою Головної Галицької Ради. Тоді зголосилося понад три тисячі добровольців, охочих повоювати, але до батальйону взяли тільки 1400 осіб. Для вояків вигадали і пошили гарні уніформи у національному стилі («гарно зроблений короткий гірський сірячок з русько-народними синьо-жовтими вилогами, червоні або сині штани, ходачки і крисань, до того ташка і ремінь з ладівницями»). Цей підрозділ так і не повоював. Натомість багато верховинців, які залишилися вдома, таємно допомагали загонам угорських шляхтичів, що відходили після боїв на цей бік Карпат, оминути цілу мережу вартівень, розставлених у горах. Однак революція дала позитивні результати. Вона привела до державних реформ, перетворивши Австро-Угорщину на конституційну монархію. Було знесено панщину, державні інтереси так чи інакше враховували права і свободи окремих громад і громадян. Військо теж перестало бути неволею. Від 1868 року і аж до початку Першої світової війни діяла складна і доволі ліберальна система формування армії та військової служби. Збройні сили імперії формувалися за територіальним принципом. Країна була поділена на округи поповнення. З кожного округу поповнення новобранців відправляли на службу у певні полки, які були прив'язані до цих округів. Таким чином гуцули, які призивалися у Коломиї і Станиславові, відправлялися до двадцяти визначених полків, в яких українці становили більшість. Крім Галичини, ці полки дислокувалися у Тиролі, Моравії, Сілезії та Верхній Австрії. У деяких піхотних та артилерійських полках «своїх» було до 70 відсотків. З мовою теж все було більш-менш гаразд. Крім обов'язкових базових понять німецькою, все життя полку велося мовами тих народів, які формували полки. Офіцери полку, незалежно від їхньої національності, були зобов'язані знати мови своїх солдатів. Крім мови, важливим був і релігійний аспект. В австрійському війську були капелани різних віросповідань і греко-католики в тому числі. Багато капеланів самі походили якщо не з Гуцульщини, то з ближніх галицьких земель. Завдяки сталості поповнення вони часто мали справу з кількома поколіннями родичів і односельців. Завдяки їхній підтримці солдати почували себе не такими відірваними від рідних гір. Служба в австрійській армії взагалі дуже відрізнялася від деспотичних і самодурських принципів російської армії (згодом наслідки цього дуже проявилися під час війни, коли гуцули і галичани зустрічалися з ворогами, які теж були українцями). Термін обов'язкової військової повинності постійно зменшувався. Від призову було звільнено багато категорій громадян. Що важливо для гуцулів, до армії не брали осіб, зайнятих у великих сільських господарствах. Оскільки армія була кадрованою, то тих, хто йшов служити, потрібно було менше, ніж було юнаків, що досягли призовного віку. Тож рекрутів визначали жеребкуванням. До того ж, від служби можна було офіційно відкупитися, сплачуючи спеціальний податок. А одночасно функціонувала розвинена система добровольців. Для багатьох людей армія ставала непоганим шансом суспільного росту. Цілком інші настрої з'явилися серед гуцулів з початком світової війни. Коли зайшлося про створення окремого українського легіону Січових Стрільців, то виявилося, що більшість добровольців були не низинні галичани, а саме гуцули з Яворова, Космача, Прокурави, Криворівні, Жаб'я, Брустурів, Березовів. Гуцули були рівномірно розділені між усіма сотнями легіону. А у грудні 1914 року Клим Гутковський організував першу Гуцульську сотню УСС. Восени 1916 року було сформовано нову Гуцульську сотню. Нею командував Микола Никорак. Дуже скоро цю сотню було виведено зі складу легіону Січових Стрільців і її передали групі особливого призначення при одному з армійських корпусів. До речі, спеціальні гуцульські формації дуже часто застосовували в ударних групах та у польовій розвідці. Команду над Гуцульською сотнею прийняв лейтенант Альфонс Ерле. За спогадами Михайла Горбового, перше бойове завдання Гуцульська сотня отримала 26 листопада 1916 року. Вона мала разом з іншими частинами австрійської армії зупинити війська російського генерала Олексія Брусилова, який прагнув прорватися до Семигорода, щоб з'єднатися із союзною румунською армією. У разі успіху Буковинський фронт перестав би існувати і німецька та австрійська армії опинились би в катастрофічній ситуації. Цього не сталося завдяки бойовій співпраці українців, німців, австрійців та мадярів. Перший бій Гуцульська сотня сотника Ерле провела за перевал Присліп 30 листопада та 1 грудня 1916 року. У вкрай тяжкому бою гуцули і німці здобули блискучу перемогу, захопивши, за різними даними, від 600 до 1300 полонених. При цьому загинув лише один стрілець - Романюк із с. Кути Косівського повіту. Далі сотню перекинули на Кирлібабу. І тут гуцули уславилися перемогами над російською зброєю. Слід зазначити, що Гуцульська сотня стала штурмовою, навіть "першою" у бойовій групі Русса, фактично елітною частиною австрійської армії. Важливо те, що австрійці визнавали гуцулів українцями, не раз кричали їм "hoch!" ("слава!") та виказували переконання, що такі бойовики, як гуцули, "мусять добути вільну Україну". Запізнавши бойову вартість гуцулів, німці ставилися до них як до рівних і рідних, як до товаришів по зброї. Лейтенант Ерле так звернувся до своїх вояків: "Українські стрільці! Я з вами лише другий день, та вже пізнав вас доволі. Пізнав я вашу амбіцію, пізнав і те, що ви не новобранці, як ми сподівалися, а знамениті стрільці-боєвики... Я вас цілим серцем полюбив, хоч недовго з вами пробуваю. Але вашу вартість я пізнав умить. Я пізнав і те, що з вами силою нічого ніхто не вдіє, навіть я, котрий перевів уже 14 вишколів". Після бою на горі Присліп лейтенант Ерле був ще категоричніший. Він сказав гуцулам, що "таких боєвиків йому ще не доводилося стрічати, що з такими хотів би жити і вмерти"... Однак по-справжньому масштабно розгорнути українські формації монархія так і не наважилася. Тож більшості гуцулів випала така сама доля, як всій австрійській армії. Особливо багато українських частин наприкінці війни було зосереджено на італійському фронті. І саме там кількадесят тисяч українців опинилися у полоні, який затягнувся на кілька років після закінчення війни. Ціла потенційна українська армія була вилучена з подій на батьківщині саме тоді, коли ЗУНР так потребувала військової сили. Але все одно військовий досвід, здобутий у австрійській армії, виявився вирішальним для цілого покоління людей, які врешті повернулися з війни. Зрештою, крім того, що таких людей у горах вважали "світовими", такими, що знають ширше життя, і довіряли їм у всіх випадках, колишні австрійські вояки невдовзі стали основою бойового вишколу нових визвольних змагань.

Стежка в'ється середньовіковим, пристигаючим смерековим лісом. Подорожуючи маршрутом, перед зором відкриваються захоплюючі краєвиди на села Тереблянської долини та красу навколишніх гір. Проходячи стежкою є місця відпочинку з природними джерелами. Існує легенда про походження гори Кам'янки: «На північ од Нижнього Синевира поступово підвищується гора Кам'янка. Давно, дуже давно, коли там, де Нижній Синевир, були густі ліси, оселилися тут розбійники. Вони були такі сильні, що коли йшли на розбій, то від господаря взяв хоч котрий з них вола на плечі й одніс куди лиш хотів. Потім ходили аж до великих міст, там розбивали цілі скарбниці та носили у склепи під Кам'янкою. Пограбували не один монастир і не одну церкву привели в глум. Люди не могли проти них нічого вчинити. Під Кам'янкою мали свої посілості, там випасали загарбану худобу й там жили собі спокійно. На верх Кам'янки не могли дістатися, бо каміння весь час зривалося й не раз засипало їх багаті склепи, які мусили знов обновляти. Одного разу, як вернулися з грабунку, настигла їх несподіванка. Кам'янка так засипалася, що й сліду по їх посілостях та по скарбах не зосталося. Розбійники вирішили перейти на інші околиці. Залишили закляту гору й закляли скарб, щоби його ніхто не знайшов, та одійшли. Скарб заклятий лежав під землею. Тільки на великодню п'ятницю сапала на тім місці страшна поломінь. Люди думали, що там злі духи сидять, та ніхто не наважувався туди йти. Раз у великодню п'ятницю заблудив туди один вівчар. Застала його там ніч, і ліг спочити. Бачить – зачала перед ним бухати поломінь. Одкрилася скеля, і вийшов з неї старий дід. Вівчар налякався, потім мало призвичаївся й зачав із дідом розмовляти. Той завів його у гору. Куди лиш його вів, всюди були підземні склепи, наповнені золотом, сріблом та іншими дорогими скарбами. Посеред одного склепу стояв золотий столик, а на нім срібний хрест. Вівчар як ішов за дідом, увидів, що той має кінські копита. Налякався дуже і вхопив у руки срібний хрест. Тоді страшно загриміло. Дід щез, гора порушилась, а вівчар опинився знов на скелі, де ввечері ліг спати. Не було ні діда, ні скарбу. Тільки причувалося йому якесь реготання і такі слова: – Скарб буде того, хто поставить монастир на Пустарі (а Пустар – це найвище місце Синевира)». Надія Гостева Закарпатський край http://mizgir.com.ua/kamyanka-%E2%80%93-hora-rozbijnytskyh-skarbiv

Ще декілька хат тулилися одна до одної на невеликих клаптиках очищеної від лісу землі. Пронизливо заспівав півень. «Як там моя худобина?» – подумав старий про тварин, яких тримав у хліві на ближній галявині, оточеній смерековим лісом. ... Двоє синів старого – Василь і Дмитро – в овечих гунях рано-вранці подалися до хліва. Знайома стежка вела поміж кущів ліщини. Вже виднілася верхівка копиці сіна. Раптом зачулося тривожне мукання корови та гучне дріботіння сполоханих овець, затріщала пошматована драниця. Що це? Чоловіки побігли до хліва. ... Худорлявий величезний ведмідь від несподіваної появи людей став на повний зріст, наче відбиваючись од бджіл передніми лапами, розганяв пару, яка висапувала з пащі у вранішнє морозне повітря. Люди за мить завмерли. - Геть! Геть! – загучав густим басом Василь, йдучи в наступ з рогатиною у важких руках. Дмитро розгублено згрібав сніг і кидав у бік ведмедя, створюючи білу куряву. В очах ведмедя горіла злість: його доймав лютий голод, а поряд, в теплому хліві, худоба... Чоловіки кричали і насідали на бурого, все ближче й ближче підступали до нього. Врешті, межу страху люди переступили – і ведмідь різко чалапнув у темряву двору, та за кілька хвилин голод змусив його знову повернутися. З губ стікала слина. - Гойте! Берім-го рогатинами! – закричав Василь. - Женім! Айбо вбиймо! Несамовито. Пересилюючи страх, чоловіки знов почали підступати. Василь виставив рогатину, спішно пішов у наступ. Руки, наче кліщі. Стиснули держак. Далі все було блискавично: ведмідь кинувся у бік Дмитра й могутнім ударом кинув його в сніг. Василь не встиг отямитись – відчув могутній удар. Люті зіниці хижака впилися в його очі. Василь стис древко рогатини у свіжу проталину й спрямував її у широчезні груди звіра – і той заревів від болю У волохатому тілищі, не витримавши натиску, поточене шашелями древко зламалося, але вістря глибоко влізало в шию ведмедя. Могутній рик прорізав усе навколо. «Невже це все?» – промайнуло в мозку братів. Раптом звір схопився і кинувся до Василя. Удар лапи в плече, захват шиї – і Василь інстинктивно вхопився з ведмедем «в руки», як колись у дитинстві, коли виборював першість у змаганнях з старшими хлопцями на толоці. Та повалити ведмедя не зміг: гаряча кров звіра обливала обличчя. Вогке смердюче хутро впивалося у свіжі рани, викликало нестерпний біль. Наступний удар ведмідь наніс в груди. Гострі кігті зачепили нутрощі чоловіка. ... Дмитро безпомічно стояв і дивився на понівеченого брата і на ведмедя, який відповзав до смерекового лісу. Говорити брат не міг. - Люди! Допоможіть! Ведмідь брата «погеренив»! – волав Дмитро. Хто в чому, люди повибігали з осель, хапали, хто сокири, хто рогатини, хто мотики, вила... Через закривавлену розірвану домоткану сорочку виднілися поздовжні рани. Дмитро став навколішки, підтримував голову нещасного на колінах, Василь важко дихав. - Туди! Туди пішов! – прохрипів хтось. Дужі руки Василя, які щойно міцно тримали рогатину, безпомічно впали на сніг. ... Юрба кинулися по слідах пораненого ведмедя. Прихопивши з-під стріхи загострену букову ворину, переборюючи біль, побіг і Дмитро. ... Люди щільним кільцем оточили звіря. Поранений, він був небезпечний. Наблизитись і завдати удару не наважувався ніхто. Дмитро з ходу, не роздумуючи, всадив у груди ведмедя загострений рогач. ... На третій день життя покинуло мужнього верховинця. Загрубілою від важкої праці долонею, з важким болем у серці, заплющив блакитні очі сина старий батько. ... Людська пам'ять зберегла цю історію гірського села Імшади в Карпатських горах. Ведмежу шкіру передавали з покоління в покоління. Доки вона не запріла зовсім. Сина Василя, дружину та їхніх нащадків спочатку називали – діти Василя, якого «погеренив» ведмідь, та згодом вони дістали сільське прозвисько «Гиринці». Наразі Іваном Гиринцем називають і мене. Іван ПОПОВИЧ, письменник, уродженець с. Негровець. "Синій Вир" для http://mizgir.com.ua/

Таким людям повіримо на слові, але все ж таки цікаво, на яких таких законах ґрунтувався той порядок, про який з задоволенням згадують наші діди і прадіди, пам'ять про котрих у них пережила і часи Великої Вітчизняної війни та повоєнні сталінські порядки, врешті, впорядковане і стійке радянське законодавство брежнєвського періоду та до безконечності "сирі" ті досі невпорядковані новітні закони суверенної України. Недавно мені потрапила до рук вицвіла від часу і зберігання на горищі хати одного з наших земляків, але виготовлена на диво з добротного паперу з чітким друком, книжечка, що називається "Рабочая книжка" і яка є нічим іншим, як аналогом нашої сучасної трудової книжки. Сама книжка заповнена у 1937 році, та, як зазначено, виготовлена в Ужгородській друкарні у 1936 році. Документ цікавий і вартий того, щоб з ним ознайомитися, бо у ньому чіткою, зрозумілою мовою якраз і викладені ті закони, які так прихвалюють наші діди, вірніше, зовсім незначна частина тих законів. [/html] [html] "Рабочая книжка" містить текст трьома мовами: мадярською, чеською і російською, що, окрім практичності, свідчить і про повагу держави до різних народів, які проживали в ній, зокрема і до русинів (саме для них друкували текст російською). Титульний аркуш посвідчений підписом і круглою печаткою державного нотаря нашого колишнього Волового та печаткою сільської управи. Примітка для порівняння: наші сучасні трудові книжки видаються відділами кадрів підприємств, що часто-густо викликає сумнів у їх достовірності та призводить до судових процесів, особливо при необхідності підтвердження трудового стажу. З цією проблемою зіткнувся вже не один. Нотаріальне посвідчення трудової книжки (що, до речі, здійснювалось безоплатно і "Рабочая книжка" не обкладалася гербовим збором) у подальшому знімало проблему сумнівів у її достовірності і надавало їй статус серйозного документа та унеможливлювало різного роду фокуси — наявності двох, трьох і більше трудових книжок, приписок, допущення помилок при заповненні, як це нерідко трапляється зараз. Далі аркуш з заголовком "Описание лица", де зазначається дата і місце народження власника книжки, його віросповідання, сімейний стан, постійне місцеперебування і дані: ріст, форма обличчя, колір очей, волосся, брів, форма носа, рота, підборіддя і навіть... стан зубів та наявність чи відсутність у власника вусів. Такий детальний опис замінював фотокартку власника, якої до наших трудових книжках і до сьогоднішнього часу не вклеюють. Підпис власника посвідчувався або його особистим підписом або відбитком пальця правої руки, що, до речі, також не менш практично і виключає можливість підроблення. Сама наявність "Рабочой книжки" свідчила, що її власник є робітником, не челядином (слугою), а, отже з соціально вищим статусом, права якого окремо забезпечуються і гарантуються державою. Таку книжку зобов'язаний був мати кожен, хто наймався на виконання роботи в якості робітника. Видавала книжку сільська управа за місцем його проживання. Більшість сторінок "Рабочой книжки" містить не графи з записами місця праці робітника, а, власне, викладення його прав і обов'язків трьома мовами, що є фактично, говорячи сучасною мовою, розширеною випискою з "Кодексу законів про працю" колишньої Чехії, який іменувався як "Закон 1898 года вь согласіи со всеобщимъ закономъ N 244-1922. С. зак. и р. объ установленіи правового отношения между работодателями і сельсько-хозяственными рабочими." (Примітка. Окремі закони були і для іншої категорії працівників, лісорубів, будівельників доріг, залізниць, робітників тютюнових плантацій, виписки із яких містяться також у "Рабочей книжке"). Таким чином, працівник завжди мав під руками закон, що врегульовував його права і обов'язки і не мав потреби звертатися за допомогою до адвокатів, послуги яких в ті часи коштували недешево. Слід визнати, що це знову ж таки дуже практично, позаяк, наприклад, при укладенні трудового договору з роботодавцем під руками був чіткий і зрозумілий закон, що зменшував можливість зловживань чи порушення прав як однієї, так і другої сторони і окремі спірні питання можливо було вирішити негайно, просто зіславшись на положення "Рабочей книжки". Санкції покарань, передбачені в ній за порушення трудового законодавства (значні штрафи і тюремне ув'язнення від 15 до 60 діб), змушували замислитись і одну, і другу сторону. Всупереч стереотипній думці про ущемлення прав робітників при довоєнному капіталізмі закон передбачав значні права саме для робітників і зазначав обов'язки роботодавців, невиконання яких без всяких церемоній тягнули за собою тюремне ув'язнення, незважаючи на "панське" походження і майновий статус. Нецеремонились і з "прогульниками", ледащими та страйкарями. Прочитавши положення законів "Рабочей книжки", які, до речі, проіснували з 1898 по 1939 роки, що свідчить про їх стабільність і практичну доцільність (перевірені практикою!), стає зрозумілим, що справедлива суворість, простота, доступність, доцільність і практичність закону є запорукою порядку в державі і нащадкам є чого повчитися у наших дідів і прадідів, які недарма добрим словом згадують деякі старі порядки. Особливо дивує простота, зрозумілість і лаконічність тексту закону, виняткова можливість різного тлумачення його положень, своєрідна, примирима до тих часів соціальна і правова захищеність робітників (наприклад, наявність робітничих судів), доцільні і достатні для підтримання порядку заходи покарання за порушення (у даному випадку трудового законодавства), оперативність вирішення спірних питань і накладення та виконання застосованих владою дисциплінарних санкцій. Виходить, що багато з положень законів старої Чехії є актуальними і можуть бути застосованими і сьогодні. Слід зауважити, що мова йде про бурхливі часи початку ХХ століття, коли порушення прав робітників на законотворчому рівні в інших державах (Росії (СРСР), США, Німеччини, інших європейських державах, що насамперед і призводило до соціальних революцій) було звичним явищем. Окрім того, майже кожна з тодішніх європейських держав у минулі часи зіткнулася з проблемою необхідності жорстких дій для наведення порядку, в тому числі й у впорядкуванні трудових відносин. Порівняння методів наведення такого порядку, як на мене, явно не на користь названих держав, хоча окремі положення можуть здаватися занадто вже суворими. Зрештою, судіть самі. Далі, як кажуть, без коментарів. http://mizgir.com.ua/za-yakymy-zakonamy-zhyly-nashi-didy-i-pradidy

Скажімо, у «Ловці Польському» повідомлялося, що останній кайзер Німеччини Вільгельм ІІ добув у 1908 році 126 оленів-самців, 9 оленів-самиць, 7 ланей, 88 лисиць, а в загальному за ціле своє життя - 1783 оленів-самців, 86 оленів-самиць, 1644 ланей, 2941 великого дикого кабана, 316 малих диких кабанів, 3 ведмедів, 9 лосів, 4 зубрів, 17951 зайця, 5 борсуків (всього - 61913 голів дичини). Достойним мисливцем свого часу був австрійський цісар Франц Йосиф I, який, відповідно до поданого реєстру, з дня свого приходу на трон у 1848 році і до кінця 1899 року добув 2490 оленів, 204 ланей, 441 козулю, 1536 диких кабанів, 7249 зайців, 224 лисиць, 771 глухаря і тетерука,16970 фазанів, 896 вальдшнепів, 8321 куріпок, 1404 диких качок, 1343 різної дичини (всього - 48345 голів дичини). Придворні хронікери підрахували, що він за все своє життя уполював у лісах Галичини 55 тисяч одиниць різної дичини. Галичина у той час приваблювала найзнаменитіших та найбагатших мисливців. Про це свідчить існування в околицях Болехова відомого на всю Європу музею мисливських трофеїв, який, щоправда, був пограбований під час Першої світової війни. Велика кількість добутої дичини свідчила про значну кількість мисливських тварин (порівняно з теперішнім часом). Досить сказати, що Франц Йосиф I добув майже у два рази більше оленів, ніж на сьогодні нараховується у цілій Івано-Франківській області. Мисливський палац Ліхтенштейна Серед європейських багатіїв, які приїжджали на галицьке сафарі, був князь Ян Ліхтенштейн. З 1894 року він орендував право полювання та рибальства у Східних Бескидах. Його мисливський палац з господарськими приміщеннями для худоби, коней, собак був розташований поблизу залізниці Делятин - Ясіня, на відстані 4 км від залізничної станції Татарів. Головний управитель п. Вінтер контролював велике мисливське господарство, до якого належали державні ліси у Дорі, Микуличині, Татарові та Ворохті. За спогадами очевидців, цей палац мав вигляд швейцарського шале. Для потреб гостей були три спальні, ванни, душі, вигоди - на найвищому рівні. Будинок був прикрашений у місцевому стилі. Гості користувалися ліжниками місцевого виробництва (з Кут) для ночівлі в горах під час риковиська та токовищ глухарів. Найгарнішою окрасою палацу були мисливські трофеї з оленячих та козулячих рогів, ведмежих, рисячих і вовчих шкір, опудала птахів. Із найліпших рогів (16 парогів і більше) виготовлялися гіпсові муляжі, які були зроблені так професійно, що їх не можна було відрізнити від оригіналу. Найкращими в цій колекції були роги-муляжі оленя, якого 1904 р. відстріляв англійський лорд під час полювання на схилі гори Костриці. Це були роги-«двадцятка» довжиною 105 см та розмахом 108 см, що важили 14 кг. В одній з кімнат було опудало орла, який ще пташеням був приручений, вільно ходив господарством, але пізніше почав нападати на домашню птицю, за що був відстріляний. Палац прикрашала велика колекція фотографій і картин мисливської тематики. На території маєтку був великий олень Ганс, якого врятувала від вовка і на носилках принесла до мисливського палацу лісова охорона. Ріст його рогів через завдану вовком рану був запізнілим. Олень був ручним і ласкавим, давав можливість себе погладити. У жовтні 1905 р. його у супроводі двох наглядачів перевезено з Татарова до королівського вольєра у Мадриді як подарунок для князя Альфонса від князя Я. Ліхтенштейна. Іспанський король хотів шляхом схрещення олениць з карпатським оленем ушляхетнити іспанську расу оленів. Князь Ліхтенштейн орендував у держави право полювання та риболовлі на площі, яка сягала декількох тисяч морґів лісів і полонин. Річна сума оренди становила 48 тис. кор. і ще стільки ж складала сума на утримання охорони, будівлі доріг і мисливських стежок, а також кошти на будівлю колиб, організацію полювань восени під час риковиська, які тривали біля двох тижнів або й довше, залежно від погоди, а також навесні на токовищах глухарів, які тривали цілий тиждень. В гостях у князя На осіннє полювання на оленя до Татарова з'їжджалася група з 12-16 відомих мисливців, серед яких часто були представники монарших європейських родин. Кожен з гостей їхав до Татарова разом зі своєю власною службою і мисливцями, тому кількість гостей князя Яна Ліхтенштейна сягала іноді декількох десятків осіб. Мисливська група ділилася на декілька частин, які під час риковиська полювали окремо. Кожен гість збирав свій табір і відправлявся на декілька днів на обумовлену частину мисливських угідь, де обслуга вже декілька днів спостерігала за риковиськом. Після полювання у визначений день всі групи з'їжджалися до мисливського палацу. У мисливських угіддях князя нараховувалося 72 колиби, збудовані з кругляків смереки. Біля деяких колиб були підсобні прибудови для ночівлі обслуги мисливця, а де їх не було - обслуга спала біля вогнища надворі. Кожну групу супроводжувала одна людина з лісової служби, яка добре знала територію і вислухувала перед тим оленів на риковиську. Залежно від краси добутого оленя і від щедрості мисливця єгер цього ревіру отримував від 50 до 100, іноді 200 кор. нагороди. До місця полювання мисливці йшли пішки до ближніх ревірів або їхали кіньми до дальших частин мисливських угідь. Кожна група була достатньо великою: декілька десятків селян, гайових, обслуга пана, коні з їжею, одягом тощо. Залежно від чисельності мисливців і мисливських груп, до полювання залучалося 100-200 гуцулів. За роботу кожен з них отримував 4 кор. та їжу. Після добування оленя мисливець забирав собі оленячі роги, шкіру віддавав князю Ліхтенштейну, а м'ясо четвертувалося і роздавалось місцевому населенню. Лише у деяких випадках свіжу полядвицю доставляли на стіл князю. Під час осінніх риковиськ у господарстві добувалося 12-20 оленів, причому відстрілювалися лише великі особини (від 10 парогів на рогах). Президентське полювання Часто у Галичині з метою полювання перебував президент Речі Посполитої, професор Ігнацій Мосціцький. Знаючи його любов до мисливства, адміністрація державних лісів організовувала для глави держави полювання на ведмедя у непролазних карпатських ревірах (мисливських угіддях) на території Львівської дирекції лісів. Зустріч з карпатським ведмедем була у той час, як і тепер, великою рідкістю, тому організатори полювання попередньо вивчали ситуацію щодо популяції ведмедів. 14 грудня 1932 року таке полювання відбулося у надлісництві Ілемня (Долинський повіт), де чисельність ведмедів була найбільшою. На полювання президент разом з помічниками прибув літаком на аеродром у Львові, звідки автомобілем виїхав у напрямку Долини. До вечора він прибув до Ілемні, де переночував у приміщенні надлісництва. Про те, для кого організовувалося полювання, ніхто не знав, тому здивування надлісничого, коли він побачив самого президента, не мало меж. Після сніданку президент вузькоколійкою виїхав вдень подивитися на місце полювання, щоб ознайомитися з умовами відстрілу. На краю поляни «Волоска» було влаштовано спеціальну мисливську вежу, біля якої для приманки виставлено труп коня. Вибір місця був вдалим - вже на третій день прийшли два ведмеді. Вони наїлися досхочу, з'ївши під час нічних відвідин майже півконя. Цікавим було те, що вони ніколи не їли разом - півночі їв один, а півночі - інший. Однак умови відстрілу виявилися несприятливими, оскільки ночі були дуже темними. Було прийнято рішення дочекатися «повного місяця». За цей час один ведмідь заліг ситий у барлогу, а інший все ще приходив - доїдати. У визначений день, після обіду, президент знову виїхав на місце полювання. Першим же пострілом він смертельно поранив ведмедя. Але, зважаючи на небезпеку, пошуки раненого звіра вночі не проводилися. Тільки вранці наступного дня лісничий телефоном із гаївки відрапортував, що ведмідь, поцілений президентом, лежить недалеко від місця пострілу. Розваги аристократів Мізунські рівери, якими на початку ХХ століття завідував Антін Яворський, були одними з найбільших у Австрії і користувалися великою популярністю серед мисливської еліти. Зокрема, упродовж 12 років у цю місцевість постійно приїжджали князі Леопольд Сальватор і Август Сасько-Коборшевський-Гутайський зі своїми свитами. У 1906 році архикнязь Сальватор прибув у Мізунь разом з товариством, до якого входили князь А. Сасько-Коборшевський, барон А. Гіесл фон Гіслінген, комендант Тереазуанської воєнної академії Вінер-Неустадт, барон О. Надхерний, полковник Ейслего та інші поважні гості. Полювання розпочалося 24 вересня і тривало без перерви (за винятком неділь) до 6 жовтня. Хоча Карпати вважалися важкою для полювання територією, загалом на площі 50 тис. морґів лісів було добуто 23 оленів (2 - "вісімки", 9 - "десяток", 6 - "дванадцяток" і 2 - "шістнадцятки"). Його цісарська високість Сальватор сам добув сім оленів, з чого був несказанно задоволений та не шкодував слів для похвали. Крім Мізуня, князь Л. Сальватор з товариством пробули ще 8 днів у Сколівському господарстві, де відстріляли ще 9 оленів. Загалом на Галичині це товариство добуло 32 оленів. Треба сказати, що саме в ті часи почала розроблятися і вдосконалюватися специфічна аристократична мисливська етика. В одному з найбільших тогочасних мисливських товариств з презирством ставилися до мисливців, які проводили полювання лише з метою добування м'яса. Вони вважали, що такі особи недостойні носити звання мисливця. Детальніше про даний матеріал за наступним посиланням: gk-press.if.ua/node/5847

Ведмежа територія Тільки в Карпатах і залишилися ведмеді. На території решти України їх винищили ще півстоліття тому. Карпатські бурі ведмеді - істоти мандрівні. Вояжують собі, залежно від пори року, погодних умов і можливості попоїсти, з українського на румунський бік чи здійснюють турне у польські Бескиди. Прикордонники часто натрапляють на пасма їхньої шерсті у колючому дроті вздовж контрольної смуги. В пошуках «своєї» території ведмеді інколи долають по 300 км і вибираються на хребти заввишки 1880-2000 м. «Питомо ведмежими територіями на Прикарпатті є лісові масиви Чорногори та Горганів», - зазначає науковець, кандидат біологічних наук Олексій Слободян. Чоловік - єдиний в Україні знавець карпатського ведмедя, віддав вивченню звіра майже двадцять років свого життя. Не раз зустрічався з ним наживо. Визначив, що сучасні межі поширення карпатського бурого окреслюють гірські села Верховинського, Долинського, Надвірнянського, Косівського районів. Якщо взяти карту і з'єднати Спас, Ісаєв, Східницю, Любинці, Поляницю, Кропивник, Старий Мізунь, Красне, Солотвин, Битків, Лоєву, Делятин, Яремче, Печеніжин, Космач, Брустори, Яворів, Устеріки, Лопушну, Красноїльск, вийде така собі ведмежа територія. Війна і мир А був же час, коли ведмідь і справді розкошував у Карпатах, почуваючись володарем вершин та схилів. І було це до 1883 року, коли в Австро-Угорщині прийняли перший мисливський закон. Доти горяни будували свої стосунки із Місьом на основі звичаєвого права - як співжиття. Били ведмедів лише коли ті завдавали шкоди господарству або загрожували життю. Ще й зараз у верховинських селах, зокрема в Розтоках, розповідають бувальщини про те, як 150 років тому селяни зустрічалися на лісових стежках з молодими ведмедями. Спокійно проходили повз, не зачіпаючи одне одного. Полювання поклало край «лісовому миру». Ведмедя визнали шкідником і взялися винищувати. «Тварини, які визнані за шкідливих, такі як ведмеді..., може кожен відстрілювати і виловлювати», - зазначалося в «Новому уставі ловецькому для Галіції» від 1898 року. За даними, які зібрав для дисертації головний спеціаліст обласного Управління лісового і мисливського господарства Олег Проців, у 1900 році в мисливських господарствах Галичини вполювали 36 ведмедів. У державних та орендованих для мисливства лісах на ведмедів ішли облавами. Збереглися дані про відстріл до 15-ти звірів за одні лови. «За Чорногорою Горгани - найдикіша частина Карпат, де найчастіше можна побачити найбільших оленя, ведмедя (до 2,5 м завдовжки, вагою до 400 кг - кор.), рися. Горгани - це Ельдорадо для мисливців», - писав у 1905 році львівський журнал «Ловецтво». Селяни також здобували ведмедів десятками. Є свідчення, що один гуцул здобув 50 клишоногих і на тому з рахунку збився. Полювання наповнювало імперську казну, забезпечувало роботу шкіропереробній галузі, давало дохід від використання рогів, жиру, таксидермії (виготовлення опудал). Вуйкам було непереливки. Аж так, що свідома спільнота в 1912 році поставила вимогу про охорону карпатського ведмедя. Позначилася на звірах і Перша світова війна. «Російські та австрійські війська полювали як вдень, так і вночі з автоматичною зброєю», - зафіксував польський історик Лєнартович. Рахунок убитих оленів йшов на тисячі, ведмедів - на сотні. Не дивно, що навіть після запровадження в 1922 році охорони карпатських ведмедів, у 1932-му клишоногих у Карпатах було всього 110 особин. Приватизація в законі Скільки Вуйків сьогодні живуть у наших горах, достеменно невідомо. У звіті про ведення мисливського господарства за 2010 рік значиться: в Українських Карпатах є 390 ведмедів. Як складали реєстр звірів? За даними обстежень єгерів і лісничих, пояснює Олег Проців. Звісно, не по головах рахували, погоджується чоловік. Відтак офіційні дані можна вважати приблизними. От напевно ж не внесли у списки клишоногих, які живуть у приватних садибах і при ресторанах. Відомо, що у клітки та вольєри на Прикарпатті закрито близько десяти бурих ведмедів. У Косові - в приватному господарстві, на фірмі та при відпочинковому комплексі «Байка». В Гуті - на базі «Синьогора». У Хом'яківці - на спортивно-мисливській базі обласного Товариства мисливців і рибалок (УТМР). Свого часу данину моді віддав і губернатор Франківщини. За першої каденції Михайла Вишиванюка у його вотчині в Турці мешкали два ведмедики. Доки не задрали тамтешню козу. В обласному управлінні лісового господарства стверджують, що звірі у їхніх документах не значилися. За українським законодавством, вилучені з природи ведмеді мають мати ветеринарний паспорт і документи, які підтверджують їх походження і законність набуття власником. Як-от угода купівлі-продажу чи дозвіл Міністерства охорони навколишнього середовища. «Дозвіл на спецвикористання диких тварин», в т.ч. «червонокнижних» (з 2003 року ведмеді занесені до Червоної книги України як зникаючий вид), видається за заявкою. Виробивши документи на право утримання ведмедя, людина отримує звіра у приватну власність. «У нас живуть ведмеді з цирку, - розповідає голова УТМР, керівник бази в Хом'яківці Михайло Лущак. - Хочемо ще двох «циркачів» купити. Річ у тому, що в неволі ведмеді виявляють агресію. Років до шести вони ще дресируються, а потім стають неконтрольовані. Від таких звірів позбавляються. Минулого року в Тисмениці стояв цирк. Нам пропонували ведмедя. Просили дуже дорого - 2,5 тисячі доларів. Коли ми відмовилися, звіра вбили. І розпродали по частинах...» «Під Києвом біля колиб вирощують ведмежат на м'ясо, - розповідає колишній головний мисливствознавець обласного управління лісового господарства Руслан Коцаба. - Поки малі, ведмеді грайливі й ласкаві. Кабаку вигідно рік-два витратитися на ведмедя. Це прикраса, атракція для туристів. Потім звірів б'ють. Продають їхнє м'ясо, шкуру, зуби, кігті, жир, внутрішні органи. Гроші повертаються з «наваром»...» Люди чи звірі? Сліди ведмедів, які йдуть під ніж, часто ведуть у Карпати. Єгері одного з прикарпатських лісництв у неофіційній розмові повідомили, що час від часу отримують пропозиції добути ведмежат для приватних колекцій. Такса - 2 тисячі доларів за голову. Виконують замовлення браконьєри. Ведмедицю застрелюють, малих продають. Фахівці припускають, що від куль браконьєрів на Франківщині щороку гине більше півсотні диких звірів. «Пам'ятаю, як один нелюд в барліг до ведмедя гранату кинув, - каже Руслан Коцаба. - М'ясця, бачите, захотілося...» Вбивство звірів, занесених до Червоної книги, карається за ст. 248 Кримінального кодексу - штрафом до 100 неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (50 тис. грн.), або обмеженням волі на строк до 3-х років з конфіскацією знарядь і добутого. Нагляд за дотриманням закону мають здійснювати користувачі угідь, органи лісового господарства, міліція та прикордонники. Та покарані чомусь одиниці. «Що б не казали, а чисельність бурих ведмедів на Прикарпатті за останні роки знизилася, - вважає Антон Островський, колишній директор Осмолодського мисливського господарства, що було одним із найбільших та найпотужніших в СРСР. - Багато тепер в лісі панів і підпанків зі зброєю зареєстрованою і незареєстрованою. І от так воно виходить...» Детальніше про даний матеріал за наступним посиланням: gk-press.if.ua/node/5877

Однак, протягом останніх років чисельність чистопородних тварин значно ско- ротилася, а відсутність програми їх вдосконалення поставила цю породу, яка є дуже популярною в країнах західної Європи, на грань деградації. У зв'язку з цим прово- диться цілий ряд заходів. Відкрито проект міжнародної благодійної фундації, який дає можливість відродити гуцульську породу коней. Із загального поголів'я коней Карпатського регіону України значну частину складає випробувана природою і часом гуцульська порода. Гуцульський кінь відноситься до аборигенних гірських порід універ- сального призначення. Сьогодні він досить широко використовується у фер- мерських, лісових та індивідуальних селянських господарствах. Гуцульський кінь, порівняно з іншими породами коней, має значні пе- реваги. На відміну від інших порід гуцульський кінь доживає до 25-28, а іно- ді до 30 років і більше. Часто буває, що у віці понад 20 років кінь ще зберігає здатність до розмноження. Він добре пристосований до суворого гірського клімату, витривалий у роботі, невибагливий до кормів та умов утримання. У зимовий період, коли харчовий раціон становлять тільки сіно і вода, викону- ючи нелегку фізичну роботу, він закінчує трудовий день у кращому стані із меншою втратою ваги, порівняно з іншими кіньми, а з виходом на пасовище швидко відновлює свої фізичні якості. Відомо, що з в'юком вагою 100-150 кг гуцульський кінь може пройти вузькими кам'янистими стежками до 100 км за день (гранична норма наванта- ження під сідлом чи в'юком не повинна перевищувати 30-35 % живої маси коня), а кінь іншої породи за один день може пройти під в'юком вагою 30-35 кг до 50 км. Гуцульський кінь сьогодні має достатньо широке застосування в ко- лективних, фермерських і лісових господарствах, а також у господарстві і по- буті громадян. Цьому сприяє брак доріг, нестача транспортних засобів або т- рудність їх використання. Окрім того, в умовах наростання енергетичної кри- зи багато транспортних і сільськогосподарських робіт економічно вигідніше проводити з використанням коней, оскільки затрати на їх утримання дуже низькі. Практика показала, що гуцульськими кіньми доцільно виконувати ро- боти, пов'язані з частими зупинками, перевозити вантажі на короткі відстані, підвозити корми до ферм, молоко на молочні пункти, орати присадибні ді- лянки, на лісозаготівлі. Використовувати їх можна також для охорони лісу, випасання худоби тощо. За підрахунками вчених США, використання коней на підсобних ро- ботах дає змогу щорічно економити до 4 млн. т. нафтопродуктів. Для раці- онального і більш ефективного використання коней необхідно знати їх ос- новні робочі якості: силу, швидкість руху і тривалість роботи. Між ними іс- нує певна залежність. Нормальною вважають для робочого коня силу тяги в межах 13-15 % його живої маси, рух кроком зі швидкістю 4-5 км/год., про- тяжність роботи 7-8 годин (з перервою 2 години в середині робочого часу). За таких умов кінь масою 400-450 кг на звичайному возі по хорошій дорозі може перевозити 5 т корисного вантажу. Вчені підрахували, що для виконан- ня сільськогосподарських та інших робіт, які припадають на живе тягло, пот- рібно, в середньому, 2-4 робочі коні на 100 га сільськогосподарських угідь. Незамінний помічник Окрім економічного, використання коней має й екологічне значення – це, насамперед, мінімальна ерозія ґрунту порівняно з важкою технікою, від- сутність викидних газів тощо. Гуцульські коні мають спокійний норов і поведінку, досить швидкісні, тому добре надаються для верхової їзди. У Польщі, Словаччині Румунії та ін- ших країнах їх давно використовують для кінного спорту, сільського та масо- вого туризму, гіпотерапії. Розвиток рекреаційної галузі в Карпатському регі- оні України неминучий, тому використання гуцульського коня з цією метою має чудову перспективу. На початку 90-х років розведення гуцульської породи коней в Кар- патському регіоні України набуло критичного стану. Реформа системи госпо- дарювання призвела до ліквідації п'яти племінних конеферм. Зоотехнічна та селекційно-племінна робота була вкрай запущена, у зв'язку з цим поголів'я коней даної породи стало катастрофічно зменшуватися, а покращення пле- мінних та господарських якостей не проводилося взагалі. Скрутне економічне становище нашої держави загалом і Карпатського регіону зокрема – відсутність техніки, дороговизна паливно-мастильних ма- теріалів з одного боку, а також специфічні географічні та природно-кліматич- ні умови, роздрібненість та збільшення площі земельних наділів з другого, зробили надзвичайно актуальним відродження гуцульської породи коней. Завдяки ініціативі науковців і практиків проведено значну роботу що- до покращення ситуації в гуцульському конярстві. Інститут тваринництва, за дорученням Української академії аграрних наук, підготував "Програму роз- витку та наукового забезпечення конярства в Україні". Програмою, розрахо- ваною на 1993-1997 рр., було передбачено вдосконалення основних порід ко- ней, у тому числі і гуцульської. Управління сільського господарства і продовольства Івано-Франківсь- кої області, відповідно до згаданої вище програми, видало наказ, яким зобо- в'язало обласне об'єднання з племінної справи, відділ тваринництва НВО "Еліта" разом з районним управлінням сільського господарства і продоволь- ства, колгоспи і радгоспи програму стабілізації розвитку цієї галузі в госпо- дарствах області, поліпшення племінних і робочих якостей коней на 1993- 1995 рр. і на період до 2000 року. Згідно з цим наказом на Коломийській племстанції було створено Державну заводську конюшню. Окрім коней інших порід було закуплено 6 чистопородних жеребців-плідників гуцульської породи. Основним напря- мом її діяльності мала стати організація парувальних пунктів, запровадження штучного запліднення кобил тощо, з метою покращення породного статусу гуцульського коня в приватному секторі, а також поліпшення місцевих коней передгірних та плоскогірних районів області. У Верховинському районі було відкрито племінний репродуктор, який мав на меті створити селекційне (ге- нофондове) стадо – племінну базу для збереження генофонду та забезпечення сталого відтворення гуцульської породи коней. Вбачаючи необхідність відродження зникаючих порід тварин в Кар- патському регіоні України, УААН відгукнулася на клопотання Міжнародної науково-практичної конференції, яка відбулася в рамках 12-го Гуцульського фестивалю в м. Косові і створила при Прикарпатському відділенні інституту агроекології та біотехнології лабораторію гірського тваринництва. Основна мета її діяльності – оцінка племінних ресурсів та формування масиву гу- цульської породи коней в гірських районах Українських Карпат. Науково-виробничі дослідження проведені в 1994-2003 рр. показали, що гуцульську породу коней слід розглядати як національне надбання Укра- їни. Вона має унікальні господарські та біологічні якості, які забезпечують її ефективне різноманітне використання в господарствах всіх форм власності в регіоні Українських Карпат та за його межами. За результатами обстеження та зоотехнічної оцінки поголів'я гуцульських коней, а також вивчення генети- ко-селекційних особливостей породи доведена необхідність проведення з нею поглибленої селекційно-племінної роботи, одним з елементів якої пови- нен стати селекційно-генетичний моніторинг з залученням імуногенетичних, цитогенетичних та гематологічних методів дослідження. Лабораторією гірського тваринництва Косівського відділу проблем гірського землекористування Івано-Франківського інституту АПВ зроблено обстеження господарств Карпатського регіону України на предмет наявності коней гуцульської породи. Проведена порівняльна оцінка генофонду гу- цульської породи за групами крові, встановлена відповідність поголів'я коней в господарствах Івано-Франківської, Закарпатської та Чернівецької областей породним вимогам. Проводиться робота щодо організації племінних коне- ферм і формування селекційного стада, а також щодо поліпшення місцевого поголів'я коней передгірних і плоскогірних районів. Результат десятирічної діяльності За результатами проведених досліджень обґрунтованя методичні під- ходи і організаційно-методичні засади селекційно-генетичного моніторингу при розведенні гуцульської породи, які покликані забезпечити не тільки збе- реження, а й реконструкцію та розширене відтворення генофонду породи. Племінна конеферма СФГ "Максимів" Чистопородна кобила Марка з лошам Деякі елементи генетичного моніторингу відпрацьовані у племінній роботі щодо відновлення генофонду гуцульської породи коней з метою добо- ру кращих генотипів і спрямованого підбору на конефермі Кутського лісо- комбінату у с.Білоберізка Верховинського району (1996р.); в господарствах Карпатського НПП Надвірнянського району (1997р.); в Коломийській дер- жавній заводській конюшні (1998 р.); ЗАТ "Прикарпаття" с.Рожнів та СФГ "Губчук " с. Розтоки Косівського району (1999-2000 рр.). Найбільш результа- тивним прикладом застосування генетичних маркерів у селекційному процесі є племінна робота на конефермі СФГ "Максимів" с.Річка, а також приватно- му секторі Косівського району, де знаходиться найбільш типове поголів'я. На сучасному етапі розведення гуцульської породи коней є доцільним залучення міжнародних інвестицій, привернення уваги зарубіжних партнерів. Перші кроки в даному напрямі уже зроблено – відкрито проект Міжнародної благодійної фундації Хайфер Проджект Інтернешнл – "Відродження гу- цульського конярства на Прикарпатті". Проект має на меті збереження гено- фонду гуцульської породи коней. Селянським родинам подаровано 30 кобил гуцульської породи. Кожен одержувач передасть перший приплід жіночої статі у 2-річному віці новому учаснику проекту. Окрім цього фундація забез- печує вівсом та грубими кормами, для розвитку кінного туризму придбано 2 брички та 10 сідел, регулярно для учасників проекту проводяться спеціалі- зовані навчання і тренінги-семінари з конярства, використання коней для рекреаційних цілей тощо. В рамках проекту також заплановано створити і укомплектувати ветеринарні пункти; створити пункти природного парування з використанням чистопородних жеребців; провести покращення пасовищ та сінокосів шляхом внесення мінеральних добрив та підсіву багаторічних трав. Для підвищення ефективності племінної роботи заплановано придба- ти чистопородних жеребців-плідників. З цією метою проведено обстеження кінних заводів та племінних конеферм з розведення гуцульської породи ко- ней Польщі, Угорщини, Румунії та Словаччини. На сьогоднішній день закуп- лено 4 чистопородні жеребці-плідники, проводяться карантинні заходи. Під- тримку з розвитку гуцульського конярства в регіоні також надає Національ- ний природний парк "Гуцульщина", тут заплановано створити ферму-модель з розведення гуцульської породи коней. На даному етапі проводиться форму- вання селекційного стада. Налагоджена тісна співпраця з науковцями і фахівцями Польщі, Угор- щини, Румунії, Австрії, що дасть змогу розробити схему спільної селекційно- племінної роботи з породою, розпочати формування племінної книги, а та- кож організувати висококваліфіковане навчання, обмін досвідом тощо. Для втілення останнього в життя, тобто для вивчення успішного дос- віду Польщі щодо розведення, утримання і використання гуцульської породи коней на приватній основі, а також для кінного туризму, агротуризму, гіпоте- рапії тощо, було організовано і проведено шестиденний семінар "Передача досвіду і допомога в організації розведення та використання гуцульської по- роди коней в Україні" фінансованого за рахунок гранту ПАУСІ (Польсько- американсько-українська ініціатива про співпрацю). До групи учасників семі- нару (близько 40 чоловік) входили члени проекту ХПІ, фермери, представни- ки органів місцевого самоврядування і зеленого туризму, науковці та інші за- цікавлені особи. На першому етапі учасникам семінару було показано вико- ристання коня гуцульського для розвитку туризму в сільській місцевості; ор- ганізовано візити в приватні і державні осередки де займаються розведенням гуцульської породи коней, а також рекреаційною і туристичною діяльністю; прочитано лекції з тем: розведення коней, тренінг коней для використання в туризмі, організація конеферм і господарська діяльність, маркетинг турис- тичних послуг з використанням гуцульського коня, роль місцевих органів са- моврядування в розбудові туристичного потенціалу регіону тощо. Це відіграло надзвичайно велике значення у підвищенні свідомості і професіоналізму громадян, їх згуртованості тощо. Також передбачено спільне видавництво брошури українською мовою. Гуцульські коні мають спокійний норов і поведінку, досить швидкісні, тому добре надаються для верхової їзди. В багатьох країнах Європи їх давно використовують для масового кінного спорту, кінного туризму та гіпотерапії – лікування на конях. Вченими доказано, що коні мають позитивну біоенергетику, вихову- ють у молоді доброту, щедрість і розважливість – вони донори. Гіпотерапія дає позитивні результати при захворюваннях хребта, відновлює діяльність вестибулярного та опорно-рухового апаратів, стимулює функції всіх внут- рішніх органів, а також сприяє психологічному розвантаженню. Встановле- но, що гіпотерапія дає позитивні результати при реабілітації дітей хворих на ДЦП (дитячий церебральний параліч). Виявляється, що фізіологія коня – тем- пература тіла частота скорочення м'язів, дає позитивні імпульси на скорочен- ня м'язового тонусу, примушує працювати дитячі м'язи. Коні цієї породи на сьогоднішній день є одним з найважливіших чинни- ків розвитку агротуризму в Польщі. Характерно, що протягом останніх 50-років тільки в Польських Карпатах організовано понад 50 господарств і агротурис- тичних осередків з використанням гуцульської породи коней. Значна робота в даному напрямку проводиться конярами, аграріями, підприємцями Словаччини, Румунії, Угорщини, Австрії тощо, які вже давно зацікавлення польським досвідом у сфері використання гуцульських коней для "активізації" гірської місцевості. Дана порода коней, за одним з елементів культури, спільна для народів Карпат. Розвиток рекреаційної галузі в Карпатському регіоні України немину- чий, тому використання гуцульського коня з цією метою має чудову перспек- тиву. Останнім часом спостерігається тенденція до збільшення кількості по- голів'я коней у приватному секторі. Результати досліджень показують, що за останні роки в Карпатському регіоні Укра- їни розведення гуцульської по- роди коней, а також викорис- тання їх для туризму та гіпоте- рапії приводить до створення нових робочих місць, збільшує шанс розвитку малих віддале- них населених пунктів і цим самим є одним із найважливіших чинників роз- витку сільського зеленого туризму. Більше позитивних зрушень у цьому на- прямку спостерігається в Закарпатській області: СФГ "Золота Підкова" Ужго- родського району, санаторій "Квітка полонини" Свалявського району тощо. Значно активізувалася робота в гірських районах інших областей Кар- патського регіону. Населені пункти, які розташовані здебільшого в долинах річок та їх притоках, куди також ведуть основні комунікаційні шляхи, мо- жуть служити вихідними, початковими пунктами кінних туристичних мар- шрутів. Заселення гірської місцевості має велике значення не тільки для об- слуговування туристів (організація привалів, нічлігів, харчування), а і для го- дівлі, напування коней чи їх заміни. Метою кінного туризму в Карпатах найчастіше буде вихід на ту чи ін- шу вершину, з якої відкриваються далекі горизонти, мальовничі краєвиди. При організації такого походу одним із першочергових завдань є вибір мар- шруту – необхідно уникати стрімких каменистих підйомів і спусків. При цьому необхідно враховувати фізіологічні можливості та біологічні особли- вості коней для запобігання їх травмування і виснаження, а також не забува- ти про годівлю та напування. На сьогоднішній день жителі гірських районів усвідомлюють, що ту- ризм має стати основним джерелом грошових надходжень. Тому багато з них займаються будівництвом, реконструкцією і облаштуванням власних садиб для прийому туристів. Вони переконані, що кінний туризм є одним із найважливі- ших чинників розвитку зеленого туризму в Українських Карпатах і, що, в свою чергу, туризмові належить одне із провідних місць у відродженні гуцульського конярства. Тому ефективність використання коней в туристичній індустрії має поєднуватися з правильним веденням селекційно-племінної роботи. Отже, основою стабілізації та підвищення економічного і культурного рівня життя горян є розвиток рекреаційної галузі, правильно поєднаний з гос- подарською діяльністю та охороною природи. http://www.nbuv.gov.ua

Останнє становило сферу міфології, але з її руйнацією та підпорядкуванням християнській релігії культ природи розпався на ряд розрізнених магічних і сакральних дій, багато з яких увібрав демонологічний культ мертвих. Ключовим у демонології є поняття «демон» (дух) — надприродна сила, якою, мовляв, наділені найрізноманітніші природні явища, речі, а то й люди. Звісно, оточуючий людину світ не має надприродних властивостей — таким його зробила людська фантазія. Причому фантазування відрізняється від поетичних образів або казкових вигадок тим, що люди щиро вірили в існування одухотвореного світу, включаючи в його сферу такі суто життєві начала, як добро і зло. З прийняттям християнства зле начало у фантастичних уявленнях людей абсолютизувалося: більшість демонічних образів були оголошені нечистю, а обряди та ритуали, пов'язані з ними,— бісовськими. Ще раз наголосимо, що процес взаємодії демонологічного і християнського не такий вже й однозначний, як і неоднозначне ставлення до них людей. Для українця, скажімо, велике значення мають релігійно-церковні обряди, проте навіть найревніший християнин свідомо чи несвідомо дотримується двовір'я: «Бога люби, але й дідька не гніви». «Відповідно до цього принципу,— писав Д. Зеленін,— селянин завжди готовий відправити обряд, котрий він вважає нехристиянським і навіть ворожим християнству. За всієї своєї ненависті до біса він завжди готовий зробити йому ласку, аби не нажити в його особі ворога. Крім того, він відправляє ті обряди, котрі повинні захистити його від язичницьких божеств його сусідів. Це свого роду акт самозахисту. А взагалі більша частина магічних обрядів, як і культ покійних, не вважаються ні ворожими християнству, ні нехристиянськими». Якщо подивитися у словнику, то ви знайдете приблизно таке визначення: «Демонологія - це сукупність міфічних уявлень народу, яка спирається на віру в злих духів (демонів). Демон (у грецькій міфології) - це узагальнене уявлення про певну невизначену і неоформлену божественну силу зла чи, рідше, добра. Ранні християнські уявлення про демонів пов'язані з образом злої, демонічної сили. Демон - умовне позначення тих надприродних персонажів, які не є богами і займають порівняно з богами нижче місце в ієрархії, чи знаходяться на нижчих рівнях у даній міфологічній системі. У більш вузькому і точному значенні демони – злі духи.» Українська демонологія має дуже давній характер,бо бере свої витоки з часів Київської Русі. Власне, на руських віруваннях вона і ґрунтується. Але з приходом християнства дуже багато в нашій культурі було змінено. Торкнулося це й демонології. Цікаво те, що прихід християнства у демонологію мав двоякий характер:з одного боку її розвиток всіляко пригнічувався,а з іншого з'явились нові персонажі,такі як чорт,наприклад. Відзначилось Християнство і в поясненні деяких явищ. Наприклад,існує цікава легенда проте,що після скинення Богом чорта та злих духів з неба кожен з них летів до землі 40 діб і де опинився тоді, коли Бог сказав «Амінь», там і залишився: у воді — водяник, у болоті — болотяник, у лісі — лісовик та ін. Мотиви легенди виразно свідчать про її християнсько-апокрифічне походження. Кажучи про співвідношення цих двох протилежностей(мається на увазі християнство і язичницька демонологія) не можна не згадати також про те,що і понині ми святкуємо деякі язичницькі свята (Івана Купала) і використовуємо елементи язичництва у своїх святах (застилання підлоги травою на трійцю). Загалом слід зазначити,що однією з характерних рис саме української демонології є те, що вона вся так чи інакше пов'язана з природними силами. Українська демонологія – це майже, що й слов'янська демонологія, якщо не враховувати деяких істот, яких згадують лише на Україні і лише в певних областях. Навряд чи в російській або ж в білоруській міологіях ви знайдете таких шановних панів, як Вій, Чугайстер, Песиголовець, Повітруля, Шубін та інші. Демонологія, як вірування, з'явилася ще задовго до Християнства. Люди жили з навколишнім світом у гармонії і мали пов'язувати його з якимись істотами, щоб глибше вірити і пояснювати якісь явища, чи події. Але з приходом нової віри в єдиного Бога, розвинена демонологія стає своєрідним табу. Християнство обернуло її на нечисту силу. От тепер і маємо, що відьма - це лише страшнее бабисько з бородавками, яке тільки робить зле людям і літає в ступі (ну чи на мітлі, яка різниця?) Думаю, тут люди не раз чули, що слово «відьма» походить від давньоруського іменника «вhдь», що означає «знання». Тоді це виходить, що це були жінки, які просто знають більше, ніж інші люди і мають якийсь певний дар, чи уміння. А ще з домовиків і лісовиків ледь не роблять шалених і злих духів. 2. Пандемоніум Український пандемоніум структурно розпадається на декілька видів: демони родинного вогнища (домовики); демони природи (водяники, болотяники, лісовики, русалки); людські химери (упирі, вовкулаки, чаклуни, відьми, чорти); примари (злидні, блуд, мара, туга, трясця, завійна та ін.).Ось характеристики найвідоміших та найпрославленіших «нечистих»: Русалки Кохання, романтика, синтез ліричних, романтичних та містичних почуттів - все це переплітається в образі русалки. Загальновідомо, що ця істота представляє собою дівчину з риб'ячим хвостом, але це досить спрощена характеристика. За народною уявою існує декілька типів русалок: польові, лісові та водяні. Водяні русалки, то дуже гарні дівчата з прекрасною косою. При місячному світлі вони вихдять на берег і починають розчісувати своє довге волосся. Вони ходять голі, лише зрідка накидають на себе білу прозору накидку. Лісові ж русалки, або мавки, то гарні дівчата з довгим та в'юнким волоссям, до того ж вони мають гарний голос і своїм співом можуть заманити хлопця або дівчину до води або в жито і там залоскотати. Русалками стають утопленики, самогубці а також діти, що померли нехрещеними (особливо це стосується дітей які померли на Трійцю). Зустріч з русалкою небезпечна. Особливої активності вони набувають в так званий "мавський Великдень", що припадає на Зелений четвер. Лише цього дня їх душі відпускають на волю і вони можуть приймати людську подобу і споживати людську їжу. Зустрівши молодого хлопця, або ж дівчину, русалка цього дня неодмінно затягне його у високі жита, аби там втамувати жагу кохання. Отож на "мавський Великдень" молоді треба сидіти вдома, не ходити житами і не купатися. Ці перестороги стосуються і дня Івана Купала. Щоб уберегти себе від чарівного впливу русалок треба на Зелені свята не працювати, необхідно також спекти хліб і поставити його на підвіконні, щоб русалки наситились, а зустрівши нечестивицю треба перехреститись і силою молитви прогнати цю мару від своєї душі. Перевертні Вовкулаки - це перевертні, які можуть бути вночі вовком, а вдень чоловіком. Одні народні оповідки кажуть, що вовкулаками народжуються, інші ж - про те, що ними становляться зачаровані хлопці, які випили "дурман-зілля". Вони роблять дуже багато шкоди - переводять худобу по селах, розкрадають добро, іноді нападають на людей. Вовкулаки дуже злопам'ятні, скажімо, якщо Ви образили свого злого сусіда і він виявиться перевертнем, то добра не чекайте - обов'язково заподіє якоїсь шкоди - дуже налякає дитину, наприклад. Позбавитися статусу перевертня неможливо. Ним людина стає, або народжується довічно. Навіть добрі хлопці, які були гарними хазяїнами, під впливом чар стають лютими хижаками. Захист від цієї напасті лише один, проте дуже дієвий - це молитва до Господа. Особливо опікується цими питаннями святий Юрій, який захистить Ваше господарство від непроханих гостей. Йдучи до лісу, особливо вночі, треба до кишені покласти шматочок свяченої свічки, або ж окраєць Великодньої паски. Покійники Пам'ять про своїх предків, які жили на цій землі і залишили на ній свій слід завжди була притаманна українському народу. Поминальні обряди, почитання померлих родичів супроводжують кожне християнське свято. Через тиждень після Великодня, наприклад, відзначають так звану Радуницю - Великоднє поминання померлих, на Трійцю проводять "Зелені діди" і так далі. Але при всьому цьому душі покійних, які не відчули спокою на тому світі можуть заподіяти серйозної шкоди людям, що живуть на цьому світі. Саме для того аби уникнути цього треба у молитві просити Господа вибачити усі вільні та невільні гріхи померлого. За традицією поминання покійного проводять тричі - на третій день - коли душа залишає тіло, на дев'ятий день, та на сороковий - коли душа відвідавши усіх своїх близьких залишає цей світ. Але іноді вона може залишитись, і тоді чекай неприємностей. Якщо мати дуже побивається за своєю померлою донькою, або навпаки, то вона може являтись їй уві сні а в особливих випадках і наяву. Все б, здавалось, нічого, але покійна забирає силу у живої і уже через деякий час можна відчути страшенну слабкість і втрату інтересу до життя. В такому випадку треба негайно занести до церкви панахиду за померлим і влаштувати обід на який запросити усіх родичів небіжчика. Увечері на Чистий четвер після закінчення служби у храмі покійники влаштовують свій "мертвецький Великдень". До церкви сходяться душі померлих, а службу їм правлять померлі священники. Але зустрічатися з родичами, які відійшли на той світ, не треба ні в якому разі, бо зустрівши живого вони хочуть його задушити і забрати з собою. По своїх могилах небіжчики розходяться лише після третіх півнів, тому вночі цього дня краще на вулицю не виходити. Є ще декілька днів, коли Господь відпускає душі померлих на Землю - на Спаса, під час Русалчиного тижня. На день святого Іллі пророка душам померлих праведників дозволяється раювати у воді, а грішники можуть обмити свої гріхи. Живим же купатись заборонено, бо покійник може забрати любителя гострих відчуттів на екскурсію до потойбічного світу. Чорт В народній уяві ця одіозна фігура нечистого світу постає у вигляді оброслої шерстю істоти з хвостом та невиликими ріжками. Іноді чорт може перетворюватись на тварину, здебільшого в козла або в барана, іноді він набуває форм якоїсь чудернацької істоти, що більше нагадує мавпочку. В дохристиянські часи роль чорта, очевидно, виконував Кудес, або Кудесник. Він мав дещо інший образ. З приходом християнства нечистий набув характерних для нього "сучасних" рис. Зустріч з чортом не віщує нічого доброго. Після такого побачення людина може серйозно захворіти і навіть померти. Тому якщо Вам на шляху трапилась якась дивна істота, що говорить людською мовою, то треба неодмінно сходити до знахарки, яка силою Божого слова відверне від Вас усіляки напасті. В народних прикметах чорт змалювується як істота, що завжди робить лише шкоду. Коли на вулиці дме сильний вітер, який знищує все на своєму шляху, то говорять "чорт жениться". Святий пророк Ілля на своїй небесній колісниці, озброївшись блискавкою, ганяє нечистих по небу і по землі. Тож місце куди потрапляє блискавка вважається проклятим, а ставлення до людини враженої громом неоднозначне. Незважаючи на те, що образ чорта найкраще описаний, цей персонаж міфології вивчений чи не найгірше. Звичайні місця його перебування — перехрестя доріг, болота, бур'яни або кущі бузини, порожні хати тощо — взагалі непридатні для проживання людей місця. Поблизу них традиційно розташовували млини, кузні, гончарні, майстерні, І, отже, не випадково мельники, ковалі та гончарі вважалися пов'язаними з нечистою силою. Особливо це стосувалося ковалів та гончарів, котрі подібно до чортів, що пекли вогнем грішників, також «мучили» у полум'ї металеві вироби чи глиняний посуд. До того ж їхнє ремесло завжди вважалося священнодійством, утаємниченим заняттям, мовляв, неможливим без допомоги нечистої сили. Відьма Один із найсуперечливіших персонажів. З одного боку відьма виступає як лиха людина, що окрім шкоди та неприємностей нічого не робить, з іншого існують "білі" відьми - знахарки, котрі лікують людей, знімають пристріт, порчу. Розпізнати відьму дуже важко, бо вона ховається під жіночою подобою, щоправда існують і відьмаки, але вони ніякої шкоди не роблять, а лише позбавляють людину від поганого впливу відьми. Іноді вночі відьма перетворюється на чорну кішку і краде молоко у корів, іноді її можна побачити у вигляді клубка ниток, або ж копиці сіна. Відьми доставляють багато неприємностей: можуть зглазити, наврочити, зробити "завій", або "залом". Якщо Ви коли-небудь знайдете поблизу своєї оселі переплетені нитки, то остерігайтесь, можливо, Вам пороблено. Є декілька способів розпізнати відьму. На Івана Купала вони завжди повинні викупатися у воді, аби набратися сили. На Великоднє Богослужіння, коли священик і вся паства виходять із церкви перед Хресним ходом відьми будь-що намагаються залишитись. Вони також полябляють зваблювати молодих хлопців, аби покатавшись у нього на спині занапастити потім його молоду душу. Відьми бувають рожденні та роблені. Рожденних відьом важко не впізнати - як тільки вони роздягнуться, то навіть сліпий помітить хвоста. Перед смертю відьма повинна передати своє вміння ком-небудь, якщо вона цього не зробить то помре у страшних муках. Найчастіше свою майстерність вони передають невісткам. Щоб відьма легше померла (у випадку коли не знайшлося бажаючих навчитися її майстерності) треба у даху її будинку пробити отвір. Способи захисту від відьмацьких чар різноманітні. Найпростіший з них, але самий дієвий це молитва до Господа нашого. Якщо ж відьма напала на Вас у Вашій оселі, то можна відбитися гілочкою свяченої верби. Якщо у Вашому житті відбуваються всілякі негаразди і у Вас постійно позичають гроші - не позичайте більше, особливо жінкам. Водяник Водяник — демонологічний образ стародавніх повір'їв багатьох народів, що уособлював різновид нечистої сили. Як і всі духи, що є на землі, він, за українськими легендами про створення світу, походить від чорта. Цей образ зв'язаний з реліктами давніх язичницьких вірувань і культів, з поклонінням слов'ян-язичників божеству рік, озер і криниць. Відтак водяник є персоніфікованим втіленням небезпечної водяної стихії, для задобрювання якої мельник та рибалки приносять жертви у вигляді солі, хліба, вареної риби та ін. В його образі водночас поєднуються антропоморфні та зооморфні риси: він подібний до діда з довгою бородою, проте має й хвіст. Важливою рисою, що позначає причетність водяника до нечистих сил, є його здатність перевтілюватись у різні істоти; у чоловіка, дитину, козла, пса, качура, рибу тощо. Мислився водяник як володар ставків, водоймищ, що старшує над русалками та опікується рибами. Вважалося, що живе він у вирах річок, коло млинів. Зловорожі дії водяника щодо людини полягали в тому, що, розгнівавшись, він міг руйнувати греблі, млини, розливати ріки, топити людей. Лісовик Лісовик — міфологічний образ, що уособлював небезпеку, яка підстерігає людину в лісі. Фіксований у народних оповідях образ лісовика утворився шляхом поєднання дохристиянських вірувань в одухотворену природу, що супроводжувалися антропоморфізацією явищ навколишнього світу (дух криниці втілювався в образі дівчини, дух лісу — в образі старого діда тощо), християнсько-біблійних сюжетів про протиборство Бога і Сатани при творенні світу та апокрифічних переказів про легендарних лісових людей (лісовиків, лісовок, полісунів, пастухів звірів тощо). Тому й замальовуються лісовики в різних іпостасях та з відмінними функціями. Здебільшого, це лісовий чорт, що може прибирати різного вигляду (вихру, свічки, людини, тварини). Найчастіше він замальовується як старезний, кошлатий дід, який, на відміну від людей, не має тіні. Здатність лісовика до перевтілення та відсутність тіні визначають його як представника нечистих духів. Про його нечисту природу свідчить і прагнення запопасти душі мисливців, які відрікаються від Бога, одержуючи у винагороду різну дичину від лісовика. Лісовики зваблювали жінок, збивали людей з дороги, душили їх та робили різну шкоду. Були й інші версії, за якими лісовики — це лісові люди, пастухи звіра, у функції яких входило охороняти звірів від хижаків, мисливців, різних небезпек. Вважалося, що лісовики бувають не лише чоловічої, а й жіночої статі — «лісниці», «лісові дівки». Лісові люди вели своє лісове господарство, створювали сім'ю і жили, як і звичайні люди. Хоч на вигляд вони були подібні до людей, та походили від тварин (вовчиць, ведмедиць, олениць), тому їх ще називали «самосіями». У традиційних повір'ях нерідко ці істоти теж ототожнювалися з нечистою силою, тому проти них уживали різні охоронні засоби. Функції «лісуна» як господаря лісових звірів пізніше переходять до святого Юрія, який виступає опікуном дикого звіра. Мара Мара — міфічна богиня зла, хвороб і смерті. Пізніше — уособлює тривожний і неспокійний сон. Мислилась людиноподібною істотою, що насідала на сонну людину, а коли людина прокидалася, миттю зникала. На Бойківщині цей персонаж виступав уособленням біди. На Поділлі демонологічний образ мари персоніфікувався у вигляді страшної істоти жіночої статі, що з'являється як нічний привид чи видіння і є злою, нечистою силою Домовик Дух оселі, що оберігає помешкання. Він невидимий і живе за піччю, або ж відразу біля порогу. Побачити домовика можуть зовсім маленькі діти. Іноді він показується на великі свята - Різдво, Великдень, Трійцю. Цікаво, що зовнішній вигляд домовика в народній уяві залежить від матеріального стану сім'ї в домі якої живе домовик. В бідніших домах він голий, в багатших покритий шерстю. Домовик не любить сварок, він слідкує за тим щоб у родині був лад та спокій, щоб сім'я дотримувалась традицій та звичаїв. Не любить домовик коли дівчата ходять з непокритою головою і лягають спати голими. Якщо кожен член родини поважає домовика, то він може допомагати в господарстві, особливо чоловікам. Якщо ж його чимось розгнівити, або ж не запросити на своє нове помешкання, то тоді добра не чекай - і робота буде не ладитись, і стосунки між членами родини значно погіршаться. Домовик може віщувати долю. Для цього він душить людину уночі, і тоді треба запитати: "На добро чи на зло?". Якщо на добро то нічого не скаже, якщо ж на зло то дихне на Вас холодним подихом. Є у домовиків і своє свято - 10 лютого на день Єфрема Сирина. Кожна господиня цього дня повинна приготуват улюблену страву домовика - кашу, і залишивши її на ніч запросити домовика на вечерю. Домовика, незважаючи на всі його гарні риси, християнська релігія вважає нечистою силою. Хоча в дохристиянські часи він виконував роль доброго духа - заступника та охоронця оселі . Крім домовика, українська демонологія розрізняє ще й дворового духа — дворовика (стригу) — повелителя худоби та всього господарства, котрий, за повір'ями, має помічника — спориша. Мавки Мавки (нявки, бісиці) — міфічні істоти, що уособлюють душі дітей, котрі народилися мертвими або померли нехрещеними. Їх ще називають потерчатами, страдчатами, повітрулями, лісними, лоскотницями. У деяких районах Поділля побутувало повір'я, ніби мавки — це викрадені нечистим діти. Дослідники вважають, що повір'я про мавок — своєрідні варіації відомих й іншим народам вірувань у русалок, німф. За народними оповідями, вони мають вигляд гарних молодих дівчат; залишають сліди босих дитячих ніг; улаштовують танці, ігрища, особливо «на молодика». Співом та своїм привабливим виглядом заманюють до себе хлопців і залоскочують їх або заводять у безвість. Оберегом від мавок слугували часник, цибуля, полин. Щоб убезпечити себе від мавки, радилося також вивернути сорочку. Упир Упир то страшний чоловік, який допомагає відьмам у їх нечистих справах. Здебільшого їх сила набагато більша, ніж у відьом та і шкоди вони роблять значно більше. Це вампіри, які поступово випивають кров тієї людини з якою живуть. З ними можна зустрітись і при повному місяці, особливо в день рівнодення. В деяких розповідях говориться, що упирі - це душі нечестивих, які померли наглою смертю, а потім вселились в чисту християнську душу, іноді зустрічається думка, що той хто став упирем спочатку продав свою душу чорту. Упирі страшенно бояться і часнику (до речі, сучасна наука доводить, що справді є така хвороба "вампіризм", і що справді хворі на неї бояться часнику). Незважаючи на те, що упиря дуже важко розпізнати, бо вони переховуються під обличчям звичайних чоловіків, український народ, іноді несправедливо, називав упирями похмурих, невеселих та злих людей, які цурались веселих компаній і масових гулянок. Такі люди, за народною думкою, вдень сидять вдома, бо бояться світла Божого, а свої чорні справи роблять уночі. Вій Вій — міфологічна істота, зображувана в антропоморфному образі старого дідугана з величезними бровами. Назву свою отримав через довгі і густі вії, що тягнуться аж до землі. У народних переказах відомий під назвою «шолудивий Буняк». Погляд його згубний для людей: вбиває кожного, на кого погляне; від нього ж, за народним повір'ям, «западають» міста з будинками під землю, а на їх місці утворюються озера або провалля. Людей рятує лише те, що він нікого не бачить крізь свої густі вії і брови. Як вважають дослідники, нерідко прообразом ворожих міфологічних істот ставали чужоземні вороги доісторичної епохи, що залишали у народній пам'яті смутний, гнітючий і важкий образ. В окремих сюжетах (про Буньо — татарського ватага) вловлюються мотиви, які могли послужити виникненню у народній уяві такої зловорожої істоти. Слушною видається думка, що з міфологічними оповідями про вія тісно пов'язане повір'я про «недобрі очі» і «зурочення», від яких буцім усе гине й руйнується. Дика баба Баба (дика баба) — фантастичний образ народної міфології, зафіксований переважно на Західній Україні. В українському фольклорі окреслюється слабо. На Гуцульщині — це висока, худа, з довгим волоссям жінка, якій приписували ворожі щодо людини функції (вона сидить у кукурудзі, може «вбити дитину залізним макогоном» або залоскотати до смерті). А на Бойківщині змальовується як нешкідливий міфологічний персонаж (натрапити на неї можна було в лісових хащах або в полі). Існувало повір'я, що зловлена в полі, вона служитиме господарю як вірна наймичка. Подекуди вірили, що дика баба любить підміняти людських ще не хрещених дітей своїми («відміни», «обмінки»). Деякі дослідники відносять цей міфологічний образ до рідкісних реліктів вірування в жіноче уособлення домовика — «домовичку», «доманю», генетично пов'язане з прадавньою богинею життя і родючості. Ререлесник Перелесник — різновид злого духа, що падаючою зіркою відвідує людей, прибираючи вигляду близьких, рідних, коханих. Перелесника («летавиця», «летавицю») можна було «дістати» з великої туги та жалю за покійною коханою людиною (подекуди вважалося, що перелесник — це дух небіжчика, за яким жалкують). Утілившись в образ померлої людини, перелесник нібито вступав у подружнє життя і з живими людьми. Діти, що народжувалися від перелесника, начеб мали мішкуватоподібний вигляд, погано розвивалися і були ненаситні в їжі. На відміну від «Антипка» (чорта), якого, як вважалося, можна відігнати, викуривши свяченим зіллям, перелесника вигнати з хати, в якій він поселився, важко. Щоб позбутися його, рекомендувалося, за народними повір'ями, користуватися освяченими «рутою», «тойою», «маруною». У ряді районів сюжети про перелесника змішувалися із сюжетами про змія та про упиря. Згідно з цими повір'ями, перелесник висушував людину, з якою мав стосунки, висмоктуючи з неї кров. Він міг завдати й іншої шкоди (спалити хату, задушити людину тощо). Цей образ української демонології є уособленням небезпечних атмосферних та космічних явищ (блискавки, метеоритів та ін.). Образ перелесника зустрічається як фантастичний персонаж художньої літератури. Змій Змій (метеор) —популярний персонаж українського фольклору. У формуванні уявлень про нього простежуються як давня погансько-язичницька традиція, так і біблійно-християнські й середньовічно-фантастичні мотиви. Усна традиція українців інкримінувала зміям зловороже ставлення до людей (зваблюють дівчат і жінок, вбивають людей, спалюють їхню оселю). Як представник нечистої сили, змій може перевтілюватися: ударившись об землю, прибирає вигляду молодого, привабливого парубка. Звичайно нагадує «куль соломи», з якого сипляться іскри. Проте може виглядати і як людина (лише з кількома головами) чи перекинутися вужем. Змій має й крила, які знімає, відвідуючи людей. Заманюючи дівчат, він підкидає на дорогу шовкову хустку, перстень чи запаску. Котра з дівчат підніме якусь річ і принесе додому, до тієї він і ходить по ночах у вигляді парубка і висмоктує кров. Щоб позбутися його, потрібно віднести знайдену річ назад. Важливою рисою, що виказує приналежність змія до світу нечистої сили, є й те, що він полює за людськими душами (підмовляє людей записати йому за викуп свою душу). Чугайстер Чугайстер (лісовий чоловік) — фантастичний образ української демонології. Виступає у фольклорних оповідях у невиразному окресленні: у вигляді високого, «лісового чоловіка», зодягнутого в білий одяг. Змальовували його як звичайного чоловіка, шкіра якого покрита довгим волоссям. Своїм поводженням і виглядом він нагадує лісовика, лісуна. Хоча, за побутуючими версіями, чугайстер — це заклятий чаклунами чоловік, якому «пороблено». Найбільш поширеним цей образ був на Гуцульщині. За повір'ями тих країв, чугайстер ловить лісових нявок і поїдає їх. Проте до людей чугайстер нібито ставиться доброзичливо, поспілкувавшись з ними при зустрічі, він відпускає їх, не завдавши шкоди. Образ чугайстера — це оригінальний персонаж демонології українців, пов'язаний з давніми анімістичними та антропоморфічними поглядами на сили і явища природи, з вірою у чародійство і перевертнів. 3. Демонологія в літературі Дуже широко використовувались українські пізнання з демонології і в літературі. Наприклад, «Лісова пісня» Лесі Українки. З одного тільки складу драми-фейерії видно,що вона вся наскрізь прошита демонологічним мотивом,але з західним характером. Та не тільки Леся Українка зверталась до народних вірувань. Говорячи про демонологію просто не можна не помітити таку постать,як М.В.Гоголь. Всі дивились фільми або читали його твори «Вій», »Вечори на хуторі близ Диканьки» та ін. Не обминув цього питання і Т.Г.Шевченко. Але в його творчості ми найчастіше зустрічаємо цю саму «нечисть» як обездолених та нещасливих,що покінчили життя самогубством. Отже, підсумовуючи вище викладене,українська демонологія має за основу руську культуру. Якраз у руський період демонологія і набрала найбільшого розвитку і розквіту. Прихід протилежного за релігійними цінностями християнства частково зупинив розвиток цього напрямку українського фольклору. Та розвиток продовжувався, і навіть саме християнство поступово набрало деякого язичницького колориту. Яскравою ознакою української демонології є дуже багатий пандемоніум, що базується на силах природи. Не обминули демонології також і видатні українські письменники. На мою думку,не зважаючи на тисячолітнє (!!!) панування християнства, стійке вірування в сили природи у вигляді нечистої сили збереглись і понині.

Вперше опришки згадуються в документах 1529 р. Назва опришки мабуть походить від лат. "oppressor" – нищівник (тобто винищувач шляхи, орендаторів. Рух опришків спочатку розгорнувся на Прикарпатті, пізніше охопив Закарпаття і Буковину. Центром опришків були Карпатські гори. Туди тікали розорені покривджені українські а також польські пани і угорські селяни, бідні міщани. Діяли опришки з ранньої весни до пізньої осені, невеликими загонами. У 2 половині 16 ст. рух опришків охопив Західне Прикарпаття, Галицько-Угорське пограниччя, а також околиці ялівця, Жидачева, р-н Кам'янця-Подільського. Значні виступи опришків відбулися під час народно-визвольної війни 1648-54 рр. Опришки здобули королівські замки у травні 1648 р. в Ново танці та в липні – в Саноці, діяли поблизу міст Яснинського, Дунай, на Лемківщині, брати участь у повстанні 1648 р. під керівництвом С.Г. Височана. В 1649-54 рр. вдало виступали опришки на Лемківщині. З ними підтримував зв'язки керівник повстання польських селян Костка Наперський. На Поділлі опришки здобули Гусятин і Сатанів. У 1653 у Молдавії разом з військом Г.Хмельницького діяли 2 тис. Найвищого піднесення рух опришків досяг у 30-40-х роках 18 ст. під проводом О. Довбуша. Після його загибелі загони опришків очолили В.Баюрак, Б.Бойчук. Опришки прали участь у гайдамацькому русі 18 ст. на Правобережжі України. Рух опришків не припинявся після загарбання феод. Австрією Галичини (1772); Буковини (1774). Внаслідок посилення феодальна кріпосницька експлуатація і національного гноблення рух опришків. У 1-й чверті 19 ст. значно пожвавився. Протягом 1-ї половини 19 ст. в Галичині, на Закарпатті й Буковині діяло понад 50 загонів. Придушення За допомогою численних військових частин і каральних загонів смоляків, гірських стрільців, пушкарів австрійському урядові вдалося репресіями остаточно придушити опришківський рух. Останнім ватажком опришків був М.Дратрук (Бордюк), прилюдно скараний в Коломиї. Антифеодальний рух опришків, що підривав основи шляхетської Польщі та монархічної Австрії, був складовою частиною антикріпосницької боротьби українського селянства. Про героїчну боротьбу опришків складено багато народних пісень, легенд, переказів.

На дорогах, полях і в садах можна часто бачити установлені хрести, не рідкість і каплиці з грубо різьбленими іконами та скриньками для пожертвувань. Отже, хто уважно придивиться до Гуцульщини, той помітить, що знаходиться серед християн, а якщо запитати гуцула, якої він національності, у відповідь неодмінно прозвучить: я хрестянин. Звичайно, під впливом ікону церквах народ уявляє собі Бога-Отця сидячим на золотому троні з ореолом над головою. Праворуч від нього стоїть Ісус Христос, а ліворуч — свята Марія. Народ називає Бога-Отця творцем, всепрощаючим, всезнаючим, милосердним, найсправедливішим, Отцем небесним або Царем небесним, милостивим Богом. Про гріб Ісуса гуцули розповідають, що його охоронці живуть вічно. Під час нового місяця вони, нібито, молоді, коли ж місяць уповні — старі, а якщо одного з них спитати : "Коли ти прийшов?", він відповідає: "Вчора", а на питання: "Коли ти підеш?", звучить відповідь: "Завтра". Проте інших слів, крім цих, охоронці не вимовляють. Про святу Марію говорять, що її у повітрі оплітають своєю павутиною павуки, тому цих комах треба б убивати. Апостол Павло згадується у легенді про потоп, а також у міфі про бабу Євдоху, з якою ми познайомимося далі. Між святими народ вшановує переважно таких: святого Миколая, Івана Хрестителя, крайового покровителя Буковини Івана Сучавського, крім того, святих: Василія, Дмитрі'я, Михайла та Іллю. Ікони народ купує восени і насамперед виставляє їх у церкві. Лише після того, як вони постоять там кілька місяців, їх переносять у житло. Гуцули Буковини визнають себе приналежними до православної (необ'єднаної) церкви, ті, що в Галичині, — до греко-католицької (унійної). Проте, якщо гуцули зазвичай, мабуть, частково з недбалості до віри, загалом є вельми терпимі і не засуджують навіть переходу в іншу християнську церкву, тому що, мовляв, Бог там вшановується так само, то вони розглядають, зокрема, обидві церкви, до яких вони належать, надзвичайно близько спорідненими. Тому часто відбуваються шлюби і кумівства між людьми, які належать до цих двох сповідувань. Найбільш непримиренні гуцули до євангелістів; переважно вони допікають їм за недотримування постів. Недоліком євреїв вважається те, що вони моляться Богові з покритою головою. Відносини між ними і гуцулами згадувалися вже раніше як досить терпимі; варто згадати про стосунки усиновлення між гуцулами і євреями. Дещо неправдоподібною видається за цих обставин інформація, що гуцули, мовляв, вважають дуже великим гріхом статеві стосунки з євреями. Де виявляється суперечність між цими двома групами населення, то це завжди в перевазі купця над мужиком. Ставлення гуцулів до своїх священиків дуже різне. Якщо священик уміє здобути повагу до себе, то він користується загальним шануванням. І тоді гуцульський мовний зворот "Мені потрібен тільки Бог, цар і ви, панотче" не буде лише улесливим. Але коли народ звертається до священика, як до татуся (батько), благодійничка (добродійко), духовного вітця (отец духовний), батечка (отчик), просвітленого або благородного батечка (татко світлий), святого вітця (світий отец), пана батька (панотец) і посвяченого (священик), натомість у його відсутності в дещо зневажливому тоні говорить про попа, то це є доказом принаймні поганого настрою. Він набуває подекуди прикро вражаючих форм; але його викликає, переважно, те, що священики, згідно з церковними приписами, збирають певні внески за різні послуги, причому не кожен з них дотримується відповідної міри. Поширений забобон, що зустріч із священиком підчас якогось ділового ходу приносить невдачу, і тоді гуцули намагаються перешкодити цьому, кидаючи слідом за ним камінчики або декілька соломинок. Варто згадати також народне повір'я, що своїм ворогам можна заподіяти значну шкоду, якщо потай вручити священикові дрібку солі разом з іншими, принесеними йому, подаяннями. Наскільки все ще поширені у гуцулів поганські звичаї поряд з християнськими переконаннями, видно з численних попередніх зауважень. Проте це виявиться найвиразніше з наступного святкового календаря. Переглянувши його, можна, зрештою, помітити, що більшість святкових звичаїв і забобонів, які тепер припадають на різні християнські свята, були колись пов'язані зі святами рівнодення та сонцестояння. Почнемо з різдвяних свят (Різдво, Сьвєтки). Їм передує суворий піст (пелепіука), який триває від 15 листопада ст. ст. до Святого Вечора (Сьвєтвечер) 24 грудня ст. ст. — 5 січня н. ст. Тоді тертям двох полін, так само, як у пастуших колибах,розпалюють живий вогонь, який підтримується постійно аж до Йордана. Від живого вогню не можна запалювати люльку з тютюном. Серед різдвяних страв ніколи не бракує вареної пшениці. На Святвечір не можна їсти цю кашу з маком, а лише з медом, а то в наступному році буде багато бліх. Якщо в Святвечір до хати вступить першим чоловік, то господареві народяться у наступному році здебільшого тварини-самці; якщо ж першою увійде жінка, то число самок переважатиме. Далі прийнято передавати своїм сусідам миску, повну різдвяної страви, зерна та ін., й отримати від них такі ж дари. Від хати до хати ходять різдвяні співаки (колєдникі), виконують свої пісні (коляда) і отримують подарунки від господарів. Оскільки їм також подають зерно і т. ін., то, як правило, один із співаків носить із собою великий мішок. Інший несе гірський ріжок, звуками якого він супроводжує пісні. Іноді для окремих домочадців співають особливі пісні. Причому, співаки повідомляють заодно, кому присвячена та чи інша пісня. Часто коляда буває дуже довга і в цих піснях оспівуються, здебільшого незв'язно, найрізноманітніші теми. Як приклад, можна навести першу пісню із цілого циклу, що виконується у Плосці. Прийшли на сих день та на свят-вечер; гой дай Боже! Прийшли ми до вас, приймили ви нас; гой дай Боже! Ой оре плужок коло смеречок, свят Павло волики води, Божій Юрійко за плугом ходи; Пречиста Діва їм їсти носи; Їм їсти носи, та все їх проси: Оріт синку — з дрібна на нивку — Посієм яру, яру пшеницу, яру пшеницу та й коколицу, Соберем женців —- сімсот молодців, А в 'язаночок — сімсот дівочок. Соберем ми їх, на три вози повезем ми їх, На три вози повезем ми їх, скинем в оборіг, Скинем в оборіг і в круглий стіжок, У круглий стіжок, острий як ріжок. Завершим же ми сивим соколом, Сивим соколом — тай Божим Юром. Сам сокол сидит, далеко видит, Так за далеко — аж на шире поле, — Аж на шире поле, аж на сине море. На сином морі корабель пливе, А в тім кораблі тесові столи, Тесові столи, ба й сесі доми; Сесі двори, та й сесі ґазди, Шо нас приймили до своєй хати; До своєй хати защебетати, Не уміли ми вам защебетати, Просим же ми вас нам то прощати! Желаєм ми вам щастя-здоров 'я — Щастя-здоров'я, пане Юрію, Щастя-здоров 'я — вашій ґаздині, Щастя-здоров'я — вашим діточкам, Щастя-здоров'я — у вашім дому, Щастя-здоров 'я — і всему двору, Щастя-здоров 'я — на челядочку, Щастя-здоров 'я — на худобочку, На худобочку, на роговую, На роговую й на дрібненькую. Дещо з різдвяних страв ставиться на підвіконня для померлих душ. Вони з'являться якраз опівночі, щоб скористатися цим. На Святвечір закликають також град, щоб захиститися від нього про-тягом всього року. Далі, згідно з народним переказом гуцулів Сучавської долини, домашні тварини розмовляють, але підслуховувати їх не можна, бо від цього можна вмерти. Врешті, зауважимо, що між різдвяним святом і Йорданом не можна зберігати сито в хаті, а тільки в комірці, інакше в наступному році буде багато мух. День святого Василя (днєна сьв. Василя) збігається з громадянським святом нового року ст. ст. Але для гуцулів 1 -є січня не є початком нового року, бо їхній церковний рік починається з вересня, а їхній "сільський" рік — з травня. Тому гуцули зрідка називають 1-е січня новим роком, переважно цей рік носить назву за його святим. Так само, як за народним повір'ям, у долині Сучави тварини розмовляють на Різдво, так гуцул у долині Черемошу вірить, що його домашні тварини наділені мовою у ніч перед святим Василем. І в це свято, як і на Різдво, ходять з хати до хати співаки. Крім цього, влаштовують у цей святковий день різного роду спроби відгадати майбутнє. Щоб довідатися, котрі плоди зростуть у наступному році найкраще, насипають на кружок маленькі купки різних фруктів. Потім спалюють скибку букового дерева на вугіль, по гарячому шматочку з нього кладуть зверху кожної купки. Залежно від того, наскільки фрукт згорів, пророкують дозрівання саме так: повністю згорілий плід вдасться найкраще, той, що його вогонь з'їв найменше, — буде найгіршим. А ще вдень Василя прийнято користуватися оракулом, щоб вивідати, хто наступного року в цей день ще житиме, а хто до того часу помре. Для цього насипають у миску попіл і проводять по ньому широку, глибоку борозну. Ліворуч і праворуч від неї втикають дві тріски, з яких одна символізує священика, друга — дяка. Так само з одного боку борозни, яка ніби представляє могилу, втикають у попіл тріску за кожну присутню особу. Ці трісочки потім запалюють і спостерігають, куди впаде попіл дотліваючого вуглика. Якщо він впаде в борозну, то ця особа помре "до наступного Василя", якщо впаде вбік від борозни, то людина залишиться живою. Для того, щоб вивідати, яка буде в наступному році погода, послуговуються таким засобом: ставлять на дошку в один ряд кілька цибулин, які символізують місяці, і солять їх. Від солі в окремих шкаралупах збирається сік. Залежно від його кількості судять про випадання дощів у ті місяці, які представлені відповідними шкаралупами. На 6 січня ст. ст. — 18 січня н. ст. припадає, відповідно нашому святу Трьох царів, свято вїдорщі. Вечір перед цим святом називається другий сьвєт вечер і святкується так само, як вечір перед Різдвом. А в самий святковий день відбувається велике водохрестя. У святковій процесії священик відправляється з віруючими до найближчої ріки або потоку й освячує воду. Внаслідок цього вода на найближчих чотирнадцять днів вважається свяченою і тому не може використовуватися для прання. Коли після Водохрестя священик вертається назад до церкви, дівчата, які бажають вийти заміж, проштовхуються поближче до нього, щоб він покропив їх свяченою водою і щоб доторкнутися до його ризи. Дівчина, якій це вдасться, вийде заміж у наступному році. На ці свята священик ходить від двора до двора і освячує їх. За те він отримує в кожній хаті, як правило, повну миску кукурудзяних зерен і пасмо конопляних чи лляних ниток. На четвертому або третьому від кінця тижні Масляниці (пущинє) не можна ні прясти, ні ткати, бо заведуться черв'яки у молоці, маслі, сирі та хлібі. На третій від кінця тиждень припадає пущення, на цьому тижні гуцул їсть м'ясо навіть у щотижневі пісні дні (середу і п'ятницю), тому цей тиждень називається загальний тиждень або загальниця, тобто тиждень, коли можна їсти все, або також переступний тиждень, тобто перехідний. У другий від кінця тиждень споживання м'яса в щотижневі пісні дні вже не дозволене, і тому цей тиждень називається сухий тиждень. В останній тиждень пущення вживають, крім риби і яєць, переважно лише молоко, масло і сир; тому цей тиждень називається білий тиждень; у порівнянні з наступним періодом посту, коли навіть молоко вже не вживається, він все ще називається "масним" (масниця). Від сьомого понеділка перед Великоднем починається великий піст, коли страви можна заправляти тільки олією і тільки в два дні дозволено рибні страви, а саме: у свято Благовіщення й у Вербну неділю. В останній тиждень посту, отже в тиждень, що перед Великоднем, не можна прясти. На час пущення припадає свято Пред'явлення Христа (стрітене, 2 лютого ст. ст. — 14 лютого н. ст.). Якщо в цей день відлига, то, з одного боку, треба сподіватися, що рік буде багатий медом, з іншого ж боку — що пізно настане весна. Якщо цей святковий день ясний і сонячний, то ведмідь виходить зі свого барлогу (дупло), але тільки для того, щоб краще доглянути його. Якщо холодно, то ведмідь залишається у барлогу, зате раніше настає лагідна пора року. Яка буде погода вдень Віщання Марії (благовішченє, 25 березня ст. ст. — 6 квітня н. ст.), такою вона буде й у Великодню неділю. Яйце, що його курка знесла в цей день, не можна брати під квочку для висиджування, тому що курчатко може вилупитися покаліченим. Це стосується і яєць, знесених у Великодню неділю. Але, якщо в день Благовіщення чорна курка знесла своє перше яйце, то можна собі з нього висидіти послужливого чорта. У Вербну неділю (беякова неґіля) у церкві святять вербові котики. Про походження цього звичаю один гуцул розповів таке оповідання, яке хай би знайшло тут своє місце, щоб можна було його порівняти з біблійним. Одного разу Христос наблизився до якогось села. Мешканці його довідалися про це і готували йому урочистий прийом. Вони постелили килими на дорогах і стояли вздовж них, щоб побачити Сина Господнього зблизька. Прийшов один невіруючий, який до того часу був глухим до його вчень, щоб побачити Спасителя, але він боявся віруючих, то виліз на дерево, в гілках якого й сховався. Незабаром прийшов Ісус, говорив прихильно зі всіма, але виділяв при цьому більше бідних, аніж багатих, і був особливо привітним з дітьми, які зірвали собі по гілочці з того дерева, на якому сидів невіруючий. Випадково помітили невіруючого на дереві і вимагали його смерті. Ісус, одначе, вгамував юрбу, покликав тремтячого від страху чоловіка, що ховався на дереві, і так лагідно заспокоював його, що той, впевнений у милосерді Спасителя, навернувся до його віри. Ця подія обурила віруючих, особливо, коли Ісус зайшов ще й до одного бідного чоловіка, хоча багаті приготували йому великий прийом. Це призвело до розколу в церкві. Але тому, що Ісус так ласкаво поставився тоді до дітей, які зустріли його з гілочками, звичай святити гілки у Вербну неділю зберігся до сьогодні. Вранці на Страсний четвер (жеуний або велекий четвер) на пагорбах поблизу хат розпалюють вогонь. Цей звичай називається "старого спалити" (гіда палити) або "Юду (себто чорта) спалити" (Юдаса палити), третя, нез'ясована назва цього звичаю — кегетала (!) палити. У деяких околицях запалюють вогонь на плиті і ставлять біля нього горнятко з водою і буханець хліба. Цей звичай має назву "старенький гріється" (ґідек сегріет). На Великдень у кожній хаті має бути паска, великий пшеничний хліб і кольорові, часто дуже гарно прикрашені орнаментом, яйця (песанки). Великодні страви святять у Великодню неділю рано, біля церкви. Потім верхи на конях їдуть з ними додому; хто найшвидше добереться "домів", той втішатиметься протягом року великим достатком у коморі. У Великодню неділю дзвонять також, як розповідає народ, дзвони тієї монастирської церкви, яка стояла колись на межі між селами Плоска та Сергії, там, де потік Лостун впадає у Путилівку. Монахи вели аморальне життя, тому, мовляв, монастир скасували і церкву знесли. Проте її дзвони лунають щорічно у Великодню неділю, хоч вони й невидимі. Про великодні ігри вже було сказано раніше. Але двадцять п'ять днів по Великодній неділі, отже, завжди в середу на четвертому тижні після Великодня, святкують Великдень Рахманів (рахманьскі велекдинь). Рахмани живуть далеко внизу, на кінці рік, і своїми чеснотами вони є взірцем для людей. Гуцули посилають їм на потоках і ріках шкаралупи свячених яєць, "бо яйце до рахманів не дійшло би, а шкаралупи дійдуть туди". Згідно з іншою думкою, рахмани — це карлики, які живуть на морському березі, і вони такі малі, що дванадцятеро могли б молотити у хлібній печі. Але вони не знали, в який час повинен би святкуватися Великдень. Тоді люди вирішили повідомляти їм про це, тому кидали шкаралупи яєць, що служили для готування страв, у потоки, щоб вони понесли карликам звістку про це. Коли шкаралупи потрапляли туди, рахмани святкували Великдень. Це, кажуть, тепер трапляється щороку, і разом з карликами святкують і люди. На рахманський Великдень у Кутах відбувається великий базар, який взагалі називається рахманьскі єрмарок, тобто ярмарок рахманів. На Трійцю (Зелені свята) — (сьвєта неґіля) хати і церкви прикрашають зеленими гілками, квітами й травою. Напередодні Георгієвого дня (днєна сьв. Юрія; 23 квітня ст. ст. — 5 травня н. ст.) розпалюють перед хатою великий вогонь. Паливом служить переважно сміття, яке назбиралося в обійсті протягом зими. На стовпи воріт кладуть шматки дерну, в які у вербну неділю втикають свячені гілки. Ці приготування влаштовуються для того, щоб перешкодити відьмам вхід у ніч св. Георгія і так оборонити корів від ушкодження. В цю ніч також виє вовчиця і скидає стільки малят, скільки тижнів масляниці випало в цьому році. День Георгія вважається початком весни. Напередодні гуцул очищає двір і сад, і тільки до цього свята він ще дозволяє худобі пастися на тих лугах, які призначені для сінокосу. Після Георгієвого дня ці луки уважно оберігаються віддоступу худоби. Гуцул починає обробляти городі поле. У перший понеділок після Зелених свят починається так звана Петріука — це означає піст перед святом Петра й Павла, яке припадає на 29 червня ст. ст. — 11 липня н. ст. На цей же понеділок припадає Чортовий день (розігри). У цей день не працюють. Подробиці — в іншому місці. Удень св. Івана (днєна сьв. Івана; 24 червня ст. ст. — 6 липня н. ст.), як і на Зелені свята, житла й церкви прикрашаються листям і квітами. В цей день переважно збирають зілля, що вживається для лікування, особливо чорниці, які гуцул протиставляє іншим подібним ягодам, називаючи їх здорові ягоди. Рано-вранці в це свято дівчата валяються оголеними в траві, щоб стати гарними й жаданими. Як і вдень св. Юрія, і в це свято худобу треба захищати шматками дерну, які ставляться на стовпи вхідних воріт, від відьом. У деяких селах, наприклад, у Ростоках, що розміщені в горах далеко внизу, в це свято щорічно освячують поля. В інших гуцульських селах такі освячення, які регулярно проводяться у передгір'ї у русинів-хліборобів, відбуваються лише у виняткових випадках, а саме, коли загрожує неврожай. Вночі перед Іваном цвіте папороть. На день святого Іллі (днєна сьв. Ілія; 20 липня ст. ст. — 1 серпня н. ст.) припадає свято грому (громове свєто). Ілля є богом грому, який бореться з чортом і намагається блискавкою вбити його. Там, де вдарила блискавка, — то Ілля шпурнув її чортові вслід. У це свято працювати не можна, щоб грім, так каже народ, не запалив хату, чи не заподіяв якусь іншу шкоду. Удень Бореса і Хліба (24 липня ст. ст. — 5 серпня н. ст.) не можна працювати, щоб не зазнати якогось ушкодження на тілі або в майні. Аж до Преображення Господнього (преображеніє Господа; 6 серпня ст. ст. — 18 серпня н. ст.) жоден господар не споживає жодного фрукта, що достигає у цей час. А в це свято він приносить декілька плодів з кожного сорту до церкви, дає їх освятити і після цього наділяє ними священика, дяка і бідних. Тільки тоді він вважає можливим самому поїсти тих плодів. Свято ласки гуцули святкують у день святого Матвія (Мафтея; 9 серпня ст. ст. — 21 серпня н.ст.) або в день святої Катерини (Катерина; 24 листопада ст. ст. — 6 грудня н. ст). У цей день не можна працювати, щоб ласка не заподіяла шкоди худобі. Так само не працює гуцул удень святого Фоки (Фока; 12 серпня ст. ст. — 24 серпня н. ст.), щоб його обійстя було захищене від вогню. Свято, здається румунського походження. Протягом двотижневого посту перед святом Вознесення Марії (перша Богородиця; 15 серпня ст. ст. — 27 серпня н. ст.), Марія поливає пороги церков воском і визначає майбутню долю людей. Тому шлюби, які беруться після цього свята, повинні бути щасливими. У свято мученика Лупи або Лупула (на Лупа; 23 серпня ст. ст. — 4 вересня н.ст.) не можна працювати, щоб вовк не заподіяв шкоди стадам. Походження цього свята слід шукати, напевно, у румунів, у мові яких вовк називається луп, лупул, цим пояснюється приурочення вовчого дня до святого Лупула. Якщо в день Семена (днєна Семена столпника; 1 вересня ст. ст. — 13 вересня н. ст.), тобто в перший день грецького церковного року, панує гарна погода, то наступний рік буде врожайний. У день Воздвиження Чесного Хреста (двежинє; 14 вересня ст. ст. — 26 вересня н. ст.) збираються короновані змії, які ще нікого не покусали. Це гадючий день, про яких буде сказано більше в іншому місці. Удень євангеліста Луки (18 жовтня ст. ст. — 30 жовтня н. ст.) не можна працювати волами. Напередодні свята Андрія (днєна сьв. Андрія; ЗО листопада ст. ст. — 12 грудня н. ст.) дівчата розвідують у вже раніше описаний спосіб свою майбутню долю. Насамкінець у день святого Спиридона (12 грудня ст. ст. — 24 грудня н. ст.) не можна працювати, щоб не зазнати шкоди від диких тварин. Крім цих свят і багатьох інших, визначених церквою, святкування яких не являє собою нічого надзвичайного, гуцул відзначає з церквою також іменини і дні народження цісаря та іменини цісаревої, потім і свої власні іменини, якщо він називається іменем якогось святого, свято якого йому про це нагадує; але передовсім святкують ще освячення церкви (храм) свого села і церков сусідніх громад. Місцеві жителі села, в якому відбувається свято, готують багаті страви й питво і після служби запрошують у гості своїх родичів і друзів, які приходять із сусідніх сіл. Врешті-решт влаштовують біля корчми ще й танці, в яких беруть участь молоді й старі, а діти й глибокі старці лише дивляться на них. Розваги часто закінчуються аж після двох-трьох днів, і тоді гості роз'їжджаються додому. Наприкінці цієї глави мали б бути на своєму місці й деякі зауваження про звичаї та народні повір'я, які пов'язуються з окремими днями тижня. У понеділок багато гуцулів утримуються від роботи. У цей день і в четвер вони теж постять, щоб худоба добре розвивалася, інші урочисто обіцяють (забожилисі) постити, щоб досягти сповнення своїх бажань. У вівторок гуцулки не причісуються, щоб захиститися від тривог. Не можна в цей день і в суботу починати сіяти й садити. Для багатьох вівторок взагалі вважається нещасливим днем, коли не повинні розпочинатися важливі справи. У середу жінки не прядуть і не ставлять прядку в кут кімнати, бо, мовляв, середа, тобто уособлена середа, буде всю ніч бушувати по хаті. Натомість інші роботи — дозволені. Не можна в середу й п'ятницю, отже в ці два дні посту, віддавати з хати яйця, щоб яструб не упіймав курей. Четвер вважається щасливим днем. (Див. також і понеділок). У п'ятницю не можна пекти хліб, бо він вбирає в себе кров і можна осліпнути. Так само не можна розчісуватися у цей день, щоб продовжити життя батькам. Також пекти, прясти і шити в п'ятницю заборонено. Подекуди п'ятницю вважають повністю неробочим днем, у який і іе можна також пускатися у подорож. Див. також понеділок і середу. Про суботу див. вівторок. Неділя вважається щасливим днем. Кожного дня пора від світанку близько до обіду вважається чистою й щасливою; пора від обіду до півночі - згубна. У годинах після півночі аж до першого співу півня чорт і привиди займаються своїми справами, і в обідній час теж. http://www.carpathians.eu/karpatskii-narod/guculshchina/religiini-pogljadi-i-svjatkovii-kalendar.html

Образ Чугайстра (Чугайстрина, Лісового Чоловіка), як стверджує один із найвизначніших фольклористів В. Гнатюк, не відомий іншим слов'янам. Його знають тільки в українських Карпатах. На Бойківшині його називають просто Дідом, а на Закарпатті — Ночником. Походження назви "Чугайстер" достеменно не зрозуміле. Сучасні дослідники пов'язують це слово з чутою, чуганею (верхнім одягом, який тчуть так, що він має вигляд великої овечої шкури з довгою вовною), з гайстром-лелекою або навіть зі сторожовими козацькими вежами, що їх називали чугами, та природним рівчаком у камені — чугилом. Чугайстер, кажуть, зовні як чоловік, але такий високий, як смерека. Він ходить лісами в білому одязі або й зовсім без вбрання, і не може його ні людина вбити, ні звір роздерти, бо так йому пороблено. Він мусить десь заховатися в листі й чатувати на нявок. А коли яку вгледить, то вхопить, розірве надвоє і з'їсть. Гуцули твердять, що Чугайстер — це чоловік, заклятий його сусідом. Зустрівши в лісі живу душу, Чугайстер не чинить їй лиха, тільки чемно запрошує до танцю. Багато рис Чугайстра поєднують його з вітром. Він може й сам являтися в подобі вітру або вихору. Як вітер, Чугайстер може залазити в димар і співати. Танцює він, як вихор, — прудко. Танець Чугайстра згубний для звичайної людини, він такий швидкий, що взуття не витримує. Проте доброго танцюриста Чугайстер може ще й нагородити. Під час танцю Чугайстер шепеляво приспівує: "Людже люджем іграють-співають, а ми собі такой так, такой так!" (Запис С. Пушика). Саме оця шепелявість і змушує думати, що Чугайстер належить до потойбічних істот. Надзвичайно старі, не завжди із зубами, вони можуть не вимовляти всіх звуків. З іншого боку — прихильність Чугайстра до людей, його охоронна функція (нищення нявок) свідчить, що він може бути предком, який оберігає лісорубів і літувальників на полонині. В жертву Чугайстру приносять кулешу й бануш, знаючи про його беззубість. Часто твердять, що Чугайстер "на одній нозі". Він, як і Баба-Яга, може відірвати свою ногу — й рубати нею дрова. У лісі не слід свистіти й кричати, щоб не прикликати Лісового Чоловіка. Все це — ознаки представників "нижнього світу": одноногість або кульгавість (див. статтю "Качка"), а також прикликання свистом — їхні ознаки. Проти Чугайстра, як і проти всіляких потойбічних "прибульців", використовували сокиру — як оберіг. Маючи її, цього міфічного велетня можна втримати двома мізинними пальцями й випитати про майбутнє: "Чугайстер зайшов до полонинської колиби, поправляв ватру. Вівчар каже: "А що ти тут робиш?" — "Хочу зігрітися". А вівчар схопив сокиру та й перед ним поклав вістрям угору. "Сідай", — сказав. Той сів. Став Чугайстрин проситися, аби його відпустили. "Не пущу!" — зловив його двома мізинчиками вівчар і тримав. "Пустіть, то скажу, що завтра тут буде". І Чугайстрин попередив, аби не спали пастухи завтра, бо прийдуть на полонину вовки й ведмеді та й усю худобу понесуть. І дійсно, другого дня прийшли вовки та ведмеді — всі по парі, та вівчарі їх відігнали від отари" (запис А. Онищука). Чугайстер має могутній зріст, а тому може скрутитись у велетенське колесо довкола ватри і грітися. Цим він подібний до змія, потойбічна природа якого безперечна. С. Пушик вважає, що Чугайстер — прообраз бога Волоса, який поєднує Лісового Чоловіка з ведмедем (через його волохатість) та гайстром-лелекою. Як лісоруби варили їжу, то обов'язково залишали трохи й Чугайстрові на сволоці. Вірили, що Чугайстер зуміє звідти здійняти, бо має могутню статуру. Коли ж увечері, повернувшись до колиби, їжі не заставали, то раділи, бо можна було спокійно спати: приходив Чугайстер, отже, в тому місці мавок уже не було. Захисник пастухів і лісорубів, Чугайстер міг попередити про напад ведмедя. Вірили, що Лісовому Чоловікові підвладні всі звірі. Був він і звіриним пастухом, що пас "лісову худобу" в чоловічі дні тижня: понеділок, вівторок і четвер. Вважали, що саме в ці дні можна успішно полювати, бо пастух, на відміну від пастушки — Лісової Діви, — дозволяв мати здобич. Пас Чугайстер на полонині й кози біднякам — разом зі своїми. Влада над тваринами в Лісового Чоловіка була така велика, що вони виконували для нього найдрібніші справи: навіть по воду Чугайстер посилав лиса або вовка... Особливо турбувався Чугайстер про воду. Вночі він приходив до хати й перевіряв, чи є вона в запасі. Коли ж не було, — щоб покарати ґазду, забирав із собою дитину. Такі дії Чугайстра вказують на його спорідненість із лісовиком, який викрадав недоглянутих немовлят, щоб виховати з них подібних до себе. Кажуть, що Чугайстер навчав майстрів, коли якому робота не вдавалася. "Чугайстер усякий дар людям дав!" — твердили гуцули. Про Чугайстра також знали як про захисника бідних. В одній із легенд він зустрічає бідного слугу, ображеного паном, пропонує йому свою допомогу, а згодом провчає пана: "І напустив Чугайстрин на пана ведмедя, що той постоли в потоці лишив, сердак на суці завис..." (запис С. Пушика). В іншій оповідці Чугайстер — справжній добродійник: він не тільки рятує хлопця від повітрулі, а й виводить його із лісових нетрів: "Пішов хлопець по гриби і єго ніч застала. Ну і він рішив розложити ватру і до ранку переночувати. Тут дето коло дванадцятої години появився вітер, і перед його очима прокотився клубок. Подивився назад і побачив іззаду себе діда. Дід спитав у нього щось незрозуміле і побіг дальше за тим клубком. Через кілька хвилин вертається дід. Хлопець замітив, що то була повітруля у діда в руках. І дід її надів на рожен, над ватрою спік, з'їв і попросив тютюну. Хлопець єму дав закурити. Дід єго почав розпитувати, що і як він попав у той ліс. Говорить: "Тобі ще пощастило, що я тебе побачив, а то б ти до ранку не дожив. Була б тебе повітруля заманила в ліси. А тепер збирайся, я тебе виведу на дорогу". Ну він за тим дідом пішов і очутився недалеко від своєї хати" (запис С. Пушика). Таким добродійництвом образ Чугайстра нагадує домовика, який оберігає мешканців оселі, — справжнього духа-покровителя. http://about-ukraine.com

У деяких селах Гуцульщини в дідову суботу, перед Провідною неділею, відправляли панахиди на цвинтарях. А в Провідну неділю відбувалися на гробах спільні трапези для живих і померлих кревних. Коли священик відправляв Богослужіння в церкві, гуцульські ґаздині поралися коло могили покійника. Вони накривали гріб дорогої їм особи кількома вишиваними рушниками, а на них розкладали різні харчі, привезені з дому на цвинтар. Спершу краяли великодню паску, яку спеціально зберігали від Великодня. Потім клали на застелений гріб писанки, бринзу, масло, гуслянку, ставили горщики з молоком, гарячий борщ, печене м'ясо та всілякі напої. Тоді кликали священика, щоб відправив над гробом панахиду й освятив харчі. Після панахиди розпочиналося трапезування, в якому з душами померлих брали участь усі члени родини, кревні, приятелі й жебраки, яких найбільше обдаровували харчами «за душу мами», «за душу діда, тата» тощо. Таке пригощання на гробах тривало часто до пізнього вечора в супроводі співів та музики, бо покійні повинні скуштувати всіх життєвих розкошів, які живим приносять приємність та духовне задоволення. Цей звичай пригощання на гробах називається "грібки". Звичай трапезувати на гробах у Провідну неділю зберігся найдовше на Гуцульщині. Польський географ Г. Гонсьоровський описав його 1925 року в селі Бистрець, що лежить біля підніжжя Чорногори. Він сфотографував гуцульські «грібки» й опублікував світлину в журналі «ШіегсЬу». Важливе свідчення про всеукраїнський прадавній обряд поминання на гробах залишив польський поет Себастьян Кльонович (1545-1602). Виходець з міста Люблін, він жив довший час у Львові, цікавився побутом та народною культурою галицьких українців. Кльонович написав латиною поему «Роксолянія» (1584), у ній змалював Львів та інші українські міста. У третій частині свого твору він подав один з перших описів поховального обряду в Галичині та описав спільне трапезування живих і померлих на гробах: Єсть іще звичай у них - годувати небіжчиків душі І на могили до них страви гарячі носить. Вірять вони, що тим запахом живляться тіні померлих, Вірять, що духи їдять м'ясо, поставши з могил. Піп забуває, як сам просив, щоб Петро руські душі Праведні аж до зірок, в браму небесну пустив. Все ж задля тих, які мають у царстві небесному жити, Досі бенкети вони ладять на грішній землі. Іван Сеньків (народився 7.10. 1913 р. у с.Побереже під Станіславовом - помер 1.11.1993 і похоронений у м.Гаммі, Німеччина), як історик, етнограф-фольклорист багато років досліджував життя гуцулів. Він узяв на себе нелегке завдання дати цілісну картину гуцульського світу як самобутньої частини світу українського, розкрити його історію - давню і новітню, розмаїту духову й матеріальну спадщину. Звичайно, дослідник спирався у своїх студіях на ті надбання в галузі вивчення Гуцульщини, що їх маємо в Україні та поза нею, але водночас він вніс великий власний вклад у дослідження проблеми, зібрав величезний фактичний матеріал, систематизував, осмислив його, зробив на його основі вагомі висновки, слушні спостереження про своєрідність культурних традицій, звичаїв, побуту гуцулів. Отож, Іван Сеньків розповів про культ предків на Гуцульщині, який іде з давніх часів. Але й зараз він зберіг свою основу, суть. Як і сто, двісті років приходять гуцули на гроби, але в суботу впорядковують могили, а у Провідну неділю святкують. До речі, дехто визначає межу між проживанням гуцулів і покутян саме за цим обрядом, бо на Покутті поминають померлих у дні Великодніх свят, а на Гуцульщині - на Провідну неділю. У коляді, яка на Гуцульщині зберегла свою первозданність, має чимало і дохристиянських елементів, виконує роль обряду народного Богослужіння, в особливий спосіб вшановують пам'ять померлих. - Коли ми приходимо до гуцульської хати і виконуємо колядницький обряд, - розповідає керівник колядницького гурту Василь Мануляк, - то деякі господарі замовляють спеціальну колєду за померлих. Її ми виконуємо при відході з хати, коли вже всі інші колєди, співанки, набутки і данці скінчилиси. Ґаздиня запалює свічку і разом з колачем передає керівникові, просячи пом'янути душі померлих родичів, членів сім'ї. Скрипка замовкає, музикант у дзвінок виконує сумну мелодію. Під її такт колядники за керівником колядують. Гей, дай Боже, Ми, колєднички, встаньмо і й на ніжки, Тай споминемо померші душки. Померші душки, шо на цім місци, Шо на цім місци все й проживали. Тай з цего місця повідходили... А далі колядуємо за душі померлих декількох, або одного. Наприклад, померлому господареви виконуємо старовіцьку колєду, яку ще в 1880 році записав Володимир Шухевич укерівника з с.Брустури Михайла Габорака. Цю коляду часто замовляють виконувати на цвинтарі біля могили небіжчика, який помер недавно. А буває, що у Різдвяні свята помирає людина, тоді ми виконуємо коляду у хаті біля покійника. Коли коляда закінчується,керівник дзвонить у дзвінок, колядники разом з усіма присутніми вголос відмолюють «Отче наш». Обряди поминання предків хоча дещо змінилися, але збереглися на Гуцульщині. Тож дуже важливо, аби ми завжди вшановували пам'ять померлих, аби не розривався зв'язок між живими і померлими, між поколіннями.

Як уже на Свят-вечір догоджує ґазда своєї худобині, сам не сяде до вечері, заки всього потрошки свяченого в стайню не понесе. Бо, прецінь, і вона знає про свята, і вона чекає їх, і вона була при яслах новонародженого Ісуса і не їла послідний жмуток сіна, аби дитинці було де спати. Худобина умудрена природою, вона все відчуває, а що не скаржиться, то не означує, що її можна безневинно кривдити. Раз у рік, на Святий вечір, вона промовляє до Бога про все: як її кутали, годували чи били, мучили роботами... І гріх великий падав на поганого ґазду за "малих отих". Тому кожен пробував якось задобрити ласощами цього Різдвяного вечора своє живе майно. Все, що дихає, гуцули називають "диханя". Корова уположиться взимі, телятко беруть до хати. Овечка вкотиться — ягня забирають у тепло. І діти, і дроб'ятка зимують разом, граються, гладяться, вчаться любити, жаліти. Раз мене покарали за те, що стрибали напару з ягням на постіль, і коли воно вздріло, що дитина плаче, забилося голівкою під штандари і там заснуло. Не кажіть, що не розуміє. О, худобина гостро відчуває. Це я спостерігала і не раз. Як зарізали теля, наша Красуля плакала — тиждень котилися градом сльози з її гарних карих очей. |І я плакала, і мама. Навіть тато-фронтовик — не міг їсти того м'яса. Гуцули люблять худобу, уміло її доглядають. І навіть отаке вчуєте, бувало: "Такий сумний, якби йому корова згибла". Не дитина, не жінка, а... корова. От в якій ціні та керова. У діда Мирона було багато корів, і кожну він знав на характер.( До кожної мав підхід. А як зав'язався у селі колгосп, дідові корови пішли у голодні й холодні стайні, стали як терлиці — худі та страшні. Дідо тікав у луги, аби не видіти, як їх випускали на подвір'я; але вони трембітали з голоду — і в лугах було чути. Дідо вклякав під корчем і молився. А невдовзі помер. А ми тримали овечки. Я пасла їх і також знала, що котра може. Я була трохи більша від них, але дроб'ята мене слухали. Може, тому, що я вже у сім років багато книжок прочитала, а може, тому, що я була дідова онука і любила худобу дужче, ніж ліси, квітки і потоки, я воліла мати справу з диханею, я навіть їм читала, переповідала, а вони ставали кружка, пасли і слухали, бо нікуда від мене не йшли. І якщо у мене є душа, то маю завдячувати і дихані, що вчила жаліти безпомічного, не показувати силу і перевагу над безмовним, слабшим, а коли на таке і зривалася, то довго гризло сумління. Уже за хрущовських часів гуцула взялися відучувати від усього йому дорогого. Врізали пасовиська, насильно забирали худобу на м'ясо. Прийшли і по моїх уже лиш кількох овечок. Тато спробував не дати, але голова колгоспу Юрій Сливка (як умер, то най земля його виверже за всі людські кривди) тріпнув татом до стіни так, що киптар тріснув на плечах, і тато — мій тато, стеклий кров'ю на фронтах, але ще до старості найдужчий серед керманичів з Білої і Чорної ріки, мій гарячий тато стерпів грабівникам — і овечок викидали, як мішки, на машину. Щось обірвалося тоді в мені, я стягала аж до зашморгу свій піонерський галстук (ми саме створили маленьку першу піонерську організацію в селі), і від того мені здушило у горлі. І по сей день чую той клубок. По дві корови заборонено було тримати, а потому і одну не було чим годувати — так усе робилося. Тепер. у моєму селі повно таких, що на грошах сплять, грішми вкриваються і по грошах ходять, але горня молока купити слабому або дитині нема в кого. Ніхто не хоче тримати корову. Хоть уже влада припрошує всіляко, як може. Вибито із селянина господаря. Ніхто не бажає мати справу із сіном, гноєм. Ліпше пива вип'є замість молока. А пиво добре возять. І "Московська" не зникала з прилавка, не було такого. Моя сусідка, колись добра ґаздиня, так всмакувала то пиття, що й корови не треба. Лежить бур'янами, де там їй корова була би в голові. А з тим усім витручено з гуцула і його сутність. Бо хто він без цього усього? З цим багато пропало. Безповоротно зникло. Банно мені, жаль, але що з того... Заходив колись ґазда до стайні, милувався телям, примовляв своїй дійній корівці: "Вийшов червоний чоловік з червоного моря, напас червону Зорєну червонов пашев; здоїв червону Зорєну в червоні дійниці, процідив червоне молоко з червоної ділетки, зібрав червону сметану і сколотив червоне масло, поніс до червоного міста на червоний ярмарок продавати. Прийшли люди, купували, торгували, нічого не чули, не знали; прийшли жінки, купували, торгували, нічого не чули, не знали; прийшли жиди, пани, парубки, дівки, хлопці, дівчата; так аби за цю святушку-дарушку Зорєну уроки-чародійники аби не чули, не знали, аби щезли, пропали, як дим з кагли щезає, пропадає — ніхто не знає, де си діває, так усе зле, усе лихе щезло, пропало, моци не мало, краси не спивало і манну не уймало! Йде ся святушка-дарушка Зорєна ричючи, кричючи, зострітила святого Отця Николая, Ісуса Христа і Святу Пречисту; питають: чого ти ричеш, чого ти кричиш? — Єк би я не рикала, єк би я не кричєла, мене горести-болести, мене чародійники, мене лиходійники, мене вроки взєли, в тіло си вп'єли, мені манну уймают. Каже Отець Николай, Ісус Христос і Свята Пречиста: не ричи, не кричи, ходи за нами, озмемо тебе до золотої гори, до арданової води, обмиємо тебе від ніг до голови; така си лишиш чиста, єк Сус Христос і Свята Пречиста, Взяв те Святий Николай за праве вухо, Свята Пречиста за ліве вухо, Сус Христос йде наперед, привели тебе до золотої гори, до арданової води, обмили тє від ніг до голови; така си лишила чиста, єк Сус Христос і. Свята Пречиста! Ти водице арданище, обмиваєш гори і долини, обмиваєш коріння, каміння, обмий сю святушку-дарушку Зорєну від усєкого злого, лихого". ...Три рази господар після цих слів хухає і плює на землю, кажучи: <Не моїм духом, але Божим!" Знов тричі хухає і каже: "Від Бога вік, а від мене лік!" І три рази гасить по дев'ять вуглів, рахує при цім назустріть: "Ні дев'ять, ні вісім... ні один". Дає ш'їти корівці і кропить її. Тут нема що пояснювати. Хіба що слово "манна" потребує тлумачення: жирність, але й кількість молока. Через тоту манну скільки гнівів і сварок у наших горах! Навіть поговірка є: "Ото бійно — манну мені відбереш!" І на сьогодні мало хто дасть молока (дасть! — гуцули молоко не продають, бо корова би згибла), аби його не посолити. Бо з несоленого манну відберуть. Баба Митусиха мала дочиніння з тими чередінниками (в одних селах кажуть чародійники, в інших — чередінники) ціле життя... Але то й сусіда мали, що умів щось. І в селі було ще кілька відьмий та упирів. Визнаних, таких, що й тепер самі це не перечать. Ще живуть декотрі з них. До баби вони по-всякому влазили до стайні, до комори. Якось вночі (а ми мешкали хата в хату) здоймився крик, галас. Часи були несупокійні, тато з війни вернувся, з госпіталів блідий та виснажений, як з хреста знятий, усе начувався, що лісові прийдуть по його душу. А тут крик. Вилітає тато надвір — нема-нема довгенько, аж приходить, сміється. Каже — відьму на молоці ловили у діда Митуся. У мене з цікавості аж вилиці зціпило, вищу-пищу, як той комарик: розкажіть, розкажіть... Не тямую уже, чи вповів тато, чи прогнав спати, але все ж чула я десь тоді, як-то ловлять відьму на молоці: ніби, треба зняти мужчині кальсони, зав'язати в ногах і накрити верхом на молоці світельце-димальце. Затягнути вочкур (гумок не було ще, користувалися мотузом-вочкуром) — і готово. Тільки так, не інакше. А так ще й жаби-рапавки нападали з городів на бабину стайню. Я виділа, як баба жене її, а вона, велика та жовта, лізе на поріг — відьма! Нічого бабі не лишалося робити, як ловити влазливу рапавку, підвішувати за ногу над ватерником. Отак у баби Митусихи все, коли не прийдеш, будиться жаба над ватерником. Взагалі, до стайні чужого не пускається. А що ви думаєте, як тоти чередінники таке виробляли, що покай! Лиш погадати собі: як чередінник забагне збавити кому корову, то йде до ріки, ловить пструга, потім веде корову у хату, кладе пструга у дійницю і доїть корову на него. Пструг так нап'ється молока, що стане надутий. Чередінник вигріває грань у печі, іде до подійного стільця і каже до него: "Що ти наробив, нащо ти моїй коровці манну узєв? Коли єс манну узєв, то я тепер тебе положив, нівідки ратунку не меш мати, ніхто з тобов нічого не порадить, не злічить тебе — мусиш здихати, було манну у моєї коровки не відбирати (при чередійництві худобу називається по кличках). — Отак абис си перевернув! — перевертає столець, хапає пструга у руки і примовляє далі: — Так другій корові манну передано, як пструг си молока напив; тепер та, що відобрала мусить здихати, як убіги хочу пструга у піч кидати! Абис так трісла від моєї манни, єк цес пструг від молока і від огню трісне!" — кидає пструга у вогонь. Корова так трісне, як пструг у грані. Від сего нема ради. А скільки ловили на Йвана рано голих чередінниць, що манну збирали... Цілі процеси тривали почерез це. Таке може бути лише на Йвана. Встає чередінниця рано до схід сонця і йде гола з дійницею і полонником до багача, що має багато корів, іде до корита, що в него стікає вода з головиці, — до водопою. Збирає полонником поверхи воду і каже: "Я не воду збираю, але манну з усеї худоби, що тут п'є, не тільки з вим'я, але і з сліду". По цім бере сліду, іде царинкою, збирає полонником росу з трави і примовляє: "Я не збираю саму росу, але з маннов з усеї худоби, що ходить сим полем, з усієї землі, з усего цвіту, що є на світі; я одна така чередінниця, самостояща, на поли стою, навкруг себе махаю, на Йвана Хрестителя з усего світу манну збираю і викликаю, своїй худобі примовляю, щоби цю манну носила, по світі ходила, щоби в неї друга чередінниця не зчарувала та й не пізнала, як мене, голу, ніхто не видить, не пізнає; щоби до мене діла ніхто не мав так; єк я ходжу від рання до схід сонця, а мене ніхто не уздрів, не спізнав, так аби у мої (кличка корови) ніхто манну не відобрав; єк мене від досвіта ніхто не здибав, щоби моя коровка так тихо ходила, єк я тепер цю царинку усю ісходила і зчередувала, з неї манну зібрала, свою маржину напоїла і осим цвітом нагодувала..." Чередінниця збирає цвіт і приговорює: "Не беру сама собі, але своїй (кличка). Кілько я сходила, кілько цвіту зірвала, кілько я очима вздріла, манну з цвітом зібрала і світ зчередувала, своїй худобі дала, щоби моя худоба така була тиха, єк земля в землі, щоби така була манниста, єк у потоці вода, щоби її чередінниця не найшла, єк у земля чимхана острива сама си не зчімхала, так аби у неї манну не видобрала, єк не збере з води слізи, так аби перейшла, аби не найшла". Іде додому з цвітом і дає своїй корові той цвіт з-помежи ніг, приповідаючи так: "Я тобі даю манну і кажу, щоби-с була дужча над усю худобу, щоби-с своїм товаришкам си не вимовила, змудрувати не дала си, щоби у тебе чередінниця манну не відобрала, так, як ти манну з поли з'їла, а полу не зжувала, єк мої поли нічого си не вловит, так аби тебе нічого си не вловило, єк мою полу ніхто не може зчередувати, єк мою полу ніхто не може відняти, так аби у тебе ніхто не міг манну відобрати; єк ніхто не може мою полу урвати, так аби тебе ніхто не міг змудрувати. Я тобі даю воду пити, з сеї води меш манну носити; тяжко тобі буде ходити, недалеко тебе буду в поле гонити, три рази на день доїти, ти меш годувати мене і мого ґазду і мої діти, а я тебе буду шанувати, щоби ти легко спала, щоби-с різко рикала, щоби тебе чередінниця не пізнала, де ти ночувала, де ти стояла, щоби ти у мене довго пробувала. Щоби тебе злі очі не виділи, щоби тебе не урекли, так як мене не врекла земля, єк я гола була". Скільки попри все тут любові і навіть поваги до годувальниці — корівки! Скільки слів, примівок, таємниць і заходу коло неї. — А єк дуженькі? — вітається гуцул до гуцула при здибанні. — Єк маржинка — ци дужа? І вже потім: — Єк діточки, жінка? Це не зневага сім'ї, не відсування на задній план задля худоби, ні. Це турбота про добробут тої-таки сім'ї, часто пересягаючої за десять душ. Корівка-дві дадуть усьому раду: буде молоко, буде сир. масло, бриндза, гуслянка, сколотини, жентиця, сметана, кисляк... Коли я питаю свою сивеньку голубку-неню, чого вона така з лиця біла і з тіла ніжна, мама мені каже кожний раз чи то правду, чи в жарт: бо я у молоці купана, а ти дубилом-мальовидлом шкіру собі нищиш; ади, у тебе більше зморщок, як у мене, і лице пожовкло... Питаюся у дзеркала: від зібраного зі світу сивого магазинного молока чи від Чорнобиля у мене нема цвіту маминого?.. Але кожному своє; мені доста цего цвіту, що визбирую горами, як найделікатніші чічки, і викладаю рядочками на папері. У співака ні сардака, ні гач, ні сорочки — В скрипку йграє, все співає свої співаночки. Ой співаку-неробаку, на що си надієш? Ци на тоти співаночки, що багато вмієш? На воли си не надію, бо волів не маю. На співанки си надію, бо багато знаю. Так що й гуцульський співак, як кожний — голий-босий. Як має бути. Але я чула і виділа недавно правдивого співака, що був не геть такий. То Василь Рильчук з Перехресного. До того села ще спробуйте дібратися. Поза полонинами, під Чорногорою сховане. Я так і не була там. А Василь Іванович головує у селі здавна, каже: може, владу таки врешті віддадуть радам, то він ще погаздує. А поки що Рильчук співає, на ходу йому приходять співанки, я ще такого таланту не здибала. Може кілька годин про вас виспівувати без передиху. І все до прикладу, все правдиво. Співак — голова сільської Ради. Веселий і мудрий, як то йому вдається і то, і то робити... Здибалися ми на полонині, — що вже там Рильчук наспівався, а ми наслухалися! Худоба зачала рикати, зголодніла, аж тоді вгамувалися, розійшлися до роботи. Худоба... Вертаємо до маржинки. Через неї, товар гуцульський і полонини. Через неї повно чудес чудодійних. Мама вповідає, що в мого односельця Скакуняка було зо 30 — 40 штук товару. А Скакуняк мав добру собі поміч — того, "щезби". Ставав ґазда на порозі стайні та кликав: ходіть, корови! ходіть, бики! І всі на свої місця за шнуром ішли. Лиш дійниці підкладає, сам на скрипку грає. Доки не перестане, доти корови дояться. Аби хоть кров капнула, а не перестане доїтися жодна, поки музика не втихне... Коли мама була мала та ходила в сусідню Білоберезку за грунь до багачів Задурів — своєї "фамілії", то все боялася тої хати, де жив колись упир — такий чоловік, що всі його сокотилися. Але то ще діялося за маминого діда Гриця, люди дивувалися — агій, у него корови нема (у того чоловіка — упиря), а має молоко, продає панам масло. Присокотили, а він під каглу приставив дійницю — та: "Шкє, шкє!" І доїть терлицю, закопану під каглою, як корову. А ті корови, в котрих забрав манну, ревуть, з очей сльози котяться безперестанку, молока нема... Але є й такі люди, що несвідомо урочать другому, через що вівці та коровії не дають подостатком молока. А урочать найбільше, як похвалять маржину чи молоко, не сплюнуть наперед і не примовлять: "Нівроку, абих вам не зурочив!" На що ґазда чи гадзиня відказує: "Неврічливі". Та це не кожний робить, то давні звичаї підказують застерігатися уроків. У мому селі це робиться так. Натовкти солі (пам'ятаю ще цілицю — уторопську нашу відому світові сіль) сісти на поріг до схід сонця і хрестити сіль ножем навідлів (тилом униз), при цім заповідати: — З черленого потока вийшов черлений чоловік у черленій шєпці, у черленім сардаку, у черлених гачах, у черлених постолах, у черлених волоках, у черлених онучах, у черленім ремени, у черленій сорочці, у черленім шальку, у черлених рукавицях, у черленій крисани, з черленов сокиров, пішов у черлений ліс, нарубав черленого дерева, наколов черленого вориння, на черленій земли заклав черлену кошєру, наробив черлені стаї і загнав черлені вівці, надоїв черленого молока, пішов у черлений єрмарок, продавав черленов мірков: хто си напив — аби си розсів, а хто видів — аби осліп, а хто учув — аби оглух. Тоту сіль дається вівцям, коровам, а тогди хоть би хто напився молока від тих коров, овець і зарічливих слів не промовив, а ще й похвалив небезпечно, то байка — не пошкодить ані молокові, ані маржині. Маржина — найдорожче майно гуцульське. Та й не дивина, бо орного поля в Гуцульщині мало, і та земелька, що є, неохоче обробляється, більше толок, царинок на випаси і сінокоси. Від землеробства (бо то така, видко, пісна глеїста земля) здавен гуцулів здержував пересуд — нібито гріх землю пороти, бо там сидить арідник і радується, що чоловік, щовесни порючи грунт, приближує закованого сатану на світ. І головним заняттям гуцулів є плекання дихані і торгівля маржиною. Про свій товар дбає гуцул найбільше, задля неї жертвує власною вигодою, здоров'ям як своїм, так і своїх дітей, заховуючи на зиму добутки (приплід — ягнят, телят) у хаті помежи дітьми. Особливо високо здавна ціниться вівця: "Свєтила би си Божа овечка (а вона і на образі в руках малого Ісуса, і на престолі у церкві, випікають баранчиків з тіста на Великдень та святять), — каже гуцулка, — з овечки усе: молоко, вурда (недовготривалий сорт соленого сиру, добутий із жентиці, що лишилася після сиру, з котрого роблять бриндзу, а тому вурда пісніша і рідша — її не тримають, їдять зразу), жентиця, гуслянка (закваснене молоко), бриндза, кожух, сардак, ліжник, ще й буджениця". Так що з овечки ґазда має добрий харч — молочний і м'ясний, тепле вбрання, постеління і хатній інтер'єр (килими, верети, джерги). Діди вповідали, що гуцули давно жили досить заможно. Кожний нелінивий мав побагато худоби — вистачало для себе і на продаж. А поміж ними були дукарі, що мали свої просторі полонини, де випасали по кілька соток власних овець, а в кожного найбіднішого була своя маржина, царинка, кавалок города. Скрізь по горах орудував гуцул, там чувся вільним, як козак по степах. Описуючи життя гуцулів, польський етнограф В. Поль розповідає ("Образи з життя і з натури", т. 1. Краків, 1896): "Увійшовши у хату, виділи ми, що ґазда був маючий, ціла одна стіна була покрита дорогою зброєю, рушницями, яничарками, турецькими ножами і кинджалами, викладеними сріблом, слоновою костею і перлами; обік висіли пістолети, мисливські роги і боклаги на горівку та молоко. Усе те висіло на килимі, що покривав цілу стіну. Про багатство гуцула свідчить також скількість ліжників, порозвішуваних на жердці перед ліжком. Ліжниками, що висіли, можна би оббити кілька хат. Та проте нелегко купити ліжник, стрільбу або коня... бо як гуцул казав: "Бачите, пане, у нас люди не кохаються в грошах", і вийняв із скрині капелюх, котрий довкола був убраний перепаскою з кавалків золота! На нашу просьбу, щоби нам ґазда вистарався 18 коней, загнали його сини з близького пасовиська на подвір'є стадо із 46 коней..." Було і є золота в Карпатах! З сердечністю в повітанню, в розпитуванні про рідню, маржину в'яжется і незвичайна гостинність гуцулів: удень і вночі він радо прийме у себе прихожого. Хоч чужаків (лентюхів, сурдутовців), що "тягаються по горах та не вміють з людьми говорити", гуцул не любить, нерадо звіряється їм, все ж пригостить і такого якнайліпше, не жадаючи плати: "От дайте дитині, я сего не требую". Гостинність перейшла у повірку, що не дозволяє брати грошей за молоко, бо маржина би згибла. Гуцул з натури честолюбивий, незвичайно вразливий на зневагу і кривду, заподіяну йому; найменшу образу довго пам'ятає. За образу гонору часто-густо і тепер судяться, а скільки згарячу чиниться голівництва у моїх горах! Ще й понині. Говорячи про гуцульську худібку, не забудьмо про коня. Кінь, лиш він один, здатний крутими вузенькими плаями знести з далеких полонин берівки бриндзи і масла, просто іздця. На коні їздить у Гуцульщині кожний, бо дороги каменисті, гори стрімкі, просторони далекі. Сидячи на коні, пряде гуцулка, мама плекає дитину. Як лиш дитина вродиться, кладуть її символічно на коня, до слюбу конче їдуть на конях кнєзь і кнєгиня (молодий і молода)... Та хіба лише у цих випадках? У великій пригоді стає гуцульський кінь маловидющому або сплячому чоловікові: такого він занесе певно та безпечно додому. Пригадую, як тато садив мене на нашу могутню кобилу і вона заносила мене, маленьку, у стайню, де я скочувалася у ясла на запашне сіно і чула материнське дихання над головою моєю вірної гнідої опікунки... Не раз врятував гуцульський кінь їздця від звірака. [Недарма казали у давнину: наколи би не гуцульський кінь, то гори би стали пусткою, і А коней позабирали до колгоспу. Прийшли трактори, авта — кіньми занедбали. І вони зникли. Тай стали гори пусткою. І мій сімдесятирічний вуйко Іван носить плечима муку, сіль із села у полонину. Бо коня заборонено тримати. Глупа із глупих заборона! Дві машини можна, а коня — зась... Коли вже минуть часи народження безглуздих законів?! Та й коровам у колгоспі не скрізь добре. Як не дбає господар про тепло і корми, а лиш про свої кишені, то не одна десь ферма хором скаржиться Святого вечора... Бо давно, як ще жили велети, говорили всі звірі. І в це вірили всі, і мої діди також. Не тямую вже за що, але Бог мову у звірини відібрав. Відтоді вона говорить лиш в Різдвяну ніч з Богом про своє життя, як обходиться з нею чоловік, і Тому кожен ґазда цеї ночі добре підстелює худобу, нагодовує, аби не скаржилася. Бо за безмовну диханю гріх неспасний. * * * А починали гуцули незле. Уміли господарювати. Найменшу можливість краю використовували досконало. Уже говорили ми про походження гуцулів. Наука каже всяко і нічого певного., В різні часи переважали різні теорії. Кельтську, одну з давніх, ми вже розглядали. Не обійшлося, безумовно, у гуцульському етногенезі без кочових компонентів. Але дає про себе знати цілий пласт румуно-волоської культури в українських Карпатах. Що ж відкривають археологічні знахідки? Насамперед засвідчують, що Покуття і сама Гуцульщина вже у давні епохи мали населення і початкову культуру. Знайдено тут предмети ще з кам'яної доби. Кам'яні вироби знайдено в околицях Коломиї; у Снятині над Прутом викопано крем'яний ніж; у Микуличині — кам'яне ядро. Ніж, гачок до вудки, плоску сокиру з епохи бронзи виявлено у Слободі Рунгурській Мідну сокиру знайдено також між Косовим і Химчином. Значне число пам'яток римських часів видала прикарпатська земля: у Снятині, Текучій, в околиці Коломиї знайдено римські монети. Ці гроші виорюють по горах і досі. Відомо, що із часів Траяна границі Римської держави сягали аж під Карпати, тоді римські купці заходили і в Гуцульщину, припускають, що у наших горах були римські копальні. Сама назва "гуцул" також невияснена за походженням. Одні історики пробували притулити їй кочову ознаку — гуцули-кучули. Це від "кучуватися" — переходити з місця на місце, отже кочові. Може, тут не обов'язковий кочовий елемент, а йдеться про тих же кельтів, рутенів — перемандрівників... Ще кажуть, ніби кінь гуцул турецького походження, що, може, назва гірського коня перейшла на населення. Бо ще 1793 року не згадується назва "гуцул". Не здибав її професор Гакет, що об'їздив за дорученням австрійського уряду наші гори; їх мешканців учений називає "правдивими покутянами", "гірськими русинами". А "гуцула" не чути... Дослідник цього краю доктор Іван Крип'якевич подає здогадку, що назва гуцул швидше всього є "румунська", постала із гоц — розбишака і скінчення — - ул; так, певно, волохи звали карпатських опришків, з часом і інші сусіди почали звати верховинців з-під Чорногори гуцулами. Расово гуцули, як виказали поміри покійного професора Вовка, се чистий етнічний тип, — чужі домішки дуже невеликі. Гуцули рішучо належать не до чужих східних народів (узи, печеніги), як думали давні дослідники, але до українського племени" (др. Іван Крип'якевич. З історії Гуцульщини. Львів, 1929 г.). Симпатична думка. Але згадую собі ще й те, що розумний, смисловий, кмітливий по-гуцульськи здавен "укий"; отже, "розумні", відповідно — "укі", а чому б, скажімо, тим же повільним, флегматичним волохам, що посіли гори, не назвати смислових автохтонів на свій манер із волоським закінченням "ул" та деякими змінами вимови на волоський манер; перед "у" гортанний придих "г", замість нашого "к" посередині, цокаючи, коротке "к", ближче до "ц". Ми ж також міняємо звук: "укий", але "учитися", "учтивий", "уцтивий", нарешті — "неук", "неуцтво". З таким волоським обарвленням "смисливець", "розумак" не без ноток симпатії звучить "гуцул". Сама не люблю лінгвістичних мудрацій, коли слова перевертаються, як кому забагнеться, але чому б не поміркувати, коли є до того хоч якийсь привід. Це ж не твердження, а таке собі довільне припущення. Та й чому б не придивитися і до мови, такої давньої і колоритної? Може, і там є ключі до розгадки. Самі гуцули називають себе "ерстнєни", "крестєни", "руснаки", "руські люди". "Учтивий" по-гуцульськи — "рахманний" (згадаймо тюркське "рахмат" — "дякую"), "рабівник" — "гулавий", .деколи "опришок", "інтриган" — "фаріон" (?), "чужий" — "зайдей", "зайшлий пан" - "лентюх", "шарапатка", "шваб"; жінка, що гуляє з парубками — - "подала", а відповідно парубок — "джус". Той. хто грає на губі, як у гармонію — "джуфо". А та ж їдальна жаба, котру в. горах щось не чути, аби хто коли вживав у їду. А назви флори і фауни? А топоніми і гідроніми? Мало що хто знає, та якось і знати не хоче. Чому то так? Воно ж наше рідне. За то все кров'ю просякнуті гори, сполокані потоки, збарвлені ріки. Нашою кров'ю. Давно і за нашої пам'яті. Тож будьмо укими, гей, гуцули! Трембіта, дримба, трясунки на кресани, то файно, але не за це ми укими названі. Щось і під крисанями, закосиченими павами, оперезаними золотими опасками, мусіло бути, дорожче від золота. Неукий народ не вижив би в такім кам'янистім суворім безземельнім краю, кудась би поруте нів на ліпше, не витримав, не викохав би свого етносу, порозсівав би та повимінював. А в нас усе виховалося. Як у добрих газдів. Ламав собі голову над Гуцульщиною не один вчений. З 1739-го по 1815 роки вивчав нашу природу, етнографію, історію професор Львівського університету природознавець, згадуваний уже Бальтазар Гакет. Усе життя! З юних літ і до смерті. Десь, певно, є його праці, видані в Нюрнберзі. Але моєму поколінню то ще не доступне. Ми ще не заслуговуємо, не доросли того знати... У 20 — 30-х роках XVIII століття оглянули цей край і описали польські публіцисти К. Мілєвський і К. Вуйціцький. Через сто літ це зробив досконало галицький просвітитель — вчений і письменник Іван Вагилевич. У 1835 — 1839 роках Гуцульщину досліджував його сподвижник Яків Головацький. Не такі вже ми бідні, як відторгнуті, відтручені в глухий кут від світла! Мали ж і свого історика-літописця наприкінці XVIII — до половини XIX століття. Це Петро Іванович Ступницький, народжений 1797 року таки в гуцульському, споконвіків солеварному селі, що було за то й містом - — Уторопах, звідки родом наш сучасник, мій Друг, чесної руки і чистого сумління поет, багатостраждальний Тарас Мельничук, Невичерпними залежнями солі та навіть лиш цими двома іменами мало би бути уславлене це найдавніше гуцульське село. Сіль, літописець і поет. Це для одного поселення немало. Все життя літописець Ступницький провів у сусідньому селі Брустурах, де в 1886 році помер. У фондах колишнього Державного музею народного мистецтва Гуцульщини була його мемуарна книга про перебування, козацтва на Буковині в 1771 році. Писана 1825 року, Друга — "Пам'ятник, списаний ієреєм Петром Ступницьким, парохом в Брустурах", — де в хронологічному порядку наведені дуже цінні історичні відомості про найважливіші події на Гуцульщині, в Галичині з 1671-го по 1849 рік. Повинна зберігатися у Коломийському краєзнавчому музеї. А подвижницька праця видатного українського етнографа, фольклориста Володимира Гнатюка (лише 9 тисяч записаних ним гуцульських коломийок!), томи історико-етнографічних досліджень, виданих і залежаних у темницях!.. Майже кожне літо (1898 — 1915) він проводив у Криворівні, де вивчав гуцульську духовну і матеріальну культуру. І вивчав, і дбав про їх розвиток. З усіх цих джерел випливає, що назва "гуцул" на письмі з'явилася в 1816 році. Чому? А най уже скажуть нам молодші, укіші. Були ще й інші дослідники. Учитель Лука Гарматій (1866 — 1924) — про нього хочу розказати осібно, бо це приятель мого діда Микити Влада, через нього я й взялася за оцю нежіночу тяжку працю. Знавець гуцульського побуту, звичаїв, фольклору, розтіцький священик, свояк Юрія Федьковича Олекса Волянський .(1862 — 1947), що допоміг Володимирові Шухевичеві матеріалами про народні промисли. Голівський учитель, етнограф, освітянин Петро Дудєк (1882 — 1958) записав багато пісень, казок, колядок, народних звичаїв. Ще один посібник В. Шухевича — фольклорист, культурно-освітній діяч Дмитро Єндик (1869 — 1952) учитель із сусіднього з Розтоками села Тюдева. Він збирав фольклорно-етнографічні матеріали, а його дружина — відомості про народну медицину та гуцульські вірування. Цей список можна би продовжити. Але справа не в цім. Погляньмо, скільки Гуцульщина мала одержимих дослідників (з-поміж них і нетитулований наш сучасник — відомий краєзнавець Петро Арсенич), а де всі їхні праці? Чи хоч одна гідно видана за радянського часу? Кожному знайшлася якась гана, ярлик, тільки б не пустити між люди їх історію. Така доля нашого українознавства. Скинемо все на часи застою. Але і в час гласності не дуже квапимося випускати книги на волю, най би ще там полежала який рік, як уже пролежала вік... Прикро щоразу відкривати уже відкрите і заховане як навмисно. Кому би не хотілося знати про княжі часи у наших горах. Бо в селах над Черемошем з люстрації королівщин (опису державних земель) з 1565 — 1566 та 1570 років подибуємо прізвища: Хомчич, Хведич, Ковалик, Гримак, Босак, Братан, Тапчин, Власин, Теченя, Юрченя, Думка, Медвідь, Обух, Боклаг, Смук, Головка. Всі прізвища в реєстрі чотириста літ назад українські. Дивно, що нема прізвищ на -як, -юк (Ганцяк, Гарасим'юк), що найпоширеніші тепер серед гуцулів. У деяких, поданих у люстрації, прізвищах відчувається чуже походження, але різко виражена етнографічна приналежність — Угрин, Волошин. Це зауважує і доктор Крип'якевич. У цих селах цілком відсутні на тоді польські, єврейські, німецькі прізвища. Вони згадуються поодиноко лише у двох містах над Прутом — Снятині та Коломиї. І це пояснюється тим, що євреї починали брати у свої руки оренди мит, млинів і коршем, але це був тільки початок. А головним заняттям населення було скотарство. "Там за Коломиєю, — доносять нам урядові записи 1565 p. — є досить лісів і пустинь, в яких люде з ріжних сіл пасуть вівці і свині цілий рік, особливо як зродиться жир (букове жирне насіння. — М. В.) на буковині; роблять там собі кошари, себто обори(!), на помешкання. А звичайно там пасуть вівчарі з таких сіл: з Ланчина, Печеніжина, Ключева, Сапоровського (Шепарівець?), Лючої, Березова і з інших шляхетських сіл". В іншому записі: "У тім Снятинськім старостві є великі ліси до границі волоської й угорської, де з гір течуть ріки Черемош з іншими великими ріками. В тих лісах є дуже багато буковини, ялини й іншого дерева, на котрому буває омела; як на буковині зародить жир, заганяють із посторонніх сіл шляхетських і староства свині на пасовисько і роблять там собі пастухи кошари для худоби й там проживають; з того буває велика користь". Податкові описи 1515 року подають відомості про кількість овець у різних селах, що свідчить вже на тоді розвиток вівчарства: у Березові-Горішнім — 100, у Березові-Долішнім — 250, у Лючі — 200, в Делятині — 150, у Микуличині — 200, у Печеніжині — 200, у Уторопах — 100, у Пістині — 200. Небагато? Але ж і села ці молоді, з невеликим числом родин — від 10 до 50. "Там, за Коломиєю, в роках 1420 — 1460 одна по одній виринають оселі — чи справді нові, чи вперше письмово згадані? — Печеніжинці, Ключів, котрими спершу володіють галицький делян Іван Коля, а згодом українські шляхтичі Олекса та Василь. Над рікою Рибницею згадуються Рознів (Рожнів) і Рудники. Це в куті між Прутом і Черемошем — звідси Кути, Покуття. Село Кути також записано над Черемошем, коло нього Рибно — на них мали привілеї ще від Ягайла сини Жиінмонта Бєняги та Індрих. Але десь поміж цими селами значиться село Здвижин чи Звижин, якого тепер нема. Може, то нинішня Слобідка? Вона на тім місці. Далі під горами є Косово (Косів). Поскільки це вже давно знаний центр гуцульського народного мистецтва, варто на Косові зупинитися докладніше. Спершу це було село, а в 1579 році уже записано два священики у Косові — один в селі, другий у місті. І в наші часи є село Старий Косів коло райцентру Косів. Село Косів спочатку належало до державних земель (королівщини), а 1424 року відомий з історії князь Свидригайло, що дістав від брата — короля Ягайла частину Галичини, подарував Косів волохові Максимові або Владові Драгосиновичеві. У Косові є монастир (і тепер є Монастирище), при границях потоки Воловець і Ходосів, гора Стіжки, Дубина (славна дотепер косівська Дубина!), пасіка, обочини гір — видно, як широко розлягався Косів. У 1472 році тут була уже соляна копальня. На початку XVI століття Косів переходить до рук шляхтичів Марка та Максима Шумлянських. Десь близько 1570 року постає Косів-місто Початок дав йому снятинський староста Тенчинський, який "посадив містечко" (гарно сказано, як про дерево), що мало зватися Риків. З доброї волі старости у місті побудувалися 60 господарів. Але місту не пощастило — упалося в погані руки пана Язловецького, який казав своїм слугам "розметати" містечко. Згодом Косів було відновлено. І добру славу рознесли про нього коломийці не лише галицькі, а й київські, лівобережні — по всій Україні. Можна здогадуватися, що людські осідки опанували наперед родюче пониззя Прута, а звідти посувалися поволі долинами Бистриці, Прута і Черемошу у глиб гір. Гори вабили багатством жиру у букових лісах. Ще за моєї дитячої пам'яті школярі збирали восени смачні зерна букоЕого,жиру, там же, в лісі, ми його лущили і поїдали. Жир давав ситість повоєнним зголодженим дітям, але від нього сильно боліла чомусь голова... Притягували також багатства незайманих полонин. Сама назва підчорногірської полонини Дземброня — може, найдавніша серед топонімів — десь із тих ще часів, коли у нашій мові були сонорні звуки і казали "дзембр" замість "зубр". Збереглися свідки давніх укріплень: Город під Косовим, Городище за Брус-турами, Городище коло Іспаса, Городище поблизу Тюдева. Від монголо-татар чи ще раніше зведені? Є ж і Татарський потік, або Кривавий потік, що не доходячи Сокільської скали. Кажуть, що ординці заповнили своїми трупами той звир і не вода, а кров чуріла потоком у Черемош, але далі в гори так і не пробралися. Але то було пізніше, а ми говоримо про княжі часи. Шкода, що українські історики мало про Гуцульщину згадують. Навіть Микола Костомаров, описуючи князювання Данила Галицького, не переступив "туди за Коломию". По занепаді Галицької держави (1340 рік) Гуцульщина і Покуття по самий Прут перейшли швидше всього до молдавського воєводства. Аж через півстоліття — до Польщі. Бо ж серед осель Гуцульщини особливу увагу привертають села з чужими назвами, та хіба тільки села. Скажемо ширше — топоніми; Брустури, Акришори, Смугарево, Рипа, Грегіт, Грона, Кичера, Горган, Копилаш, Кукул, Ладескул. Магура, Прокурава (рідне село поета Василя Герасим'юка), Ротукдул, Шешори, Шипіт і багато інших. В багатьох назвах явно волоський присмак: акрішор — кваснуватий; брустуре — підбіл; копілет — парость; кук — зозуля, кукул — самець зозулі; гарган — горб; кічіра — іней, мороз тощо. Все це безсумнівні свідоцтва колишньої румунської колонізації. Румуни, або волохи, як їх називали, напливали в гори, як туман, кочуючи з чередами овець. Вони займали полонини. Власники цих полонин були ще безпорадними на необжитих висотних обширах, і охоче дозволяли волохам загосподарити свої землі, пускаючи на полонини цих досвідчених пастухів, знаменитих скотарів. Волохи вибирали собі місце і лише сплачували власникам полонин податок бриндзою, вовною, шкурами, баранами чи вівцями. Багато всього волоського — від горіхів до убрання і танців — прижилося назавше в цих краях. Волоська колонізація почалася, очевидно, під кінець княжих часів, коли волохи взялися займати північні схили Карпат (і тепер часто кажуть у нас на Буковину — Волощина, волоський бік). Але першим по імені з волоських колоністів відомий згадуваний Влад Драгасинович з 1424 року — можливо, якийсь мій далекий родич ("влад" — по-волоськи "господар, власник"; був господар Молдавії також Влад). Цей волох Влад, окрім Косова, володів ще і полянами Березова та далекого гірського Жаб'я (серця Гуцульщини, тепер селища Верховина). Отже, Жаб'є уперше згадується тільки як поляна в 1424 році. Близько 1500 року (дехто вважає, що значно раніше) згадуються Довгополе, Вижниця і мої Розтоки (давно писали "Ростоки" і вважалося від "росточене" по горах на кільканадцять кілометрів село чи від ростеклих Черемошу і теплиці-головиці довкруг села — перед м'яким "т" дзвінкий звук не вживали). В податкових описах 1515 року значаться села Стопчатів (що дало нам славного поета і іромадського діяча Дмитра Павличка), Уторопи, Пістинь, Микуличин. В 1565 році з'являється урочище Тюдій, ще не село. Французький інженер Боплан уперше докладно подає топографію України близько 1650 року і заносить на свою карту гуцульські села Зелене, Микуличин, Березів, Космач, Тюдів, Ростоки, Устєріки, Довгополе, багато підгірських осель. Якщо про годівлю свиней (тим же буковим жиром) є відомості тільки з-над Черемошу, то бджільництво було розповсюджене як на Покутті, так і в горах. У Рожнові записано 360 пнів, у Кутах — 210, Здвижині — 130. Хліборобство не дуже захоплювало моїх предків. У гірських селах сіяли хіба що овес, бо ним платили і данину. У Рожнові (де більше рівного поля) були вже горох, просо, навіть жито і пшениця. А під Снятниим і Коломиєю, ще ячмінь та гречка. І жодної згадки про кукурудзу - такий потім невід'ємний, ба головний хлібний продукт гуцулів. Ця "королева полів" тільки що перейшла з Америки до Європи, її ще не всмакували, а до Карпат ще просто не дійшла. Згадуються перші млини, зв'язане з вівчарством ткацтво. А поскільки ткали ліжники, то їх і валяли у водних млинах: 1471 року — у Княжім, 1515 року і в Делятині, пізніше — у Рожнові, уже при мені у Яворові, Соколівці. ...Так мені закортіло, сама не знаю чого, на цім місці передати вам один цікавий лист. Мoжe, сухе письмо статистичне приїлося і душу потягло на обпигри, на волю. А може, і доречно тут відкрити лист, подарований мені сего літа щедрою рукою голівського учителя — збирача народних перлин Михайла Івановича Савчука. Це письмо Олександра Олеся з Криворівні до дружини, датоване 1912 роком: "Сьогодні я пережив буквально сон. В Криворівні був Храм. З усіх околиць, з найвищих гір зійшлися люди на свято. Заголосили, залебеділи сліпці й каліки, заграли сопілки, зашумів народ і заглушив Черемош. Гуцулки ходять і пишаються своїм дорогоцінним вбранням. Горді гуцули в орлячих і страусових пір'ях залицяються до дівчат. Я стояв, дивився і не міг надивитися на сей прекрасний народ, що не зазнав панщини (підкреслення моє. — М. В.), що зберіг вільну душу, мову і старосвітські звичаї, повні краси... Скільки цікавих людей я пізнав... Коцюбинський, В. Гнатюк з родиною, Крушельницький (директор гімназії і драматург). Цими днями їду на дарабі аж до Віжниці верст з 10. Зо мною їде Коцюбинський. Забава цілком безпечна і надзвичайно цікава". В дідовій хаті я бачила збляклу фотографію: на дарабі, окрім замашних керманичів у широких ременях, була купка якихось людей у білих капелюшках; убрані були не по-нашому. Хто то та хто — марно допитувалася я в бабки. "Ет, літніки", — відмахнулася бабка непоштиво щодо тих чужих людей. Бо везти дарабу крутосхилами гірської ріки — не така вже "забава цілком безпечна". Що-що, а смертоносних загат вже я, дочка і внучка керманичів, на виділася з колиски. А скільки топилося, послизнувшися з талби? А каліцтва — нога потрапила межи дерево... Тому цікаві гості, що упросилися на дарабу, сприймалися іронічно: тут скрутно, а їм дурішки... Як нині бачу збляклу фотографію, Якби то знатті, приберегти її: може, там під котримсь капелюшком упізналося б тепер обличчя тих двох великих синів України, що вона ними ще й не мала коли натішитися — все не ті часи були... Один назбирає поетичний букет з гірських чічок "На зелених горах'/, другий видивиться гуцульську душу і закарбує у "Тінях забутих предків". Дибаю їх слідами... Але до чого все-таки навела я лист Олександра Олеся. Згадала; щоби підкреслити, що панщини Гуцульщина таки не зазнала! От ш,о хотілося і треба сказати. На маленьких кавальчиках орної землі, розкиданої по гірських селах, що можна було насіяти? Що з тих селян взяти панамі Щоправда, архіви зберегли хроніки королівщин, де докладно означені селянські обов'язки і ще раз потверджено, що в наші гори не зайшла ще тоді панщина (майже 500 років тому). Селяни не виконували ніяких примусових робіт на ланах, а тільки платили податок в натурі або грішми, а най більше довозили дрова до староства. Так у Кутах, Здвижині і Рибні (тільки рівнинних селах межи горами) платили щорічно по 3 куниці, 8 чверток вівса, 2 сири, 2 курки. Вівчарі давали від череди одного барана, гуню або ліжник, сир і попругу. Від бджіл давали десятину, від свиней — - двадцятину, від волів раз у сім (пізніше в п'ять) років десятину; від кожної хати плачено подимне — 2 гроші; ціла громада давала ялівку, фаску масла, по курці з хати. Кожен господар мав довезти до двора у Снятині по два дерева і матеріалу на посуд. Були ще й такі незвичайні податки: як чоловік прийде з Волощини або з іншої сторони і хоче замешкати в якому селі, платить лисицю або 1 злотий — це зветься лисичне; як хто відходить — дає 2 злоті "виходного". Як дівка йде заміж у своїм селі, дає поєм-шини або поклонного до замку 6 грошей, а урядникові . — рушник: а вже як іде до чужого села, то платить 2 злоті; як до волоської землі — платить ще дорожче, той уже, хто бере її, — злотих 3 грошей 6, це зветься "розпуст". Ось такий запис із хронік: "В тім краю Русь своєвільна з якої-небудь причини не хоче мешкати з жінкою, або також жінка з чоловіком, — той, хто дає причину д.о того, платить 3 злоті". Видно, розлучалися і тоді. Правда, рідко. То було гріхом. Ще в Біблії сказано, що той, хто відпускає скою жону, всі її гріхи (гріхопадіння) бере на себе. Так ідо в біблійські часи не обходилось також без розпаду сім'ї... Але вертаємося до гуцульського господарства. Навіть щорічні народні календарі стверджують, що "гірські газдіуства ни є добрі для саження городини і сієння сюбини. Уни тимунь ни є добрі для різного газдіуства, що тут тєжка і камениста земня, великі слоти, стрімкі обочі і заостре та застудене підсонє". Смачна мова, чи не правда?.. "І хоть гірська земня й підсонє не є досідні на рілю, то однако тут дуже добре можна упраулєти царинки, пасовиска і полонини. Досліди, переведені у західних Карпатах, виказуют, що усі грунта положені понад 500 м над поземом моря, ни надаютци під збіжє, але за то царинки, пасовиска і полонини можут дати дуже добрий дохід. Нима на світі бідних країу, лиш є бідні люде, а то тоти що ни знают ходити і управєти єк си належит свої земні. Та й ни знают, єк то так повести своє газдіуство, аби си уно оплачювало і було жерелом приходу й богацтва. Гірска та камениста Швеція, Норвегія дают нам єкнайліпший примір. Швайцарский верховинец виковау свий маєток на ледах і скалах, а шведский селянин на студених земнях та каменистих дійшоу до такої культури, що ни поустидаєтци навіть найурожайнішої землі". Цей календар, люблений в кожній хаті, не обійшовся, як і всі решта, без руки гуцульського просвітителя — посла до сойму, головчанина Петра Шекеряка-Доникового, тою самого, що приятелював з Гнатом Хоткевичем, був одним з найталановитіших акторів Народного театру, мудрим і шанованим господарем, лікарем, порадником на всі гори — - взірцем краю. Він укладав добрі календарі на щорік запашною, як смеречина, соковитою говіркою. Так розмовляли і тепер говорять люди, що спервовіку замешкали навколо Жаб'я, того самого, що його поляною дістав від Свидригайла 1424 року волох Влад Драгасинович; того самого Жаб'я, що по сей день вважається гуцульською столицею, хоч перейменували його в 50-х роках бездумно-пусто на Верховину... Верховина — то все, а Жаб'є — серце її. Тут і відбувся перший Всесвітній фестиваль гуцульського фольклору 1991 p. Що ж вселяв у душі землякам Шекеряк? А то, що треба вірити, що ми із наших гірських маєтків при завзятій праці та відповідних знаннях "потрафимо замінити наші чаріуні Карпати у Швейцарію і то ни з помічю других людий через ріжні підмоги та сумніуні дарунки, але таки почерез нашу власну працу". "Від віку горєне займалися випасом рогової маржини і овец та прєтансм бриндзи і лісовоу роботоу, А коли уже сама природа показала нам такі способи будованя, то ми мусимо їх си держєти і їх розвивати та уліпшувати. Підставоу плеканя маржини у горах є царянки, пасовиска та й полонини. Сама природа нам помогаст, бо пашя і гірське сіно є такі добрі, що свойоу вартостеу перевишшуют пашу і сіно на низинах. Добра пашя уліті та добре сіно узимі найтолоуніша годіуля маржини і овец. У горах не будемо рудувата маржину соломоу, бураками, отрубами, морквоу — це лишім газ-дам на долах, а ми будемо дбати у себе у горах про добру пашу і добре сіно". Далі йдеться про те, що. окрім годівлі, треба дбати і про добру расу та розвиток молочності. "Наш гуцул добре знаєтци на випасі маржини і овец, та й до того має охіть, і коли ще й показати єму, єк то си має робити, то, певно, ишє заветит швайцарціу ци шведіу, бо потрафит повести своє газдіуство не гір-ще від них. Наразі однако мусимо си придивити і єк газдуют у Швайцарії і єк зачінают уже ґаздувати у Західних Карпатах, аби їх примір і досвід послужиу і нам у праці". Це зверталося на початку нашого століття. Маємо уже кінець його а чи пішла наука на користь?.. Йдемо далі за радником: "Приступаючи до поліпшення гірського газдіуства, мусимо всамперед упорєдкувати право власности (підкреслення моє. — М. В.), сервітувати, бо це у горах ни є упорєдковане і тиму приносит у газдіу стві дуже багато клопоту". Ой приносить! "Далі мусимо собі установити та визначити, шо має бути на ліс, шо на царинки (сінокоси. — М. В.), а шо на пасовиська. Ліс с дуже важноу річьоу у гірськім газдіустві, і тимунь мусимо єго шєнувати, дозерати і відгороджувати від пасовиск та царинок. Прауду кажучи, у сгарім лісі (понад 15 літ) можемо пасти маржину, але мусит бути виразно 3d значено, де має бути зауше ліс, а де пасовиско. І цілком инак треба ґаздувати у лісі, єк на царинках ци полонинах або взагалі на пасовисках. Щодо права власності!, то у горах розружнюємо грунта, єкі є приватним добром одиниц або спіувлас-ностеу кількох ци кільканацітьох ґазд, і через них спіуно уживаних, а також пасовиска, царинки, полонини громадські й держауні, "камаральні". Газдіускі обставини і приписи є для усіх однакі. І тимунь тото, шо буду писати, будет си відносити до усіх грунтіу ци то приватних, ци спіуних, ци громадских, ци то держауних. Спіуні газдіуства ни треба николи ділити на дрібні, між поодиноких газдіу, але можна на них завести узирцеву спіуну газдіуку, упорєдковану держауними статутами та приписами. Це відноситци і до держауних грунтіу та громадских царинок, полонин і пасовиск. У Швайцарії шє до сегодне задержєли си спіуні газдіуства, а узірцево ведені приносєт великі доходи, та й багато причгнили си до піднесеня годіулі маржини та й бриндзарства. Громада мусит займити си громадскими пасовисками, для загального добра ухвалити статут, приписи пастирскі, завести узірцеве газдіуство, вибрати пастирский зарєд, пастирских опікунів. Установити висоту оплат за випас, та й постаратися, шоби на тих пасовислах ни паслоси ані забагато, ані замало маржини, а лиш -акурат тілько, кілько си там годно добре випасти. Гуртові — спіуні пасовиска для дрібних газдіу мают велику вартість і у їх інтересі лежит, аби спіуних — гуртових пасовиск ни ділити, але їх узірцево, на статутах і приписах загаздовувати". Не буду цитувати далі "Гуцульський календар". Але прошу вірити, що всі поради практично значимі. І якби їх дотримувалися, то, може, гори не облисіли би дорешти, а в сільских магазинах не облисіли би від продуктів полиці. І ми би через стільки літ! — не заздрили шведам та швейцарцям, маючи такі обшири і таких людей. Бо колись старий гуцул казав, що як коні добрі і сани незгірші, а зле заїхали, то винен той, хто закерував не в ту дорогу. * * * Ой співаку-неробаку, Із руба сорочка, Від неділі до неділі Нова співаночка! Ой співаку-неробаку, На що си надієш? Ци на тоти співаночки, Що багато вмієш? На воли си ни надію, Бо волів не маю. На співанки си надію, Бо багато знаю. Співаночки мої любі, Де я вас подію? Ой піду я в полонинку — На швару посію. А. як будут вівчарики Білі вівці пасти, Будуть мої співаночки За крисаню класти. Мама. В полонині двері на колу — то такі завіси полонинські, а кіл той у задовбаних ямках внизу і вгорі в дереві. Ватаг доти рипає дверми, аж іскра викрешеться і з того живу ватру накладе. Так зачинається полонинське літування... Вуйко Николай. Так не раз дивлюси — у Чорногорі здоймається хмарка над тим Поганим озером, вбіги робиться більша, більша — гримне, зблискає, пожене на Скупову, там згримить, понесеться на Жаб'є або ще далі, зіб'є там град-туча і вернеться назад, повисит над Чорногоров і зникне в озері, з котрого явилося. То таке озеро, що снігу туда як нападе — тримається, аж він почорніє, і так до нової зими; там град піхають грішні душі... Мама. А як мраки сядуть — нічого не видко, бувало. Негура така впаде, що якби ватаг не трембітав від стаї, то не знати би, куда і коли вівці гнати доїти вполудне. Вівчар, правда, знає, коли вполудне, видить по овечім оці — зрічок в обід в оці у вівці пропадає, а з обіду робиться знов. Подивиться пастух овечці в око і знає, коли гнати обідати... Вуйко Николай. Раз чую — бісиця співає. На Луковицях-таки, на нашій полонині. Пішов туда, а там слід босої дитини. А Базиланів Штефан із Стебнів пішов у полонину літувати, а в селі мав любаску. Сниться вона йому одної ночі, другої, ей — щоночі. Нікому не вповідав. Вона його вкаснуласи, приходила і спала коло него. Наказала, аби не смів їсти м'ясо, лиш горох, біб. А він не слухав. То вона його впхнула у ватру — руку по лікоть спекла. А він був файний чоловік. А так став каліка на руку. (У вуйка Николая нема кисті правої руки, в полонині втратив — підірвався на гранаті повоєнній ще хлопцем). Уже калікою оженився таки на тій, що снилася йому. Казав, що і не чув, як згоріла рука. Бо то була тота лісна. Треба хоть би корові, коневі, будь-кому сон розказати, то бісиця не ймеси... Мама. А Федірко Дзюбак з Перехресного що погостив... Був сам у полонині. А він обізвався, думав, що хтось із села іде. А то ближче запищєло, він зрозумів, що то біда, та побіг у застайку, наклав ватру, тримав, аби не загасла до рання, з сокиров у руках казав "отченаші", а вона бігала довкола, піворила. В полонині як закличе раз — не обзивайси, як другий раз — не обзивайси, а вже на третий обізвиси. Ми, бувало, пугикаємо у кулак, як у трембіту пугикаємо, а на ім'я не можна кликати. Один пугикає, як у трембіту: "А-а-у-гу-гу-гугу", а той із долини ци із гори так само обзиваєси. Вуйко Николай. Тепер нема що боятися. Тепер у селі ходять такі, як бісиці: волосся розпустить, спідниці майже нема, очі обмалює — вночі можна настрахатися... Мама. То, може, й вигадували. За бісиць, за лісового чоловіка. Ніби наша неня його виділа, позаяк виділа... То обіднілий багач Безуза продав моєму дєдеві полонину, а відтак загризся і завісився. А неня наша ночувала з малим хлопцем і чує, — а то якби двері утворилися, а то таке болото сплило у стаї, бо плова била, чує, а то — чалап-чалап, мукає, бинчит і лапає неню, мацає лабами. Неня хотіла перехреститися — не пускає руку, а його помацати пускає. Неня якось уже вщипнула малого: "Михайлику, йди пидклади ватерку, гет вигасла..." Хлопець звівкав заспаний, не хотячи мусів уставати, підклав ватру — і мара десь пропала. Але казала неня, що то була широка твар (лице), великий капелюх. Таке намацала. Неня відтак устала, засвітила лушницю, май ліпше підклала ватру, до раня не спала — бояласи. А то таки міг той Безуза прийти на свою дідівщину, продану дєдеві... У полонині все могло бути. Бо така вже вона спервовіку, оспівана, обросла найдивовижнішими чутками і понині найвища висина гуцульського буття — полонина. Вона мусила бути і мусить нам тривати, бо споконвіку землеробство було другорядним у господарстві Гуцульщини. Гірська територія краю, піскові, подекуди болотисті, глеїсті грунти, передчасна зима з ранніми снігами, які довго не згибають навесні, не давали можливості гуцулам освоювати орні землі. Часті напливи бистрих гірських вод зносили бідні грунти. В описі грунтів с.Зеленої в 1878 році значиться: "Того села грунти є бідні, а тому на толоку тих грунтів не випускають. Але Їх положення є серед великих гір. Спадаючи з гір, вода сполокує землю. Насіння з тієї причини висівають на 1 морг 2 корці вівса". Якщо в більш родючих низинних Старих Кутах за описами "були городи в основному біля хат" — на них висівали ярину, деколи — овес або кукурудзу — на 1 морг 6 горщиків кукурудзи", — то в гірських Головах ось яка картина: "То село в гористім місці положене майже під самими полонинами, де немає жодної возової дороги, крім кінно-верхової. Огороди разом змішані з сіножаттям, в одному загородженні, між якими будинки по горах розположені". У багатьох архівних документах є ствердження про відсутність у гірських карпатських селах орної землі, а отже, і розвитку землеробства, яке переважно зводилося до вирощування городини. Ось в Космачі з актів 1788 року: "Осілість того села в більшій частині розташована на великих горах, в меншій мірі складають огороди, одні на височині, другі на низині... жодних орних піль то село не має". А Горішній Ясенів з описових актів 1811 року: "Село Ясенів лежить в гірській околиці. Є лише кілька підданих, які потрохи збіжжя засівають, єдино тільки утриманням худоби і овець займаються, на всіх грунтах збирають сіно, а тому не є грунтові піддані". Видно, що в гірських умовах Гуцульщини землеробства фактично не було. Уже дослідники наших часів краєзнавці Петро Арсенич, Володимир Грабовецький, Микола Герасименко роблять висновки, що в гірських карпатських районах землеробство було відсутнє і майже єдину галузь господарської діяльності тут становило тваринництво, яке здавна мало промислово-торговий напрям. Деякі австрійські дослідники висловлювали думку, що гірське населення Карпат — це особливий вид пастухів: весною вони купують худобу, літом випасають, а восени продають... Може, щось подібне колись за волохів було, але з часом полонинами оволодівали багатші, а бідніша маса служила вівчарями, бовгарями на цих полонинах. Пішли вівці в полонинку, самі біленькії, А за ними вівчєрики самі молодії. Пішли вівці в полонинку, а єгнєта бліют, Та що наші вівчєрики в полонинці діют? А чому ви, вівчєрики, та не співаєте? Де ви свої співаночки та подіваєте? Ой ми свої співаночки подінем, подінем, В полонинці з овечками на шварах посієм. Ой посієм співаночки довгими шварами, Будемо си умивати дрібними сльозами. В полонинці на кедринці голуби сідают, Ми гаразду не зазнали, літа си мине ют. Ми гаразду не зазнали, та й знати не будем, А по чому свої літа пізнавати будем? На світі си не нажили, красно не входили, Лиш по тому пізнавати, що сме нагрішили. Інтенсивно розвивається полонинське життя гуцулів, викликане бурхливим розвитком тваринництва, зокрема вівчарівства. Про наявність багатьох полонин у гірських місцях краю, випас худоби, збагачення окремих господарів завдяки просторим пасовищам розповідають тогочасні документи, зокрема (як наводить приклади В. Грабовецький) Йосифіканська і Францисканські метрики, за даними С. Витвицького, у 50-х роках XIX століття налічувалося 78 полонин. З них 61 припадає на Галицьку Гуцульщину, 3 — на Буковинську і Закарпатську. Але це ще не весь перелік полонин. При описі грунтів с. Жаб'я в 1786 році згадано ще 18 полонин, які були власністю багатих гуцулів Жаб'я, Косова, Яворова, Ясенова, Криворівні. За грубими підрахунками краєзнавців, у першій половині XIX століття на Гуцульщині було понад 100 полонин. Полонини різнилися між собою розмірами, якістю трав, зручністю розташування. Власники часто здавали полонини в оренду. Так в 1813 році дідич маєтків Ясенова Стефан Білінський передав у трирічну оренду полонину Барчиню за 300 ринських злотих якомусь Себастіяну Креховецькому. Згідно з контрактом, на ній кожного літа мало пастися 25 баранів. З цього видно, що полонина була невелика. Але дужчі гуцули мали великі полонини. З Йосифіканської метрики видно, що лише в п'ятьох гуцульських селах — Жаб'ї, Косові, Старому Косові, Ясенові і Криворівні — в 1786 році 37 селянських господарств володіло понад 12 913 моргами полонин. Найбільші полонини посідали ґазди із Жаб'я, трохи менші — із сусідніх сіл Криворівні, Ясенова, Косова, Старого Косова. Але жаб'євці володіли полонинами розміром від 300 до 600 моргів і навіть більшими. Це були ґазди на всі гори, вони мали на своїх полонинах багато худоби, переважно овець, накошували достаток сіна. Це продовжувалося з роками. Так у ЗО — 40-х роках минулого століття найбагатший ґазда у Жаб'ї Ховіщук (Дримба) посідав 2 тисячі моргів землі — полонини, ліси, поля. Комусь-то треба було на цих землях працювати. Сам господар був чорноробом, не покладали рук і його діти, але мусіли і наймати, бо самі не вправлялися. Мій дід Мирін ходив у робочій одежі, тільки у неділю рано перебирався у білу сорочку, голив бороду широким "бричем" — уламком коси, лишав довгі вуса, підстригав саморобними чорними ножицями по плечі волосся, і його сині очі світилися до нас, онуків, святошно. Дідо не любив, коли хто посеред тижня чепурився, перевдягався у чисте, казав, що то пустий нероба. Усі дідові діти тяжко працювали змалку, зростали в суворих умовах на дикій полонинській природі, в холоді і часто з голоді, хоч були багацькі. Сам Мирін допізна боднарив у своїй комірчині, там, зчаста в гимблівках (стружках) і спав. А коли віддавав мою маму за тата-керманича, то землі не дав ніякої, бо казав: "Даю робітника від хати, то ще й землю маю віддавати?.." Але суворим не був до слуг, до дітей і до худоби — жалів, пригощав, ніколи не вдарив. Особливо любив дітей — до сліз радувався малятам, чужим, як своїм. Бувало, покине роботу, візьме дитину, що путалася під ногами, на коліно, витре носик, обцілує, пригорне до серця і приспіває, а в самого з синіх озерець по лиці, по сивих вусах — сльози. А ледаря ненавидів. І свою полонину любив, як дитину. Та й як її не любити! Стоїть до половини травня безлюдною дикою пусткою на обширах високих гір недалеко від Говерли, а скоро повіють теплі полудневі вітри, стопляться сніги, гори зашумлять тисячами потоків і та пустка вкриється густою, буйною травою із живим килимом невиданих у селі чічок, — полонина закосичиться, закипить на її обширах життя тисяч овець, корів, коней, а коло них і тих, хто сокотить найдорожче гуцульське майно — маржину. Полонинко-верховинко, чим єс так згорділа. Ци не тими коронками, що тілько уздріла? Полонинко-верховинко, чим єс так згорділа, Ци не тими овечками, що тілько уздріла? Властителя полонини називали у горах депутатом, Кожен депутат призначає одну частину своєї полонини на пасовисько, другу — па кішницю. Пасовисько переважно посеред лісу, теребу, зрубів, зломів, де не можна косити сіна, а тільки випасати маржину. Скрізь на потоках пасовиськ покладені корита, якими протікає вода з чуркалів до дерев'яних жолобів, що з них п'є маржина. Посеред пасовиська вибирає депутат місце для стоїща; воно повинно бути доступне для віз-чарів і маржини, захоронене від вітрів, приступне для мішінників (людей, чия маржина змішана літує) і Їх коней з терхами (багажем), догідне на нічліг. Коло стоїща мусить бути джерело доброї води. Воно не може бути на сукровищі — місці, де когось убито. Посеред стоїща мають рости хихлаті смереки; під ними ховаються вівці, корови від плови (бурі з дощем), від спеки. На такім місці стоїща, де сухо, кладе депутат стаю, а далі осібні загороди для кожного роду худоби — кошару на вівці, телятник — для малих телят, назимок — для перезимованого товару, стаднарку — коням, ялівник — для ялової худобини, кучу — для свиней. Крім того, осібну, загороду для подою коров, а осібну для усього товару. Стая кладеться без вікон, без стелини, у зруб. У причівку є діра для виходу диму. До стаї провадять одні двері. Ділиться стая на дві частини: більша — ватерник і менша — комора. Під бічними стінами ватерника покладені широкі лавиці; поверх них прибиті полиці. На лавиці на хвої, сіні, а зверху вереті ночує ватаг; на полицях — миски, сіль, ложки. На стіні висять сита, на клиню — одяг ("лудинє" по-гуцульськи), креси. Посеред стаї горить ватра, а над нею верклюг з кітлом, завішеним на кужбі: як треба, можна котел відсунути набік від ватри, посуваючи вправо чи вліво верклюгом, що обертається враз із стовпом. Є така весільна приспівка давна: Ой дружба, дружба, Гірка твоя служба — Урвалася кужба: Розсипалася киселиця, Me ме їсти дружба. У коморі — бриндза, барабуля, мука, будзи та інші продукти для потреб полонинників. Усі загороди обкладає депутат дво-, триметровими дільницями з смерекових ломів. Для дільниць вівчарі звалюють зрубане смереччя вздовж загороди — одні гузарями, інші — вершками до себе. А суччя рубають скісно; воно паде межи смереччя і остро стирчить вгору; так роблять, аби медвідь не міг перелізти через дільницю. Серед кожної загороди вівчарі кладуть для себе стайки — похилене піддашшя під луб'ям, приваленим камінням; стайка на чотирьох сохах, без стін, аби було видко за товаром на всі сторони. Високо від землі на грубих дошках мостить вівчар собі постіль — з моху, суччя, сіна. Вночі перед кожною стайкою горить ватра. А вже кішниця — то гладке поле, поросле буйною травою, котра йде на сіно. Бона огороджена плотом з вориння або ломаччям. Посеред кішниці стоїть зимарка з колешнями, В зимарці переважно живуть люди, що прийшли із села робити сіно. На кішниці стоять стоги із сіном, огороджені оплотом. Це сіно напряче депутат з осені, аби було чим годувати маржину, заки навесні виросте добра паша, або як часом і в саму Петрівку упаде сніг, тоді треба заганяти стрижені вівці у колешні при зимарці і годувати їх та й усю маржину напрятаним сіном, аж зима серед літа щезне. Так було при ґаздах. А вже колгоспи завели нові порядки — не завше ліпші від спрактикованих дідівських. А ґаздували наші діди. так. Скоро настане весна, іде, бувало, дідо Мирін на свої Луковиці веснувати. Годить собі ватага, файного, дужого (бо лікуватися полонинами не було часу) порядного ґазду. Вже послідні роки дідо ватага наймав, а так усе ватагував сам. Ватаг — найстарший на полонині. Він там усим порядкує: людьми, маржиною, молоком. Визначає, кому де пасти, скликає на обід, вечерю, розділює мішінникам скором (бриндзу, масло). Його має слухати кожний в усьому; інакше не буде ряду на полонині. Ватаг сам добирає таких людей, котрі можуть за ціле літо на полонині чисто обходитися (здержуватися від жінки), бо якби такий трафив ся, що буде заходити собі з жінкою, то буде шкода в худобі: худоба нараз розриває ся, губиться лісами. Це буває і тоді, коли один з-перед другого щось украде; і це недопустиме. Врешті, полонинники мають жити в злагоді. Так їх треба уміти дібрати один до одного. От вам і пригоди з бісицями. От і співанки: Вийшла любка в полонину вівчєря шукати, Подивилася у стаю — ніде 'го приймати. "Ци я тобі не казала — покинь вівці пасти, Тепер ше ти молоденький, хочеш тут пропасти". "Ой не плач же, любко люба, не бідкайся, бідко, Бо із цеї полонинки до тебе не видко. Відколи тебе не виджу, нічка мені мала. А вже тота полонинка вогником палала". "Я й гадала, легінику, гасити, гасити, Писаними гарчиками водиці носити". Ой піду я в полонину, та й там і загину, Скажу собі посадити в головах калину. Будуть пташки прилітати калиноньку їсти, Будуть мені приносити від милої вісти. Не один сумно виспівував, ідучи в полонину: Іду літо літувати, білі вівці пасти. Відай маю цего літа без любки пропасти. Не одна виводила у селі: Ой коби я, молоденька, свої крильця мала, Я би в тоту полонинку щоднини літала. Ой коби я крильця мала, я би полетіла, Я би свому миленькому вівці подоїла. Ой коби я крильця мала, я би поленула, Я би свому миленькому вівці завернула. А тим часом полонина живе своїм життям: вівчарі пасуть і доять у струнках овець, бовгарі доглядають товар, стадарі — коней, свинарі — свиней, нічники вартують із стрільбою уночі, спузар носить воду, дрова до ватри та піддержує її, аби не згасла. Усі ходять у мазанках — сорочках, виварених у маслі або в лою. Під такою сорочкою тіло не брудниться, паразити не заводяться. В одній мазанці ходить полонинник ціле літо. Каже вуйко Николай, що в спеку у ній гаряче, а в холод так зимно, що аж шкіра потріскає. Тяжке "літування, але добра плата: ватаг і старший вівчар дістають за літо 5 — 6 бербениць бриндзи або 50 злотих, постоли на місяць, харч і вільний випас своєї худоби; молодші пастухи — 3-4 бербениці бриндзи і харч або 25-32 злоті; бовгарям платять грішми — 8 злотих за місяць і харч. Хто літував на полонині, тому легко було пережити всяке лихо у житті: умів собі раду дати. Ватага мали у селі за найповажнішого порадника. Він умів усе, майже все знав. Яка ж тота полонинка весела, весела, Як до неї вирушєла худібка із села! А вирушали — і тепер так — перед Зеленими святами, коло 20 травня. Того дня стріляють, трембітають скрізь по горах, вівчарі трублять у роги — все те на знак, що настав час виряду на полонину. Кожен ґазда-депутат виганяє на полонину свою маржину і тих, що йому повірили. То неповторне видиво. Ватаг іде з одним або двома пастухами наперед, аби у стаї і на стоїщу все прилагодити до приходу маржини. Зачинається велика магія. Одно і то щоліта. І не можна порушити звичаю. Ніхто би на таке не відважився. Прийшовши до стаї, отворяє ватаг двері і промовляє: "Дєкую Господу Богові, що допоміг, аби я у тебе ввійшов у мирности, в радости, так мені, Господи Боже, допоможи з тебе зійти у мирности, радости. Як мені Бог поміг зиму перезимувати, так мені, Господи святий, допоможи літо перелітувати, товаришам моїм та всім християнам". Помолившися, скидає теркілу (свої речі) у кут, заходить за ватерник — затинає на відлів сокирою у стіну і кидає на тогідне ватрище підкову на щастя. 83 Аж тепер береться зробити живу ватру. Впихає по кусневи сухої губки по оба кінці розколеного патика — один кінець припирає до одвірка, а другий — до лодви, яку держить пастух. Почерез патик перемітує ватаг ремінь у два обхвати, тягнуть у різні боки той ремінь з пастухом, патик крутиться то в один, то в другий бік — губка треться до одвірка і до лодви, аж затліється, а дим з неї фушкає далеко і стелиться по горах. Це жива ватри. Оба — ватаг і пастух — вклякають навколішки до сходу сонця і моляться, закінчуючи словами: "Допоможи мені, Господи, як єс поміг цю живу ватру розкласти, єї ізгасити". А загаснути до кінця полонинського літування вона не сміє. Дідо вповідав, що ця жива ватра добра на худобу і для людей: звір боїться її духу і не береться маржини, ні чоловіка. Дідо Мирін, бувало, коле надвоє, натроє один сірник (по війні сірників і мила, як і тепер, не було) та й приказує: "Відколи люди кладуть ватру з тих дідчих сірників, від того чєсу слабує худоба, звір єї хапає, настали податки, люди збідніли, бо то все Бог не благословить". А ватаг, як зробить живу ватру, зараз-таки відгашує її у воді — кидає вугля у воду. Тою водою він хрестить все: струнки, кошари, вим'я коров, овець, держить решту води до самого розлучіння. Живу ватру, щойно викресану, несе ватаг у стаю і розкладає на тій кинутій ним підкові. Підкова також мусить бути у ватрі до кінця літування, бо вона проти граду — град ніколи не б'є стаю, ані грім, бо підкова у ватрищі вже доста бита, піхана, як була на кінськім копиті. Казали мені казахи (вони визнаються нащадками половців; половці сторожували карпатські кордони у князя Данила Галицького в XIII столітті), що і в їх полонинах (у них на полонини кажуть жайляу) кидають підкову у ватру на таку саму ворожбу. Чи то пограничні половці у нас видивилися, а чи нам то занесли, ніхто тепер не знає, ба що ми знаємо один народ про інший, хоч братами називаємо себе, в одній державі коло ста літ живемо! За вигаданими соцзмаганнями їздимо хто знає куда, а за звичаями не квапимося. А то би не зашкодило знати, що є подібного в іншого народу і чому воно таке, як наше. Може, наше коріння десь перепліталося, хоть ми і воювали-ворогували віки. Та що казати про інші народи. Ми і в своєму негодні розібратися. А є ж у горах давні козацькі сліди, а в степах лежать гуцульські кості послідних опришків-утікачів; вони ж стали козаками. Яке замкнуте коло! Гуцули, бойчуки, гуцуленки розсіялися прізвищами по степовій Україні, а в горах живі ще прізвиська козацькі. Коли вже візьметься хто це простежити. Чи нам уже не треба нічого після царсько-сталінських запоїв? Карагандинські пустелі заселені гуцулами, ніби винними за рідних своїх, що пішли в бандерівці. З нашої родини в лісі нікого й не було, але міхи мама нашила, і надзирали все, чи не йдуть нас виселювати, як сусідів, у Караганду. Тоді не дуже вибирали — гнали у світ кого попало, аби на рахунок було. Яке вже тут визволення, ним і не пахло. Хіба що від звичаїв старовіцьких визволено гуцулів. Але вони, звичаї народні, живучі. ...То ж, з ватри, що горить у стаї, бере ватаг головню і обходить з нею ціле стоїще, говорячи "отченаші", закінчує словами: "Так, як мене нічого не перейшло, коли я обходив з вогнем, так аби мені нічого не перейшло через ціле літо худобу". Кидає головню серед воріт, якими будуть перегонити худобу. Коли уже худоба наближає ся до стоїща, зачне переходити через грань, розкладену у воротах, ватаг витає її словами: "Абес була така гаряча, гостра, відгониста, як ця вагра, що через ню переступаєш". Поки пастухи заганяють змучену за довгу дорогу маржину кожен у назначену загороду, лягають самі у застайках на перепочинок, за той час ватаг зварить кулешу та кличе до першого сходу голосом трембіти: тут за їдою усі будуть слухати науки і наказів ватага. Потім, уже під вечір, збирає старший вівчар усіх молодших, бере живої ватри зо стаї, іде до своєї застайки і розкладає перед нею вогонь; коли той добре розпалається, каже до зібраних: "Товариші! Падьмо на коліна, говорім молитви. Перше за здоров'я всіх християн по усім світі, по Божім завіті і за наше! Заступи нас, Господи, заборони від усего лихого на росах, на водах, на усіх переходах; допоможи нам своє обійстя вздріти, котре який має. Заступи, Господи, заборони хрестєнську худібку на росах, на водах, на кождих переходах від усєкого лиха і "від припадку тєжкого. Єк нам Господь допоміг хрестєнську худобу зібрати, так допоможи нам, Господи, єї усему народові в цілости сохранности віддати". Другого дня, дуже рано — на зорях, коли ще усі сплять, ватаг іде до струнки, де має доїти свець, затинає три рази сокирою в обрубину і каже: "Як моїй сокирі ніхто не годен нічого зробити, бо вона залізна, криціна, так моїй худобі аби ніхто нічого не годен зробити почерез ціле літо; бо моя худоба тверда, так як моя сокира залізна, криціна". Відтак ватаг трембітає на вівчарів, бовгарів — усі встають, ідуть доїти овець у струнці, корів у загороді. Для овець зложена кошєра з двох загород, переділених струнками. У загороду перед струнками заганяють вівці з пасовиська; з неї перепускають по одній через струнки, де кожну доять, а вже тоді — у другу загороду, де вівці перепочивають. Сам процес доїння овець доста цікавий. Вівчарі сідають у струнці (вузькому проході) на сідцях з утятого ковбка, припираючись коліньми один до одного, а плечима опираються на дошки победрини струнки. Гонінник — наймолодший з вівчарів бере прут у руки (прут мусить бути з галузками і листям, бо від голого пропало би молоко) і переганяє вівці одну за одною у струнку. На його поклик "ристрист" старі вівці забігають до струнки самі, бо вони напасені, молоко прибуває — икра болить, вони раді би скорше звільнити икру. Лиш вівця увійде у струнку, як тут ловить її вівчар за хребет, притягає тилом до сідця, хватає за дійки икри і енергійно, швидко продоює їх пальцями; потім видавлює рукою відразу з икри усе молоко, тільки решту вицеркує — і вівця за хвилю здоєна. Тут треба квапитися, бо чекає наступна вівця, цілий ботей (череда), а обід короткий. Ой піду я в полонинку, а шо си в ній діє? Калинка си розвиває, листок зеленіє, У зеленій полонинці, в зеленій, зеленій Стоїть стадо біленькоє, вівці не доєні. Ой піду я в полонинку вівці зимувати, Ци не будеш, файна любко, за мнов банувати? Ой піду я в полонинку, та в зелену пущу, Я другого зарубаю, до тебе не пущу! Корови доять в осібній загороді, де в жолобах є скошена трава — басарунок, аби ліпше припускали молоко. "Вим'я коров доять хрестато: лівий задній дійок і правий передній, потім правий задній і лівий передній. По доїнню пускають до коров телят. Перше доїння — є перше! Вівчарі приносять молока до стаї, ватаг проціджує, піднімає порцію горівки до всіх із словами: "Дай вам Боже здоров'я! Дєкувати Господу Богу свєтому, що ми си тут зійшли у мирности, в радости, у веселости; як святий Біг допоміг від газдів у мирности, радости, веселости худобу перебрати, так аби діждали її усю передати і до свого дому си дібрати". Їдять — і до роботи. Посеред воріт, що ведуть у кошару, робить вівчар рукою на землі хрест, паде на коліна і говорить "отченаш"; за ним падуть усі вівчарі, що є в загороді, де котрий стоїть; молитва кінчається так: "Господи милосердний, будь такий добрий, стань на помочі, на поратунку всему народови християнському, всім вівчєрям і мені. Єк єс, Господи, допоміг, що я цю худобу першим днем нинішним вигоню усю при купі, так ми', Господи Боже, допоможи остатної днини усю при купі загнати і людям передати". Аж тоді пастухи вигонять маржину на пашу. Всіляке ворожать. Бувалі вівчарі всі носять у полонину за ременем у платку висушену гусінь — окремо гусеницю з білою головкою, що іде попереду, і окремо гусениці з червоними головками, що за цим короликом простують. Такий вівчар передає ворожку ватагові, аби той перемішав її з сіллю і розкинув по пасовиську, Але передає тільки гусінь з червоними головками, а сушеного королика лишає собі. Коли вівці находять і злизують сіль із ворожбою, вівчар "з'їдає разом із сиром коррдика, примовляючи: "Єк си тримали за тобов твої товариші, .куда би ти не йшов — ци у ліс, ци у поле — вони від тебе си ніде не лишили і при купі' були, так аби від мене ця худоба ніде си не лишила і при купі си тримала". Маржина пасе першого дня на полонині, а ватаг за той час робить сир із ранішного молока, а як вівчарі Зійдуться на обід, кожному роздає по кусневі сиру із словами: "Най~Бог прийме за здоров'є худоби". Цим кінчається перший день літування на високих обширах, де озон перетинає вдих, а людина почувається царем природи, добрим, мудрим її розпорядником, але і виконавцем. Щось порушиш, малим занедбаєш — на великім зазнаєш шкоди. Відтепер, від цего дня, скрізь лагодяться до полонинського ходу. Від часу, коли вперше залунало у горах від вистрілів із пушок, крісів, пістолів (гуцули файну зброю роблять), від голосу трембіт, вівчарських рогів, флояр, денцівок, сопівок, коли бісиці насіяли доста зеленої паші на царинках і лісами, коли ватаг уже там, на висині, веснує, настає по горах незвичайний рух. Всі пораються коло худоби: роблять вівцям на вухах оберку (дірку-помітку), п'єтнують (значать) свою диханю дегтем, випалюють номери на рогах, словом, кожен кладе своїй маржині знаменєта, по яких має її спізнавати. Запобігливіші ґаздині хоронять свої дроб'єта і товар від уроків. Задля того прив'язують до хвоста червону волічку, най уречливий дивиться злим оком не на маржину, а на хвіст з волічкою — а хвіст уректи годі! Беруть старі осині гнізда разом із сіллю потерті, кидають вівцям, бо як вівця з'їсть ту сіль, то буде остра і люта, як оса, від звіра вивернеться, скокне в найліпшу пашу, буде молочна. Бувало, перед літуванням лагодяться наші у полонину. Бабка, мама і тети стрижуть старші вівці, а ми, дітвора, дивимося на бідних спутаних овечок, що жалісно блеють під ляскіт великих ножиць, та збираємо вовну і набиваємо у високі путини (дерев'яну посуду дідової роботи) або у бисаги, кожну окремо: білу, чорну, сиву. Осібно прячемо міцьку — вовну з ягняти, осібно натинину — з однорічних овець, ще осібніше тушур — стару. Як тільки котра занадто путається під ногами, баба Мирониха сердиться: "А неволі ж би ті втєли" або "А тебе крізь душу...", "Ближся, ближся — вухо втну", — пужає. У бабки говірксі була особлива. Не казала "учора", але "даві", не "здогадалася", а "потєкло мене". Один раз тільки вдарила мене прутом — і то я на все життя запам'ятала. Ішли ми росяними травами кудась — я така була мала, що трави звисали над головою, як дерева, і здавалося, що то було в раю: сонячно, щебетно, безтурботно. Я попереду, бабка за мною. Сорочина здолини мокра липне до ніг, путає, я збиваю бабку — вона сердиться, шлюгає мене прутиком по ногах: "Підкасайси та й йди!" Всі семеро пологів приймила сама у моєї мами, та й решту в усіх своїх доньок, так що ми з бабиних рук на світ прийшли... А вівці стригла легко, відважно пошавкуючи нагостреними клепатими ножицями попри саму голицю, але шкіри не зачіпала. Уміла. Молоді вівці видригували спутаними вучкуром ногами, а старі тямували, що це вже перед полонинською волею, соковитою пашею, студеною водицею, і терпенно покліпували карими очицями. Маржина відчуває цей рух. Корови згадують собі весняний похід — починають ревіти, бігати по царині, а за ними блеють вівці, вирикує молодий товар. Гори виповнюються радими звуками трембіт, рогів, вистрілів, сопівок, блеянням овець, вирикуванням товару, ржанням коней, гавканням збуджених псів, що також ідуть помічниками пастухів у полонину. Так буває лиш раз в року перед Святою неділею. Ґазди, котрі здають свою маржину на одну полонину, дістають у полонинників одну назву — мішєнники. Бо вони змішують свою маржину разом. Так що розумна колективна форма утримування худоби відома у горах здавна. Але спрактикована, лиш на літо, бо взимі кожен ліпше сам вгодує і догляне свою маржинку, як би кілька доглядали гурт худоби. Скотина має знати, чия вона, кому підкоряється і кому припускати молоко, давати вовну. Не кожному корова дасться добре здоїти. Але на літо, на буйну пашу, на поправ кожний хоче дати свою худібку, це виплачується і йому, і тим, що її доглядають. Ґазди умовляються, коли і де мають "мішєти" маржину. Рано, до схід сонця умовленої длини стає ґазда голий у дверях хліва, де ночують уже острижені, позначені вівці, і, перепускаючи кожну помежи ногами, лічить дроб'єта, а за послідною каже: "Абес була така невидюща урічливим очам, звіракам, як невидющі тобі гачі на мені". Маржина такого буде здорова, звір її не зловить. Зігнавши маржину, мішєнники рушають у Божий час на літовище. Познімавши крисані, моляться, ідучи. За одним або двома передніми ґаздами ідуть корови, воли, за ними вівці, а ззаду — коні з терхами (одягом, постіллю, мукою, сіллю, грисом тощо). Заключають решта мішєнників, жінки і діти, що випроводжають свою маржину на край села. До цього "кортежу" по дорозі пристають мішєнники з худобою других сіл — так прямує довга сумішка далеко в гори. Рух триває зо два тижні. Це полонинський хід. Ой ішов я в полонинку, тєжкі зимки вбили, Я повернув до бідашки, два гайдуки ймили. Ой имили та кочуют гет до отомана, А я ж таку любку маю — не боюси пана. А я пана си не бою, війтом не требую, А що любка наказує, гаразд добре чую. Моя любка наказує ніде не ходити, Лише добре розумочком дома поводити. Котрі мають літувати — ідуть далі, а котрі не до цего — вертаються до хати. Іде бичок у плаєчок так вирикуючи, Іде біднє в полонинку так наказуючи. Іде біднє в полонинку, наказує мині: "Справуй ми си, душко, дома, як я в полонині". Ідуть та ідуть стрімкими каменистими ярами, ломами лісів, звалищами скал, посуваються обережно, поволі, аби маржина не поломила ноги, не розчєхла ся в засувах. І вже вполудне, коли пастухи приженуть з пасовищ маржину, кожен мішєнник власноручно здоює свою — ватаг міряє молоко міртуком. Скільки міртуків (літрів) видасть перший подій, тілько рублів (карбів, знаків) кладе ватаг яа реваш. А реваш — це така довгенька тріска. Переломлює її надвоє. Половинку бере собі, другу — ґазді. Число рублів на реваши означає число бриндзєнок, скільки бриндзі має мішєнник дістати; окрім того, на кожних чотири бриндзєнці (бриндзєнка — діжка від 12 до 25 міртуків бриндзі) ґазда дістає одну бербеницю (таку ж діжку). вурди. Залежно від угоди з депутатом може брати і масло, тоді менше бриндзи. Пілки ревашів ватаг насилює на шнурок і, ховаючи від усіх, береже до кінця літування, бо то, прецінь, рахунок людської праці. Тільки добре допасувавши обі ті пілки реваша, видає ватаг мішєнникови, що прибуває із села, обіцяний дат. Обіцяний дат дістає кожен, хоч би першого дня його вівця розчєхлася або ведмідь убив корову. Маржина пропадає, а дат ні. За воли, коні платиться грішми. Депутат має чесно, як пообіцяв, розрахуватися з людьми. Як літо випаде мокре, холодне, менше встарають бриндзи, тоді людям доплачують готівкою, інакше ніхто на цю полонину не вижене більше своєї маржини. На кожних 100 овець призначений один вівчар. „Він бере з собою сокиру — затикає її за ремінь. Нею вівчар прорубує собі дорогу лісом у густих смерічниках, уломах, бере також гарапник, пістоля, вівчарський ріг, флояру, денцівку, дуду чи скрипку — хто що любить і на чім грає. Вівчар мусить знати, де добра паша у рівному лісі або в густих туршуках — молодім смеріччю. А також має тямувати, аби не повести овець на сукровище, бо, якби вівці на сукровищі попасли, зараз би зняло їм манну — втратили би молоко. Вівці найбільше люблять бриндушки, молочій- -від них багато молока, горішок, дивосил, заячу капусту. Скрізь по овечих пасовиськах мусять бути ізвори, з котрих вони п'ють воду. Вівчарі — великі збитошники. Люблять один одному щось підстроїти, часто заради сміху. А буває, що й з конкуренції, -від заздрості. Як пастух хоче другому відобрати молоко, ловить сліпака (вужа), рапавку (жабу), кладе в горнець і пече коло ватри, потому сушить і тре на порох; тим порохом посипає дорогу, куда ходять чужі вівці. Вівці хворіють, зле дояться, бо на икрах кидаються струпи. Але є й на це лік, що зіб'є надої в злісного суперника. Кожен вівчар багато чого уміє — і привернути, і відвернути. Взагалі вівчарі — то великі штукарі у горах. Таже сам Довбуш вийшов із вівчарів. Мій бійцівської удачі дідо Митусь розказував усе, бувало, про Довбуша. Довбуш як був хлопцем, то служив у ґазди за вівчаря та й пас вівці. Але до овець приходив десь ведмідь та й хапав по одній. То вже так уприкрилося Довбушеві, що він став си скаргувати ґазді, аби того чорного котюгу (пса) не пускав, бо єк шє раз 'го захопит коло овец, то уб'є. Він гадав, що тог ґазда має такі кудлаті великі пси. Ґазда каже: не бійся, вбий, я ти нічо не скажу. Присокотив Довбуш — ймив того котюгу живого, склав усі ноги докупи та й приносить ґазді. Ґазда, як уздрів, що хлопчище притаскав цілого живого медведя, та й каже: "Що хочеш за це?" — "Нічо' не хочу, лиш дайте мені кріс, що є у вас". Дав йому ґазда кріс. І Довбуш з того кріса стріляв кожну звір, птаху, лиш людей не бив. Він ходив за козами, а коза ходит скалами, та й він за ними. Аж раз ударив дощ, він сховався під смерекою коло скали, а в тій скалі була печера. Наколи блисло, з печери вибіг чорний чоловік і заголив си та й сховався знов у печеру. Грім ударить, а то пусто — у скалу. Так вибігав кілька разів. Але Довбуш, не довго думаючи, склався, поцілився та й убив того. Дивиться, а то покотилося. Наблизився — цілком чорний чоловік. Господи! — погадав собі Довбуш, може, то такі собі є люди чорні, ото буду мати гріх, шо сми вбив! Аж надійшов на то чоловік сіденький, а Довбуш так си перестрашив, що упав до землі, гадав, що то дєдя убитого. А сіденький каже: "Не бійси, ти добре зробив, біду-щезника убив, біда си Богові глумила, багато громів нагримало си та не вбило, а ти зумів. Що хоч у Бога за це?" — питає, а то був ангел. "Нічого не хочу, лиш аби над мене не було дужчого, буйнішого, жвавішого, аби мене си не ловили ні кулі, ні залізо, ні вогонь. І хочу, аби я ніколи не вмирав..." Але тот сіденький каже: "Сус Христос був Бог, та вмер, і ти умреш, але коли сам схочеш. Я тобі за твою смерть скажу, але бес нікому про ню не проговоривси. Єк схочеш смерті, то згинеш від ярої пшениці, від золотої кулі і від золотого волосу, єк над ними дванадцять попів дванадцять служеб відправлять. Тов кулев, тов єров пшеничков і тим золотим волосом, що уже є у тебе на голові, можно тебе застрілити під праве плече. Під ліве — не застрілять тебе". Той дідок викроїв на плечах Довбушеві ямку — поклав йому там кулю і яру пшеницю, у груди, у ліву і праву руку — хрест: "Іди і нікому не кажи. Як скажеш, то загинеш!" Дідо казав, що гуцули вважають назву "Чорногора" від того, що у тих верхах Довбуш чорну біду вбив. Так з вівчаря постав легендарної сили опришок. Та й чи з одного! Скільки пастухів пішло в опришки: як тільки звір поб'є багато товару, побере овець, або ще яку шкоду має пастух, — то не раз доходило до того, що тікав у опришки. Або, як у співанці — Ой вівчарю-золотарю, покинь вівці пасти, Не покину, хоч загину, навчив сми си красти, Украв собі два баранці, а трету єгницю. Та на мене збудували в Сиготі темницю. Вбрали ноги в кайданиці, а руки в скрепиці — Тото тобі, легінику, за чужі єгниці! Ой украв сми два баранці, а третю єгницю, Подививси сюда-туда — роб'є шибеницу. Про вівчарів народ склав багато коломийок, немало байок. Одна з них про вівчаря та срібні вівці була супутницею мого дитинства, та вже всю не тямую. Але, здається, починається тим, що один жовнір хотів уздріти царя, за котрого кров проливав, та добрався в царські палати — проситься на симбрилю (службу). Цар йому каже, що у него були вівчарі, але губили вівці, і він усіх прогнав. Пішов той слуга (таки впросився на симбрилю) до царського ватага, аби тот порахував та передав йому вівці. Ватаг перепустив усі вівці помежи ноги, аби добре перелічити. Пасе вівчар царські дроб'єта, а вони так бігают, що той один день був йому тяжчий за три роки при войську. Аж дідок-чарівник зарадив — дав такі три горішки, що сперли ту череду. Надибав вівчар срібну траву, убив жертву, що хотіла вівцю з'їсти, зайшов до срібного двора, найшов срібного коня із срібною зірницею на чолі. Зірниця йому освітила, бо коня того напоїв срібною водою, нагодував срібною травою, та й уже кінь йому загнав ті вівці до царської кошари. Потім все було золоте. А за ним — діамантове. Скінчилося звично весіллям вівчаря з царівною, і у віно дісталися-їм срібні вівці. Цей навіть неповний переказ показує, як високо поціновувалися вівці у гуцулів. Вівця навіть бралася старшинувати над чоловіком. Це було давно, як ще жили велети. Тоді вся диханя говорила. Раз вівця радилася з козою, як би старшувати над ґаздою. Коза сказала: "Іди в найвищу полонину Гораль — там буде проходитися Бог; спитай його, він тобі порадить". Пішла вівця. Приходить на ту полонину, стрічає у плаю Бога та й каже: "Господи, мене доять три рази в день. Я убираю їх, а вони мене так трудять". Бог сказав їй на се: "Мусять тебе трудити, бо ти си не виплачуєш — взимі з'їдаєш сажень сіна, а вліті на два сажні спасаєш; до того з'їдаєш шість гусок солі за рік; 13 банок страчує ґазда на сіно тобі, а за тебе озьме 4-5 банок, а з руном і ягням найбільше 10 банок. Ти робиш чоловікові страту. Виплачуєшся трохи молоком, що вліті даєш". Взяла вівцю досада, стала вона просити Бога, аби дав їй таку силу, щоби вона наступила чоловікові на ногу, а той би з того умер. Бог сказав: "Єк меш носити руно на 12 локтів сукна і давати відро молока, так аби чоловік ушив собі з того сардак, гачі, онучі і напрєтав тілько молока, аби міг прогодуватися з тебе одної — то будеш мати таку путерію!" Спудилася вівця: "Ні, не хочу носити таке, бо мої маленькі ноги уломилися би під тим". За сміливість, що вівця хотіла старшувати над головним Божим створінням, відібрав Творець у неї і у решти дихані мову — бо могли би ще до чогось лихого порадитися між собою. І дозволив лише раз у рік, у північ новорічну Різдвяну говорити, і то тілько з ним, Богом. Кажуть старі люди, що це можна чути.. Треба знагла зайти у стайню рівно опівночі Святого вечора, і чоловік буде розумів, що худобина каже. Але такий не буде більше жити, як 24 години. Тої ночі говорить не лиш свійська, а загалом уся земна диханя з Богом про своє життя, як з нею обходиться чоловік. Тому того вечора худобі добре підстелюють та нагодовують її сіном, поять теплим пійлом з грисом, навіть дають людської їди з Різдвяного столу, аби худобина не жєлувалася на чоловіка. Але бідує коло маржини і чоловік. Мій покійний тато завше скаржився, що все життя працює на корову. Вліті паси досвітками десь берегами, межами, кради бур'яну на день, бо вже і це було заборонено брати з колгоспних ланок, що потопали в молочаях та пиріях. Кукурудза, бурячок, як мізинці, а бур'яни — лісом. Але рушити не смій — штрафи, громадські суди... А на зиму у тридев'ятім царстві купуй того сіна. І так без кінця-краю. А в полонинах ще тяжче. Пастухи мусять вигонити повірену їм худобу на пашу без огляду на погоду. Не раз застане цілу полонину негура (мряка), так що й за два кроки нічого не вздриш; або ударить плова з громами — то на висоті страшно сильно гримає і довго скалами та лісами відгомонює. Часом у саму Петрівку упаде сніг, а вже дощ іде там щодня: близько хмари. Та все це не здержує пастухів ані на хвилю від їх обов^язку. Ба кожен має знати, як фортуну відвернути. Йдуть і на таке: говорять "Отченаш" навиворіть, при тім хрестяться наліво і приказують: "Ні раз, ні два... не бий тут, а бий онтам, камінь!" З якими уже силами, чиєю поміччю, але виряджає пастух град сиглами (старим смереччям) та скалами, де нічого не пасе. Вполудне і ввечір трембітає ватаг на вівчарів, аби не запізнилися до подою та щоби ніч не захопила. Вівчарі не знають, яка пора, а в негуру не знали би, куда вертати до стоїща, якби не голос трембіти. На цей знак пригонять вони звідусіль худобу в будь-яку погоду. Здоєне молоко зносять до стаї у велику путину. То все молоко глєджить ватаг, додаючи до него глєгу. Аби зробити той глєг (нібито грецьке слово, що означає молоко — "глекус") треба мати ринзу. А ринза — не що інше як вміст шлунка маленького теляти або ягняти, котре ще нічого не їсть, лише ссе молоко. З маминого молока в шлунку теляти робиться сир; але-не він цікавий, а сам шлуночок. Його дочиста вимивають і наповнюють молоком щойно вположеної корови або окоченої вівці. Додають перепаленої до червоного солі наспіл з непаленою і непочатої води, браної до схід сонця. Наповнений шлунок туго зав'язують і вішають сушити: ото і є ринза. Як складно! Її ватаг готує собі задовго до літування — вдома. Ринзи треба трошки всипати у миску з молоком, розтерти. Оце і є глєг. Насипає ватаг глєгу у путину з молоком та й тепер обертає її коло ватри, аби молоко все було тепле — не остивало. Від глєгу тепле молоко ловиться, стинається в сир і відділяє сироватку-дзер. Розбивається то стяте молоко дірявим кружком з ручкою, а потому таки треба закотити рукави та натиснути сир донизу. Сироватка відділиться, і можна вибрати з неї сир у полотно. Буде будз, а з нього — бриндза, як будз висохне та посолений втовчеться у берівку. А до тої сироватки додається трошки молока, і вийде другосортний сир — вурда, не така масна, як перший. Оце так довго розказувалося, бо нескоро і робиться. Але бриндза — основний харч у гуцулів. Та в багатьох гірських народів: румунів, вірменів, грузинів...,Ще, певно, десь у когось далекими світами. Смачна, поживна їжа. По кілька років можна тримати — не псується. А я люблю сироватку із-під вурди, пити. "Жентиця" називається. Тому, хто незвичний до неї, жентиця може влаштувати цілу революцію всередині, зато стане чоловік чистенький, якби його лише що Бог на світ сотворив. Жентиця добра і почерез рік, її п'ють вівчарі, беруть ґазди у село, скільки хто хоче, дають свиням, телятам. Гуцули переконані, що нема такого вина, аби чоловіка та поздоровило, як переварена квасна жентиця-річниця; лікує серце і всі нутрощі — давно ніхто жодних зондів не знав і знати не хотів. Полонинники дивні люди. І нині. Це відчайдушні язичники і водночас найпобожніщі люди. Нікотрий не ляже спати без молитви. Коли при застайці добре розгориться нічна ватра, звертається пастух-до сходу сонця: "Господи, заборони мене, заступи мене від панської карости, від людської ненависти, від ворогів поганих, від устиду, від сорому, від усего нещастя, від припадку злого на водах, на переходах, у бутинах, полонинах, на роботах, на кождім ділі, на кождім поступі! Господи Боже, прости мою душу, що сми согрішив без числа, що сми рано встав, Бога не згадав, що сми Бога не запросив і всіх людей і душ померлих, що в огнях погоріли, по водах си потопили, що плаями убійники вбили, у мраці, у вітру задушили, що їх ніхто не згадає і за їх ніхто не знає, молитви за них ніхто не скаже, Бога не запросить. Господи, їх заборони! Николаю святий, їх виратуй! На службу даю, молитву Божу говорю, сто раз — не раз, шо сми тогди проминув, шо сми Бога не спімнув, шо сми си забув, шо сми Бога не просив, Бога свєтого не ухвалив! Боже, прийми, Боже, хвали, не сам собою — з Пречистою Свєтою. Боже, дай щастя і розум добрий усім людям і мені. Милости, Боже, навіки-віком, амінь!" І ще просить за людську маржинку. Щовечора. Щодня. Коли тільки згадає. Все спить. Тихо. Лиш пес десь загавкає, чуючи звіра, та нічник стрілить у пітьму для безпечности. Ясні зорі сокотять полонину, аж сонечко перебере цю справу на себе. А вівчарі уже затужили за домом, роблять із овечого сиру дітям баранчики, а своїм любкам калачики. Іде вівчєр з полонинки в широкім ремени, Несе милій подарунок — колачик у жмени. Укушу я колачика — а він солоденький. Єк вівчєря не любити, — вівчєр молоденький! Єк вівчєря не любити — у него є вівці, У вівчєря у ремени білі сороківці. Бідна ж моя головонько, що я наробила — Полюбила вівчєрика за кавалок сира. Покушаю я тот сирец — сирец солоденький. Подивлюся на вівчєря — вівчєр молоденький. Але-бо колачики роздають і за ломерші старші душі, що умерли без сповіді або десь у лісах. А баранчики також дають дітям за померші душі дітей або за здоров'я маржини: даю за худібчине здоров'я, най Бог прийме за мою та людську маржину. У мене є десь косівський баранчик із сиру, що йому вже до тридцать років. Такий сир не псується, його можно кинути у гаряче масло — і їсти. Дівчата ждуть-виглядають вівчарів, обвішаних колачиками довколо ременя. Ці парубоцькі дарунки дівчата символічно вішають попід образи. Пішли вівці в полонинку, лиш єгнєта бліют, Ба шо ж наші вівчерики в полонинці діют? Ба шо діют, ба шо діют, ци не ватагу ют? Пороб'є там колачики та й нам подаруют. Ой прибігла з полонинки Білая овечка, Люблю тебе, файна душко, Та й твої словечка. Та пора розлучатися з полониною. І радість, і смуток вкупі! Ватаг дістає пілки ревашів, ґазди — свої, складають і забирають свою худобу, котра неохоче розлучається. Розплачуються, розлякуються та й розходяться. На полонині лишається лиш ватаг із пастухами. Мають запрягати сіно, аби не пріло, прикутати все, ігри-лагодити на другу весну. А найва жніте — не сміє лишитися ані іскорка з ватри, аби мара не спалила стаю. Але ватру гасити не вільно, треба чекати, доки сама загасне. Бо хто би її згасив, то "згас" ви скоро і сам. Мара приходить до стаї відразу, як усі відійдуть. Це напівчоловік-напівпекун. Постає мара з убитого, незаконеного, що його пекун перехопив у ангела. Мара нишпорить по всіх кутах у спорожнілій стаї. Тепер вона тут до самої весни порядкує. Разом із вітрами-завірюхами засідає полонину. Полонинка веселая лиш до розлучення, А як пішла худібонька — вона засмучена. Спить бідна. Разом із глибокими снігами, з нявками, лісовими людьми, що по дуплах та печерах постулювалися. І сниться їм весна.

Так-так, ця гуцульська верховина присвічувала тирлич-зіллям до небесних світил. А послухайте, як ще всіляко ця ростина охрещена.в моїм краю; травники вивідали, що тільки в українських Карпатах ця свічечка росте, більше ніде... Отже, тирлич жовтий — Gentiana lutea — знана в горах як джинджора, дзвіндзура (чуєте? — журчить і дзвенить як!), дід, корінь болячкомй, лиходій, лихоманник, маточник... Але наймилозвучніше — перелет соколій, а ще кажуть: підзвірник, розмай-зілля, або просто свічка, бо так виглядає, як запалена жовта свічечка, ще свічник, свічурник, свічурник лихоманний, свічурник тирлич, старець, тирлиган... Знаєте, про що я думаю?.. Думається, як дихається — думка за думкою, як нитка за голкою; думка по хвилі, як рибка по Дунаю; думка плететься, як полотно тчеться: човник бігає, ниточки затикаються рівненько, густо... І все ж мої гадки про єдність природи. Недавно написав мені доброго листа мій друг із Праги син Олександра Олеся — Олександр Кандиба, про самітність, і лиходійництво, про зранену душу: "У нас усіх уже болить душа... Але ж звір'я не скаржиться на свої страждання..." Звір'я ні, а ми? Ми дуже метушливі, багато робимо пусто. Скільки страшних ліків споживаємо навгад: уб'є чи вилікує? Хіба звір'я так робить? Хворий кіт пасе траву. І пес. І корова шукає собі ліку зеленого. Вони, нерозумні, немислячі, безмовні, знають певно, яка травка поможе. Навгад не вживають. А ми? І ми колись були мудрі. Наші предки самі собі були дохторами. Ще бабка Мирониха тихо, лагідно вповивала нас новонароджених, сама приймивши роди. Я з острахом дивилася, як вона клала в киплячу риночку на шпаргаті живі слимбуші, смажила їх у маслі і кукурудзяному борошні, аби поліжниці стало добре. А коли хворіла (це було частіше, ніж в інших моїх ровесників), бабка забирала мене до себе у довгу тесану хату і прудила над цебром із розпеченим білим каменем і травами. За один такий пруд я видужувала. Але це вміла тільки бабка Миронкиха. Її ровесниця, або й старша навіть, бо зігнута була вдвоє, Фурівка ще не такі чудеса творила. Фурівка були знана у горах ворожка. До тієї ішли без жарту: помагало її ворожіння, Мене посилали не раз до Фурівки, і я докладно пам'ятаю усе, що вона щоразу робила і як приказувала. Уже до чого, до чого, а до пустого, як казала моя мама, пам'ять мала я добру. У напівтемній хаті Фурівки було все утаємничене: і жердки з часником, уплетеним у вінки, і бербениці з травами, бочечки, дійнички, гарчики, коновки — все повне чарів. Рій віть кочерга, коцюба і лопата були особливі і по-своєму припиралися. І затра у глибокій, як печера, печі (чуєте — печера і печі) не: так звично горіла: поління палало, потріскувало і викидало ворожці вуглики до обснованого чорним дротом кругленького горнятка. Вона дотикалася носом того горщика, звідти присвічували вугіллєчко, і очі бабині блищали в темній хаті, як зорі за шибами. Я прикипала у запічку і не змигала з ворожки. Я так зчаста бігала до неї із маминих та з бабиних потреб (а дуже у ворожки вірила і моя друга бабка Ми-тусиха — жінка діда Микити; мама каже: корова хвостом махне, а вона уже біжить примов'єти...), бігала я до ворожки і з причин чиряків, больф, набоїв на босих ціле літо і осінь ногах, з простуди, рожі, болів живота (а ми безнаглядно їли все: від зелених молодих паростківхвої на смереччі, зав'язі вишень, груш, яблук, слив до глею, що синювато вкривав дно потічків, ми навіть їли клей на вишнях і букове листя...). Тільки щось комусь, чиїсь (сусідській чи нашій) худобині не так — я вже у примівки. Фурівка любила мене по-своєму. Вона, правда, нічого не промовляла, окрім своїх "точних наук", але по її очах і жестах, котрими вона зустрічала і випроваджувала мене, видно було, що я їй не перешкоджаю в хаті. І я сиділа, кілько було можна. Відтак біжу лугами уже у присмерку, аж ноги порозгублюю поза корчами; дихати не дає — лечу почерез будяки, кропиви, папоротники і мідівниці, птахом переминаю болото, кладку і перелази... Залітаю до хати (а по дорозі говорити заказано, бо не помогло би) — уміло все викладаю: і з пазухи, і з голови — оце так, оце отак. За це мене трохи сторонилися домашні і поза очі називали "відьмиця", але баба Митусиха побожно позирала у мій бік — корові помогло, припустила вечірнє молоко. Я ходила на голові з радості, перевертала посуд, стільці, відерка, штурхала невмінки сестер і добре діставала від розбишакуватого маленького брата Колі, що мав мене за свого їздового коня. Зрештою, щось перепадало від мами, а деколи й пару пасків від тата — лягала заплакана, але невсупокоєна, нєостуджена від тої, нам з Фурівкою знаної ватри, з того обшитого дріттю горняти. Моя душа світилася з того задимленого черепка і цілу ніч гріла-зігрівала увесь світ, зірницями розсипана з Фурівчиних пригорщів (горщик, пригорщі!) понад ним, зболеним, струдженим. Я легко злітала понад нашою хатою, над бабиною Миронишиною, широко винираючи руками перед себе, сягала крутосхилу Шварват, а відтак і Сенів, вище — над Меневлогами і Сокільським — ого, я десь уже далеко-далеко, куда і хмарам зась. Сплю собі, одним боком постеливши овечу джергу, а другим боком цеї-таки джерги укрившись; я то собі сплю, а душа літає, душа моя не така маленька, як я, її не наб'єш, не скривдиш, не досягне будь-хто — вона має крила. У прошака Митра була зла бола. Баба Митусиха казала обминати Митра, бо то гой, "щезби" обмарив чоловіка, тому так деколи мече єго д'землі, б'є ним, переверне очі, тогди Митро нічого не розуміє, то треба, декотрі казали, пустити хорому крови з-під мізинного нігтя, терти єму руки і голову і сипати на него студеної води (виразу "лити" у нас нема); мізинний палець зігнути, згадурали інші, і тиснути моцно, перетягнути на друге місце — казали треті; ліпи не вольно кликати по імені. Що вже не робили, коли ріжнянському Митрові ставало зле — а ним било і метало. Давали в руки свічку від мерця; обкурювали зіллям, свяченим на Маковея; підкурювали волоссям з умерлого, що лишилося на гребені; підкурювали петелькою, що нею в'язали ноги умерлого... Не помагало. Його кидало все май згуста, як перед тим. От якби підкурити мотузом від повішеника... Та аби зразу; як чоловік здоров та дужий, а єму зробиться студено, тіло єго задеревіє і трясе ним, то щезник так ним кидає. Такого - кладуть у постіль, навалюють чим, підкурюють ладаном, дають пити ладан у молоці, миють свяченою водою. Такий чоловік, що єго тота слабість находить, мусить мати при собі кедрове зілля або носити свячену воду, що їй уже 12 років, або миро із церкви. Зіллє варить і п'є, обмиває ся ним, а другий хто перевертає на собі убрання і несе воду з того умиття під вивороть, або там, де сходяться три плоти, або на роздорожище; судину з водою кидає наліво і втікає щосили, бо то би лапнулося єго самого... Всіляке казали і пробували, а Митра метало і трясло. Я (ще не школярка, але вже по війні) пішла до Фурівки, бо жаль розривав дитяче серце на дрібки за кожним стражденним припадком бідака. Розказала. — Е, то лихе', — каже Фурівка. — Як лихе? — Та же, зла бола': зараз примовимо і здоймемо це з него, — так легко прорікала, як і робила. Кожне словечко, кожен порух уст, рук затямувала тоді. От убийте — не скажу, в чому вона була вбрана, а як дивилася, коли біду вигонила з людей і маржини, як говорила — все до крішки затялося в мені. ,Як нині виджу — сіла над головкою часнику (уже давно не ховалася від мене, а то, певно, треба було від стороннього ока приховувати), тиче у кожен зубок злегка иглою і примовляє: — Вийшов золотий чоловік із золотої церкви і йшов на золоту гору у золотім убранню і здибав (ім'ярек), паде він на коліна і просить золотого чоловіка: золотий чоловіче, прошу тебе — вижени з мене злу болу! Бере золотий чоловік (ім'я) за руку і веде перед Пречисту Діву, аби вона йому сказала, який є лік від злої боли. Пречиста Діва дала єму золотий меч, золоту трембіту, золоті долота; погану болу золотим мечем вирубав, золотими долотами видовбав, трембітами витрубив; погану болу болючу, колючу поніс лісами, каміннями, щезла — пропала дурна бола. Бере (ім'я) золотий чоловік і веде перед Господа Бога; взяв Господь Бог (ім'я) за праву руку, Сус Христос за ліву руку, повели єго до святої церкви, завели в один бродок по коліна, у другий бродок по пояс, у третій — по шию, обмили від лихої боли, завели до святої церкви. Засвітило сонечко в личко, а місяць в потилицю; взяв Господь Бог фустинку, обтер від злої боли — вона попустила чоловіка. І, можете не вірити, — попустила. Настали тяжкі часи злої боли для всіх — то позичками трясло, то насильним колгоспуванням і розкуркулюванням однокінних та однокорівних, то тягали невинних селян за зв'язки із бандерівцями, били, катували за кавалок хліба, взятий у бідняцькій хаті лісовими, що могли з'явитися на порозі нині в тризубах на смушевих шапках, а взавтра в озорених пілотках і омедалених шинелях. Стало чорно. Не до ворожок і примівок. Боялися одні одних і своєї тіні. Від цеї злої боли певно що не було ліку у жодної ворожки. І Фурівка відійшла, як відходить осінь з-перед морозів. Узимі зозуля не кує. І черешні не цвітуть під снігами. А жаль, бо вимерзли народні вірування, віками спрактиковані засоби. Тому кіт, і пес, і кінь, і корова знають, ,яка ростина від якого болю. А нам нема того знаття. 0т коли би звірі та знов заговорили, багато чого би людей навчили. Бо одна земля нас держить, одна лікує; одна і та приймає., А я вам ще хочу нагадати із Фурівчиної і своєї пам'яті кілька відвернень недуг. От пострів. Це, я так собі тепер думаю, неврит. Гуцули боялися цеї слабости, бо вона могла відобрати руку, ногу, викрутити рот на потилицю назавше. Від постріву народ мав люту примівку: "Святий Отче Николаю, святе Непорочне Зачатє (тут згадати би якнайбільше свят в року аж до Николая зимного)! Пострів колючий, пострів болючий! Ци ти си став з свєта, ци з вітру, ци з роботи, я хочу тебе викликати із сімдесятьох сімох кісточок, із сімдесятьох сімох жилочок. Пострів болючий, пострів колючий! Викликаю Тебе із шкіри, з мнєса, з кісток, із серця, з чирок, з голови, з очей, з носа, з рота, з єзика, із зубів! Йди собі лісами, горами, водами, ріками аж до Чорного моря; на краю Чорного моря є висока гора, а на тій горі є скала, а на тій скалі є дев'ять когутів перваків, дев'ять котів перваків, дев'ять псів перваків. Єк ти не схочеш піти по волі, то підеш по неволі. Тебе когути видзьобають дзьобами, коти вигребуть лабами, пси вигризуть зубами! Щезни, пропади! Ти до сего тіла не маєш діла!" Або ще нічниці. Як чоловікові, що умре або згубить гроші, посадове місце та забанує за тим, з того не може спати, бо єго нападають нічниці (по-вченому — visiones et haluti nationes). Приступає до него така вмерла чільидина, єка до него має жьиль або сама за ним тоскує. Треба йти зачерти із 9 керниць по 9 раз води з кождої, накласти ватри кресаної і по 9 раз відгашувати вугльи. Відгашене вугльи взяти з-поверх води, покласти набік, укрити платиною, а води напитиси. умитиси нею руками навідлів (навиворіть) і так примовлєти: щоби це у мене так пропадало, єк щезає роса від сонця увечір і рано до схід сонця. Воду з того миття висипати на роздорожжю або там, де сходяться три плоти, і утікати, не обзираючися. Отака ворожка. Не знаю, що сказати про все це тепер з мурів багатоповерхових камениць, але мама вповідає, що коли тиф по першій світовій війні забрав у неї всіх дорослих братів (їх усіх було чотирнадцятеро, мама з найменших) одного за одним, так що в двох кімнатах довкруг стін не вистачало лавиць для катафалків, то бабка Мирониха витрималася на цих .народних молитвах, інакше їх не назвеш. Не можна сказати, що давно у горах люди хворіли більше, як тепер. Та хіба лише в горах! Здоровий спосіб життя, незаражені повітря і природа давали довговікий пожиток тілові і душі. Але дощі, вогкість, мраки все ж спричинювали простудні недуги у жителів гір. Я змалку мала гостец. Що то є? О, то найпоширеніша хвороба у Карпатах. Тепер я вже знаю, що то артрит, навіть ширше — кологенне захворювання через порушення обміну речовин. Це тяжка хвороба, бо вражає поступово усе в організмі. Гуцули точно мали визначення цього прикрою недугу і знали йому лік травами, примівками. Одна з найзнаменитіших примівок, що її чуло і старе, і мале в моїм краї. Але наперед про трави. Засушений підбіл (Tussilago qarfara) парять водою і прикладають до бульб (міхурців), що, бувало, у мене по тілі цей гостець викидав; потім лікарі сім літ пробували зробити це засобом хімії, та затруїли кров, і це вже був подарунок нашої медицини назавше. А підбіл помагав без шкоди. Ще, бувало, клали морське порося (Cavia Cobaya) на болюче місце — кнурик забирав гостець. Миються, прудяться у парі живокосту; прудяться у виварі хобзи із сіллю; натирають опухлі місця борсучим або ведмежим салом (де того тепер дістати?!); п'ють відвар із смерекового гистівника — плоского вершка з гушмою суччя. Ще є отака цікава примівка від гістця з відгашуванням вугля: "Боже, поможи мені примовити, усе зле заклєсти і замовити. Хоть єс болячка, хоть єс скуса, хоть єс гостец сухий, хоть гнилий, я всі ці горесті-болесті колючі-болючі визиваю, викликаю з голови, з-під голови, з тім'я, з-під тім'я, з очей, з-під очей, з носа, з-під носа, з рота, з-під рота, з шиї, з-під шиї, із вух, із слух, із потилиці, з-під потилиці, з плечей, з-під плечей, з грудей, з-під грудей, з печінок, з-під печінок, з кишок, з-під кишок, з сімдесєть суставок, з крижів, з-під крижів, зі стегон, з-під стегон, із колін, з-під колін, із литок, з-під литок, із котиків, з-під котиків, з плеснів, із-під плеснів, з пальців, з-під пальців, з підошвів, з-під підошвів я все зле, все лихе визираю, викликаю із сего хрещеного, пороженого, молитвенного (ім'ярек). Йди собі там, де пси недобріхують, де кури недопівають, де люди не бувають, де си служби не прав'є. Даю тобі курку з курьити, кітку з котьити, свиню з поросьити, качку з качьити, гуску з гусьити! Йди собі, бери собі, неси собі в сині моря, в глубокі потоки, там ти будеш піском пересипати, у воді си купати, в лист си завивати! В гіллю си колиши, а сего пороже-ного, хрещеного, молитвенного (ім'я) чистого в здоров'ю лиши! Йик тьи найшло рано, рано тьи відсилаю, йик тьи найшло в обіди, в обіди тьи відсилаю, йик тьи найшло в полудни, в полудни тьи відсилаю, йик тьи найшло д'вечеру, у вечір тьи відсилаю, йик тьи найшло в завльиги, в завльиги тьи відсилаю, йик тьи найшло досвіта, досвіта тьи відсилаю. Я тебе відсилаю пйитьми пальцьими, шестов долонев тьи заклинаю. Йик тьи відтепер здогоню, золотими мечами тобі голову здойму; буду тьи псами перваками травити, котами перваками драти, сокирами рубати, косами косити, серпами жьити, граблями розгрібати, віниками розмітати! Цур з хати! Пек тьи! Скапай си і страть си; моци не маєш, краси не спиваєш, відки'с прийшов, туди си назад обертай!" Виговоривши цю примівку, Фурівка обдувала мій примівник три рази та й казала: "Не моїм духом, але Божим! Най Біг даст на вік, та й на лік! Скачи здорова!" І я скакала, мало гори не перескакувала, бо здоров'я уже прибувало, а попереду був ще вік, цілий вік мене ждав! І душа моя шепотіла, повторювала і своє чинила... Скажіть тепер: могла я не складати вірші?.. Маючи уже все це, чуючи і знаючи, ввібравши у себе намість вигнаної хвороби у кожен закуточок з уст примівниці народну таїну, високу поезію. Та мене, хоч би якою народжено, але заново перетворено, перемішано, перекроєно оцими словами, чародійствами. І часто думаю. Якби не відірвалася від смерекового гілля, якби не поїхала в світ, якби ж то, якби... Як би я багато вміла, могла! Може, навіть здолала би найтяжку науку життя, що так не дається найспосібнішим учням. Я би її гризла, а так вона мене гризе, догризає... Мені дано було понад усе, почерез все пройти легко, просто, як слову крізь уста, як блискавці крізь хмару. Я ж і родилася у неділю пополудні в кочергах. Не знаєте, що це "в кочергах"? Та то в гуцульській хаті кожен кут має свою назву: коло мисника, коло вишнього вікна, коло постелі і в кочергах. Там у тім четвертім куті стоять пані кочерга з панею лопатою і панянка коцюба з паничем віником. У народі кажуть: котре родиться в неробочу днину, та ще пополудні, та ще коло сміття, то вже з него нічого не буде — пустіше пустого. І коли я дубовими пальченятами тримала иглу, а трепетовими долоньками веретено і воно раз по раз вислизало з рук, мама допікала і нагадувала — де і коли я на світ з'явилася. Зато до книжечки мене тягло не менше, як до Фурівки. А ще я була добрим пастухом. Ліси, луги, дзвіночки в овечок на шиї і книжка, що має мені відкритися, — чого ж можна було ще жадати... В гуцулів двояке було ставлення до книжників: їх побоювалися, але не шанували. Бо то не до господарки, не до ґаздівства. Та ще коби хлопець, а то дівчє! Господи! Де ви виділи, щоби з такого щось добре виросло. Чи воно впряде, чи вшиє, чи повибілює, чи витче, чи спече... Гола-голодна буде твоя доля! Колись я так затято денно-нічно читала (вже підлітком), що мама розпачливо закляла мені: ліпше би той утопився, що має тебе взяти! Може, в недобру хвилю закляла. Хоч яка мама зичить зла своїй дитині?.. Але то є ще й доля. У кожного своя. Кажуть, вона дається. Якось по зірницях вичитували долю ново-вродженому. Не пам'ятаю, хто вже розповідав, що давно, за Австрії, коли ще жовнір служив у війську 24 роки, ішов один такий із райська вже додому. Стемніло в дорозі, повернув до першої хати і проситься на ніч. Але господарі не можуть приймити жовніра, бо в них народжується дитина. Струджений у дорозі хлоп лягає на приспі, а було літо, тепло, зоряно. Дивиться — летить щось ясне, думав, зірка падає; а то таки зірка, але впало коло нього недалеко і зробилося ангелом. Але де не візьметься друге ангеля, зовсім немовлятко. Той старший каже меншому: чуєш, тоненько плаче, — вродилася дівчинка. Отут жовнір спить, то ця народжена буде йому за жінку... Напророчили та й відлетіли на своє місце світити долю дитині. Більша зірка — хранителька на все життя. А жовнір, як то вчув, так йому запекли оті слова, що вже сон пропав, як не був. Устає, крадеться до сіней, у хату, бере ту дитинку у сповитку і... Але не буду нічого тепер казати. Що було, самі здогадаєтеся. Минуло кільканадцять літ. Уже геть сивий отой жовнір урешті жениться. Якось при нагоді уздрів у жінки на плечі шрам — почерез увесь поперек удолину. "Що це тобі, жінко?" — питає. "Та неня вповідали, що якийсь розбійник просився на нічліг, коли я родилася, його не могли пустити, то він із злості украв мене і посадив на кіл, оце такий слід лишився..." Усміхнувся сивовусий муж та пригорнув молоденьку свою дружину до серця — бо що міг кому сказати. Доля є доля. І, відай, нікого ще не минула. Але і за долю треба просити. Молитися і постити змалку. Є на це і людська рада. То вже робота чередінників. Це такі люди, що все всім можуть зробити. І якщо упиpi чи відьми, а тим більше бісиці, лісові люди є родимі, то чередінником може стати кождий, хто добре вивчиться. Чередінництво можна переймити і передати як маєток, як науку, ремесло. І все ж чередінник різниться від ворожки-примівки Тим, що робить все собі, задля себе. Буває, що, заки для себе зчередує, мусить іншому збавити. Що тільки через тоту любу не робилося (та й робиться) в гуцульських селах. Але хочу вас здивувати своїм здивуванням: прослідковується аж на Брянщині багато народних дивин, не відмінних від карпатських. У брянських селах так само чередували на людей і на худобу, як у гуцулів. Цікаво, як тепер у тій український землі російського краю ведеться... Але що робить гуцулка, як полюбить парубка і хоче аби він за нею ходив? Одна бабчина, недалека сусіда, таке вміла: замішує хліб, розплеще тісто, накладе бриндзи і завертає тоти книші стегном, при тім примовляючи: "Абис так си за мнов та за моїми стегнами завертав, єк цес хліб завертаю стегнами!" Спечені книші даст їсти парубкори. Казали, що самій було не наручно, то передала через його сестру. І парубок прикипів до молодиці. У моїм краю часті нерівні за віком шлюби. Мій вуйко Николай взяв собі жінку на 27 років молодшу і живуть, як голуби на взір цілому селу. Вона, правда, каже йому "Ви", але це лиш додає поваги до її почувань, а йому змоги оберігати її, як дитину ,\ У гірському селі Снідавка, де нібито любив сам Довбуш снідати, зійшовши з верха Ігреця, я учителювала сімнадцятирічною і не раз чула, як ґаздиня, що все зверталася до старшого за віком чоловіка на "Ви" при сварці смішно викидала- "Аби вас був тогідь шляк тріснув, єк-сте мені уритилися! Аби вами дідьтьо фірманив, єк мнов любите поштурхуватися в кождий кут! Слабі, слабі, аді не бійтеси, не хапає вас, Федуньку..." Речі вельми не ласкаві, а каже "Ви" і ще "Федуньку". Я, бувало, душилася зо сміху в подушку при цих сутичках. Але згуста парубок брав на кільканадцять літ старшу молодицю. І також добре собі жили. Або ще й вона вбік заглядала... Як старша молодиця хоче віддатися за любого їй леґеня, іде до правдивої дівки з просьбою, аби тота наколола їй уперед мізинний палець дев'ять paз, потім тілько паз груди навпроти серця і вухо до крові, Тоту кров збирає молодиця шматкою, мочить той платок у воді, потому на тій воді пече книш і находить спосіб пригостити ним милого їй легіня. Уже тот леґінь не попуститься її ніколи. Не пусто є співанка парубоцька про книші: Ой вийду я в полонинку Тай стану, тай стану — Одна любка несе книші, А друга сметану А я книші за пазуху (ага, не їсть!), А сметану вип'ю. Одну любку поцілую, А на другу кліпну. Цей обійшовся легшим. А отакому, відай, тяжче при-йдеться: його любка уже при дитині, а він щось роздумав брати її. Дає вона свого молока і змішує разом із сметаною, варить на тім бануш, кажучи: "Абесь таї; не міг без мене бути, як дитинка без цего молока. Попоїсть парубок — так за нею озьметься, як його синок чи донька за солодким молочком". За котрою дівкою чи молодицею мужчини убиваються, у селі знають напевно: під її порогом закопано лилика. 3 тим бідним лиликом виробляють ще й не таке. То'ціла котура, чередінницька операція, акція, котра потребує сил і терпіння. Як хто хоче привернути чи відвернути кого, чинить так: зловить лилика, покладе його в горнець, що має у дні дев'ять дірок. Той горнець кладе у велику мурашковину, де мурашки нанесли багато фої, накриє його плиткою та й утікає не озираю- , чися, аби не чув, як лилик там пищить від мурашків.^] У дев'ять день досвіта, перед сходом сонця, має зайти голий у то місце, вигребти горнець, ухопити і тікати так само, не озираючися, не дивлячися у горнець. Як зійде сонце, вибирає дві лиличі кісточці: гребельки і вилки. Тими гребельками притягне до себе, кого схоче і що схоче, а вже вилками так само відверне. Але ніхто не має знати, бо чари би зійшли на ніщо. Є страшні речі. У горах давно не так дуже слабували. Хіба що яка епідемія, а так люди були здорові, бо ті, слабші, умирали малими. Ішов процес природного відбору. Дітей ніхто не панькав, ходили босі, напівголі, їли що попало, і котрі мали вижити — повиростали здоровими. А вже як дорослий хто заслабне, то це або з уроків, або з примівок, або з проклятьби. Уповідають, що як хто хоче, аби інший заслаб, іде за ним і бере сліду з його правої ноги дев'ять раз по дев'ять. 13 тої глини зробить твар (лице). Рубає навстріть до дерева 12 трісок; б'є ті тріски у тоту твар через дванадцять субіт східних (при сході місяця). Той чоловік, що з його слідом це діялося, мусить минутися до дванадцятої суботи. Не знаю, як треба ненавидіти, аби до такого вдатися. Але, тим не менше, скільки цього в злобі роблено! Гуцули рідко що роблять мовчки. Слівний ряд займає ведуче місце в майже усіх дійствах. От як посилається клятьба: "Господоньку Боже і ти, ніченько, поможіть мені назвати, наслати дев'ятьдесять коней і дев'ятьдесять бесаг тусків і нужд з удовиць, від пана, що панство утратив, що в карти села програв, від війта, що вітійство утратив, від сиріт — відсилати, насилати на него. Йдіт, ніченько, беріт шукайте. Не найдете в одній хаті, то найдете в другій, не найдете в другій, то найдете в третій, не найдете в третій, то найдете в четвертій (і так включно до дев'ятої), а не найдете у дев'ятій, то идіт млинами, коршмами, лісами та хатами шукаючи. А єк найдете, беріт тріт єго кости і жили так, єк камінь муку! Не дайте єму ні спати, ні їсти, ні пити, ні спочивати, ні з сусідами, ні з родинов си набувати. Най йде, най мучит си попид лавиці, хатами, порогами, на колінах та ліктях, аби не мав супокою, аби ишов без броду у воду, на пліт без перелазу, у ліс без дороги; аби си не задержєв так, єк вода на решеті; аби рикав єк віл, рзав єк кінь; аби туда пішов, куда кури не допівают, де людського голосу не чути. Аби щез, пропав на сині моря, на проклєті безла, на скали, на озера, куда дзвони не додзвонюют! Аби на него пльовала згра-да, громада; аби на него пси гавкали, аби єго так їв нарід, єк свині їдєси при кориті". Правда, страшне? Не запам'ятовуйте. Бо хоть і не вірите у ворожби, але хто знає. Дивіться, що народу збирається коло телевізорів на екстрасенсів. Що людська сила може, ще ніхто того не зміряв. Бо ніхто й не скаже у цім навченім світі — що то є за диво сама людина. Нема на це міри. Моделюють, генами гендлюють, а воно глипне на тебе очима — і готово.

Подібно до цеї споруди збудували гуцули і свій світ. усесвіт. До всього дотянулася прудка народна гадка-здогадка; нема нічого такого на землі й на небі, щоби його не сягнула, не осмислила, не встаткувала глибинна мудрість вишліфуваного в часі поколінного виміру. І воно вже вічне, бо люди ним здавен користуються, сповідують в своїм поводженні, вірують в його мораль. Воно вже не годно вмерти, бо є — як смерекові ліси, як полонини, як троїсті музики. Але треба, як ватерку у ватернику, підтримувати сухим ріщєм дій, живлющим подувом спогадів. У мені це все живе, бо дано в спадок з діда-прадіда. Конкретно про дідів. Один з них — Микита Влад (рід його тягнеться до Трансільванських гір) — чимало оповідок подарував свого часу не тільки нам, онукам, а й докторові Шухевичеві до його неповторної багаторічної праці “Гуцульщина”. То на тій, то на тій сторінці п’ятитомника блимне наймено мого предка та села Розтоки під розповідями, які мій дід називав придабашками. Що знав цей усміхненоокий невисокий вусань кількість населення кожної з найновітніших держав, вчитувався в Біблію, принюхувався, як до тютюну з люльки, до нової влади і не йняв віри, що колгосп, якого так хотів, забрав у нього єдину конину і розхлябану борону, — та все це не зашкодило дідові твердо вірити у фантастичний гуцульський світ, сповнений нечистою силою і найчистішим повівом давнини. Другий мій дід, Мирон Оринчук, зріс у відлюдді на полонинах і вмер великою дитиною незачепленої природи, кажучи мені незадовго до смерті: не читай бріхні, дитино, не калічся, одну правду я в книжках вивидів — про часи, коли ще звірі говорили, — ото читай... Цей дід спілкувався з лісовими “жителями”. Не довіряла просторікуватим дідам. Збагачувала душу щедротами бібліотечних полиць, аж спохопилася — а в душі легонько, аж проголодно, і якби не дідовизна, то й зовсім пусткою тягне. Аж нарешті кидаюся в рідність, вдихаю, оживаю, стаю собою, дощиною світобудови мого етнічного роду. Гей, душе, де ти блудила, що так пізно д’хаті навернулася!.. Мушу збудувати з того матеріалу своє — колибу, зимарку, халупку чи світлицю, вже на що потєкну, подужаю. Доста світованити. Пора оселитися. Припросити гостей. З усього буду брати по дрібці на свою обитель, з багатого гуцульського духовного віна. Але не для себе будуватиму, не тільки собі: комусь та лишу. Кладу хату згори, а не звикле — знизу. Як світ будувався — згори. Гуцульський космос. Спервовіку була лиш вода, облаки і Бог. В облаках спав Алей — Дух Божий, а Бог ходив по воді. Раз і зробилося на воді шумовиння, щось там забовталося, закрутилося — ні колода, ні живе. “Що ти є?” — “Або я знаю... Живе я, але не вмію ходити, щось робити”. Бог не знав, з чого походить це диво. Бо то був Триюда-Арідник, як і Бог спервовіку. Так наскучила Господу самота, що вже таки приклав тому другому голову, доточив руки, ноги і врадувався побратимові. Бог знав усе на світі, але нічого не міг сам зробити, а Триюда був умілий, але не вигадливий. Отак і стали жити. Один знає, другий може. Тільки погадаймо, яка-то десь між цими двома першими мусила бути конкуренція, які творчі катаклізми вирували поміж задумом і ділом, скільки гніву та заздрощів породили на світі оті дві сили!.. А напершу цікавого було мало: бродять вселенськими водами та вітаються при зустрічі: “Як спалося, побратиме?” — “Добре, як Вам”. — “Як днувалося?” — “Гаразд, як Ви”. Стали якось міркувати, як би то добре було мати на чім припочити — хоть би шмат якої тверді. “Я би зробив землю, коби глина була”, — каже Бог. “А де ж її взяти?” — питається Арідник. “Та де, є у присподнім”, — дповідає Бог. “Я би туди пронир”, — загорівся Арідник. “Пронри, — каже Бог. — Меш зачерати землю, конче скажеш в моє ім’я”. Кинувся Арідник у бульбону, вхопив глини мовчки та наверх. А заки виринав з тої тридев’ятої глибини, вода вимулила все чисто з руки. Побачив це Бог, похитав головою: “Таже скажи в ім’я моє, бо намарне все робиш”. Подався Арідник вдруге, та боїться, що лиш Богова буде ота твердь, і затявся — ухопив пригорщі намулу та гайда наверх, — знову все вода змила з рук. “Бо не казав єс, що в ім’я моє! — роздратувався Бог. — Іди ще раз і скажи”. Вергся втретє Триюда у глибочінь, та брав з дна і вже казав во ім’я Бога, але і в своє ім’я також замовив. І виніс стільки глини, що лишилося за нігтем.. Бог подивився скоса на свого напарника (а відав усе!), вишкріб ту крішку грунту з-під сатанинського кігтя, сплескав паляничку та вкинув її на воду. А паляничка розрослася, та й стала земля — крихка, як шкаралупка гороб’ячого яйця. Дух Божий Алей як пробудився, як вздрів то внизу, — злякався, схопив обома руками, затряс так, що земна шкоринка поламалася: зробилися гори і скали. Схопив Бог Алея за руку, прикував її, аби так дуже не тряс землею. Так одна рука Алея (Ілії) прикована, аж при кінці світу буде відпущена, — тоді від струсу земля розтріснеться на дрібки. Натрудився Бог, ляг спати, а Триюда не засне від заздрощів та грому Алеєвого. Надумався струтити Бога у воду. Почав його сплячого котити. Що котить, а земля розростається в той бік, куди нечистий тручає. Зрештою, проснувся Творець та так ударив свого недоброзичливця, аж той сам завалився у воду, а над ним замерзлося. Розігнався Арідник, вдарив головою об лід, розкололася твердь, аж пара з неї пішла. І тепер з ополонки в люті морози парує. З тої пари потяглися мряки в небо та й стали хмари. Забоявся Арідник Творця, уникав зустрічі з ним. А як здибалися, то улесливо називав Бога побратимом. Але Бог все звав його розпобратимом — добре затямував підступність Сатани. Та мусіли жити, бо оба були спервовіку самі-одні на весь світ. Що Творець вибагне, Арідник зробить, а Бог мусить у него то виманити. Так було із Арідниковими вівцями, козами — іншою дихáнею [Дивіться розділ “Дихáня”]. Бог задумував, Арідник зачинав, Творець хитрощами відбирав та довершував усе живе. Коли вже всякої дихані було на землі доста, Арідник задумав будувати хату. У тій хап було все геть, як ведеться, а вікон — дасть Біг. Через розколібинку світило трошки сонечко у хаті. Арідник то і робить, що набирає в міх днини та до хати носить. За цим і застав його Творець: “Що дієш, розпобратиме?” — “Ади, хату поклав, а днини покласти у хату не можу”. — “Пожди, я так зроблю, що буде у хаті днина”. — “Як зробиш, то хата буде твоя”. Бере Творець пилку та випилює два протеси, обрамлює. Заходять, а в хаті день! “Це буде людям”, — заповів Бог; він уже не одне вимудрував у Арідника. “Чекай, — пошкодував Сатана, — я таке зроблю, що ти у мене не вимудруєш!..” — “Зроби”, — згодився Творець та й пішов собі. Зладнав Арідник ватру — сидить і гріється (диму ще тоді ватра не мала). “Що се?” — “Та ватру зробив-сми, добре грітися”. — “Дай це мені, розпобратиме”. — “Ой, ні, все ти, побратиме, в мене повідбирав, а ватри не дам!” Пішов Бог, зірвав з дерева губку, висушив на сонці, поклав її в розколібинку, та тер доти паличкою, заки губка втлілася. Триюда сокотив свою ватру та уснув. Прокидається — аж у Бога ватри горять. Розлютився нечистий, плюнув у Божий вогонь, а з нього закурилося. “Най, — каже Бог, — коли вже палиться, най і куриться!” Тому у ватрі є дим. З того часу миру між ними вже не було. Арідник твердо задумав збавити Бога. І зробив млин, що зерна молов на муку, але треба було валок все ногою кивати. Він хотів, щоби Бог попав у хитро підлагоджений капкан. Але Бог і тут змудрував розпобратима, заставив показати, як той валок рухати. Так Триюда упався у капкан. І відтоді був прикований до млина. Рвався, торгався, аж тонка землиця задрижала — провалилася, та він разом із своїм млином запав у тридев’яту землю. Земля наша стоїть на морі, а в тім морі друга земля, відтак ще одно море, а потім знов земля. То вже Арідникова земля — пекло. Проситься розпобратим: “Господи! А коли ти мене звідси пустиш?” — “При кінці світу, Сатано”. Відтоді, як умре котрий грішний та піде до пекла, питає його Арідник: ще пишуть писанки? є ще Великдень? Бо якби лишили писанки писати, якби не було Великодня, то вже тоді був би кінець світу — і Сатана виліз би з тих ланців. Сидить Триюда прикований, зсилає на землю своїх явидників: вони сидять під виворотею. Того вивернутого дерева не вільно рубати ні на дрова, ні на будівлі. Явидники перебігають границями сіл, дорожищами (на схресті трьох доріг) або де три плоти вкупі; як мають вони яку ношу, то перепочивають на такім триплеті або на остриві порожній, що сіно з неї забрали, а саму остриву (суху сучкасту палю) вимикнути із землі забули; явидник каже, що то для нього лишено. Як сіно кладуть з висушених острив’яниць у стіг, то самі остриви хутко витягають із землі та кладуть в опліт. Сидять явидники-юдники у тих хатах, де діється всіляке пустиньство, крадіжки та шахрайства. Юдники є навіть у церкві — у маковиці; звідти вони юдять людей, аби в церкві спали, говорили та сміялися. Люди кладуть хрести на сволоці (балка під стелею), на дверях, на воротах — від юдників. Але Арідник зривався з оков. Розтіцькі діди розказують, що з шістдесят років тому він був урвався. Присягають гуцули, що виділи, як він летів під облаки конем білим, сам великий, чорний, страшний! Гадали, що світ кінчиться. Як він летів облаками, то громи били, блиски лякали; де він ішов поверх лісів, то ліс упав, як від коси трава. Дахи зривало, де він ішов поверхи. Кажуть, у Красноїлі (від “красна їль” — ялина) на Вигоді з каплиці урвало дах та занесло — аж через скільки сіл! — у Білоберезку разом з хрестами, зо всім. Та щастя, що ланцюги пекельні знов зловили нечистого. Явиди (юди, чорти, дідьки, невмиті, пекуни) повстають з дітей, яких через сім літ ніхто не схрестить, і з місця, де убито чоловіка і заховано без опроводів: як страчений там перебуде сім літ і ніхто не відає за него, не даст опроводу, тоді його вбиває юда. Якось Бог удер собі руку. Відірвав тоту шкірочку, що висіла коло рани та кинув на землю. Скотилася шкірка в трубочку та все що покотиться — то стане більша. Бог був знову сам, і це йому сприкрилося, і він дав так, що із тої шкірочки, що стала велика, зробився Адам. Цей богоподібний був зразу чистий всередині. Ходили собі з Господом по землі та про всяке гуторили, аж поки Триюда не вистався з тридев’ятого споду та не вийшов на землю. Якраз Бог наклав ватерку, аби Адам зігрівся. Вздрів Щезник ватру і Адама і з ревнощів обплював Боже створіння. Приходить Бог, а тут Адам нехарний, обпльований, — що робити? Перевернув його Творець нечистим усередину, з того часу чоловік усередині нечистий, з нього куриться, як з тої обприсканої Арідником ватри. Крикнув Бог Алеєві — той загримів люто, Арідник зо страху знову щез у свою тридев’яту землю. Став Адам чоловіком. Бог повіддавав йому все, що мав, лише одну яблінку-паперівку собі лишив. Цих яблук вільно було лиш Богові їсти. Раз ляг Адам спати. Бог узяв галузку иви та й поклав коло него, а заки Адам проспався, то стала з тої галузки жінка — Йива. Одного разу вона пішла по яблука до саду, а там гадина обвилася за яблінку та їсть яблука. Ще і Йиві дає, каже, що ці яблучка найсмачніші. Покуштувала Йива, — запашне, солодко-винне, не зрівняти з тими лисницями, що вони їли! Де було знати, що то Арідник, перекинутий у гадину, її пригостив. Понесла бігом Адамові. А й справді не таке, як ті зелепуги, але ж чи не з того заказаного дерева!.. Спохопився, аж йому застрягло в горлі (через то видко горбик на горлі кожного чоловіка), та пізно. Являється Бог і каже; “Відтепер ви грішні. За непослух будете покутувати. Дотепер вам не треба було ні робити, ні убиратися; тепер будете”. Шкура в Адама була поросла, як у барана, на ногах ратиці. Спали з ніг ратиці, лишилося лиш на кінчиках, а волосся опало з нього геть — став голий. Дав йому Бог плуг, воли — будеш орати, сіяти, робити до самої смерті! Став Адам орати, а поле зцілюється. Знов іде чоловік д’ Богові: “Що робити? — “Йди ори, — каже Творець, — а перед кожною роботою попроси мене, аби я тобі поміг. Не йди до мене, не лишай роботи, ти проси, я вчую”. Так постала молитва. Бог сам навчив її Адама. З того часу, як люди согрішили, стали вони розплоджуватися. Триюда виривався на землю та юдив їх проти Бога. Множилися юдники. І вже Триюді легше, можна сидіти у пеклі і висилати намісників на землю. Раз на рік він їх збирає у пеклі і дає розкази, що як робити, Непокірна Йива ще раз вчинила непослух. Коли народила першу дитину, Бог казав кинути ту дитину по-через хату. Йива взяла ягня та вергла через дах. З того часу ягня само ходить від народження, а коло дитини бідує жінка три роки, поки твердо зачне ходити. Для певності кожна жінка мусить присягати чоловікові, що буде послушна. Бог жив на землі межи людьми, доки між ними не вселилася ненависть та гніви. А як їх намножилося багато, забагатіли, стали слухати юдників, — не злюбилася земля Богові, піднявся він на висину. Звідти все видить. Арідник з того часу править землею через своїх юдників. Та і сам часто приходить на землю. Бог страшить його громом. Та часом Алей твердо всне, нечистий зірветься з ланцюга пекельного і наробить на землі багато шкоди: людей, худобу забере, плова несе хати, а він, щез би, іде в тумані, музика гримить! Переносить ріки, зрушує скали. Алей-Ілія де вздрить Сатану, то громом палить-б’є в скалі, під деревом. Від тих часів стало гриміти, блискати, і війни та стрільби від того часу на світі. Найперша верства людей від Адама були Велети. Вони давалися юдити, і тому все що нова верства, то вже щораз менша була і жила коротше. Які велети були великі та як довго жили, видно з такої гуцульської переповідки. Ішла дочка велета полем. На тім полі орало троє: поводінник воли веде, погонінник — поганяє, плугатар за плугом іде. Забрала велетиця тих орачів з волами і плугом у жменю, приносить татові додому та й каже: “Ади, які черваки землю нам точать! Через то хліб не родить!” А велет відказує: “Понеси назад, відки взяла, бо це люди, що з нас перевелися. Люди стануть колись такі, що дванадцять у печі будуть молотити, а рубаючи будяк, будуть кричати, аби тікали, бо ялиця вб’є”. Як намножилося людей, що давалися дуже юдити, пішов Бог від них на висину і вибрав собі повірницю — Жертву. Вона була зразу така, як чоловік, сиділа між небом і землею на високій горі, де нічого, окрім афин (чорниць), не росло і не родило. Жертва живилася тільки ними і від того була чиста. Не раз посилав Бог її на землю — звідати, як заховуються люди, а то й скарати їх за гріхи вогнем. Тоді Жертва перекидалася в гадину з крильми, а на хвості мала таку пацьорку (намистину), що на весь світ світила. Так одного разу виконувала Боже доручення і зголодніла-наїлася на землі мерші, що лишилася після потопу. Заледве притяглася на свою гору. Бог став її розпитувати, чи була на землі, чи моляться люди — про все, за чим її посилав. А вона відповіла, що так заслабла — заледве приповзла на гору. “То будеш отак повзати, доки світу!” — закляв Господь Жертву за ослушенство. Із тих пір вже вона не мала права надзирати над людьми, бо їла мершу, стала нечиста. А що довго служила Богові, то він лишив її старшою від кирниць. І стала Жертва лиш тоді пускати згори воду, як їй приведуть живого чоловіка. Люди кидали в один і той речинець хлопця або дівку Жертві, і тоді вона припускала їм води. Це за гріхи людські. Бог позволив Жертві таке робити. 0так і почали на світі жертвувати, і тривало це довго, аж поки один святець не вбив тої поганої гаді та стало доста води повсюду. Але треба пам’ятати, як довго кожна крапля води відкуповувалася через жертву. Йдеться про часи Велетів. Тоді Жертва мала силу над водою. А що Велети давалися дуже юдити та Бог мусив покинути їх, піти собі на висину, то одного вже разу так допекло йому, що дав розказ Жертві, аби пустила усю воду. Як Жертва то зробила, то зачався потоп. Серед людей був один праведний — на ім’я Ной, то лагодився до потопу — збудував великий ковч. Забрав Ной до свого ковча пару велетів і всілякої дихані по парі. Лиш одна звірина була розумна і не схотіла іти в ковч; се був одноріг. Він понадіявся на свою силу, а ще хотів згори все видіти, що діється. От і лишився на воді, а плавав добре, ще й ріг йому помагав — широчезний, як ціле дерево, мав той ріг дванадцять пасемків, а кожен з них ще на дванадцять ділився. Плавав що плавав по водах той одноріг, а коли потоп зайшов усі верхи гір, то птахи, які там ще витримувалися, почали літати над водами, а як і їм крила зболіли, то посідали на той ріг однорогові, як на гілля. Та було їх дуже багато, заважили — - втопили однорога. Після потопу Ной випустив із свого велетенського ковча всю диханю і людей, що все маліли і всілякого звіра. То розмножилося. Тільки однорога, нема. А він був уперед, потопу. ...Чи не про шерстистого носорога говорить гуцульська пам’ять? Адже вчені кажуть, що був такий в дольодовиковий період. Та зник. І ріг у нього був розгалужений, як оленячий. А ще переповідають старі гуцули, що перед потопом була диханя інша, як тепер, її кості то там то тут відкопують по світу... Ось вам і дідівські придабашки! Нема такого найглухішого села на всі гори, де би не відали бувалі гуцули про премудрого Соломона. І всі розповіді починаються з того, “який мудрий Соломон не був, а...”. ...зустрів одну файну та охічну жінку, став з нею жити, і вся премудрість йому відпала... ...не знав, яка земля завелика, хоть знав, що земля — як яйце, що стоїть вона на воді. От забаглося мудрецеві зміряти, як-то зависоко від землі до неба. Іде до вірла та просить понести його вгору. Бо тільки орел (вірел) міг найвище злетіти, аж до райських дверей, не далі. Полетів орел до Бога по дозвіл. Не хотів Бог, щоби Соломон і це знав — як задалеко від землі до неба. Каже вірлові: — Неси його сюди, але най у долину не дивиться, бо впаде і розіб’ється. Пообіцяв Соломон, але не втримався і зирнув у долину, бо, прецінь, за тим і здоймився у небо. Упав і розбився. Орел узяв смерть Соломона на свою душу. Так став грішний птах, котрим сам Бог слугувався, посилаючи листи на землю, розпитуючи, що в світі діється. До того орел був подібним до Бога, тому його кладуть у церкві на образах, на грошах, на урядах. Так, як гуцулія зображала в своїх переказах початок і подальший процес світобудови, то мала певну уяву і про кінець світу. Більшість переповідок кажуть так: “Як Велетам і премудрому Соломонові (прообрази сили і духу) настав кінець, так буде і цілому світові”. Що ж. Народна уява не провиджує смислу людського існування, розвитку природи при фізичному і моральному знидінні на землі. А буде, як при началах проречено: Бог відпустить затерплу руку Алеєву, здригнеться земля, вирветься з тридев’ятої темені Триюда, зірветься і Жертва. Два роки ходитимуть по землі Алей-Ілія і Триюда-Ірод. Останнього півроку зустрінуться на полі Сафатовім, на шкурі того бика, що десь пасе на полонині. Ірод Іллю уб’є. І пуститься дощ — де капне, там усе, що не затопиться, то спалиться, згорить. Настане темнота. Буде це у Велике Пушіння (піст). Від праведної крові, що проллється з бичої шкури, загориться світ, перегорить земля. З’являться чотири ангели, протрублять на всі чотири сторони світу. Повстають вмерлі, зробиться метушня. Впаде сонце, місяць, зорі, земля піде в преісподне, звідки взялася. Тоді світ скінчиться. Чи це не заклик оберігати все, що довкола дано людині, що в ній самій, пересторога можливості катастрофи?! Але світ гуцульський веселий та розмаїтий. Як верховинські краєвиди. Як вбрання святешне і на щодень. Навіть при вмерлому на “грушці” (ввечері того дня, коли вмре людина), заводять ігрища (“грушка” — від “гра”), аби забуватися та коротати час. Як би не побивалася родина, а все ж на якусь хвилю “грушка” відволікає, перебиває туск. Кощунські для незвиклого ігри при катафалку наводять на думку про безперервність життя на землі, про закономірні поступи мудрої природи. У цьому є проблиски альтернативи. Вражає безперервність та послідовність народної міфології цього краю. Ніщо тут не виникає випадково, нічого не пропадає безслідно. Арідник, що вибовтався на початку світобудови з піни вселенських вод, продовжує діяти впродовж століть як постійний головний учасник усіх життєвих обставин верховинського краю. Без нього не відбулося жодної нової віхи, господарсько-економічних здвигів. Він опанує землею... Наприкінці XVII століття австрійські підприємці розпочали інтенсивний видобуток карпатських руд. А перед цим горами гуляла очисна ватра опришківства. Опришки поховали свої скарби в землю. Як їх видобути? Модна проблема пошуку скарбів охопила і Червону Русь. Ці події дали сильний поштовх до вірування в закопані скарби. З’явилася термінологія — чисті і нечисті гроші. Завузлувалося довкола них розлоге плетиво народних оповідок, живучих і донині. Ось деякі образки. Із чистими грішми легше. Вони собі лежать у землиці і світяться, бо прецінь чисті. Це ті поховані опришками на кращі часи. Але є і нечисті скарби — їх злі духи сокотять. Щезник на них сидить. Сидить, хто сидить, а бідного чоловіка кортить до них добутися. Але то дуже тяжка справа. Оповідав мій дід Мирін (його ще в горах звали Шурган, бо довгий був, як теслярська шурган-пила, що нею протеси ріжуть), що сам видів, як Гримало (дідів полонинський сусіда) мав дочиніння через нечисті гроші із Щезником. Їдуть раз кіньми через ріку, а було місячно. Раптом коні як не здоймляться на диби, не заіржуть несамовито! “Який дідько тобі!” - не встиг вимовити Гримало, а Щезник лиш гепнувся межи коні. Невисокий, хромий на праву ратицю (десь Алей кропнув його), у черленім сардаку, черлених гачях, з-під крисані ріжок стирчить, морда цап’яча з борідкою, задерта, очі булькаті: “Я гезде, тутечки, ти мене кликав?” Діди оніміли. Коні стали посеред ріки як вкопані. Бере той, щез би, Грималового коня та веде на берег. І другий кінь іде за ним. “Що не признаєшся? — шкірить Арідник чорні зуби до Гримала. — Не знаєш мене чи встидаєшся? Я ваші маєтки множу, а ти з платою не квапишся...” Як попудить коня, аж мало в скалу не впали, до самих Тарночок гнав їх нечистий, а там зашуміло та затріщало межи сиглами, аж луна у хмари пішла. І щезло. Дід Шурган давно підозрював Гримала. Та й не лиш мій дід. Села говорили, що той мав Щезника. Одного разу заходить ватаг у стайні Грималові, а там стоїть панок у черленім та на скрипочку йграє, коровки самі заходять на місце (дійниці скачуть під них), дояться, аж кров з вимені покажеться, а не вільно спинитися, заки скрипка не вмовкне. За хвилю повні дійниці молока. На ватагові аж капелюшина встала зо страху. А платив ще тесть Грималів своєму панові жінками. Багато мав жінок, все йому вмирали. Люди кажуть, що то через тоті прокляті гроші. Аби до них дістатися, треба мати дідька. А його можна собі висидіти, Маленькою чула від керманичів з Довгополя, як один ґазда чорта вивів та слугувався ним. А треба, кажуть, взяти останнє яйце (снозок) від чорної курки, покласти під ліву пахву і сховатися на печі закинутої хати на перехресті доріг. Не брати нічого в рот дев’ять діб, ні до кого не говорити. З того покладка-запортка вилупиться Щезник і буде вірно служити чоловікові, але за то просить душу. Можна поманити Сатані душу ближнього, але то небезпечно, бо як вмреш раніше, то таки твою візьме. А взагалі, як вздриш уночі синій вогонь — то скарби знак подають. Треба все мати ніж. за ременем та хутко застромити його в землю на тім місці, де стоїш, коли синій вогонь завидиш. Аби як було далеко, то вогонь буде горіти, (їж доки не прийде той, що ніж пихнув у землю, вогонь згасне - гроші даються забрати. За знайдені скарби годиться покласти хрест або капличку, то все буде прощено. Такі хрести по горах були всюди, та все їх повалили і каплиці здебільшого порозбивали. У Космачі донедавна стояла церковця; нібито в такий спосіб збудована Матієм Палійчуком; пару років тому згоріла. А була, окрім всього, ще й рідкісною пам’яткою старовинною русинською дерев’яного зодчества. Та комусь, видно, заважала. А каплиця в Красноїлі, на Вигоді (на роздоріжжі), ще витрималася. На всі гори знають, що збудував її Василь Жикаляк за викопаний скарб. Заповів поховати себе коло престолу тої світички. Так і зробили захоронили Жикаляка і його жінку під порогом бічних дверей каплиці. А хата Василева стоїть і дотепер. Поруч. Є ще один спосіб добути ті жадані скарби. Пригадую, дід Мирін називав кір-зілля. Ми пастушили, я завертала корови, дідову і свою, бо Мирін уже був дуже старенький — сидів коло ватри, грів довгопалі руки, що наробили на всі гори бочок, цебрів, берівок, бербениць, коновок до води і гарців до квасного молока, натесав саней... Не стало діда, все то порозсихалося, порозсипалося — нема кому робити нове, ніхто не вміє. А діди наші вміли. І все знали. Були собі і господарями, і фінансистами, економістами і прогнозистами, лікарями і знахарями... Так ось, ношу дідові з лугу та показую квітки, трави. А він каже що від чого. “От в Чорногорі росте багато такого, що ніде нема, — вповідає Мирін, — є там і кір-зілля... То від скарбів. Його гляба (ніяк) вздріти. Кір-зілля доти є, доки на нього дивишся. А лиш глипнеш деінде — - щезає. Як хто хоче шукати грошей, що закопані, то брати би це зілля, засукати у свічку, котру мертвець тримав. Свічку з кір-зіллям покласти межи великий і другий палець правої ноги і сунути по землі; як прийде на то місце, де є гроші, то запалиться само. Там можна найти скарб...;> У Чорногорі десь росте не тільки кір-зілля. Є там і шовкова косиця — едельвейс. Колись ми з Пушиком Степаном, ще молодими, важили шукати, хто знайде квітку щастя. Та так і роз’їхалися. Відтак Степан, мабуть, знайшов-таки — пісні, одна за одною, посипались йому. А мій едельвейс ще десь виколисує Чорногора. У Чорногорі є все. Минулого літа, ясної днини, бачили ми з пограничної смуги коло гори Стіг білі снігові плями на Говерлі і на Попівані. Мій вуйко, Николай Оринчук (Миронів син), каже, що давні люди ворожили на цім: як дотримається у Чорногорі до нового сніг, то дотримається у коморі до нового хліб... Декотрого року (а вуйко зріс у полонині, його брат Іван там у самоті віку доживає серед сигл і ведмедів) сніг лежить, аж почорніє і так новим припаде. Там є озеро, що не завше розмерзається. Так от, у цім озері робиться град. Недарма назвисько йому таке — Несамовите. Воно біля полонини Марішевської, під горою Данциж. Гуцули кажуть: як у Несамовите озеро вергти камінь, зараз настає буря з громами. Походить це правдоподібно з того, що всі хмари, бурі, блискавки надходять з-понад гори Данциж. На полонині Марішевській стоять хрести на місцях, де громи побили людей. Це свідчить, що справді з-поза Данцижа, понад озеро Несамовите, через полонину Марішевську іде до Жаб’я (тепер Верховина) і далі шлях бурі та грому. Що ж то за “вічні” сніги, що за льодове озеро? Чи не сліди це ледової епохи на верхів’ях Карпат? Майже в усіх чорногірських кітловинах, що не сягають понад 1500 метрів над рівнем моря, на північних схилах видно виразні бічні, середні і чільні морени, а то й великі відломи скал, вигладжені і порисовані рівнобіжно. Подібно, що це робота льодовиків. Якою ж мала бути повінь, коли вони розтопилися! Черемош і в наші часи все згортає на своїм шляху — мости, дороги, споруди, ліси, гамованки, як раптово розтопляться сніги полонинські. А то ж були десь гігантські льодові запаси вод!.. Та це прерогатива вчених. А ми підемо далі в гори — послухаємо, як у Несамовитім град роблять. Там живе і Планета. Вона пробуває під скалами і плиттям у храмі. Все це давно затоплене. Як вирветься Планета з Несамовитого, за кількасот верст вибиває все в полі на ніщо. Є, правда, градівники, що можуть цю біду відвернути, спинити. Але спершу про озеро і все, що гуцули видять віками в нім, — ще його називають Змієне або Зинєве (за синю глибінь). Душі всіх людей, що стратять себе або кого другого, ідуть у Несамовите озеро. Там, у Чорногорі, є великий камінь, а в камені озеро без дна. В нім дуже зимно. Серед літа стоїть лід. Як верже хто (це вівчарі люблять робити) у Несамовите камінь, зараз вибіжить з того озера білий кінь, а на нім сидить білий чоловік. Він бігає поверхи і лупає копитами лід. Зараз збігаються з міхами душі страчених, та й тоті, що других стратили, набирають у міхи кавалки леду і летять у хмари. Відти сиплють тим лєдом туда, куда їх поведе той на білім коні. Чим більше тих душ є, тим більше граду. Добре, як є в селі градівник, то відверне ту бурю. Цей чоловік готує себе замолоду. Він має на то засоби. На Святвечір бере непочатої вечері зі всього потроху; бере мітлу та кочеріу і з усім цим три рази обходить хату, кличе: “Прошу тебе, тучу, крізь тучу, прийди до мене на святвечір пити, гуляти, веселитися, гриміти, дудніти, бити, я тебе прошу”. Потім іде в хату — ховає у хусточку за сволок ту вечерю і сідає їсти; за столом не має ні до кого говорити. А рано на Різдво якби хто привітав його: “Як спав?” — має тихо сказати: “Я град відвертав”, аж тоді відповісти звикле: “Гаразд, як ви”. Ту хустинку розгортає аж навесні, на Великдень — святить, а вліті, як прийде туча, — вішає свячену дору на патик (це палиця, що нею свічки в церкві гасять або вкрадена в старця, а найкраща та, що нею гадюку із жабою розігнали, як гадя хотіла жабу з’їсти), скидає з себе одяг, стає голий проти тучі і примовляє: “Я тебе спираю і не пускаю не сам собою, але з Пречистою, з усіма святками і з помічниками, з порятівниками! Коли ви, бурі, тучі, чорнокнижники, не йшли до мене на Тайну вечерю, то не маєте права на моє впасти село. Як я розігнав гадину з жабою, так я розгоню оцю фортуну наліво, як жаба з гадиною утікали, так най ця фортуна утікає на ліси, на води! Розсядься! Ти тут путері не маєш, як не мав іти до мене на святу вечерю. Іди, рознесися, як вітер по світі. На сині моря, на пустелі, куди коні недоіржують, де пси недобріхують, корови недорикують, вівці недоблеюють, кури недопівають, ворони недолітають, де гласу християнського не чути. Я тебе до села не допускаю, як не допустив гадину до жаби. Як гадина розсердиться, що жабу не з’їла, і трісне зі злості, так і ти, хмаро, розсадися, сі я тебе сюди не пущу! Прийдеш до мене, як вода у теплиці замерзне”. Можна град відвернути. Лиш як Розигри не святкують, то нічого не поможе — туча всі городи виб’є. Що ж то за свято — Розигри? Це свято лісних дівчат. Воно з минулого, як Гагілки, Русалії, Красна гірка? Уже не водять хороводів дівчата на Гагілки, не розпускають кіс на світанні білополі русалки коло ставів та озер, давно забули нащадки полян, що свято Красної гірки приурочене відходу частини русинів з Карпат до Дніпра-Непри... А Розигри - таке реальне свято, що я його бачила чорним по білому недавно у маминім церковнім календарі. Припадає воно щоліта на перший понеділок Петрівки. Це свято настільки існуюче, що парубки з мого села Розтоки зібралися на полонину Скупову — ночували там в надії побачити лісних, але дівчата не прийшли... “Бо ви джинси нап’яли, з транзисторами вибралися — таким невірам лісна не показується. А я її видів!” — хвалиться дід одного з юнаків. І йому заздрять — так хочеться в молодості зустрічі з незвичайним!.. А мій дід Мирін бачив бісицю. Було це, як з війни вернувся. Коло Брошнева. В лісі. Їхав .конем по першому молодому сніжку. Дорогу загородила виворіть-ялиця. Дивиться дід — і очам своїм не вірить: по колоді вниз сліди маленької, як дитиняча, босої ніжки. Далі слід пропав. Аж під самою вирвою на снігу кров, жмутки шерсті. Ага, боролася, бідна, заки лісовий чоловік таки її роздер... Чомусь у всіх розповідях (а їх я чула і записала в різних регіонах Карпат чимало) не мирять, навіть більше — ворогують між собою лісна-бісиця і лісовий чоловік. Ось розповідь бувалого керманича із Зеленого Верховинського району. Малою чула я її кілька разів між плотогонами і добре запам’ятала. Група бутинарів (лісорубів) узимку зібралася йти в свої села за харчами, що вже викінчувалися. Котрийсь пожартував: “Мой, хто би в колибі лишився коло пил і сокир?” “Що дасте — я лишуся”, — обізвався молодий парубок Юра Зеленчук. “Якби лишився, то дав бих новісіньку сокиру”, — - сказав один. “А я віддам свердлик”, — додав другий, бо ніхто не вірив, що Юра не жартує. Лісорубський інструмент високо цінувався у всі часи; доброї сокири, міцного свердла нелегко було придбати. І Зеленчук лишився стерегти інструмент бутинарів, а вони пішли в село. Розіклав добру ватру і збирався уже спати, як здалеку долинув розпачливий вереск, вищало щось не своїми голосами все дужче і все ближче. Не спостиг леґінь отямитися, як до колиби залітає дівка, та така красна, що він оторопів. “Де би я сховалася?” — благально простягла руки заплакана красуня. Який би леґінь утримався і не поміг нещасній дівчині серед ночі в лісовій глушині? І Юра, недовго думаючи, кинув ту відзігорну кралю в загородку із сухим листям для розпалу. Не спостигла дівчина заритися добре в той лист, як до колиби ввірвався куди страшніший гість — величезний, широкоплечий, з голови до ніг оброслий сивою шестю. Скочив до загороди, вихопив дівча, приступив ногою — роздер навпіл. Одну половину спік на ватрі — змолов гігантськими білими зубищами, другу закинув на плече і пішов, як і прийшов. Лиш погрозливо блиснув черленими очищами. Приходять бутинари у понеділок — інструмент на місці, все як має бути, тільки Юра щось мовчить. Онімів, бідака. Але на мигах усе їм розказував і не раз. Про бісицю вам можуть уповісти в кожному карпатському селі, ба знайдеться і такий, що бачив її. Про лісового чоловіка — рідко де вчуєте, це розмова особлива. Якщо бісиця з’являється і тепер то на тій, то на тій полонині і вівчарі носять при собі лук, часник, оделен-зілля, то про лісового велетня, здається, у горах призабулося. А був же і він, цей могутній лісовий житель. Бабка Мирониха любила своїм дітям і нам, онукам, розповідати, яку мала з ним пригоду. Невеличка, зграбненька, завше у вишиваній біленькій сорочці, чепурна та гарна — ще я її такою запам’ятала, а виростила чотирнадцять дітей! — баба Олена трохи червоніла при кожній розповіді, бо дорослі сини її підкушували, що то якийсь бутинар забіг до неї вночі, а не лісовий чоловік. А дід вірив і сердито зиркав голубими дитячими очима на лайдаків, що пусте читають, а правді живій не вірять. Була плова. Дід пішов у село — відвіз конем бриндзу, а молода дружина з сином Михайлом лишилися в стаї. Плова майже вигасила ватру, Олена не виділа, лиш чула, як гупнуло засувом у дверях і щось величезне нависло над ними. Помацало мою бабку по лиці і стало її посувати, аби собі прилягти. Бабка оборонно простягла руку і діткнулася не по-людськи великого носа волосатого тіла. Завмерла. Спромоглася тільки ущипнути малого за вухо. Дитина запищала: “Що з вами, мамо, чого мене так щипаєте?” — “Ади, ватра загасла, кобесь підклав”. — “Та ви би самі не встали, але щипаєте”. Дитина таки підклала ту ватру, стало в стаї видно — нікого. Нарано Олена побачила за дверима півметрові сліди ноги такої, як чоловіча. Прийшов дід, баба перестрашена розказала. “Та лісовий чоловік, ба хто більше”, — однозначно заключив дід. Маю також свої висновки: волосатий чоловік показується там, де лишилися сліди найдавнішої (в мільйонах років) з’яви людини: в горах Кашмиру — снігова людина, в Карпатах — лісовий волосач. Оба сивошерсті, оба ховаються від неволосатих. Та повернемось до бісиці. Ця лісова чарівниця не одного зі світу звела. Про неї, її дії гуцули мають цілу теорію. Як дівка вродить дитину та закопає в лісі, то через сім літ з похованої зробиться лісниця. А що дитина нехрещена, не має крижми, то ззаду вся утроба виглядає. Спереду краса — очі губить, обернеться — кишки видко. Ловить вона молодих чоловіків. Має котрий коханку, та сниться вона йому дев’ять ночей, а він нікому не признається — на дев’яту добу прийде до нього лісна в образі коханки. Ця лісна псує тому, хто її відгонить, усю роботу в бутинах на лісозаготівлі, у полонині: розгонить корови зарвами, випускає вівці з кошари, виливає молоко. А як лісниця любиться з вівчарем, то його вівці ходять куди хочуть, все будуть цілі, не вчепиться їх ведмідь, не розженуть вовки. Овечки самі вернуться на те місце, де бісиця з вівчарем кохаються. Вона кличе вівчарів по імені, котрий обізветься, то вона зараз до нього пристане, збутися її неможливо. Чоловік стає мізерний, пожовкне. Як забере котрого перший раз у ліси, так уже втуманить, таку над ним має міць, що може його видурити з-межи людей увечері, бо вона приходить і сміється, і співає голосом його коханої. На то і носять бутинарі та полонинники за ременем оделен (Уаіегіапа оті.) і зрад-зілля. Лиш вмитися, підкуритися цим зіллям — лісна відступите не буде мати моци. Молода доярка з Голов Василина Жовнірук розповідала мені позаминулого літа на полонині Середній, що баба її, Марія Василівна Жовніручка, любила одного парубка, Дмитра, на прізвисько Маскаль. Вони були молоді, стариня оженила Дмитра на багацькій, і він літував на полонині Скупова. І от прийшла до нього та, що йому все сниться, його кохана, та не суджена. Разом пасли ягнята, любилися, трималися за руки як день, так ніч. І хтось із вівчарів пізнав, що то бісиця, бо Василину видів у селі того дня, коли ця лісна трималася Дмитра на полонині. Вже й Дмитро повірив, що це мана його вчепилася, втік у село, вона й туди дісталася. Ходить коло хати вночі, кличе жалібно: “Дмитрику!” Раз просинається — а він у лісі і лісна коло нього... Аж пішов освятив оделен та зрад-зілля, носив за ременем цю зелену молитву, — так вона відчепилася, хоч довго ще плакала за ним лісами, але вже до хати не лізла. На своє свято, на Розигри, нявки сходяться на данцовищу та співають: Не мий ногу ногою! Не пий воду рукою! Якби не лук-часнок, Не оделен-зілля, Мамка сина породила, Ми би єго взвили! Якби заснув на Розигри ополудні на царинці в лісі, то видів би крізь сон, як нявки гуляють: вони округ не доходять — звідки зачне, там приходить і назад вертає. По їх данцю слідно навесні, як паша робиться. Як сніг згине, то на їх данцовищі найперше зелено. Ще ніде паші нема, а на їх данцовищу травка зеленіє. Лісна засіває навесні траву й усяке зілля; як воно зацвіте на Йвана, вона зриває чічки і косичиться ними. А хто не святкує Розигри, тому туча город геть виб’є. Не вірити? А наші діди вірили. І чи гірше їм від того жилося?..

"Як навчивсє? То в мене прадід був спеціаліст від цего, та й вуйко - я з них навчився. То така родина... Нікора, що опришком ходив з Довбушем, то мій прапрадід. Він топірці їм робив. І пістолі опришківські...", - оповідає гуцульський майстер. Умілець, котрому легко піддається метал, а також дерево – справжній художник. Вміє і кувати, і різьбити, знається на інкрустуванні та литві. Золоторукий гуцул – зброяр, а ще й годинникар, як сам говорить – "часомайстер". Його твори вельми до душі гостям краю, тож і має коло себе небагато робіт (скажімо, так і не вдалося побачити авторського годинника). У Лазещині діда знають передовсім як майстра, що до місцевої церкви виготовив оправу для Євангелія. Для Закарпаття ж загалом він – останній люлькар. Його твори (більше – топірці, адже вишукані люльки робить переважно на замовлення) – окраса ринку сувенірів на Яблунецькому перевалі. А ще й - музеїв, хвалиться Шмадюк: "В Україні нема і не було такого музею, аби моїх рук не було. І держави трудно знайти такої, щоби не було – всюди є. І в Німеччині, Угорщині, на чехах, Польщі - скрізь. Закази приходили, і робив усілякі фіґлі..." Без топірця і люльки – гуцул не гуцул, вважає дідо Шмадюк. За своє життя виготовив сотні оригінальних виробів. Аби зробити топірець, треба не менше двох днів. "Оце така сокирка, - каже гуцул, показуючи металеву заготовку, - зробив відливку, тепер треба обточувати, обробляти, інкрустувати, а чи різьбити – дивитися, аби було модне. Затим приладнати топорище, і його інкрустувати..." З люлькою справа ще складніша. Таке ремесло – дуже тонка робота, в якій важлива кожна деталь. "Цей сплав металу по-гуцульськи називаємо баконт, ото люльки – баконтові. Можуть мати чубук як металевий, так і отакий – дерев'яний. Ото зробив одному дідкові просту люльку, бо ж просив – дорого платити інкрустовану, зроби, щоби курити. А ви не хочете люльку купити?", - усміхається дідо Шмадюк. Майстер нарікає – не густо клієнтів на великі складні речі, та й на пістоля матеріалу треба, – каже. Побивається - гуцули втрачають мистецтво люлькарства. "Уже люльку нема кому робити. Ще є майстер один у Косові – Роман Стринадюк, знаєте про нього?.. От. То він може таке зробити. А більше на Україні крім нього і мене - нема кому. А було таких майстрів-люлькарів...", - літній гуцул перераховує прізвища колег по своєму мистецтву... Втім, дід Михайло тішиться - дещо вдалося передати зятеві. Радіє, що гуцульські ремесла живі, як і незламний гуцульський характер. Гуцули здібні і до полонини, і до майстерки, і до забави - каже пан майстер. От тільки молодь зараз охоча до "чистотної" роботи, а не такої "циганської", - говорить, показуючи натруджені руки. Розповідає – Гуцульщина змінюється, дещо втрачаючи, от колись гуцула за вбранням можна було пізнати, з якого він села. Приклад життєлюбства гуцулів – сам колоритний дідо, про котрого кажуть: іще на молодиць заглядається... Він же зізнається – сили бере з рідних гір... А ще про Шмадюка розповідають: і на мольфарстві знається. Сам же гуцул лукаво усміхається у вуса: "я тєго не багато навчивсє", мовляв, не можна усім займатися, "людина має бути родима до того, як ото кажуть – пан до танцю, циган до смальцю, а хлоп до роботи"... І одразу береться за оповідки про гуцульських ворожбитів з сусідньої Франківщини. Саме там, до речі, і найбільше його творів. На Закарпатті ж Михайло Шмадюк – єдиний такий майстер. Пишається улюбленою люлькою, але каже: вона йому хіба для паради - уже давно кинув курити. А от непросту свою справу волів би не лишати – гуцульські руки не можуть без роботи... "Так, хоч і бачу вже зле, але без роботи не годен, усе кортить щось зробити...", - усміхається останній закарпатський люлькар.

«На Гуцульщині землі дуже неврожайні, скелi, ліси, де жили ведмеді й вовки. А податок мусили платити великий, — розповідає пан Дмитро. — То наші люди поїхали до Відня і просили австрійського царя, щоб зменшив їм податок. Поїхало тоді 12 чоловік iз Космача, одягнені в гуцульський одяг, до Відня. Всі подумали, що вони хочуть царя вбити, але гуцули наші знали кілька мов, звернулися німецькою до охорони. Цісар прочитав переданий охороною папір і захотів бачити цих людей, а потім поставив умову: «Якщо ви хочете мати менший податок, то привезіть мені ваше космацьке весілля». І дав їм такий папір, що поки вони це весілля будуть збирати, Космач звільняється від будь-якого податку. В Космачі на той час уже стався переполох, що гуцулів там повбивали, відправляють панахиди і тут — приїжджають!». Отже, збирається громада на сільський майдан і організовує перший конкурс краси. Створюють журі з 11 членів, де два священики, римський ксьондз i сільський війт. Хлопців вишикували в одну лінію, дівчат — у другу. Вибирають найкращого хлопця і найкращу дівчину на князя і княгиню, які мають їхати до Відня вінчатися. Їм, відповідно, відбирають дружбів і дружок і цей весільний похід їде до австрійської столиці. Франц-Йосип скликає до себе друзів, єпископи французькі та італійські їх вінчають, цар дає їм приданого. «Моєї мами рідний брат там був за дружбу, тому я про те багато знаю», — завіряє пан Дмитро. Після цього Космач був звільнений узагалі від будь-якого податку. І в кожній хаті, поруч з образами, висів портрет Франца-Йосипа. Коли женився парубок, то йому під вінок на чолі ставили монети із зображенням Франца-Йосипа. І коли виходила заміж дівчина, то їй таке ж робили, тільки ще на груди вона клала намисто із зображенням Франца-Йосипа. Ця традиція збереглась і до сьогодні. http://www.haidamaka.org.ua

«У 1945 році, на третій день Йордану (19 січня), у Космачі відбулася дуже велика битва, — розповідає Дмитро Пожоджук. — Невеликий підрозділ УПА розбив ущент дивізію НКВС генерала Дергачова. Того самого, який за кремлівським наказом виселяв кримських татар та чеченців. І гуцули впустили ту армію в село, як у пастку, адже Космач по колу оточують гори. УПА рушила в наступ. Лише один солдат радянський утік, а всі танки і всі машини лишилися в оточенні». У цьому бою загинуло близько 400 «визволителів». Партизани втратили кільканадцять вояків. Упродовж двох років по закінченні Другої світової у Космачі діяла підпільна Школа старшин і офіцерів УПА. Через два дні з гарнізону, що стояв у Коломиї, прийшли чекісти та почали розпитувати, що тут сталося. Не було можливості перевезти таку кількість убитих, то вони їх стягнули в купи, в долину, облили бензином і запалили. Інформацію про це приховували. Коли закінчилася війна, половина населення Космача опинилася на Колимі, в Хабаровську. Тринадцятирічних підлітків судили як «буржуазних націоналістів». Після цієї події до Космача надовго заборонили їхати історикам і фольклористам. Утім аж до розвалу СРСР у Космачі так і не була створена «ячейка КПСС». У 1970-тi роки в Космачі був священиком Василь Романюк (патрiарх УПЦ КП Володимир). Його, як і історика Валентина Мороза, арештували в цьому ж селі. Після звільнення з ув'язнення отця Василя Романюка висвятили в Космачі на владику Ужгородського і Хустського, а згодом обрали Патріархом відновленої Української православної церкви. http://www.haidamaka.org.ua

Сонцеве село Серед смерек і мальовничих космацьких краєвидів, біля річки стоїть хатинка. В ній живе Дмитро Онуфрієвич Пожоджук — відомий майстер української вишивки та писанки (мав понад 20 персональних виставок в Україні і за її межами), талановитий журналіст та цікавий оповідач. З його розповідей виявляється, що перший в Україні літак було збудовано саме в Космачі. На присілку Рушір біля водоспаду жив собі гуцул, і зробив собі літак. Із присілка Рунок його запустив. Літак торохкотів Космачем, зачепився за баню церкви, упав і розбився — разом із літуном... Перша письмова згадка про Космач датується 1412 роком. Утім науковці зі Львова виявили тут залишки стоянки первісної людини. В 1994 році археологи під час розкопок на присілку Медвежому дослідили досі незнаний науці солевидобувний центр тритисячолітньої давності. Згадки про Космач мистецький є у дослідженнях польського фольклориста Оскара Кольберга, у праці Володимира Шухевича «Гуцульщина» і багатьох інших, але й до сьогодні достеменно не відомо, що є Космач і скільки йому років. Щоб прояснити ситуацію, Дмитро Пожоджук звертається до фольклору, до столітніх бабусь та дідів і нарешті дізнається, що Космач не заселявся спочатку як Космач, а почався з присілка Завоєли. Кажуть, там колись був гарний тисовий замок. Про це досьогодні співається в коломийках. У Космачі були такі жінки й дівчата, які зачаровували інших: Олекса Довбуш знайшов тут собі коханку. Тут і загинув — від зради... В Космачі є якась сила, яка притягує і наснажує всіх, хто тільки прийде. У 1980 році, коли Оскар Кольберг організовував найбільшу на той час етнографічну виставку, то її третю частину посіли роботи митців iз Космача. Хлопець-каліка Василь Гаврищук iз Космача представив 259 писанок. Кольберг захотів відшукати цього хлопця. Він поїхав на фірі з космацьким війтом Дмитром Линтюхом і взяв iз собою студента Василя Юрченка. Війт — старий, мудрий, який знає кілька мов, каже: «Зараз, пане професоре, треба буде вам злізти й цілувати під мостом бабу». Але ж Кольберг поважний чоловік, як це йому злізати з воза і бабу якусь цілувати? «Коли треба, то краще це зробить студент за мене». Студента з воза зсаджує, бо має цілувати бабу, а студент покірний робить усе, що професор скаже, і: «Де баба?» — «Отам, під мостом». І, власне, там, під мостом, як їхати зі сторони Брусторів чи в сторону Косова, були два ідоли, зроблені з каменю. Потім радянська влада їх знищила. В працях Кольберга збереглися малюнки, як ці баби виглядали. Отож і сьогодні як хто їде в Космач, то старі люди можуть сказати: «О синку, то як ти їдеш уперше, то мусиш бабу цілувати». У Космачі постійно гостюють знаменитості. Уже на початку минулого століття в Космачі робиться багато того, аби ту культуру космацьку, гуцульську бачили інші: художники малюють, композитори показують її у музиці. В селі було відкрито першу на Гуцульщині читальню «Просвіти». Художник Олекса Новаківський мав тут вищу школу малярства, де студіювали Святослав Гординський, Михайло Мороз, Едуард Козак. Космачани, як акумулятори сонця, віддають у світ свою наснагу. Коли «гахнув» Чорнобиль, космацький народний ансамбль пісні і танцю виступав для ліквідаторів на ЧАЕС. Наталка ЛЕЩЕНКО, "Україна молода", №217 за 22.11.2006

Гуцульщина — це гори, це частина Карпат, це Бескид лісистий, зелений, із темними віковічними лісами з найвищим гірським пасмом, Чорногорою, понад яку спинаються до небес її верхи. Понад лісами, під верхами тягнеться просторий килим буйних зелених трав — це полонини, на яких випасали гуцули літом стада рогатого скоту — "маржину", "ботеї" овець і табуни коней. Кожна полонина, подібно як і село, чи присілок, мала свою назву. Найбільше знані і просторами перевищуючі другі, це полонини: Ґаджина, Марішеска, Шпиці, Менчул, Смотрич, Кукул, Стайки, Кострича, Радул, Погорілець, Копилаш, Попадя, Старостая, Альбин, Мокрин, Балтагул, Перелуки, Пірє, Штевйора, Чівчин, Куманова, Паляниця, Лустун, Гнитеса; Штефулець, Дуконя, Лудова, Скупова... Понижче полонин мають свої джерела численні гірські, дикі, шалені потоки. Пробиваються крізь темні ліси й несамовито-скорим бігом продираються крізь звалища скал, і, поборюючи всі перешкоди й перепони, "летять" усе нижче й несуть срібно-зеленаві води до двох гуцульських рік, Черемошу й Прута. Гуцульські гори не знали ніколи тиші й супокою — бували завжди "голосні": шумами лісів зимою і літом, клекотом бистрих потоків, ревом збурених филь рік, блискавицями й громами вліті, свистом бурей взимі, ревом ведмедів і виттям вовків, літом грою сопілок і трембіт та співаночками на полонинах. В гуцульській частині Карпат немало різних мінералів — є там брунатне вугілля, графіт, залізні й манганні руди, каміння й потасова солі, нафтова ропа й земний газ, є дуже багато мінеральних джерел. Але найбільшим, просто неоціненним багатством гуцульських гір були ліси, що їм колись ніхто не знав ні початку, ні кінця. Ліси ті простягались нижче полонин — під самими полонинами росли стрімкі ялиці, нижче них були смерекові ліси, ще нижче листкові, букові, часто й мішані, росли теж клени й явори, в давніших часах були й ліси кедрові, за Чорногорою росли тиси. Все лісове багатство було колись, як казали гуцули, "Боже й наше, людське"... Коли ж Галичина, а з нею і Карпати дістались 1772 р. під владу Австрії, тоді австрійський уряд загарбав майже всі ліси, зробив із них "державне майно" — "камеральні ліси"... До того ще й величезні простори лісові купили від австрійського уряду два польські графи, Скарбек і Баворовські — це ліси по обох берегах Чорного Черемошу, від Ясенова Горішнього аж ген у глибину Карпат. Почалася безщадна експлуатація лісів, нищення багатства й краси гуцульських гір... Частина збіднівших гуцулів наймались до вирубу лісів — ставала "бутинарями", зрубане дерево "спускали" з гір над ріки, потім "збивали" їх у "талби", а талби зв'язували в "дараби". Тоді сплавлювано їх Черемошем і Прутом, а відтак у далекі світи, де дуже дорого цінено карпатське дерево. Дараби сплавлювали "керманичі". Гірські ріки в їх горішніх бігах не були сплавні, замало мали води й завалені були обривками скель, величезними каменюками, які виставали з води — не легко було потокам і рікам продиратись між них. Тому то будовано в "горіщах" на Черемоші і його допливах запори — клявзи-гаті — збирано в таких штучних озерах воду, а потім підношено застави-шлюзи й на спінені филі ріки спускано дараби. Летіли дараби з незвичайною скорістю, вдаряли в підводні скелі, то підносились вгору, то опадали. Керманичі мусіли добувати не мало сил і вміння, щоб дараба не розбилась і не розірвалась на підводних каменюках або на прибережних скалах, як це не раз бувало, а передусім на Черемоші під могутньою скалою Сокільським, де щорічно гинуло по кілька керманичів. А праця бутинарів у лісах і керманичів на дарабах була дуже важка й небезпечна — "варівка"... Одні гинули в лісах, другі на водах рік. Великим багатством гуцулів були просторі полонини з буйними сочистими травами, де випасалась літом їх "маржина". Підставою ж життя й добробуту гуцула були вівці, корови й воли. Невичерпаним джерелом багатства для гуцулів була дика звірина, що наповнювала ліси. На неї полював гуцул і ловив її в "сильки" та мав із неї м'ясо й дорогі шуби. В лісах плодились і проживали ведмеді, вовки, жбіки, рисі, дики, олені, сарни, лисиці, заяці, куниці й видри та й множество різного птаства з чорногірським орлом. Потоки й ріки кишіли від риби — пстругів (форелів) і головатиць. Але найбільшим, безцінним багатством нашої Гуцульщини була краса її гір — краса, якій не найти рівної в усьому світі http://www.kosivart.com

Головним заняттям гуцулів були колись мисливство й риболовство, пізніше скотарство, годівля і випас худоби. Майже всю свою "маржинку" виганяв гуцул весною на полонину. Там "ґаздою" був "ватаг", а його помічниками були пастухи овець — вівчарі, — доглядачі великого скоту "бовгарі", "гайдеї", коней "стадарі", до порядків у стаї був "спузар". В затишному місці полонини було "стоїще" зі "стаєю" і загородою для худоби, довколо загорожі були "застайки" для нічлігу вівчарів. Стая збудована з круглого дерева, покрита коленими дошками — вікон у стаї звичайно не було, не було й повали, лише "подра" — на середині стаї вічний вогонь, ватра, що горіла від весни до осені. У стаї піддаше, ватерник і кліть-комора, переховок усього, що потрібне на полонині. Молоко від корів і овець зливано в бочку "путину" — з молока робили сир, "будз" і бриндзю — бриндзю "набивано" в "бербениці". Гуцули жили в селах, де мали свої "посидки" — хати з господарськими будівлями — "ґражди". Сусід від сусіда жили далеко. Гуцульська хата збудована з коленого, вигибльованого дерева, покрита дошками-драницями, ґонтами, просторі сіни — "хороми" й дві мешкальні кімнати, при них комори — "кліті" або "гамбарі" на переховок одягу й харчів. Були ще й за хатою кліті, а дальше стайні — "колешні" для худоби й овець. Довкола посидку була звичайно висока огорожа з піддашем на господарське приладдя і знаряддя. Кімнати не були білені вапном, а миті. "Лавиці" застелені ліжниками, столи скатертями. Гуцульські хати-кімнати відзначались незвичайною чистотою і всякими прикрасами. Було багато мистецької різьби — столи й стільці були різьблені, як і вся дерев'яна посуда — миски, ложки, коновочки й бочілки, ракви, мисники-шафки, а передовсім скрині. Великим мистецтвом різьби відзначались свічники, трійці і хрести. Був завжди в кімнаті різьблений сволок, на якому був і різьблений хрест. Взагалі різьба стояла на Гуцульщині дуже високо й була цінена за велике мистецтво. Різьблено не лише в дереві, але й у міді і мосяжі. Розповсюджене було на Гуцульщині і гончарство та кахлярство. Знані були на весь світ і цінені за мистецтво гуцульські писанки й вишивки. Дещо з гуцульського мистецтва зібрано було в Покутському музею в Коломиї, в музею Дідушицьких у Львові, в Науковому Товаристві Шевченка й Українському національному музею у Львові. Поляки збудували були в Жаб'ю-Їльці величаве приміщення для Гуцульського музею, але це було перед другою світовою війною і не знати, що сталось з тим музеєм. Великої вартости стародавні гуцульські речі зібрав був жид, Гертнер, у Жаб'ю-Слупейці. Що сталось з ними, теж не знати... http://www.kosivart.com

— Романо Романівно, розкажіть, будь ласка, історію появи сирної скульптури в Україні. — Сирна іграшка й донині побутує в деяких районах Гуцульщини. Для дітей ця іграшка — незвична, адже нею можна не лише погратись, але й з'їсти, а для дорослих вона є ще й культово-магічним атрибутом. Визначний український етнограф Володимир Шухевич пише у своїй монографії "Гуцульщина", що із сиру вівчарі на полонині робили "колачі", "колачики", "фірмаки", а повертаючись додому, вони навішували ці "колачики" "довкола ременя" у два-три ряди. Ці скульптурки вдома дарували дівчатам, а ті вже прилаштовували їх під образами. Хоча всі ці сирні вироби мають спільні стильові риси (дещо розтягнені силуети), однак, кожна майстриня втілює у своїй скульптурці власне бачення світу, а, отже, фігурки схожі лишень на перший погляд. — Чи пов'язується виготовлення сирних скульптурок із якимись обрядами, святами? Коли саме їх слід дарувати? — Так. Ми з вами розмовляємо напередодні Трійці, і саме у зелену неділю хата кожної гуцулки обов'язково була прибрана в зелений май, а на столі в глиняному глечику стояли букети з "божих руж" (півоній). Головна ж прикраса на столі — то паска із сиром та сирні коники. Я маю особливе ставлення до цих днів ще з дитинства, бо народилася на Трійцю. А ось, коли "баранчики" дарують на весіллі, то це на багатство, а "сирні колачики" — на щастя. На Гуцульщині, коли молоді йшли до шлюбу, то сирні колачики на червоній вольєчковій (себто шерстяній) нитці чіпляли до лівої руки молодій та молодому як символ щастя та вічної любові. У селах Верховинського та Косівського районів на Юрія після служби Божої дітям і дорослим роздають під церквою печені "колачі" та сирні "баранчики", "колачики", "коники", аби молилися та просили Бога, щоб корови й вівці молочні були, а також "за просибість" (за померлих). — Ці вироби такі красиві, що самі по собі можуть прикрашати оселю... — Так, сирні "колачики" (вони бувають круглі й плетені) є ще й атрибутом оздоблення інтер'єру, їх нанизують на нитки під образами, на сволок на вікна. Ними ж для різноманітності оздоблюють фігурки баранів, оленів, курочок. Наприклад, основна прикраса скульптурки оленя — традиційний розмальований калач на шиї, або ж — збруя. Можна зустріти й оленя з бербеницями. Мальовані сирні скульптурки виготовляють "на хвалу" — під образи, в кошик на Великдень, на сволок у хаті, для забави дітей і на виставки. Орнамент на сирних скульптурах має багато спільного з орнаментикою писанок, вишиванки та різьблення по дереву. Фігурку вершника, наприклад, розписують у "зубці", "цятки", "ружу", "кривулю", "кільце", "підківку", "рисочки", "хрести". Це здебільшого роблять на свята, на подарунок. У створенні сирної скульптурки важливим є й колір, і фактура поверхні, й нанесений орнамент. Утім, їстівні скульптурки зазвичай не розписують. Приємно, що сьогодні карпатська іграшка як промисел не зникає, частково зберігає свою давню символіку й поєднує в собі як давні традиції, так і сучасність. Відома майстриня у Брусторах — Ганна Соколик організувала в сільській середній школі гурток ліплення сирних фігурок, де її онука — найкраща учениця. А отже — не втрачається зв'язок поколінь. До речі, сучасні сирні коники часто продають і як ласощі, і як сувенір для прикраси інтер'єру. * * * Якщо вам цікаво відчути себе в ролі сирного скульптора, пропонуємо опис приготування сирних коників, записаний Романою Кобальчинською, коли вона спостерігала за роботою майстрині Ганни Кішук із села Річка Косівського району Івано-Франківщини. Фігурки ліплять, як правило, в хаті "правачці", коло печі, на "шпаргаті" (частина печі). Для цього потрібно мати "кітлик" (казанчик) на окріп, миску на вироблений сир, меншу миску на відрізані шматочки сиру, два-три дерев'яні круги чи дощечки, одну-дві дерев'яні ложки, ніж, дерев'яну поличку для просушування вироблених баранчиків, відро "на сировицю", дві пляшки з фарбою (це зазвичай зеленка чи харчові барвники), палички для розпису. Для приготування сирних скульптурок потрібен особливий сир. Спочатку наливають у відро відстояне молоко із вже зібраною сметаною. Коли сметану не зібрати, то баранчики будуть "стрепіхаті". Молоко підігрівають, додають одну ложку "глєгу" (порошку, який утворюється при висушуванні попередньо наповненого розчином молока і солі шлуночка молочного теляти чи ягняти — двох-трьох тижнів). "Заглєчене" молоко стає густим. Його розмішують і ставлять на декілька годин відстоятись у тепло, коло печі. Потім викладають у марлю, аби стекла сироватка, а коли стече — кладуть у миску і ставлять на піч для подальшого закисання. Перед початком ліплення сир куштують на смак і "виробленє". Для цього шматочок сиру в ложці опускають у киплячу воду, виймають, швидко розминають і, якщо сир тримається купи, пружний і "податливий як віск", то можна "вироблєти". Сир, вироблений для скульптури, має жовтувате забарвлення та гладеньку фактуру. Сирна маса пропускає світло, створюючи світлотіньові ефекти. Для приготування "сировиці" розчиняють три-чотири кілограми солі у трьох-п'яти літрах окропу. Відстоюють, проціджують через марлю, охолоджують. Виготовлені фігурки, а також окремі деталі по кілька разів опускають в окріп і сировицю на "загартованє". Чим насиченішим буде розчин солі, тим довше зберігатиметься фігурка. Дехто з майстрів лишає фігурки в сироватці на дві-три години "на постій", "на витриманє". Із "постою" готові вироби кладуть на драбинку для висихання. Готуючись до ліплення скульптурок, майстриня ретельно миє руки, а потім споліскує їх у сироватці. Відрізає ножем на крузі шматочок сиру і опускає його в окріп, виймає і швидко розминає його в руках, формуючи грудку з якої швидкими й легкими рухами ліпить скульптурку, витягуючи окремі частини: спочатку голову та передні ноги, і одразу ж ще м'який матеріал опускається в сировицю, де форма закріплюється. Потім знову — в киплячу воду, й витягують хвіст і дві задні ноги. Голову, гриву та хвіст роблять, насікаючи ножем. Після кожної виготовленої деталі фігурку занурюють на кілька секунд в окріп і сировицю. Майже готову скульптурку доповнюють такими деталями: упряж, бербениці, гуцули, лошатко, лошатка, сідло — тарниця. Фігурку коня "спорєджєют", як у житті. Спочатку на нього вкладають "тарницю", яку прив'язують попружками — мотуззям із сиру. Із боків лошатка прилаштовують бербениці — бочки з бринзою, а до спини коника прикріплюють вершника — гуцула чи гуцулку. Фігурки вершників одягають у традиційний кептар, крисаню чи хустку. Далі всі деталі обмотують тонкою сирною ниткою "попружкою" (яку витягують із шматочка сиру) у вигляді кіски чи ланцюжка. Закріплюють нитку простим вузлом. Ці попружки імітують збрую коня, водночас збагачуючи пластику фігурки. Кожна майстриня виробляє та закріплює мотуззя по-своєму/ http://www.karpaty.lviv.ua

У майже всіх селах Буковині були корчми, а у деяких їх налічувалося більше 10. Загалом 1900 року в краї було майже дві з половиною тисячі корчем, 1909-го – 2 тисячі 861 корчма. У корчмах газди збиралися для бесід, укладали усні угоди купівлі-продажу землі, майна, худоби. Також газди за чаркою горілки могли домовитися про одруження своїх дітей. Після кожної угоди вони при свідках тиснули руки і запивали могорич. «... На гуцульський данець, який відбувався тільки біля корчми, збиралося усе село. Туди сходилися, щоби обговорити, який парубок яку дівчину скільки разів запросив на танець, випити могорич за гарну торгівлю чи зібраний урожай», – писав дослідник Гуцульщини Володимир Шухевич. «П'яниці були штатні і постоєнні» – Корма виглядала просто – це була звичайна сільська хата із залою для гостей та прилавком у вигляді дерев'яної клітки із засувним віконцем. Робили клітку для того, щоби під час бійок корчмар міг закритися й уже після суперечки спокійно вимагати відшкодування збитків, – розповідає науковий співробітник Музею народної архітектури і побуту Володимир КОДРА. – Традиційними напоями були горілка, вино і пиво. У деякі корчмах пропонували ром. У румунській період у корчмах можна було скуштувати мінералку, лимонад. Старожил із Шилівців на Хотинщині Василь Челебій розповів, що у їхньому селі можна було купити горілку та бочкове вино з Молдавії. Літрова пляшка горілки коштувала 40 леїв. – Продавали у корчмах і тютюн, – каже Володимир Кодра. – Шість леїв коштувала пачка тютюну, а самостійно розводити тютюн забороняли. «Якщо знайдуть два-три кущі тютюну, корови збудешся», – казав дідусь. До тютюну треба було і сірників. Один сірник коштував два леї, 10 сірників – 20 леїв, ці гроші – це день роботи на кукурудзах. «За румунів у корчмах багато билися, п'яниці були штатні і постоєнні. У селі таких було приблизно 10 осіб. Жінки до корчми не ходили, рідко коли було, щоби вони трохи спотикалися....» – пригадував Василь Челебій. Корчми були навіть двоповерхові У більшість корчем на Буковині закуски не подавали, там можна було лише випити. Їжу брали із собою або приносили дружини газд. – На території нашого музею є корчма з Новоселиці, – каже Володимир Васильович. – Ось у ній подавали закуски: житній та пшеничний хліб, солонина, оселедці, сир, овеча бринза, квашена капуста, огірки... Також торгували необхідним товаром – сіллю, цукром... – Займалися у корчмах і лихварством. Старожили розповіли, що у Малинцях Хотинського району у 1930-1940-х було декілька корчем. Одна з них належала єврейському власникові, який часто за борги забирав у людей майно та землю. Відсотки за його позику були дуже високі і люди не встигали розраховуватися. – А у селі Мошинець на Кельменеччині було аж п'ять корчем та дві лавки (крамниці), – розповідає Володимир Васильович. – Одна з корчем була біля примарії, мала заїжджий двір. Тут можна було поміняти коней, відремонтувати підводу чи фіру. Сама споруда мала два поверхи. На першому була корчма, на другому можна було переночувати. Тримали заклад місцеві брати Руснаки... Валерія ЧОРНЕЙ Цікаві цифри: – На Буковині у 1880-1890-х роках споживання спиртного на людину становило в середньому за рік 5,2-5,3 літра чистого алкоголю. – До 1885 року горілку продавали «на винос» відрами. Фірмова горілчана пляшка була запатентована лише 1894 року. – У 1906-1909 роках населення краю збувало щороку горілки на 8,5 мільйона крон, пива – на 3,0 мільйона, вина – на 3,5 мільйона. Загалом на 15 мільйонів крон. – У невеликому селі Усть-Путила (779 мешканців) 1910 року було 13 корчем. Спогади власника корчми: «У мене була корчма. Тоді не пили, як зараз. Порції для горілки були від 10 до 25 грамів. Та, яка мала 25, при Румунії називалася «большевік». Хто її випивав за раз, того у селі вважали останнім п'янюгою. На двох-трьох людей брали четвертину і по кухлю пива. Кухоль мав 250 грамів. Сиділи до ранку. Говорили, співали... Грали у кеглі...» (спогади Семена Чев'юка, мешканця села Усть-Путила, записано у книзі «Буковина і буковинці»). http://molbuk.ua/

Про важливість відзначення цього свята і релігійний світогляд наших пращурів йдеться в одній давній гуцульській легенді: «... Кожного разу, як коваль намарне б'є по ковадлу молотом, спричинює закутому Арідникові (ворог роду людського, сатана) тугу і сум. Триюда (антипод Святої Трійці) ж, як хтось грішний помирає і потрапляє в пекло, запитує: - Чи пишуть ще писанки на землі? А чи святкують Великдень? Бо знає Арідник, що якби діти не ходили у живний четвер за кукуцами (пшеничні або житні перепічки) і не стало б Великодня, то близько було б уже до кінця світа і він тоді виліз би із тих ланцюгів на волю». (М.Васильчук Творення Коломия 1994). Писанка – головний атрибут великоднього свячення. Саме зі споживання освяченого яйця-писанки розпочинають Великодну трапезу. У великій урочистості, зі святістю, з молитвами-заклинаннями жінки приступали до цього священнодійства – писали на яйцях (тільки від курки-первістки) стародавні закодовані магічні знаки-символи. Саме з яйцем наші предки ототожнювали Всесвіт, яке символізує праоснову і є тим єдиним цілим, з якого походить небо і земля, а з середини (жовтка) виникає сонце. Традиційна писанкарська орнаменталістика бере свій початок з останньої епохи кам'яного віку – неоліту, - зародження знаменитої Трипільської культури – початок цивілізації. Гуцули називали писанку «письмо предвіцьке» (предвічне). Код – орнамент писанки несе у собі втаємничені знання-послання з минулого, де кожен рисунок мав своє значення, а певна сукупність знаків творила зміст писанки – її можна було читати, адже писанка – це і є письмо ! Перевіримо кореневу формулу словоутворення: «писк» - живий звук; «писок» - голосовий апарат людини (голос-логос-слово); «писачок» - паличка з конусоподібною лійкою для розтопленого воску; «писар-писанкар»; «писанка» - яйце, на шкаралупі якого «пишуть» священне, ідеограмне письмо-послання. Українська писанка – свідок багатьох тисячоліть нашої культури, нашої тотальної писемності (адже писанки писали мало не в кожній хаті), нашої мови: МОВА – праМОВА - проМОВА – передМОВА – зМОВА – наМОВА - розМОВА..., українська мова – це не тільки засіб спілкування з людьми, але й засіб спілкування з Богом – МОлитВА. Чи знайдете щось подібне в інших мовах? Кажуть, що людина не змінилася з часів Арістотеля (ІV ст. до н.е.). Та, ні , людина не змінилася з того часу, відколи вона стала Людиною. Ген людяності – це довговічна програма людства. Але цю програму можна змінити сатанинською програмою підміни понять, дуалістичною свободою вибору без вибору. Вам пропонують вибір між поганим і паршивим, між диким комунізмом і здичавілим капіталізмом, вам дають можливість обрати у представницькі органи або «мурло», або «фуфло», яке, в свою чергу вам обіцяє нескінченні «прориви»... у прірву, життя знецінено Триюдиним «зеленим» папірцем, щедро розцяцькованим масонськими символами. Ваш розумовий вектор проектують на площину вічного блуду: - А що було спочатку: курка чи яйце ?... – Спочатку було СЛОВО!... Слово – інформація, звістка (з уст), зображене в символі для зорового сприйняття в просторі і часі. Cимволи на великодній писанці – це послання з минулого, настанови і заповіти нащадкам усвідомити гармонію Всесвіту, не виходити за межі дозволеного, жити і творити за законами Творця, щоби дати душі шанс усвідомити вічність. На писанках, кераміці та інших артефактах Трипільської доби (понад 7 тис. років тому) найчастіше зустрічаємо солярні знаки (сонячні), символи світла і щедрості, завершення досконалості, безперервним повторенням відродження життя. Сонце – центр і основа небесних просторів. Бог – це світло, а тому сонце є символом Бога. Етнограф Володимир Шухевич записав на Гуцульщині унікальне за філософським змістом світоглядне уявлення про Сонце: «Життя людини, її народження і смерть – то відхід від Сонця і поворіт до Сонця. Всеньке життя людське – то змагання повернутися до свого початкового джерела, з'єднатися знов з Сонцем: народитися – відірватися від Сонця, вмерти – повернутися до Сонця». Найбільш розповсюдженим солярним знаком є свастика – знак сонця і вогню, символ добра, удачі і процвітання, символ величі Бога, символ Святого Духа. Світ живе за свастичним принципом від мікрокосмосу до макрокосмосу: молекули адгезії (щеплення) клітин утворюють ембріон, шляхом сполучення між собою у формі свастики – (початок життя), вигляд свастики має 4-секторна структура магнітних полів навколо Сонця, такий же вигляд має наша та інші галактики. Біолокаційні досліди показують, що знак свастики випромінює позитивну енергію у всьому спектрі частот людського організму. Понад 80 відсотків інформації людина отримує за допомогою зору (краще один раз побачити, ніж тисячу разів почути). Орнаменталістика давньої гуцульської писанки – органічна складова частина психіки людини, і неважливо, чи пише вона ті символи, чи розглядає: – вона налаштовує власні ритми на одну хвилю з тими, за якими живе Всесвіт. Недаремно китайський філософ Конфуцій (V-ІV ст. до н.е.) сказав: - «Світом керують не правителі і їхні закони, а знаки і символи». Заборонивши писані та крашені яйця ще в Х столітті після насильницького впровадження чужої віри, попи впродовж майже семисот років накладали покарання на українських селян, які щороку з настанням весняного рівнодення, коли літнє світло перемагає зимову темряву, відправляли обряд до космічного Воскресіння Світла. Народ вперто справляв цей Звичай, навіть вже забувши значення писанки. Адже попи доклали чимало зусиль для того, щоб аж у кінці ХVIII-XIX ст. народ повірив, що яйце є символом восресіння юдея Ієшуа (Ісуса Христоса). Чому ж українці досі пишуть писанки й споживають крашанки? Нині ми сказали б, що це генетична пам'ять. Родова (саме так перекладається грецьке генетична) пам'ять, яка існує у підсвідомості українців, дає їм змогу, наіть будучи насильно охрищеними, вионувати той Предківський Звичай давньої віри: поминати своїх покійних родичів крашанками - символом їхнього (а не Ісусового) воскресіння. Завдяки Велесовій книзі ми знаємо, що душа покійного йде до Лук Сварожих(в Небесний Рай), де "перебуде якийсь час і отримає нове тіло". Тоді Сварог посилає цю душу знов на Землю для втілення в українських немовлятах. Таким чином, воскресіння означає кругообіг душ через три світи: людський (Ява), покійних Пращурів (Нава), Божествений (Права). Отже, споживання Великодніх крашанок - магічний обряд викликання цих душ до життя! У Велесовій книзі знаходимо пояснення істинного значення Великодньої писанки. Цьому присвячена вся перша дошка: "Се Дажбог створив нам яйце, яке є світ-зоря, що нам сяє. І в тій безодніповісив Дажбог землю нашу, аби тая удержана була. Так це душі Пращурів суть і ті світять нам зорями од Іру". Ось наша рідна Веда про Сотворення Світу. Саме наш рідний Дажбог створив яйце - універсальний зародок всього живого на Землі й у Всесвіті, і сама Земля наша нагадує Великодню писанку. Тоді Дажбог повісив Землю-писанку в безмежному Всесвіті й влаштував так, щоб вона була "удержана". А тримають її Душі Пращурів наших (духовна сила, енергія), які світять нам зорями з Вирію - Раю, тобто країни Предків. Духовна сила Пращурів підтримується нашою пам'яттю, молитвами Рідної Віри. Коли народ забуває про свій зв'язок поколінь, тоді відбувається неповторне - зникає Рід (народ, нація). Ті, що йшли до Ра Невід'ємним сакрально-ритуальним атрибутом усіх свят річного циклу нашої хліборобської нації являється дар неба і землі – хліб. Не земля родить, а небо – говорили наші предки, адже, без сонячної енергії і без «хлябів небесних» (дощу), земля не зродить хліба насущного. А у Григорія Сковороди, це ще й поєднання двох фундаментальних категорій – матерії і часу – «В полє пшеніца годом родітса». Жито – це життя. Центральним атрибутом великоднього кошика є хлібина, яку ми сьогодні називаємо паска. Слово «паска» - одна із назв давнього арійського походження, походить від «пас» - перехід, отже смислове навантаження цього слова несе у собі природовідповідність весняного циклу – оживання і пробудження природи. А ось - «песах» (pesach) – гебреїзоване слово (перероблене з нашого), що пояснюють як «перескочити» – означає не жертовний хліб, а жертовне ягня. Про юдейське свято Пейсах читаємо в Біблії, в книзі «Вихід» (121-51): «І сказав Господь (Ягве) до Мойсея й Аарона в єгипетськім краї, говорячи: «...Скажіть усій ізраїлевій громаді... нехай візьмуть собі кожен ягня.., і заколе його.., і нехай візьмуть тієї крови, і нехай покроплять на обидва боки одвірки... І перейду я тієї ночі в єгипетські краї, і повбиваю в єгипетській землі кожного перворідного від людини аж до скотини.., і побачу я кров і обмину вас... І сказав Господь (Ягве) до Мойсея і Аарона: «Це постанова про пасху: жоден чужинець не буде їсти її.., і кожен необрізаний не буде їсти її». (Вихід 1243 і 48). З цього біблійного сюжету ми дізнаємося про «божественний» геноцид гоїв у Єгипті, де бог «перескакував», оминаючи помазані одвірки правовірних юдеїв. Цей сюжет став підгрунтям для відзначення свята юдейської пасхи – Пейсах, а хлібним символом цього свята став опріснок (замішаний на воді і муці без жодних добавок), який називається «маца» – походить від нашого слова «мацька» - рідке тісто, опара. Справжня арійська назва великоднього ритуального хліба – дора – Дар землі і бога сонця Ра. Саме таку назву декілька тисячоліть мала нинішня паска. Посудина для свячення великодних дарів називалася дорінник. Дорінники виготовляли із соснових клепок боднарським способом, циліндричні за формою з незначним розширенням до верху. Ще на початку ХХ століття ці слова (дора, дорінник) зафіксував знаменитий дослідник Гуцульщини Володимир Шухевич. Від інших ритуальних хлібів дора відрізняється наявністю на ній солярного символу – свастики у вигляді прописної букви «г» зі спірально закрученими кінцями, який називається «великодник». При накладенні двох «великодників» твориться хрест-свастика (Юрій Боберський «Арійська сучасність Гуцулії» Микуличин 2009 (7517). Сьогодні на Гуцульщині, на жаль, майже забуті слова «дора», «дорінник». Мешканець села Татарів з урочища Женець Стефурак Федір Петрович 1932 р.н., дорінник, що лишився йому у спадок від діда-прадіда називає «пасковец». Мешканка села Дора (передмістя Яремча) Петращук Анна Петрівна 1942 р.н. не чула що то є «дора», але паски випікає зі свастикою. Інші старожили села Дора розповіли, що назва їхнього села походить від імені якоїсь жидівки Дори Хайкіної, яка там колись самовіддано трудилася на «тяжкій» корчмарській ниві. При випадкових зустрічах зі священниками різних конфесій, на запитання що таке «дора» - останні співчутливо кивали головою по діагоналі. Відповідь отримав від священника УАПЦ о. Ігоря Приймака: - частина просфори (проскура – хліб для причастя), що залишилась від «Агнця» називається «Антидор - Дор» - те що напроти «дори». (В даному випадку проведено заміну слова «дора» на слово «агнець» (ягня). Приблизне тлумачення я отримав від мешканців села Яблуниця. Отинієць Володимир Ботюк, випускник духовної семінарії, журналіст, зазначив, що слово «дора» в якості причастя поширене на Гуцульщині і Буковині. Слово «Антидор» зафіксовано у церковній літературі: - (Юрій Федорів «Пояснення Церковних Богослужень і Святих Тайн» Торонто 1976). Ще одна назва Великоднього свячення – Артос – частинки хліба, який роздають у церкві мирянам на Провідну неділю під час миропомазання (о. Павло Белзюк УГКЦ с.Угорники). Артосом греки називали хліб, який завозили з Артанії. Арта-Артанія, Куявія і Славія – державне утворення українських земель докняжої доби, згадується арабськими і перськими істориками і географами у 8-9 ст. н.е. Слово «дора» теж знаходимо у географічних назвах: Дорна-Ватра (тепер Ватра-Дор), Дорна-Кандрени – буковинські села, тепер у складі Румунії. м. Дора-Міттельбау (ФРН), м. Дору-Літораль (Португалія).., а також в іменах: Дора, Дорка, Ісидора, Дорко, Дорик (Теодор), які розповсюджені як у нас, так і по інших державах. А ще таку назву мало потужне арійське плем'я, що селилося в Карпатах – дори, доряни, дорійці. «Дори, що наїхали на Гелладу (Грецію в 12 ст. до н.е.) з-за Дунаю, були дуже войовничі. Вони мали кращу – не мідяну чи бронзову, а залізну зброю і були на конях. Дори зруйнували Мікени й інші міста та оволоділи цілим півостровом. Про цей їх наїзд написав історик Тукідит». (Володимир Паїк «Корінь безсмертної України», Львів 1995). Згодом у 9 ст. до н.е. у Лаконіці дорійці утворили державу-поліс під назвою Спарта. Після Пелопонеської війни 431-404 рр. до н.е. Спарта встановила гегемонію над усією Грецією. Таким чином дори стали одним із основних грецьких племен. На відміну від решти грецьких племен дорійці відрізнялися суворою військовою дисципліною, відвагою (згадаймо подвиг 300 спартанців), стійкими родовими традиціями, гордістю та простотою життя. (Сергій Наливайко «Етнічна історя давньої України» Київ 2007). З часом дори адаптували вищу мікенську культуру: доричний ордер – один із трьох давньогрецьких ордерів, в його стилі у 6 ст. до н.е. збудовано храм Артеміди (одне із семи чудес світу); дорійський лад – один із семи різновидів діатонічних ладів народної музики – октавний звукоряд від ноти «Ре» до «Ре». Цікаво, що в бесіді з відомим музикознавцем, викладачем Коломийського педагогічного коледжу – п. Михайлом Тимофієвим зазначено, що улюблена тональність весільних музикантів Галичини - ре-мінор (паралельна – фа-мажор), у якій виконують коломийки та іншу народну музику. А весільні акапельні ладкання, дружки і свахи безпомилково розпочинають у тональності ре-мажор (ну, так, як би їм хтось до вуха причепив камертон). В тій же тональності дівчата на церковному подв'ї виконують обрядові великодні гагілки-гаївки. Історія – це та ж музика: її можна вивчити, розповісти, а потім – забути. Але можна знайти ту мелодію, пізнавши яку, не забудеш потім ніколи жодної ноти у величезному творінні, яким є історія України (Євген Афанасьєв). Видатний дослідник світової міфології Дж. Кемпбелл називає Україну важливою міфогенетичною зоною планети. Вивчення археологічних знахідок дозволило йому стверджувати: «... дуже важливий зразок свастики, найранішої, що нам відома, знайдено біля Києва в Україні, у Мізині, він викарбуваний на фігурці летючої птиці, зроблений із мамонтової кістки. Цей символ асоціюється в буддистському мистецтві з духовним летом Будди...» А Роман Багдасаров у книзі «Свастика: священный символ» (Москва 2002), порівнює цей символ із Символом Святого Духа. Свастика, як символ Сонця і величі Бога присутній не тільки в релігійних культах індоєвропейських народів, але й у індіанців доколумбової Америки. Від Ра до Хреста Арійські племена, що розселялися із праукраїнського «расотворчого казана», несли на нові землі свою культуру, світогляд, релігію. Ім'я арійського бога Ра на нових землях піддавалося метаморфозам, так зокрема в Індії – Рама, в Персії – Мітра, з часом, у нас – Сварог, Радогост. Ім'я бога Ра (в первісному вигляді) було занесено в Малу Азію. Ра – в давньоєгипетській міфології та релігії – бог Сонця, що вшановувався як творець світу, цар, батько богів. Центр його культу в 4 - поч. 3 тис. до н.е. було місто Геліополь (давньоєгипетське Іуну – що означає назву місцевого божка Західного Сонця). З посиленням 5 династії Стародавнього царства (розпочали правити близько 2750 р. до н.е.), яка походила з Геліополя (Сонячне місто), Ра став головним богом пантеону, а його культ набув загальноєгипетського характеру. У 13 ст. до н.е., за правління фараона Рамзеса ІІ в Геліополі збудовано новий храм богу сонця Ра (прямокутний в плані, з відкритим подвір'ям, із святилищем та обеліском заввишки 25 метрів). У 30 році до н.е., у рік смерті останньої цариці Єгипту – Клеопатри (69-30 рр. до н.е.), та підкорення Єгипту Римові, за наказом римського імператора Августа Октавіана (63 р. до н.е.-14 р. н.е.), геліопольський обеліск доставлено до Риму, де його встановлено в центральній частині Римської імперії. 25-метровий обеліск з єгипетського міста Геліополя стоїть сьогодні в центральній частині площі св. Петра у Ватикані, і є своєрідним центром католицького світу. Обеліск увінчаний хрестом, в нижній частині напис: «Christus vincit, Christus regnat, Christus imperat» (Христос перемагає, Христос повеліває, Христос царює). Після Візантійського періоду місто Геліополь отримало нову назву – Баальбек – назва походить від тюрського слова бек – володар і Баал (Ваал) – бог Сонця, родючості, вод і війни. Сьогодні Баальбек – складова Лівану. Ось такі метаморфози сонячного символу і Слова. Від великоднього сонця розпочинається предвічне Нове Життя, яке народжується і розвивається за законами Всесвіту. А раз є Закон, то безумовно і є його Творець. Навчіть мене, рослини, зросту, буяння, і кипіння, й хмелю. Прасловом, наче зерном простим, хай вцілю в суть, мов птаха трелем. Навчіть мене, рослини, тиші, щоб став сильний, мов дужі ріки, коли до сну їх приколише луна неземної музики. Навчіть мене, рослини, щастя, навчіть без скарги умирати! Сприймаю сонце, мов причастя, хмільним молінням і стрільчатим. Хай сонце – прабог всіх релігій – золотопере й життєсійне, благословить мій дім крилатий. Накреслю взір його неземний, святий, арійський знак таємний, Накреслю Свастику на хаті і буду спати вже спокійний. 14 березня 1936 Богдан-Ігор Антонич http://barvinok.ucoz.net

Село Черемошна лежить на межі Прикарпаття та Буковини. Ріка Чорний Черемош ділить його навпіл. Колись тут проходив кордон між австро-угорською Галіцією і Румунією. Тепер українсько-румунський кордон відсунувся на південь. До найближчого райцентру, а це Верховина, - 35 кілометрів. Наше весілля відбувається у присілку Черемошни. Свинський Потік, позначений на картах як Лучок, лежить посеред гір на відстані п'ятьох кілометрів від села. Тут мешкає родина молодого. Знайомтесь: Анничка і Михайло Фучукові одружують сина Володимира, старшого із трьох своїх дітей. Він - майбутній священик. Батьки цим дуже пишаються. Наречену звуть Василина, по-гуцульському - Васюта. Сім'я Сливчуків - з Верховини. Васюта працює сторожем у місцевій школі і заочно опановує фах економіста. Вона - молодша дитина в родині Анастасії Сливчук й Івана Федоріва. Батьки Васюти приймають молодих жити до себе. Ця обставина зумовлює весь перебіг весілля. Головним ритуалом гуцульського весілля є «вінченє» - церковний шлюб. Колись уся церемонія поєднання закоханих - від сватання до отримання віна (приданого) тривала більше місяця. Тепер - від трьох до п'яти днів. За давньою традицією, свято влаштовують посеред тижня (в неділю гріх вінчатися). «Весілля осібно провадять у молодого, осібно - в молодої. А потім їх зводят докупи», - пояснює головний спеціаліст з обрядів місцевого РАГСу Марія Бажура. День перший. Вівторок. Пообіді дружби вирушають в гори на пошуки весільного «деревця». Зрізають верхівку сосни з парним числом гілок. Родичі і сусіди прикрашають її різнокольоровою вовною, паперовими квітами, стрічками та загорнутими у фольгу горіхами. Оздоблене «деревце» вкладають у калачі і ставлять на стіл - біля нього сидітимуть молоді. Цьому звичаю - понад 500 років. «Деревце» символізує Дерево життя, з якого, за гуцульською міфологією, вийшла перша пара людей у раю. Поява «деревця» знаменує початок веселощів. У ніч з вівторка на середу в домі молодого та молодої гуляють дружби, дружки та найближча родина. День другий. Середа. Світський обряд «розпису» не набув популярності серед горян. Багато хто, за давнім звичаєм, живе «на віру» і оформляє стосунки лише у випадку необхідності. Наші молоді замовили офіційну церемонію. Навіть в офіціоз гуцули примудряються привнести автентику. Василина і Володимир приїжджають до «розпису» кожен у своєму авті. Їх зустрічають музиканти. Хвилин десять наречені «зближают си» - крок за кроком повільно підходять один до одного. Обрядовець із короваєм на рушничку запрошує всіх до зали. Клятву любові й вірності молоді вимовляють тремтячими голосами. Батьки не стримують сліз, коли діти звертаються до них зі словами подяки. Пані Марія бадьоро перериває розчулені схлипування: Молодий - як місяць, Молода - як зірка, Поцілуйтесь, молоді, Най нам буде гірко! Молоді припадають одне до одного з видимим задоволенням. Після цього, за гуцульським звичаєм, беруться розривати калачі. Перший - на подружні права, другий - на обов'язки. Завдання - відірвати більше хліба і, відповідно, більше прав. Але спочатку слід подивитися в дірочку калача на присутніх. «Скільки порахуєте гостей, стільки буде вам дітей!» - ворожить обрядовець. Молоді зупиняються на п'ятьох, порівну розламують хлібини і годують одне одного крихтами. Родичі дістають із «кравчучок» таці з бужениною і кльоші з пляцками (солодким). Наступну годину всі присутні «балюют си» - їдять і закушують. А Влодко і Васюта не зводять очей одне з одного. Виявляється, недарма: з-під РАГСу молоді їдуть приймати гостей кожен у своєму домі. Â Â Середа: вечір, ніч. На подвір'ї молодого - два величезні дощані намети. Стіни в них завішані килимами та ліжниками. В одному - накриті столи, в іншому - «данцовня» (танцзал). Гості починають сходитися близько дев'ятої години вечора, як обійдуть худобу. «Кньизь-молодий» із дружбами зустрічає їх у «данцовні» і кожному підносить повну чарку. Дружби приймають і сортують подарунки. Церемонія триває майже до півночі. Гості тимчасом танцюють. Коли господарі запрошують за стіл, чуби й потилиці у декого вже цілком мокрі. Гуцули зазвичай влаштовують гостину не за кількістю людей, а за числом домів. Тутешня гостина - на 100 хат, накрито на 300 чоловік. За столи сідають у певному порядку: спочатку батьки «заводять» молодого, за ним ідуть «матки» (найближчі родичі-жінки), дружби і всі решта. Перебігом весілля керує «шинкар» - він є тамадою, розпорядником і барменом водночас. Перші три години з-за столу не виходять. За цей час подають усі страви, виголошують усі вітання. Паузи заповнює «береза» - скрипаль на ходу складає співанки: Красно гостеньки сьили, Що здвигнули си стіни. Не так они здвигнут си, Як гості горівочки нап'ют си. Десь о пів на четверту частина людей повертається у «данцовню», решта «набувают си» (веселяться) за столами. На світанку господарі проводжають гостей, аби пообіді зустріти їх знову. Відчувається, що кілька годин перепочинку потрібні усім. День третій. Четвер. «Виріжінє» до шлюбу починається одяганням «кньигиньи-молодої» в гуцульську «вбирю» (так називають одяг, взуття і прикраси). Ритуал займає щонайменше три години. Спеціально найнятій для цього жінці допомагають мати нареченої і дружки. Споглядати процес дозволено тільки жіноцтву. Виняток - скрипаль: Ой, збирати молоду Нелегка робота, Ой, здаєссі, нас застане За тамтим субота. Васюта - у довгій вишитій сорочці, попружка (широкий тканий пояс) тримає дві запаски, по них нав'язані п'ять великих хусток з френзлями. На ногах у дівчини - тузінки і постоли. Вона сидить на стільці, вкритому ліжником, і мужньо терпить, як «вбирають голову». Майстриня-«вбиральниця» Марія Сухарчук плете Васюті коси, викладає з них віночок і обв'язує його «поплітками» - пасмами червоної вовни. Головна прикраса весільної зачіски - «чільце». Невелика корона зроблена з дрібненьких бляшок різної форми і кольору, що підвішені за кільця до основи. Квітки, зірочки та ромбики тріпотять і дзвенять від найменшого поруху голови. Краса-а! «Чільце» прив'язують дванадцятьма «волочками» (стрічками), кінці яких випускають до середини спини. В них уплітають дощик і «висячки» - китиці. Зверху викладають «пасочки» - яскраві смужки, вишиті бісером. Просто на коси нашивають великі квітки. Прикраси, які Васюті доведеться носити на голові майже добу, важать понад два кілограми. Помітно, що через це її постава стає особливо гордовитою. Молода підводиться зі стільця, щоб одягти «кожух» (кептар) і «дар» - вишиту перемітку, яка відіграє роль шалика. «То є свідченнє багатства, - пояснює «вбиральниця». - Бо молоду так мотають, аби була, як писаночка!». Весь гуцульський весільний одяг символізує заможність молодої. Коштує така «вбиря» недешево: півтори тисячі плюс ще 300 гривень за зачіску. А за спиною молодої розігрується вистава. Дружки кумедно штовхаються, намагаючись сісти на її місце. Скрипаль підливає оливи у вогонь: Співай-співай співаночки, Аби сь радість мала, Аби сь сіла на то крісло - І теж си віддала! Â Â В супроводі дружок «кньигиньи» виходить до гостей. У залі кафе, де накриті столи, стає більше сонця. Під час перекуски «береза» жартівливо віршує про присутніх. Â Â Тим часом «виводять молоду» - гості беруться за руки, утворюють живий ланцюжок, обходять столи і прямують до виходу. Попереду - «батько» (хресний) із «деревцем». Процесія проходить попід калачі, які на знак благословення у дверях тримають мама й тато молодої. Тепер - «данець». Молода в колі з дружками танцює «гуцулку». Нарешті всі виходять надвір. По конях! На Черемошну! Â Â Четвер: вечір, ніч. У Черемошній молода з «урєдою» (супроводом) залишають авта. До господи майбутнього чоловіка справжня гуцулка має в'їхати на коні. Дівчина зграбно вискакує в сідло. Дорога до присілку розмита - днями тут випав перший сніг. У болоті грузнуть коні й люди. А треба вибратися на гору, зійти крутим схилом і подолати вузьку кладку-місток. Та хіба шлях до кохання буває легким? Першими молоду помітили музиканти: Гой кувала зазулечка, Та казала куку, Подай-ко ми, дьивчиночко, Свою білу руку. Влодко знімає Васюту з коня. Батьки молодих підходять до дітей із ситом, наповненим зерном, цукерками та копійками. Мати-свекруха тричі обсипає дітей пшеницею з сита і пригощає медом, приказуючи: «Щоби вам було так солодко, як мід солодкий!» Свати заводять за стіл молодих і гостей. Весілля триває. Зранку байка, пополудні Вже не можна пити, Бо ми мусимо ще нині Ці діти звінчьити. Дякувати «березі», що нагадав! Перед шлюбом молоді стають до «прощє». Володимира і Василину знову «виводять» з-за столу і вони клякають (стають на коліна) перед батьками. «Шинкар» промовляє: «Стали молоді пред вами, як свічі перед образами. І просять уперед Бога милосердного, а потім і вас, татку та мамко солоденькі, і вас, братчики й сестрички рідненькі, і вас, діди, вуйі і тетічки, і вас, чужі чужиночки, усю ближчу й дальшу родину, і найменшу дитину. Просимо всіх, абисте простили і в далеку дорогу благословили». Відповідають гуртом: «Най Бог простить, ми - прощаємо!». Батьки хрестять калачами молодих, а вони цілують їм руки. До церкви Влодко і Васюта вирушають на конях. Десята година вечора. Гори, темрява. Перевзуваємося в гумові чоботи, озброюємося ліхтарями і йдемо до храму пішки вздовж ріки. Стежка перестрибує з берега на берег - 14 разів переходимо річку вбрід. Через півтори години вибираємося зі Свинського Потоку на вулиці Черемошни. Перед вівтарем молодята стають за півгодини до півночі. Сталося! З церкви їдуть у дім дружини. У Верховині «весьилє» триватиме до ранку. Попереду ще: купівля молодої; «пропій», коли молодий обдаровує молоду, а дружки - дружбів; «повниця», коли гості грошима вітають подружжя. Чоловік має «розвити» дружину - зняти стрічки і чільце, розплести коси. З першими півнями ті з гостей, що ще залишились на ногах, проводять молоду пару «на спаннє». Дружби їх роззують, аби дістати з постолів спеціально сховані туди гроші. Це - їхня винагорода за «служіння». Гадаєте, що це завершення весілля? Не зараз! Молоді ще повинні відвезти «деревце» туди, де будуть жити, і почепити його на солодку яблуньку. Такий обряд заповідає злагоду в сім'ї та добробут. А потім: То я піду данцувати, Дай Боже, щьисливо, А ви, старі, на молоді Не дивіт си криво. А ви, старі, на молоді Криво не дивіт си, Але йик вам недогода - Домів заберіт си. http://musart.org.ua/vesillya-na-guculschyni.htm

" ГОсподи ,заборони мене ,заступи мене від панської ненависти ,від ворогів поганих ,від устиду ,від сорому, від усего нашестя ,від припадку злого на водах ,на переходах ,на бутинах, на полонинах ,на роботах ,на кождім ділі ,на кождім поступі ! Господи ,поможи пана Бога с*єтого упросити і ублагати ,шоби сі від гріха відкупати ,до раю сЇ привертати . Господи Боже ,прости мою душу ,шос-метак согрішив без числа ,шо-сме рано встав ,Бога не згадав ,шо-сме Бога не запросив і всих людий і душ померших ,шо в огнях погоріли ,шо по водах потопили ,шо плаями убійники вбили ,у мраці ,у вітру задушили ,шо їхніхто не згадає і їх ніхто не знає ,молитви за них ніхто не скаже ,Бога не запросит . Господи їх заборони !Николаю с*єтий ,їх виратуй !Николаю с*єтий великий ,на службу даю ,молитву Божу говорю ,сто раз не раз ,шо сме Бога не просив ,Бога с*єтого не ухвалив !" Боже прийми ,боже хвали ,не сам собою - з Пречистов с*єтою .Боже дай шєсти і розум добрий усім людем і мені .Милости Боже на віки віком амінь !" Ватаг кінчить свою вечірню молитву ось як : " Поможи мині Господи ,єк єс поміг маржину зібрати ,так допоможи всему народові православному єї передати " Отакі то духовні та емоційні є гуцули . .книга "Гуцульщина " написав проф. Володимир Шухевич

Одне тільки непокоїло його: підсвідомо вичував і причував загрозу, що йшла на його гори й на нього — це чужинці-зайди, які силою пхалися в Карпати й несли гуцулам свою "культуру" — загибель гуцулам, загладу Гуцульщині. Йшли тоді гуцули в опришки, щоб своїми топорами-бартками й пушками відганяти від гір зайдів, чужу погань, нехар, огиду. Опришківські загони бували перед славним опришківським отаманом, Олексою Довбушем, були й після його трагічної смерти. Як гаряче любили гуцули свої гори, так і ненавиділи їх ворогів. Були гуцули завжди одною з найоригінальніших й найкращих віток нашого народу. Було це плем'я фізично здорове, морально туге, наділене природою додатніми властивостями, випосажене великими здібностями. Гуцули були набожні й глибоко релігійні, хоч підложжям їх віри в Бога й Христа були залишки з часів поганства. Свят у гуцулів дуже багато, але найважливіші з них, це Христове Різдво, Великдень і день св. Юрія — "полонинський вихід"; із світських обходів — день народження, весільний обряд і день смерти. З ними пов'язано дуже багато звичаїв, яких не найти не тільки на других наших землях, але й у всій Європі. Невід'ємною частиною життя гуцулів — забави-набутки зі співами й танцями. Співали гуцулки: Єкби я не заспівала й не поданцувала, Давно би мні на цвинтарі зазуля кувала... Гуцули були веселі й забавні, свободолюбні, відважні, горді, завзяті й уперті, свідомі своєї гідности й вартости, свідомі своєї окреміщности від сусідів-чужинців. Найбільшим багатством гуцулів і джерелом та основою їх життя були стада рогатої худоби й овець. Найбільш улюбленим заняттям гуцулів була годівля скоту й випас на полонинах. Побут на полонині — це найрадісніший час у житті гуцула. З домашніх звірят цінили найбільше овечки. З них же були шкіри на кожухи й киптарі й шапки, з них і вовна на сукно й ліжники та килими, з них і м'ясо, а передовсім від них молоко, а з нього сир-бриндзя. Любив гуцул свою полонину, радів овечками на ній, тими чорними й білими. Співав: Вівці, мої, вівці, то чорні, то білі, Хто вас буде випасати святої неділі? (Зелені свята) Вівці, мої, вівці, тай сірі ягнята. Хто буде вас віпасати на Зелені свята? Вівці мої, вівці, писаний бутею, Хто буде вас віпасати, як я си оженю? Кінчив свою пісоньку сумно й жалісливо: Вівці мої, вівці й ти, сивий баране, Хто буде вас віпасати, як мене не стане? Та й ще співав гуцул: Гей, що ми там Поділля край? В нас полонина Поділля! А звіря голос — весілля... Передусім голос-рев ведмедя... Ведмеді робили гуцулам багато шкоди — вбивали воли і корови. Мимо цього в гуцулів не було ворожости й ненависти до ведмедя, хоч і найбільш улюбленим було полювання на ведмедя. Ведмедя називали гуцули "вуйком"... * * * Звідкіль і коли зайшли в Карпати, завоювали їх і запосіли предки гуцулів, цього ніхто не знає, про це ніде не записано, нема про це згадок у літописах, ні в історії. Спершу були ті предки кочівничими людьми, переходили з місця на місце, вдираючись у глибину гір. Жили з ловецтва — стріляли й ловили дику звірину, з якої мали смаковите м'ясо й дорогі шуби. Жили примітивно в колибах-шаласах, де посередині горіла "вічна" ватра, що давала світло й тепло і над якою варено й жарено м'ясо. Геть пізніше взялись гуцули до випасу рогатої худоби і овець, тоді, коли вдалося їм зайняти полонини, з яких найбільші в Чорногорах: Ґаджина, Шкорушний, Погорілець, дальше полонини Чівчинські, Лустун, Ростовець, Палениця, полонини Гринявські, Баба Лудова, Штефульці, Дуконя і Явориста. Гуцули вирубували й палили безщадно ліси, щоб мати царинки — сіножаті з травами на сіно для маржини в зимі. Пізніше почали будувати вигідні доми-хати й пристроювати їх і себе. * * * В останніх часах, перед другою світовою війною, було гуцульських осель: в Галичині — 44 громад, на Буковині — 28, а на Закарпатті 8 громад. Кількости гуцулів точно означити важко; в кожному разі понад двісті тисяч душ. Гуцульські містечка: Косів і Кути в Галичині, Вижниця і Селєтин — на Буковині, Рахів — на Закарпатті. Хоч гуцули казали: Не тото, брате гуцул, хто погуцуливси, але тото, брате гуцул, що в горах родивси. то все ж таки вважано столицею Гуцульщини місто Коломию над Прутом, на Покутській рівнині. Найбільші села на Гуцульщині — Жаб'є і Гринева, на Закарпатті Ясіння і Богдан, на Буковині найбільше знані Устє-Путилів і Сторонець-Путилів. * * * Грізні, темні, аж чорні хмари й густа мряка-негура, окутали нашу Гуцульщину з приходом до неї москалів. Того, що довелося переживати гуцулам під страшним, московським гнітом, не знали й не переживали вони ніколи досі, хоч і не легко було їм жити під "опікою" Польщі. Чесних і замолених гуцулів-газдів вивезли москалі на Сибір, других заголодили. Вигинуло тоді багато-багато гуцульських родин. А горами понеслася тривожна-сумовита співаночка: Не співаєш соловейчик, зазулька не куєт... Прийшов москаль в наші гори, тай людей мордуєш... Зацілілих гуцулів розпиває Москва, топить їх у горілці. Гуцульських дітей деморалізує і москалізує в школах, змушуючи вивчати московську мову. До різьбярської школи в Косові не може бути прийнятий, хто не опанував московську мову в слові і письмі, у Ворохті майже не чути вже української мови. Красу Гуцульщини — ліси витяла Москва впень, витяла руками гуцулів-колгоспників. Та мимо цього гуцули не падуть духом і не втрачають надії на визволення з московського ярма неволі, вірять твердо, то встане їх пан гір, Довбуш, і дасть ясний свій тапір на голови проклятих москалів, лютих ворогів! http://www.kosivart.com

Дерево з гуцульських лісів дуже високо цінене — годиться не лише як досконалий матеріял будівельний, але й на виріб фортепіянів і інших інструментів та меблів. Колись будували венеціяни з карпатських кедрів кораблі. На жаль, кедри зникли вже, нема кедрових лісів у Карпатах, а модренів теж уже дуже мало залишилось. Наша Гуцульщина — це найвищі гори Східніх Карпат; по цій стороні бистротечих рік — Черемошу й Прута, повіти: Косівський, Надвірнянський і давніше — Печеніжинський; по другій стороні, на Буковині, повіти: Вижницький і Сторожинецький по Радівці і Кімполюнг, а на Закарпатті лісисті простори над двома річками, Чорною і Білою, Тисами, т. зв. Мараморощина. Найвище пасмо в гуцульських Карпатах — Чорногора з "королевою" гірських верхів, Говерлею, "королем" Піп Іваном і стрімким Петросом. Гуцульські Карпати, їх "Бескид Зелений, у три ряди саджений" — це просто рай на землі! Красі наших гуцульських гір немає рівної в цілому світі. Наша Гуцульщина — це наче святиня, здвигнена руками найбільшого митця-будівничого, самого Господа, повна краси й чарів, якими не можна начудуватися й надивуватися. До тієї величньої святині повинні би заходити тільки ті, хто чисті серцем і непорочні духом, ті, хто вміють подивляти красу гірської природи й захоплюватися нею до безтями. Зайшовши на нашу Гуцульщину й пізнавши її, треба впасти на коліна й славити її Творця-Бога. Гуцульщина не лише багата надземською красою, багата ще й скарбами нашого минулого, які зберегла й заховала впродовж віків. У Зеленому Бескиді, в його темних лісах-борах, у скельних печерах, на дні нетрів, у вічних шумах лісів і клекотах шалених потоків, у глибині озер, та й у гарячих серцях й глибинних душах гуцулів заховане первобуття нашого народу, давне, минуле... Тут, у гуцульських горах, як нідеінде, можна почути гомін віків і зачерпнути силу й віру в майбутнє, тут, у зелено-срібних водах озер і рік можна скупати й очистити не лише тіло, але й душу, та карпатським сонцем загріти її, а, вийшовши на верх Говерлі, побачити Бога й почути Його добротливий і ласкавий голос — голос Творця гуцульських гір. http://www.kosivart.com

Творчу наснагу на Гуцульщині черпали Іван Франко, Леся Українка, Михайло Драгоманов, Михайло Павлик, Михайло Грушевський, Антін Крушельницький, Василь Стефаник, Марко Черемшина, Юрій Федькович, Сидір Воробкевич, Богдан Лепкий, Михайло Коцюбинський, Гнат Хоткевич, Платон Воронько, Тарас Мельничук, Дмитро Павличко, Марія Влад, Федір Зубанич, Ліна Костенко. Михайло Стельмах, Іван Драч, Степан Пушик та багато інших відомих українських письменників. Та не тільки вони. Гуцульщина полонила серця таких відомих польських письменників як Станіслав Вінценз, Й. Коженьовський, Ґрегорович, Турчинський і Оссемдовський, австрійських — Л. Сахера-Мазуха, К. Францоза, англійських — М. Дові та Й. Конрада, швейцарця Ганса Збіндена. Її досліджували тисячі священиків, етнографів, вчених, учителів, музикознавців, мистецтвознавців, антропологів і просто небайдужих до Гуцульщини людей. Серед них помітним вкладом відзначаються С. Витвицький, Л. Гарматій, В. Шухевич, В. Гнатюк, О. Маковей, О. Петров, Ю. Яворський, Ф. Вовк, М. Домашевський, В. Грабовецький, Д. Гоберман, чех Ф. Ржегорж, австрієць Гаке, німець Р. Кайндль та багато інших. Література Гуцульщина. Гуцульщина. Короткий довідник. Особливо зріс інтерес до комплексного порівняльно-етнографічного вивчення культури та побуту карпатського населення на основі широкого міжнародного співробітництва. Навіть створено Міжнародну комісію з вивчення культури населення Карпат, яка видала декілька наукових збірників та організувала проведення декількох міжнародних конференцій і семінарів. Цій роботі сприяє також проведення щорічних Міжнародних Гуцульських фольклорно-етнографічних фестивалів та в їх рамках — наукових конференцій з проблем Гуцульщини. Міжнародний гуцульський фестиваль. І все ж де знаходиться Гуцульщина, які її межі? На жаль, єдиної точки зору досі не існує. Згаданий, наприклад, уже Михайло Ломацький про це писав так: "Гуцульщина — це Східні Карпати, Верховина, Бескид зелений або Лісистим званий. Покритий низом листковими деревами, буками, яворами, кленами й вільхами; вище — шпильковими, чатинними смерековими лісами, а ще вище ялицями, а за ними жерепом..." Наша Гуцульщина — це найвищі гори Східних Карпат; по цій стороні бистротечних рік — Черемоша й Прута, повіти: Косівський, Надвірнянський і давніше Печеніжинський; по другій стороні, на Буковині, повіти: Вижницький і Сторожинецький по Радівці і Кімполунгу, а на Закарпатті лісисті простори над двома річками Чорною і Білою Тисами, так звана Мараморощина. Найвище пасмо в гуцульських Карпатах — Чорногора з "королевою" гірських верхів Говерлою, "королем" Попом Іваном і стрімким Петросом. Вершини Гуцульських Карпат. Вважається, що найбільш повне визначення ареалу гуцульської етнографічної групи здійснив Володимир Гнатюк: "Гуцули заселяють Карпати в околиці Чорногори, їх оселі розкидані по обох сторонах Карпат і належать до різних країн. Звичайно, їх оселі тягнуться долинами рік і потоків. В Галичині починаються від Надвірнянської Бистриці по Пасічну і йдуть долинами ріки Пруту по Делятин, по течії рік Білого та Чорного Черемоша, до Вижниці, долиною ріки Рибниці по Косів і ріки Пістиньки по Пістинь. На Буковині гуцульські села розташовані долиною ріки Путилівки, яка вливається в Черемош і горішньої течії Сучави та Фряси. На Мараморощині (Закарпаття) гуцульські села тягнуться долинами рік Мокрянки, Тересульки, Шопурки, Кисви, Чорної та Білої Тиси. На полуднє від Сучави границя йде потоком Бродиною так, що по правому боці живуть румуни, а по лівому — гуцули, є незначна більшість гуцулів понад її горішньою течією, аж до руської Молдавиці по Брязну, Золоту Бистрицю по Кірлібабу та ріки Серету, але тут їх є незначна кількість". Автори історико-етнографічного дослідження «Гуцульщина», виданого «Науковою думкою» у 1987 році, підсумовуючи зібрані на той час матеріали, на основі етнографічних та мовно-діалектних даних вважають, що можна умовно на кінець XIX — на початок XX століть окреслити територію заселену гуцулами в таких схематичних межах. На заході межа з бойками проходила по ріці Лімниці і далі по закарпатській частині — верхів'ями річок Берестянка і Турбату, ріки Тересви і долиною річки Малої Шопурки до її злиття з Тисою, на півдні ця лінія проходить до державного кордону. На півночі, північному сході від ріки Лімниці межа перетинає ріки Бистрицю Солотвинську та Надвірнянську, захоплює село Пасічну, далі йде на Делятин, Яблунів, Косів, Вижницю, Берегомет, Красноїльськ до кордону з Румунією. За сучасним адміністративним поділом вказана територія охоплює південні частини Надвірнянського, Косівського районів та весь Верховинський район Івано-Франківської області, південну частину Вижницького району і Путильський район Чернівецької області та Рахівський район Закарпатської області. Навіть побіжний погляд на це визначення меж Гуцульщини засвідчує його неповноту, бо сюди не включено жодного гуцульського населеного пункту румунських Мараморощини і Сучавщини та правобережних припрутських сіл Коломийщини. Така розмитість меж Гуцульщини не дає змоги і точно визначити кількість міст, селищ і сіл, приналежних до даної етнографічної території, та кількість населення на ній, перш за все — українців-гуцулів. Володимир Шухевич, наприклад, у своєму дослідженні «Гуцульщина» стверджує, що у 1880 році до цієї групи мешканців належало 54634, у 1890 — 63265. Практично в цей же час Яків Головацький підрахував, що у 1872-1874 роках в Галичині налічувалося 68, на Буковині — 20, на Закарпатті — 21 гуцульське село, а в них було 107610 мешканців. Пізніше не раз робилися переписи на різних територіях Гуцульщини та статистичні спроби їх узагальнити, однак чіткої картини по всій етнографічній території все ж нема. Отже, вчені-дослідники В. Гнатюк, Я. Головацький, В. Кубійович, І. Сеньків, Фальковський, В. Шухевич та інші по-різному оцінювали територіальні межі Гуцульщини. Навіть у найновішій літературі подаються розпливчасті твердження. Так, Д. Ватаманюк у статті «Адміністративно-територіальний устрій Гуцульщини» пише: "Гуцули заселяють на Івано-Франківщині повністю Верховинський район і територію Яремчанської міськради, в основному Косівський район, наполовину Надвірнянський і деякі села на правобережжі Прута Коломийського районів; на Буковині — повністю Путильський район і більшу частину Вижницького; на Закарпатті — Рахівський район. Крім цього, більше ніж 40 тисяч гуцулів проживає в Румунії у 25 гірських населених пунктах" (М. Домашевський. Історія Гуцульщини. — Львів: Логос, 2001. — С. 528). Як визначити половину, більшу чи меншу частину, невідомо. Напевно легше довести, що точних етнографічних кордонів встановити неможливо, ніж намагатися їх визначити. Тому подаємо дані про Гуцульщину за сучасним адміністративним поділом: Верховинський, Косівський, Надвірнянський райони і Припрутські села Коломийського району та територія Яремчанської міськради Івано-Франківської, Вижницький і Путильський райони Чернівецької, Рахівський район Закарпатської областей. Їх територія становить 9204 квадратних кілометрів. Тут у 6 містах і 13 містечках (селищах міського типу) та в 243 селах проживає за даними Всеукраїнського перепису населення 2001 року 469992 мешканці. Найбільші ріки Гуцульщини. Назва Гуцульщина походить від назви населення гуцули. Етимологія даного слова так і досі ще чітко не з'ясована. Мабуть, найбільш поширеною версією його походження є співзвучність слова гуцул(и) з румунським словом розбійник. Так румуни нібито називали своїх українських сусідів за поширений серед них опришківський рух. Деякі автори виводили походження назви гуцули від слова кочувати шляхом штучно вигаданого перетворення: кочувати>кочули>гоцули>гуцули. Дехто пов'язував за таким же принципом походження гуцулів з тюркським племенем узів: узи>уци>уцули>гуцули чи тюркським словом улус — народ, люди, держава, країна. Є навіть версія, за якою гуцули дістали свою назву від моравського князя Гецила. Маємо у цьому ряду також версію, яка пов'язує виникнення слова гуцул від особового імені Гуц та дієслова гуцати, є й інші спроби пояснити народження цього іменника. Однак, до істини тут ще досить далеко. Коли гуцули заселили карпатські схили, теж достеменно нам не відомо. Хоча археологічні знахідки свідчать, що дана територія уже в найдавніші часи мала якесь населення і початкову культуру. Досі знайдено чимало предметів з кам'яної епохи. Є чимало різних пам'яток тут і з римських часів. З княжих часів практично теж відсутні якісь письмові свідчення, хоча, наприклад, у галицько-волинському літописі згадується коломийська сіль, яку безсумнівно виробляли на прилеглих до міста гуцульських солеварнях. Як наголошував академік Іван Крип'якевич у своїй праці «З історії Гуцульщини», по занепаді Галицької держави (1340 р.) Гуцульщина разом з іншими сусідніми українськими землями перейшла, мабуть, до молдавського воєводства: під польську владу перейшла аж 1395 року. Але протягом XIV віку не маємо ще ніяких докладніших вісток із цих околиць. "Аж у половині XV віку, — пише далі І. Крип'якевич, — відкривається поволі нашим очам таємнича країна на південь від Коломиї. Там за Прутом, одна по одній виринають нові оселі — чи справді нові, чи тільки вперше нам відомі?" Так чуємо вперше про Печеніжин і Ключів, села галицького селянина Івана Колі. Над рікою Рибницею згадується Рознів (Рожнів) і Рудники. Тут починається справжнє Покуття, — тоді ще не вся Коломийщина, а тільки невелика країна в куті між Прутом і Черемошем. Над самим Черемошем є села Рибно й Кути, на які мали привілеї ще від Ягайла якісь Беняш та Індрих, сини Жигимонта (може — Чехи). Між Кутами й Рибним було село Звижин чи Здвижин, якого сьогодні карти вже не вказують, чи залишилася по ньому пам'ять десь на місці? По другім боці Черемоша згадуються теперішні буковинські села Банилів, Замосте і Милив. Легенда про Гуцульщину. Дальше під самими горами є Косов (Косів). Спершу се було тільки село, що належало до державних земель. Відомий литовський князь Свидригайло, який за згодою брата Ягайла управляв у Галичині деякими землями, надав 1424 р. Косів Максимови або Владови Драгосиновичеви, мабуть Волошинови родом; у Косові згадується монастир (теперішнє село Монастирське), при описі границь потоки Воловець і Ходосів, гора Стіжки, пасіка, дубина й по горах "обочини", себто спільні землі (тепер "відчини"). Пізніше Косів належав до земель снятинського староства: в 1472 р. була тут уже жупа, себто копальня соли. З початком XVI ст. Косів перейшов у державу шляхтичів Українців. Шумлянських, Марка й Максима. Біля Косова з 1424 р. є Пістинь, Делятин був гніздом української шляхти Делятинських, з яких жили тоді Івашко, Мелешко, Стецько й Костко. З сіл чистої Гуцульщини в XV ст. знаємо вже Березів, і тут є цілий гурт дрібної шляхти Українців, як Станко, Сенько, Юрко. І так з кожним наступним роком історичні відомості про гуцульський край все більше накопичуються. Наприкінці XIV століття гуцульський край між собою поділили поляки, румуни і угорці, які у свою чергу з часом були завойовані у XVIII столітті Австро-Угорщиною. Ще до цього поділу на території сучасної Гуцульщини та прилеглих до неї територіях зародилась одна з форм антикріпосницької боротьби селян західноукраїнських земель — опришківство. "Поневолений, битий кривджений підданий, — пише Іван Франко, — не можучи найти ніде полегші ані справедливості, пішов у ліси, в гори, приставав до купи таких самих одчайдухів, і хоч чув над собою в кожній хвилі загрозу смерті, все таки рад був хоч під тою загрозою прожити свобідно, а надто ще мститися на своїх кривдниках". Дослідженню опришківського руху на Прикарпатті присвячено чимало ґрунтовних праць вітчизняних і зарубіжних авторів. Все своє життя цій справі присвятив академік Володимир Грабовецький. З його двома працями «Карпатське опришківство до початку XVIII століття» та «Народний герой Гуцульщини Олекса Довбуш і його наступники» можна ознайомитись на сторінках «Хрестоматії з гуцульщинознавства» («Бібліотека гуцульської школи», Косів, 2001, стор. 195-215). Перша світова війна на початку минулого століття привела до розпаду цієї імперії. На Галичині постає Західно-Українська Народна Республіка, яка возз'єдналася з Українською Народною Республікою, але довго устояти проти зовнішніх ворогів не зуміла. Яскраву сторінку у цей трагічний для України період історії вписало славне січове стрілецтво. "З початком І світової війни, — пише Петро Арсенич у статті «Гуцульщина у визвольних змаганнях 1914-1920 років», — на заклик Головної Української Ради у Львові та Української Бойової Управи (до її складу входив М. Геник з Верхнього Березова) боротися проти царської Росії — тюрми народів зголосилося найбільше добровольців з Гуцульщини". Організацією добровольців в УСС тут займалися адвокат М. Лагодинський з Делятина, Петро Шекерик-Доників з Жаб'його, сини Івана Франка Петро і Тарас, учителі з Косова І. Устимович та О. Іванчук. До УСС найбільше зголосилося юнаків з Брустур, Яворова, Космача, Прокурави, Кобак, Красноїлля, Криворівні. Жаб'його, Березовів. Немеркнучою славою покрили себе січові стрільці на фронтах під час українсько-польської війни, а потім війни з більшовиками у лавах УГА. Тліють їхні кості у безіменних могилах, скошених ворожою кулею і лютою епідемією тифу від Карпат і Рави-Руської до Жмеринки, Вапнярки, Вінниці, Бершаді, Балти і Чорного моря. Та сили були нерівними. Після програних визвольних змагань Галичина знову опиняється під польським гнітом, а Буковина і Закарпаття відповідно — румунським і чеським. Друга світова війна приводить до нового переділу. Галичина у 1939 році відходить до Радянського Союзу, до якого у 1940 році приєднується Буковина, а в 1945 — і Закарпаття. У 1991 році Гуцульщина разом зі всією Україною виборола свою незалежність. До цього давноочікуваного моменту весь край ішов у довгій і важкій боротьбі. За свободу загинули сотні тисяч його кращих синів і дочок. читати на - http://www.kosivart.com

Якщо спробувати говорити штампами, то це українські «Сто років самотності», книга-рослина, книга – часове коло і книга-магічне відчуття, повільне розсування горизонтів голими руками. Тарас Прохасько народився 16 травня 1968 р. у м. Івано-Франківськ, де проживає і зараз. Закінчив біологічний факультет Львівського університету ім. І. Франка. Працював в Івано-Франківському інституті карпатського лісівництва, а згодом — вчителем, барменом, сторожем, ведучим на радіо РМ «Вежа». Співпрацював із львівськими газетами «Експрес» та «Поступ». У 1992-1994 рр. був співредактором журналу «Четвер». Прохасько автор книг «Інші дні Анни» (до книги ввійшли повісті «Essai de deconstruction (Спроба деконструкції)», «Довкола озера», «Некрополь» та «Від чуття при сутності».»),«ФМ «Галичина», «Лексикон таємних знань», «Непрості», «З цього можна зробити кілька оповідань». Твори Прохаська перекладені польською мовою та англійською мовами. Як писав оглядач Олександр Бойченко, «апокрифісти стверджують, що наприкінці 80-х років минулого століття до Франківська потрапила партія радіоактивного вина, і мало не кожен, хто його спробував (а спробував його мало не кожен), почав щось таке писати, грати, малювати абощо. Так чи інакше, а фактом є те, що аномальна концентрація літератури й мистецтва у цьому місті отримала неофіційну назву "станіславський феномен". А де є феномени, там мусить бути і феноменологія, зокрема – літературна. І першим серед українських літературних феноменологів я б назвав саме Тараса Прохаська, котрий як ніхто вміє давати собі раду з феноменальним світом – світом квітів і трав, горіхів і яблук, птахів і собак, гір і озер, дощу і снігу – з усім тим реєстром феноменів, в яких живе наша пам'ять і з яких складається наш безпосередній досвід. А досвід – це річ, якої не може бути забагато... Максимальний досвід потрібний для того, щоб умерти по-своєму". НЕПРОСТИЙ (наголос на «о») - У гуцульських говірках на позначення поняття «людина, яка вирізняється з-посеред інших своїми знаннями та вміннями, унаслідок чого може заподіювати шкоду чи приносити користь людям» уживаються назви: непрОстий, земляний бог, розумний. Про походження непрОстих у словнику Зелена записано: Як жінка відбуває менструацію, тоді полові зносини з нею не дозволені, бо з того родяться так звані непрОсті. (Наталя Хобзей «Гуцульська міфологія»). Перш за все, магічний текст і підтекст «Непростих» повертає до усвідомлення того, що життя повне альтернативних бачень і несподіваних ракурсів. Інколи складається враження, що весь цей світ карпатського Макондо тримається на магічному єднанні імен головних героїв - Анни, Себастьяна та ще однієї Анни, летка хімічна сполука сенсу їх поєднання надто швидко вивітрюється з тексту, прямо на очах, але аромат їх близькості залишається назавжди в пам'яті. Так само як і аромат навколишнього неквапного світу гір, зелені і плодів, які стають фоном історії, яка може розпочинатися з будь-якого моменту, не втративши нічого. З інтерв'ю Т. Прохасько «BBC»: «Роман був написаний в 2002 році, тобто він уже давніший. Це така - тепер добре пасує слово - альтернативна міфологія Карпат. Ідеться про історію Карпат ХХ століття, чи його першої половини, але в тому сенсі, що Карпати одночасно були і дуже закритою територією, де зберігалося щось дуже архаїчне і автентичне, і разом з тим альтернатива полягає в тому, що Карпати протягом багатьох століть (про що ми рідко думаємо) були надзвичайно відкритою територією, це був магніт, де відбувалися контакти з іншими цивілізаціями, іншими культурами. І це є міф Карпат, відкритих для світу. Окрім того, йдеться про силу слова. Використовуючи образ карпатських мольфарів, тих же "непростих", "земних богів", як це називається у карпатській міфології, я собі подумав про те, наскільки оповідь є важливою для життя не тільки кожної людини - бо як собі розкажеш про своє життя, так воно і буде, - а й про те, наскільки розповіджені сюжети є чимось таким, як нафта, війна, секс, ті речі, про які говорять, що вони є провідними, які ведуть цивілізацію, чи еволюцію.» «Непрості» концентрують мудрість, від якої охоче відмовляються люди, а потім шукають і не знаходять, коли вона вкрай необхідна, щоб зрозуміти як жити далі. «Земні Боги» самі захотіли з'явитися в текстах і тепер лише час заглянути їм у вічі. Посилання на книгу Т. Прохаська «Непрості»

-Проте гуцульські відуни дозволили мені розповісти дещицю з їхніх таємниць. Без їхнього дозволу я би цього не зробила. - Дуже дивним також видається й те, що мольфари передали свої знання жінці, адже, за карпатськими законами, цього робити також не можна? - Я знала про це і дуже глибоко вивчала це питання. Самі мольфари говорили мені, що жінці природою дано значно більше, аніж їм. В крапатській магічній традиції жінка має велике значення. Та й навіть чоловіки мольфари часто брали собі в учні жінок. Тому більшість з нас здатна не тільки розповідати про чаклунство, але й навіть відтворювати це на практиці. Щоправда, є речі, які не може зробити жінка, скажімо заклинати зброю чи відводити громи. - А чи не передали вам карпатські маги частинку своєї сили? - Про це я наразі не можу говорити. Скажу тільки, що магією я не займаюся, я тільки досліджую древню традицію та розповідаю про це людям. - У вашій книзі є багато замовлянь, чи не може хтось використати це для заподіяння зла? - Ні, в книзі немає ніяких „темних” примівок. До того ж, аби слова, передані мольфарами, почали діяти, треба мати неабияку віру. На жаль, більшість сучасних людей вже її назавжди втратили. Тому я за це зовсім не переживаю. - За християнською традицією займатися чаклунством -- це великий гріх, і вашу книгу може різко осудити церква. - Я вважаю, що таке відношення церковнослужителів до мольфарів і знахарів - це не що інше, як конфлікт інтересів. Якщо ми звернемося до історії, то побачимо, що, коли одна релігія замінювала іншу, то боги минулого пантеону оголошувалися темними силами. Так сталося і тоді, коли на зміну язичництву, яке тепер уособлюють мольфари, прийшло християнство. Але не забуваймо, що тепершні чарівники активно використовують християнську симоволіку, поєднуючи таким чином два світи. Зрештою Добро та Зло існувало завжди. У цьому основа Буття, і зовсім не важливо які імена вони матимуть. Головне аби не порушувався прицип Великої Рівноваги.

Чи думаєте й надалі продовжити вивчення гуцульського чаклунства? - Спілкуючись із старими гуцулами, у мене накопичилося матеріалу на кілька книг. Отож тепер можна би піти двома шляхами: або писати наукову монографію, або ж продовжувати в довільному стилі розповідь про карпатське мольфарство. Наукова праця -- це, звісно, добре, але не всі зрозуміють і прочитають монографію, а мені б хотілося, аби якнайбільше людей дізналися про наші древні культурні надбання. Та й мольфарів з кожним роком залишається все менше і менше. Отож, я, напевно, продовжу свій карпатський цикл подібною книгою. Читать полностью: http://h.ua/story/38989#ixzz3UkrRpDmI

Тоді Юра підняв до хмари ціпок, що тримав у руці, і крикнув у синій клекіт: -- Стій! Я тебе не пускаю!.. -- Стій!.. І хмара раптом спинилась. Підняла здивовано край, сперлась, як кінь на задні ноги, заклекотіла внутрішнім гнівом, одчаєм знесилля і вже просила: -- Пусти! Де ся подіну? -- Не пущу! -- Пусти, бо гинем! -- кликали жалібно душі, згинаючись під вагою переповнених градом мішків. -- Ага! Тепер ти просиш!.. Я тебе заклинаю: іди у безвісті, у провалля, куди коні не доіржуть, корови не дорікують, вівці не доблеюють, ворони не долітають, де християнського гласу не чути... Туди пускаю тебе... І дивна річ -- хмара скорилась, покірно повернула наліво і розв'язала мішки над рікою, засипаючи густим градом зарінок. Біла завіса закрила гори, а в глибокій долині щось клекотіло, ламалось і глухо шуміло..." Михайло Коцюбинський "Тіні забутих предків" Михайло Нечай - мольфар :