Настав час, що й ці стіни виявилися затісними. І тоді довелося винаймати класні кімнати у сусідньому приміщенні польської школи ім. Адама Міцкевича, будинок якої і нині стоїть на закруті вулиці Тараса Шевченка (тепер - цехова поліклініка, а сама вулиця тоді називалася Кривою ). Невдовзі і звідси довелося вибиратися. Цього разу на вулицю Яна Собеського ( сьогоднішній проспект Михайла Грушевського число 35), до камяниці, де розташовувалася інша школа, ім. Яковича. Наука відбувалася там по полудні, бо з ранку навчалися там польські діти.

Навіть після поразки ЗУНР навчання тут не припинялося. Про це можемо судити з оголошення в газеті "Покутський Вісник" за 1919 рік, де читаємо: " Управа школи ім Шеченка уряджує курси для неграмотних міста Коломиї. Зголошуватися на той курс можна щонеділі і в свята в міській читальні навпроти церкви, або в управителя школи Івана Гомика". 1921-й став для школи визначальним. Внаслідок домагань Українського педагогічного товариствапольське міністерство освіти погодилося надати школі ім Шевченка ступінь державної "виділової" (семирічки). Товариство також закріпило за новим навчальним закладом приміщення натій же вулиці, в партері ( другий поверх займав хлопячий гуртожиток - бурса ), де, власне, обидві школи зєдналися. Отак після Львова і Перемишля постала третя національна школа такого рівня в Галичині.

На деякі уроки учні бігали через дорогу, де тоді була вотчина тотальної польськості, яка на правах господаря розмістила дівочу школу імені поетки Марії Конопницької. Це стало можливим також завдяки добудови правого шкільного крила, яке успішно служить до нині. Шкільне подвіря поділене парканом, який убезпечував від можливих сутичок представників двох націй. Управу школою довірили спольшеному українцеві Францішку Крижанівському, якому запропонували читати низку предметів польською мовою.

Крісло директора посів математик Маркіян Недільський - син колишнього першого управителя Коломийської державної чоловічої гімназії Софрона Прус 111 Недільського.

Ось що розповів авторові цих рядків колишній учень шевченківської школи, а опісля працівник архітектурного та комунального відділів міста Мирослав Атаманюк, 1923 р.н.: " Цікавим нововведеням було те, що нас учнів школи, часто приводили на кіносеанси у вагоні міського поїзда. На руханку хлопці ходили на приватний польський стадіон товариства "Сокіл"( тепер "Юність".-Авт.), бо свого не мали. Цю дисципліну провадив поляк Максиміліян Корнанд. А лікар Володимир Білозор робив медогляд за 50 грош. Його кабінет розміщувався по сусідству, навпроти будинку "Маслосоюзу". Нас вчили математик Хомицький, Сапян - німецька мова, Тимочко, Огонович, Ольга семіон- Недільська - українська мова, Бобинська, Олена Стефанів - історія, катехитами були о. Евген Гісовський, опісля о. Іван Станецький.

Не до пісні й танцю стало перед початком літа 1941-го , коли на еміграцію подалося учительське подружжя Недільських . Таким людям , як вони , радянський режим загрожував довготерміновими засланням тільки через те , що стояли на свідомій національній позиції . Під час німецької займанщини відділ ( Крайсшулерад ) очолив етнічний німець Шальдах – виходець із галицьких колоній . За нього школа зберегла собі статус державної української , який не всім подобався . Одначе тут посиленно вивчають основи військової справи , одже фронтові – ненаситцю конче потрібне свіже гарматне мясо . На посаді директора – пані Волощукова , з дому Ашенбренер , родом також із німецьких колоністів .

ЇЇ змінив Осип Ткачук . Новопризначений директор як може охороняє старших учнів від примусового вивезення до Німеччини . Після війни впроваджують нову освітянську політику , замішану на атеїзмі й комунізмі , а сама школа залишається безіменною . Першою повоєнною директоркою призначено Лідію Дородну , яка здолала тисячі кілометрів зі Сходу на Захід . Кожного зимового ранку учні пятої школи довгою вервиччкою тягнулися до пядицького лісу . Вони – заготовлювачі дров . Ліміт на кожного два кубометри денно . Випускники одержували повістки з повідомленням про дату відправлення ешелонів на шахти Донеччини .

У другу зміну за парти сідають дорослі , яким війна перешкодила здобути освіту . Це учні робітничої молоді . Дмитро Матійчук , Юрій Хмуляк , Василь Мотрук , Евген Гнатів – перші повоєнні випускники , які закінчили школу на відмінно . На початку 50-х посаду директора школи обійняв педагог від Бога Дмитро Опришко . Перед виходом на заслужений відпочинок його справу продовжує вчитель і письменник , дослідник Стефаникової творчості , його земляк і родич Василь Костащук . Іменем цього відомого вчтьеля нині названо одну з вулиць покутської столиці . А в середині 60-х , в період хрущовської(відлиги) , сюди стали до праці люди , яких сміливо можна назвати справжніми українськими патріотами : Стефанія Драгомирецька , Ірина Руракова . Цілий культурний пласт внесли у ці стіни сестри Стефанія і Софія Гардашевські . Остання в заміжжі Павлюк ,- довголітній завпед , за фахом математик . Її чоловік Евген був родинно повязаний з останнім президентом України в екзилі Миколою Павлюком . Стефанія Іванівна – мій перший класний керівник , вона сама за Польщі навчалася тут , звідси й вийшла на пенсію . Після неї нашим кламом опікувалася молодий французький мовник Марта Кришталович. Ми й дотепер з нею разом , ніби одна велика родина . Природознавство і біологію читала Любов Мартинюк , історію – Наталія Троян , фізику – Софія Лукасевич , німецьку мову – Ірина Вальчук , завучем був її чоловік Іван Кіндратович .

 У Коломиї, на розі теперішніх вулиць Івана Франка і Михайла Павлика, в Франкові часи місти­лися органи прокуратури та су­дочинства, їх перелік, штат, а та­кож повноваження описав Лео-польд Вайгель у книзі „Rys miasta Roiomyi" (Коломия, 18/7), ви­даній за три роки до ув'язнення Івана Франка: „Ц.к. Окружний суд, округ якого розтягається на всю давню коломийську округу на 80, 2 кв. милі, з 220 делегова­ними Коломиї містечками і вісьмома повітовими судами, а саме: в Гвіздці, Городенці, Ко­сові, Кутах, Обертині, Печеніжині, Снятині і Заболотові. Осо­бовий склад становить: 1 прези­дент, 6 радних, 6 ад'юнктів, 1 директор допоміжних урядів, 1 канцелярський ад'юнкт, 6 канцеляристів-помічників. Ц.к. про­куратура складається з прокуро­ра, його заступника та аускультанта.". В єдиному архітектурно­му комплексі з прокуратурою та судом перебувала в'язниця. Збу­довано її 1862 р. у дворі суду та прокуратури, на нинішній вулиці Михайла Павлика. Нині це тери­торія Коломийського медичного коледжу. У дворі коледжу існує підвищення, поросле травою, це і є фундамент колишньої в'язниці, яку збудував багатий коло­мийський єврей Рамлер. Він за­ймався виготовленням цегли та спорудженням різноманітних бу­дівель. З побудовою цієї в'язниці пов'язана майже анекдотична історія, відома з різноманітних переказів. її 1940 р. записав ук­раїнський письменник Терень Масенко і ввів до книги нарисів „Під небом Гуцульщини" (1961). цей письменник, з трупою літе­раторів, побував у Коломиї та на Коломийщині, аби описати події прилучення Галичини до Радянської України. Рамлера він вивів під прізвищем Кремер. Масенко писав: ,,В ті давні роки жив тут капіталіст Кремер. Він мав у Коломиї двадцять два власні будинки. За велику плату Кремер здавав їх пожильцям і продовжу­вав будувати нові (...) Австрійсь­кий уряд доручив Кремеру побу­дувати двадцять третій будинок. Він мав бути трохи більший від попередніх і з деякими змінами в архітектурному оформленні: на вікнах будівлі поставити грати.". Тобто, Рамлеру-Кремеру замови­ли спорудити в'язницю. А коли вона була готова, підрядник по­казував роботу приймальній комісії, нахвалював роботу, а за­одно сказав приблизно таке: „Та ви й самі, панове, добре бачите: це так порядно, так файно побу­дований дім, що в ньому й само­му цісареві не соромно було б пожити! (...) І незабаром пан бу­дівник урядової в'язниці сам об­новив свою тюрму, його посадо­вили в одну із новеньких „так файно побудованих камер". Це була кара за образу особи цісаря. Саме в цій в'язниці і перебував Іван Франко тривалий час (з 5 березня до 10 червня). Тут він написав близько трьох десятків своїх поезій, працював над по­емою „Ботокуди", здійснив записи фольклору.

 Чому ж у радянський час мов­чали про те, де саме перебував в ув'язненні Іван Франко? Все дуже просто: тоді в колишньому при­міщенні окружного суду містив­ся штаб ракетної дивізії, тому з міркувань секретності було забо­ронено згадувати про цей війсь­ковий об'єкт. Таким чином, ця сторінка взагалі випадала з коло­мийської франкіани. Проблематичним є розібрати­ся, в яких каме­рах сидів Іван Франко у Коло­мийській в'яз­ниці. Спочатку згадується у документах камера №6, звідки Фран­ка перевели в якусь іншу каме­ру, в якій він і перебував трива­лий час. Суть у тому, що ні самої в'язниці, ні її плану не зберег­лось. У березні 1944 р., коли нім­ці відступали, підпільники ОУН кинули декілька гранат, аби зни­щити у підвалах в'язниці доку­менти. Розпоча­лася пожежа, і споруда згоріла. Збереглися спогади" про коло­мийську в'язницю Миколи Пригродського, Лідії Біль, Омеляна Колтика та інших, хто тут пере­бував у часи польської окупації, за перших совітів та за німців. Найцікавішим для нас є спогад Омеляна Колтика. Він оповідає, як 1933 р. потрапив до в'язниці! Ув'язнено його було у камері № 17, на дубових дверях якої буде вирізано „Іван Франко, 1916". Як трактує автор, цей напис зроблено на згадку про перебування тут Франка.

Микола ВАСИЛЬЧУК

 Єврейська спільнота Станіславщини практично вся була винищена фізично у роки війни. За нашими підрахунками, на території Станіславської області в цей час було утворено 9 ґетто, 3 табори примусової праці для євреїв, 3 тюрми гестапо та СД, 1 табір для військовополонених. Відповідав за «остаточне вирішення» єврейського питання на території області Ганс Крюґер, високопоставлений офіцер СС, якому підпорядковувався весь карально-репресивний апарат на місцях (СС, гестапо, кріпо, СД, допоміжна поліція тощо). За 16 місяців війни між 1941 та 1943 рр. Крюґеру та його підопічним вдалося розстріляти близько 70 тис. євреїв і 12 тис. відправити до «таборів смерті» на території Генерального губернаторства. Ліквідація ґетто і таборів примусової праці на території області відбувалася в 1-ій пол. 1943 р., однак розстріли окремих груп євреїв, які переховувалися від нацистів, продовжувалися до приходу Червоної армії у липні 1944 р. Дослідник І. Андрухів умовно ділить нацистські репресії проти єврейського населення на чотири етапи: перший – липень-грудень 1941 р., другий – 1942 р., третій – січень-травень 1943 р., четвертий – червень 1943 р. – липень 1944 р. Під час останнього етапу репресії проводилися не лише проти єврейського, а й проти українського та польського населення. Причиною став невдалий рейд на Прикарпаття радянського партизанського загону під командуванням С. Ковпака, а також активізація відділів УНС та УПА, базою для формування яких з літа 1943 р. були Карпати. У зв’язку з цим з 10 жовтня 1943 р. окупаційний режим запровадив у дистрикті «Галичина» надзвичайний стан, що діяв аж до липня 1944 р. З цього часу облави, захоплення та розстріли заручників, вивезення на роботи до Німеччини стали буденними явищами. Лише впродовж жовтня – листопада 1943 р. на Станіславщині було прилюдно страчено 191 особу та вивезено на роботи до Рейху понад 15 тис. осіб. З жовтня 1943 р. до липня 1944 р. було розстріляно 1 тис. 571 українців, звинувачених у зв’язках з ОУН та УПА, в тому числі 100 осіб за «сприяння євреям».

 Болехів

 Табір примусової праці для євреїв. Cічень 1942 р. – серпень 1943 р. Після масштабної ліквідаційної акції 13 липня 1943 р. близько 1,5 тис. примусових робітників залишилися у Болехові та 25 серпня 1943 р. були розстріляні.

 Брошнів-Осада

  Долина

 Ґетто та тюрма. 1942–1943 рр. У ґетто утримували єврейське населення м. Долини та навколишніх сіл. 3 серпня 1942 р. 3,5 тис. євреїв у Долині були примушені покинути свої домівки та зібратися на ринковій площі, де було утворено ґетто. Під час заселення з Долини та Рожнятіва було відібрано 1,3-2 тис. євреїв, яких розстріляли на місцевому єврейському кладовищі. У тюрмі перебували українці та поляки. Медичну допомогу, харчі та одяг в’язні не отримували.

 Калуш

 Ґетто. Літо 1942 р. – осінь 1943 р. Тут перебувало єврейське населення м. Калуша та навколишніх сіл, де була одна з найчисельніших єврейських спільнот на Станіславщині. Територія ґетто була відгороджена з однієї сторони дерев’яним парканом, з іншої – сіткою. Медичною допомогою, харчуванням та одягом утримуваних не забезпечували. У березні-квітні 1942 р. перші групи євреїв відправили у Белжецький «табір смерті», де всі вони загинули. 15-17 вересня 1942 р. ґетто було зруйноване, до Белжеця було депортовано 4 тис. євреїв, а місто оголошене «чистим від євреїв».

 Коломия

 Ґетто. 23 березня 1942 р. – 15 лютого 1943 р. Тут утримували 16-18 тис. єврейського населення з Коломиї, Косова, Городенки, Жаб’є та навколишніх верховинських сіл, а також єврейських біженців з окупованих німцями у вересні 1939 р. частин Польщі та Угорщини. Ґетто було поділене на три секції («A», «B» та «С»). Перша розміщувалась у центральній частині Коломиї на території площею 300 х 400 м. кв. між вулицями Борисенко-Жовтнева-Леніна-Дзержинського. Інші дві секції були розташовані нижче вулиць Козланюка, Лермонтова, Новий Світ і далі на південь до р. Прут. Ґетто було відгороджене високим дерев’яним парканом, обнесене колючим дротом, охоронялось німецькою жандармерією, українською та єврейською поліцією. Євреї укріплювали р. Прут, збирали особисті речі розстріляних та копали ями для наступних жертв. На території ґетто було 520 будинків. В’язні страждали від жахливих санітарно-побутових умов, голоду та епідемій. Щодня тут помирало близько 50 осіб.

 12 жовтня 1941 р. близько 3 тис. євреїв, заарештованих СД та шуцманшафтполіцією на вулицях Коломиї, після тортур були розстріляні у Шепарівському лісі, який став місцем масових страт єврейського населення (за період війни тут знайшли свій спочинок близько 15 тис. осіб). 23 грудня 1941 р. близько 1 тис. 200 єврейських біженців з Угорщини та Німеччини, які перебували в Коломиї, були заарештовані та розстріляні в цьому лісі. 24 січня 1942 р. подібна доля спіткала 400 єврейських інтелектуалів.

 З квітня 1942 р. почалися депортації коломийських євреїв до Белжецького «табору смерті». Під час квітневої акції німецька поліція спільно з українською допоміжною поліцією оточила та знищила секцію «С», близько 250 осіб було розстріляно на вулицях ґетто та ще 86 спалено живцем у їхніх оселях. Разом із вигнаними із секції «B», близько 3 тис. євреїв були депортовані до крематоріїв Белжеця. Наприкінці квітня 1942 р. близько 5 тис. євреїв з навколишніх сіл (Кути, Косів, Заболотів та ін.) були переселені в коломийське ґетто.

 29 серпня 1942 р. начальник поліції та СС на території дистрикту «Галичина» Фрідріх Катцман видав наказ про «очищення» Коломийського району від євреїв. 7 вересня 1942 р. близько 5,3 тис. євреїв зібрали на площі Свободи у центрі міста і доставили до залізничної станції. 4 тис. 769 євреїв відправили у 48 вагонах до «табору смерті» в Белжець. Під час акції 8 вересня 1942 р. близько 300 хворих, слабких і старих євреїв розстріляли. Протягом 8-10 вересня 1942 р. до Коломиї також прибули євреї із навколишніх сіл та містечок (Кути, Косів, Заплатів, Снятин). Сотні осіб мали пройти пішки, наприклад, 50 км з Кутів та 35 км з Косова до Коломиї. У кожен вагон завантажували до 180-200 осіб. Водночас близько 4 тис. євреїв було депортовано із Городенки та Снятина через Коломию до Белжеця. По дорозі від нестачі повітря та тисняви у вагонах загинуло близько 200 осіб. Частину працездатних євреїв залишили у Янівському концтаборі для виконання примусових робіт.

 Наступна депортаційна акція була проведена 11-13 жовтня 1942 р. Тоді до крематорію Белжеця було відправлено близько 4 тис. євреїв. 4 листопада того ж року близько 1 тис. євреїв розстріляли у Шепарівському лісі. Станом на 20 січня 1943 р. в ґетто залишилося близько 2 тис. осіб, які були сконцентровані у кількох будинках. 31 січня – 1 лютого 1943 р. після розстрілів в’язнів у Шепарівському лісі в ґетто залишилося живими всього 30 євреїв, з них 20 ремісників, 8 лікарів та 2 фармацевтів. На поч. березня 1943 р. усіх лікарів розстріляли на коломийському цвинтарі. Один єврейський лікар зумів втекти з ґетто, тоді як решта 7 вчинили самогубство. Після приходу Червоної армії в Коломию 29 березня 1944 р. всього кілька євреїв пережили війну.

 Тюрма гестапо. Тут ув’язнювали місцевих жителів різної національності (українців, поляків). У кожній тюремній камері утримували від 20 до 30 осіб.

 Косів

 Табір примусової праці для євреїв. Кінець 1942 р. – березень 1944 р. 15 жовтня 1941 р. у Косові розстріляли 2 тис. 88 євреїв. 7-8 вересня 1942 р. провели селекцію місцевих євреїв, внаслідок чого залишилися тільки ремісники. 137 євреїв розстріляли та 1 тис. депортували спочатку до ґетто в Коломиї, а згодом до «табору смерті» в Белжець. 1 листопада 1942 р. у Косові було знищено близько 50 ремісників. Наприкінці 1942 р. 30 євреїв, які з лютого 1942 р. переховувались від депортації до коломийського ґетто, виявили та розстріляли на місцевому цвинтарі. 7-8 вересня 1942 р. близько 1 тис. косівських євреїв депортували до Коломиї, з них близько 25 осіб розстріляли в дорозі.

 Надвірна

 Ґетто. 1942–1943 рр. Тут утримували єврейське населення з м. Надвірної та Закарпаття (загалом 2,5-4 тис. осіб). У центральній частині міста було створено два ґетто: «А» та «Б». Висока огорожа була обнесена колючим дротом, охорона складалась з української поліції. В ґетто розміщувались будинки жителів Надвірної та бараки. Євреїв використовували на роботах на деревообробному заводі. Масові розстріли відбувались у жовтні 1941 р. та квітні 1942 р. Зокрема, під час спроби втечі до Угорщини 6 жовтня було розстріляно тисячу євреїв-біженців. Розстрілом керував начальник станіславського гестапо Крюґер. У вересні-жовтні 1942 р. близько 3 тис. євреїв з цього ґетто було відправлено до Станіслава, де їх стратили на єврейському кладовищі. Після розстрілу 3 тис. євреїв на поч. 1943 р. близько 800 осіб відправили в ґетто м. Станіслава, а саме ґетто ліквідували.

 Рогатин

 Ґетто. Осінь 1941 р. – літо 1943 р. У ґетто утримували єврейське населення Рогатина, Бурштина, Букачівців та навколишніх сіл, загалом близько 3 тис. осіб. За іншими даними, через нього пройшло до 15 тис. осіб. Ґетто займало приблизно четверту (п’яту) частину міста від центру до західних околиць, було обгороджене колючим дротом та охоронялося німецькою жандармерією. Тут розміщувались стаціонарні приміщення та бараки. Медичної допомоги та харчів люди не отримували. Євреї були змушені викопувати ями перед розстрілами одноплемінників, брати участь у захороненнях та збирати особисті речі розстріляних. В’язні страждали від жахливих санітарно-побутових умов, хвороб та голоду. Щодня від тифу, дизентерії та недоїдання помирало 40-50 осіб.

 20 березня 1942 р., у так звану чорну п’ятницю, близько 3 тис. рогатинських євреїв, головним чином підлітків та дітей, розстріляли на місцевій залізничній станції. 21 вересня 1942 р. німці заарештували понад 1 тис. євреїв, 700 з них відправили у крематорії Белжеця, а 300 вбили в лікарні. У жовтні 1942 р. до ґетто прибули євреї з довколишніх містечок Бурштина, Пукасівців та Бульшовіц. 8 грудня 1942 р. 1,2 тис. осіб з цього ґетто було депортовано до Белжецького «табору смерті», де вони загинули в газових камерах, а 250-500 євреїв були розстріляні. Станом на січень 1943 р. ґетто зменшилося наполовину, хоча тут перебувала ще 1 тис. осіб (кілька сотень із Рогатина та решта з околиць). Воно стало повністю закритим. Навесні 1943 р. у ґетто поширилася епідемія тифу, внаслідок чого у квітні того ж року німці вбили 350 єврейських пацієнтів та лікарів. 6-9 червня 1943 р. під час ліквідаційної акції в ґетто було знищено близько 2, 5 тис. євреїв, яких розстріляли на місцевому цегельному заводі. Загалом за роки війни в Рогатині було знищено близько 8 тис. євреїв.

Снятин

 Ґетто. Осінь 1941 р. – вересень 1942 р. Тут перебувало єврейське населення м. Снятина та навколишніх сіл. У жовтні-листопаді 1941 р. близько 80 місцевих євреїв було розстріляно у лісі Поточек неподалік міста. Чергова акція була проведена у березні 1942 р., внаслідок чого було вбито 70 євреїв. З початку 1942 р. євреї мешкали у спеціально відведеній частині міста, на якій було сконцентровано до 5 тис. єврейського населення зі Снятина та його околиць. В’язні страждали від тисняви, голоду, спраги, хвороб та жахливих санітарних умов. Багато людей помирало від тортур, які здійснювали німецька та українська допоміжна поліція. Ліквідація ґетто розпочалась 7 вересня 1942 р., коли німецькі силові органи спільно з допоміжними силами оточили ґетто та розпочали полювання на євреїв, які перебували у бункерах та схованках. Внаслідок цього на залізничній станції було вбито кілька сотень осіб, а решта 1,5 тис. євреїв була транспортована до «табору смерті» в Белжець. Тільки поодиноким євреям вдалося втекти з потяга і врятуватися. У вересні 1942 р. німці оголосили Снятин «чистим від євреїв». Війну пережили лише 15 євреїв зі Снятина та його околиць.

 Станіслав (Івано-Франківськ)

 Ґетто. Грудень 1941 р. – літо 1943 р. Тут утримували до 20 тис. євреїв зі Станіслава, Надвірної, Товмача, Богородчан, Калуша та навколишніх сіл. Для ґетто було виділено п’яту частину міста, на південний захід від центру в районі сучасних вулиць Мазепи, Короля Данила, Ленкавського та Бельведерської. В майбутньому в ґетто неможливо було розмістити понад 26 тис. єврейського населення міста, тому було додатково збудовано кілька десятків тимчасових бараків. Усіх євреїв, які проживали поза межами цієї території, змусили переселитися в ґетто з 1 по 15 грудня 1941 р. Причину його появи пояснювали необхідністю боротьби зі спекуляцією, яку нібито спричинили євреї, скуповуючи в українських селян сільськогосподарську продукцію за будь-яку ціну. Офіційно про створення закритого ґетто було повідомлено наказом міського голови Станіслава капітана Альбрехта 20 грудня 1941 р., коли його територію було відгороджено від решти міста високим двометровим дерев’яним парканом, обнесено колючим дротом і поставлено під охорону німецької жандармерії й української поліції ззовні та єврейської поліції (близько 100 осіб) зсередини. На кожних воротах (всього – три) було по дві вежі з озброєними охоронцями. У ґетто сформували власну адміністрацію – юденрат (рада) та поліцію, члени якої замість зброї носили дерев’яні кийки. Зайти і вийти з ґетто, за винятком урядових осіб, можна було лише при наявності спеціальної перепустки. На території ґетто була своя лікарня, майстерні, крамниці та інші заклади. Санітарні умови були жахливими. В’язні потерпали від голоду та хвороб. Під час першої зими 1941–1942 рр. багато євреїв загинуло від голоду та холоду. Щодня помирало від 20 до 30 людей, яких відразу закопували на подвір’ї або відвозили на єврейське кладовище. Купити продовольство на чорному ринку могли тільки ті, що мали гроші. Євреї працювали на фабриках в ґетто або за його межами на німецьких підприємствах та лігеншафтах.

12 жовтня 1941 р. у зв’язку із запланованим на 22 жовтня приїздом до міста генерал-губернатора Г. Франка та губернатора дистрикту «Галичина» О. Ляша було розстріляно від 6 тис. до 12 тис. єврейського населення Станіслава. До страти на єврейському кладовищі міста були залучені підрозділи німецької поліції безпеки (шупо) та гестапо, а також українська допоміжна поліція.

 31 березня 1942 р. відбулась перша депортація близько 5 тис. непрацездатних станіславських євреїв та їхніх угорських біженців-одноплемінників до «табору смерті» в Белжеці (Люблінський дистрикт). Під час акції близько 150 осіб було вбито на вулицях, чимало спалено живцем у їхніх оселях. Після цієї акції в ґетто залишилося близько 15 тис. осіб, а його площу зменшено на третину. 12 квітня 1942 р. німці провели чергову селекцію євреїв у ґетто, яких поділили на три категорії: «А», «B» та «С». До перших двох категорій належали здорові і працездатні, до третьої – хворі, старі та непрацездатні. Особи категорії «А» жили в центрі ґетто, «Б» – в районі вулиць Галицької – Петра Скарги й вважалися «робочим резервом». Для категорії «С» (понад 3 тис. осіб) було виділено два непристосованих приміщення – колишнього млина та шкіряної фабрики. Це був своєрідний «табір смерті» в ґетто, оскільки тут відбувалися регулярні масові страти. З метою «профілактики» гестапівці та поліцаї регулярно відвідували млин і фабрику й розстрілювали дітей, хворих, жінок, людей похилого віку, розширюючи таким чином «житлову площу» на кілька днів для ще живих. У квітні 1942 р. близько 3 тис. непрацездатних із категорії «С» було знищено. Населення в цьому «таборі смерті» постійно змінювалося, оскільки з квітня 1942 р. до Станіслава почали привозити євреїв з інших ґетто, більшість з яких відразу відправляли до Янівського концтабору у Львові та «таборів смерті» на території Польщі (Белжець, Майданек). Перебувати в ґетто дозволяли тільки працездатним євреям. Німецька поліція час від часу проводила облави на тих, хто не міг працювати. 7 травня 1942 р. близько 600 євреїв з ґетто розстріляли. У травні-серпні 1942 р. під час кількаразових облав у пошуках заборонених продовольчих продуктів на території ґетто нацисти розстріляли ще 400 євреїв.

 Черговий масовий розстріл у Станіславі відбувся 22 серпня 1942 р., який провів комендант німецької поліції безпеки (шупо) капітан Штреге. Приводом до цієї «відплатної акції стала заява нацистів, що єврейський хлопець побив українського поліцая, і вимога, щоб юденрат видав їм тисячу євреїв. Коли його голова, М. Гольдштейн, відмовився це зробити, його та усіх інших членів юденрату (20 осіб) повісили, а 1,2 тис. євреїв розстріляли». Чергова акція з депортації в’язнів до Белжеця відбулася 12 вересня 1942 р. Туди відправили 3-4 тис. євреїв і при цьому розстріляли близько 2 тис. працівників єврейської робочої служби, переважно жінок. Станом на середину жовтня 1942 р. єврейське населення Станіслава було майже все винищене. 25 грудня 1942 р. на подвір’ї місцевої в’язниці з цього ґетто зібрали близько 100 євреїв, внаслідок чого деякі з них померли від холоду на морозі, інші були розстріляні вранці. Окрім цього, в 1941–1943 рр. у місцевому госпіталі на вул. Бельведерській німці знищили понад 60 хворих та лікарів. 24-25 січня 1943 р. німецька поліція зі Станіслава здійснила рейд по території ґетто, внаслідок чого 1 тис. євреїв розстріляли, а 1,5-2 тис. депортували до Янівського концтабору у Львові. Остаточна ліквідація ґетто розпочалася 23 лютого 1943 р., коли німецька поліція оточила його територію та почала облави і розстріли євреїв, які там залишилися. Останніх в’язнів знищили під час акцій 4 червня, 25 червня та 14 липня 1943 р. У в’язниці залишили лише невелику групу фахових спеціалістів, зокрема інженерів та технічних працівників. Коли Червона армія вступила до міста, тут залишилося всього сто євреїв, які пережили Голокост. Загалом близько 1,5 тис. євреїв зі Станіслава пережили Другу світову війну.

Тюрма гестапо. Тут утримували в’язнів різних національностей (українців, росіян, поляків, циган, євреїв) зі Станіславщини та Закарпаття. Тюремна територія складалась з двох приміщень: двоповерхового (утримувались заарештовані по лінії гестапо) та чотирьохповерхового (утримувались по лінії кримінальної (кріпо) та допоміжної поліції). У тюрмі утримували до 20 громадян в кожній камері. Була окрема камера в підвальному приміщенні, де утримували до 70 євреїв.

 Табір для військовополонених, «Шталаг 371». У травні 1942 р. тут перебувало 1,4 тис. осіб, у серпні 1942 р. – 144 особи, у грудні 1942 р. – 368 радянських та 1 тис. 651 голландських військовополонених; у лютому 1943 р. – 332 радянських та 1 тис. 570 голландських військовополонених, у червні 1943 р. – 323 радянських, 299 сербських та 1 тис. 689 голландських, у жовтні 1943 р. – 232 радянських, 7 сербських та 1 868 голландських військовополонених. Відомо про 5 генералів, 1 тис. 880 офіцерів та 150 курсантів армії Королівства Нідерланди, яких кинули за ґрати через відмову співпрацювати з німецькими окупантами. В’язні табору двічі намагалися втекти, однак ці спроби щоразу закінчувалися трагічно. Однак 10 голландських офіцерів врятувалися втечею з табору і знайшли притулок в УПА, за допомоги українських повстанців з ВО «Говерля» змогли перейти через Карпати в Угорщину, а потім дістатися Батьківщини.

 Тисьмениця

 Евакуаційний табір для єврейського населення. Початок – літо 1942 р. Тут утримували єврейське населення м. Тисьмениця та навколишніх сіл. Табір розмірами 300 х 500 м. кв. був розташований у центральній частині міста біля синагоги на Ринку і обнесений колючим дротом. Більшість людей перебувала під відкритим небом, лише невелика частина могла поміститися у єврейській синагозі та одному будинку на території табору. Синагога і будинок не були пристосовані під житло, оскільки в будівлях не було вікон і дверей. Сам табір був не постійним, а евакуаційним. Звідси людей перевозили до Станіслава. Німці не давали продуктів харчування утримуваним. Над людьми знущалися у різний спосіб, зокрема цькували собаками, били, роздягали догола, розстрілювали за дрібні порушення. Таким чином було вбито 43 особи. На поч. літа 1942 р. євреїв звідси перевели в ґетто Станіслава, а табір ліквідували.

 Ґетто. Жовтень 1941 р. – 22 вересня 1942 р. Охоплювало площу містечка 300 х 350 м. кв. Сюди були змушені переселитися усі євреї міста. В ґетто були жахливі санітарно-побутові умови, внаслідок чого люди потерпали від голоду, хвороб, зокрема дизентерії. Медичну допомогу надавав лише один лікар. В’язнів використовували на примусових роботах. Деяким вдавалося контрабандою доставляти продовольчі продукти в ґетто. Страчували євреїв на місцевому цвинтарі. 22 вересня 1942 р. усіх, хто залишився в ґетто, відправили до Станіслава, розстрілявши в дорозі 20 осіб. Близько 30 євреям вдалося втекти. За даними акту радянської надзвичайної комісії, всього за період існування табору в місті німці вбили та замордували 63 особи, яких поховали на єврейському кладовищі.

 Товмач

 Ґетто. Тут утримували євреїв з Товмача та околиць. 5-6 квітня 1942 р. близько 1 тис. євреїв переселили з Товмача в ґетто у Станіславі. У травні 1942 р. німці розстріляли в місті близько 200 євреїв, 1 червня 1942 р. – ще 78 євреїв, 4 червня 1942 р. – 497 євреїв, 15 поляків і 4 українців. Євреїв, які залишилися живими, помістили в ґетто. Наступними ліквідаційними акціями стали розстріли у вересні 1942 р. (83 євреїв) та в листопаді 1942 р. (58 євреїв). Окрім цього, близько 280 осіб померло в ґетто від голоду та хвороб. 27 листопада 1942 р. ґетто було закрите, після чого 2 тис. євреїв депортували до «табору смерті» в Белжець.

Підготував Олександр Пагіря, науковий співробітник Музею

Але коли ви довідаєтесь, що то не просто Іван Шевчук, а Іван Закукурічений, чи Плескатий, чи Килавий, о, тоді ви не помилитесь. Так у нас кожен громадянин, крім свого пашпортного прізвища, має ще й прізвисько чи прозиванку, що ведеться з діда-прадіда, а, може, й недавно причепилася за чоловіком чи жінкою. А дехто має й по два-три таких шпіцнамени, як казали за небіжки-Австрії. Наш народ мав прозиванки не лише для сусідів і родичів, але й для цілих сіл і навіть націй. Це ж ми поляків дражнили ляхами, росіян — кацапами, угорців — мадяронами, а білорусів — бацькунами. Але я хочу повести мову про те, як прозивались, а подекуди й досі прозиваються села селам на Коломийщині. Це фольклорно-гумористичне дослідження для більшої експресії написане діалектом. Ми наочно пересвідчимось, яким воістину великим гумористичним хистом відзначається наш український народ.Хто не знає Коломию — славне місто над Прутом, і хто не знає навколишні села, селища й селечка, що тулісі до тої Коломиї, гий куріта до клочки? На ті Коломийщині жиє трохи гуцулів, трохи полюхів, а решта всьо — такі наші люди. Колис давно, як ше в Коломиї не було ратуші, а в Товмачику — тюрми, тогди жили такі люди, шо сі любили дуже прозивати одни одним. І то бувало так, шо як шос печенізький чоловік зробив доброго рунґурському, то рунґурський називав печенізького печенізьким, але, як той чоловік з Печеніжина дес убмахлював чи здурив того з Рунґурів, тогди той з Рунґурів називав того з Печеніжина макацом. Рунґурські любили називати печенізьких макацами, і то так віддавна, шо тепер ніхто вже не знає чого. Може, тимой, шо там тече шос подібне до ріки і печенізькі колис, ше за Добуші, любили пливати в ті ріці; може, тимой, шо уни такі мают худі ноги, гий макаци — ніхто того не пише й не знає, але ще сто рік узад якийс учений чужий чоловік, шо сі писав Шнайдер, уже всему світови розголосив, шо в Печеніжині є макаци. Узагалі слово "макац" — колис було таке популярне слово, як тепер "крутий" ци "депутат". Макацами називали людий з Лісного Хлібичина, молодьитинські дражнили так кіданецьких, верхньовербізькі — сопівських, а нижньовербізькі — верхньовербізьких і сопівських. Ви, відав, знаєте, шо макац — то така мала сіра жьибка, бо є ше велика зелена жьиба, шо ї називают рапавков. А це мала жьиба. Може, то колис люди були в тих селах такі прудкі, як ті макаци, і тимой їм так і прозивалисі. То тепер ході, гий ведмеді, бо сі набехкают усиго та й носі черево спереду, гий кобілку сіна.

 Печенізькі макаци не знают порьидку:

Запрігают штири жьибі та й волочі грьидку.

 У Печеніжині, правда, нема такого порьидку, як приміром, у Великім Ключеві, але й ключівським такі прозиваюцці. Вербізькі й мишинські називают їх клюцанами. Колис їх дуже сварила комуністична влада за то, шо їх колгосп не був мільйонер. А тогди в Ключеві керував такий зайшлий голова колгоспу, Лисенко сі писав, то він відповідав, шо у него хоть колгосп не мільйонер, але через кожну хату мільйонер. Усі села заздрили, тому шо:

 В Ключеві кладут хати на штири поверьхи:

Жінка наспід, ноги набік, а... (а далі сі свище)...

 І та заздрість не віднині. Ше Іван Франко, як сидів 1880-го року в коломийській тюрмі, то вже знав за ключівських богачів. Якис злодій з Матіївец заспівав їму потихо таку співанку:

Ой піду я до Мишина або до Ключева,

Ачей, мене там полюбит дівка богачева.

 І хоть Франко не любив богачів і один чьис був радикалом, і хотів, аби всі люди були рівні, гий штихети в паркані, але він не знав, шо ключівські радикали, або, як їх тогди називали, "ридиґали", то були самі богачі. А богачі сі кігнули до богачів, а в Матіївцьих не було богачів, то відти ні один не вженивсі в Ключеві, лиш так сі сватав у ті співанці.

А за Польщі з ключівських сміялисі та й казали, шо ключівські хлопи — це такі хлопи, шо з бабами колопні берут, шо їм лиш, аби жовтий васажок та й файні коники. А вже в сімдисьиті роки за ключівських співали:

 В Великім Ключеві

Покупили мотоциґлі синки богачеві.

 Ключівські богачі, то такі не знати відколи ведуцці, бо про них ше за Австрії-небожки співали:

 А ключівські богачики набивают суми,

Як не умрут від роботи, то умрут від чуми.

 І то, бігме, правда, шо ключівські на шо впали, там і робили. Пукали, тріскали, але робили. У Малім Ключеві ше лиш світили, а у Великім уже клепали коси. Тимой найбілше з великоключівськими люб’ї сі дражнити малоключівські, і називают їх то голубанами, за то, шо ті сі кохали в голубих волах; то молоньтьом з ґудзьими, за то, шо у Великім Ключеві є таке прьитане молоко, яким колис ключівські ґаздині підгодовували коломийських панків. Так само мишинські прозиваюцці ключівським "трошки моньки" і "бисажіники", бо ключівські молодиці найдовше трималисі бисагів. Ну а великоключівські називали малоключівських соровичіниками, за то, шо ті сяк-так тручьили біду з соровицев; або братками — за то, шо ті любили в бесіді шодва-шотри слова казати "братку", то гердусами, але за шо — то вже всі забули. А про мишинських великоключівські склали такий вершик:

 Мишолупи-клинці

Пекли дідька в ринці.

 Клинці — то такі люди, шо мают заострений ніс, такий, гий клин. А ринка — то сі теперка називаї так каструлі. А чи є ше дідьки в Мишині — того не знаю. Самогонка є, музики — є, але за дідьків не чути. А ше за мишинських дівок кажут" "калинки", бо вни сі любили колис називати Калинами, так, гий тепер Ліліями чи Світланами. Ті калинки дуже файні й нічого хлопцім не жьилуют. А хлопці в Мишині почерез одного називаюцці Міхайлами. Ті Міхайли, то так само, як у инчих селах Михайли, але по-мишинськи Міхайли. Навіть той Тимофіїв, шо сі носит з сопілками, то він сі називає Міхайло, а не Михайло Миколайович. Тимой велико­ключівські казали так: "Міха, закоти штанку і біжи на Багно. Там побігла вулицею із довгою гузицею, лапай, лапай, то твоя жінка". Багно — то в Мишині є такий куток від Великого Ключева, а "закоти штанку" — то, відай, через то, шо там вічно було болото. Ключівські так і казали за мишинських парубків — "підкотиштанку". Дивіцці, кілко вже відтогди рік минуло, а грузь у наших селах і далі є. Вже сі поляки минули, німці, совіти, а грузь далі є, і тепер ми далі в грузи.

За Мишином є ше таке интиресне село, шо звесі Ковалівков. Кімуїте, як колис питалисі:

 — Шо сі стало в Ковалівці?

Ймили парубка на...

 Мишинські прозивалисі ковалівським:

 Ковалівські гайдамаки

Ззіли цебер саламахи

І головку чисноку,

Шоби було до смаку.

 За Польщі в ті Ковалівці були якіс Чукури — дуже вчені люди, і то було дуже патріотичне село. А вітак, як наднесло совітів, і як ті зачьили рушьити землю і копати шахти, то сі наз’їздило кілко всьиких людий до тої Ковалівки, шо вна стала, гий Донецьк. Там тепер і двох конфесій замало. Колис про ту Ковалівку співали так:

 Ковалівка п’є, гуляє, Ковалівка курит,

Ковалівка має гроші — нічим сі не журит.

 А вже за радянської перейнакшили так:

 Ковалівка має шахту — нічим сі не журит.

 А тепер Ковалівка не має ні шахти, ні гроший і сі журит.

Як їхати з гір через Мишин і Великий Ключів по віщербленому асвальті, то переїжджьиїмо через два Вербіжі, шо їх на мапах малюют усе не за порьидком. То цей перший Вербіж називаїсі Верхний, або Вижний, і за тих вербізьких ключівські казали вербізуни, або сачкарі, бо вни ходили з саками ловити рибу в Лючці, як уна ше там була. А за тих вербізунів, шо сиді у Нижнім Вербіжи, казали олійники, бо вни колис били олій. Так само корнецькі називали воскресінецьких, або ше казали за них лакатники, бо ті ловили рибу, але вже в Пруті, "лакатками". Верхньовербізькі знов дражнили нижньовербізьких, а нижньовербізькі тих верхньовербізьких, шо жили від них, — "бурьинниками". За буріни, шо там колис росли. Так само казали й за кропивиських. Видите, кілко то колис на Коломийщині було бурінів, нім сі не з’явили ті мудрі агрономи, шо вітроїли буріни разом з огірками.

Коло Нижного Вербіжі є Спас. То є дуже интиресне село і дуже там острі люди. Тимой нижновербізькі називали їх сокирниками, за то, шо ті, як треба було, то не вікликали міліцію, а хап сокиру в руки — і вже тобі суд на місци без судді Панькова й адвокатів. Правда, кропивиські називали спаських лиш спащуками, а мишинські — спащіками, бо сі бояли їх так називати, як вербізькі. Бо два Вербіжі ше сі могли помоцювати з спаськими, а Кропивище мало кілко людий, шо могли би сі влізти в одну ключівську стодолу. За Спас співали ше такої:

 Ой у Спасі дівки красі,

В Мишині — перісті...

 Краса — то значицці чорно-біла. Але у Спасі дівки білі: я сам видів. Хоть може місцьими й чорні. І в Мишині не перісті, бо перісті — це такі, шо білі з чорними пасмами. Але в Мишині, як я вже говорив, дівки білі, чорньиві й румйині. Не дурно якис казав, шо котрий пішов у Мишин, то там сі й лишив. Такий у тих дівок якис маґнец є. Ну а чо то так співают, шо дівки красі й перісті, то видко, шо то давно були такі коломийкарі, гий тепер модерні поети, шо як напишут, то вже кілко співают цю співанку, а не годни дотепер сі в ні розібрати. Так, гейби це написав Андрухович або Цибулько.

Є ше на Коломийщині така порада: "Не дай Боже, спаських празнечних, корнецької напасти і ключівського болота". Болота тепер, правда, є доста в кожнім селі, а в деяких є навіть гірше, ніж у Ключеві, але таких празнечних, як спаські, донедавна не було на цілім Покутю. Кажут, шо як хтос їх, на своє нещісті, закликав на празник, то відтак не міг і колом вігнати. Сиділи собі зо три-штири дни, набувалисі і їм не було в голові, шо дома маржина не вбхожена і діти не перебрані. Теперка спаські сі змінили, бо їм устидно. Їх, відав, через то, шо вони були такі острі, й віддали до Косівського району. Але тепер знов вернули до Коломийського, бо вни вже не ході по празниках.

Аби ми вже з вами пребралисі на той берег Пруту, то мусимо ше додати, шо ключівські, молодьитинські й рунґурські кажут за печенізьких не лиш макаци, але й печеніги, аби вни пам’їтали від кого поході. І хоть Дмитро Гладуняк і Володимир Грабовецький не подібні до печенігів, але в селищі є ше пару таких, шо їм, аби лук та коні, то чисті тобі Чінгіс-ханові внуки. Малоключівські ше називают печенізьких сосейниками, за ті сосни, шо є від Малого Ключева і шо їх ше не вірубали. Це ті, шо за них співали:

 Ключівські, ключівські,

Купували горівочки дівці печенізькі.

 Ну а рунґурських з усіх боків називают мотузами, або мотузіниками, за то, шо вни колис плели мотузи й продавали їх по всіх ярмарках. Молодьитинські кажут ше за рунґурських бзинники, хоть також не знати чого. Чи через то, шо в Рунґурах було колис багато бзини, чи через то, шо рунґурські такі, як ті дідьки, шо сиді в бзині.

А за Рунґурами є Слобода, де жиют штучіники. То такі люди, шо сі брали на всьикі штуки. Колис уни носили селами деготь до постолів та й міньили їго на кукурудзи. У них там була така нафта, шо сі ропа називала, то так там земльи колис була просверлена, гий решето, а люди ходили в шмірі, а відтак ті копальні закрили, а тепер знов відкрили, і кажут, шо там нафта так б’є з-під землі, шо най сі преч каже.

Берегами з тої Слободи можна зайти в Марківку, де сиді кісиличники і глузди. Глузди — то такі отруйні гриби, шо їх ше називают гадічками. А кісиличниками називают тимой, шо марківські любили сьорбати кісилицю. То така була давна страва в наших селах, бо колис було не так, як тепер, шо лиш пакуют кубасу й помідори. А молодьитинські ше прозивалисі марківським ханьинки і глиніники, за то, шо ті мали таку глину, шо нев сі підводило хати. Рунґурські дражнили марківських маркосліпами, бо гейби-то село заснував якийсь сліпий козак Марко. А ше марківським прозивалисі "Ті, шо боясі машин". Бо по войні, як вірубували в горах ліси і возили лісовозами до Коломиї, то шофери по дорозі підбирали людий. А у Марківці жив такий чоловік, що нізащо би не сів на машину, чи в машину. А шофери через одного вуйка так обізвали всьо село. Молодьитинських рунґурські називают глуздіниками. Але на молодьитинських переважно усі села казали зваричі, або зварнота, бо там віддавна варили сіль з соровиці. Про Молодьитин співали ше такої:

 Молодьитин — таке село, лишень запалити...

Як ви ше не забули, то кімуїте, шо молодьитинські називают кіданецьких макацами, але ше-м не згадував, шо кньиждвірські прозиваюцці кіданецьким румуни. Кньиждвірські дуже сі гоноруют, шо в них колис мав бути двір, чи твердині самого Данила Галицького, хоть історик Крип’якевич писав, шо там мали жити волоські кнізі. Але де та правда в наші історії, то мемо знати на тім світі. А Кньиждвір, то є Кньиждвір, і коло него є ше такий присілок, шо сі зве Бані. Але то не та бані, шо сі в ні миют милом, але то та бані, шо в ні колис варили сіль. То в ті Бани жиют такі баняси. За них тепер придумали таку співанку:

 Колис були ліси, ліси, а тепер смереки,

Колис були комуністи — тепер стали греки.

 Це тимой, шо Кньиждвір майже православний, а Бані — греко-католицька. А якби Кньиждвір був греко-католицький, то Бані була би православна.

Не так дилеко є Товмачик, або Тюрмачик, як який сказав, де жиют такі люди, шо за них кажут терчіники, а уни за своїх межівників з Івановец кажут мандибуріники за то, шо ті колис їли таки мандибуріники, або пляцки-коржі, бо колис у наших селах картоплю називали мандибурков, або мандабурков, або просто бурков. То слово походит від німецького міста Маґдебурга, відки до нас ше за небіжки-Австрії завезли ту мандибурку. А вже як прийшла Росія, то сказала, шо то не мандабурка, а картошка, або картопля. Ади, то той польський король Їгайло, шо дав Коломиї герб і Мандибурське право, не дав до того мандибурки і аж як прийшли австрія­ки, то дали нам до того права ше й мандибурку. Колис давно за івановецьких казали бовгарі, бо вни сі наймали пастушити худобу в полонину. Але вітак всьо сі змінило. Та за раковецьких, як казали ропшьинники, так і далі кажут. У них, відий, колис мала бути ропа, або нафта, а тепер за пасовисько кажут "ропші". Ну а в Лісні Слобідці жиют широкопйитники — то такі люди, шо мают широкі пйити. Треба би приїхати комус з Кіїва і лінійков переміріти їм ті пйити.

Я вже казав, що вербізькі називают сопівських макацами, але шоби не запутатисі в тих макацах, то вни ше придумали сопівським і инчу назву: кабатіники, за то, шо коли всі села ше сі тримали киптарів, то сопівські вже сі вгортали в кабати. То таке було вбрані в австрійському войську, шо походит з мадярської мови.

Тепер ше по цес бік Пруту лишилосі пару сіл, то треба ше згадати, шо люди з Кропивищі дражні тих, шо з Пилипів, самолюбами, корнецькі воскресінецьким кажут олійники, а тростьинецьким — кабаки. Є ше таке мацьопке село, як Ганів, де тих ганівських людий називают кумами, бо вни майже всі сі в селі покумали, і лиш оден академік Лизанчук не всім кум, бо він сі віховав від того покумані у Львові.

Високої думки про себе перерівські, але не через то, шо там уродивсі Петро Козланюк, але через то, шо там жили люди, а не старці. Тимой там і взьивсі тот Козланюк. А вже як у Перерові шос сі стане, то ніхто знати не буде. Так уміют утаїти. Навіть корнецькі не будут знати, хоть сиді у межу. Але зато корнецькі кажуть за перерівських гульмани.

Ну за корнецьких то півсвіту знає, шо то — напасть. Але чо напасть — то не знати. Чи, може, вни на когос нападали в давні часи, чи шо? Але тепер на корнецьких є ше білша напасть, як уни самі — циганська. Колис казали так: "Як підеш у Матіївці — то убкрадут, в Перерові — обсуді, а в Корничи — наб’ют". Шо в Корничи можут набити — не дивина, бо тепер можут набити в будь- якім инчім селі, але шо в Матіївцьих убкрадут, то так говорили через то, шо Матіївці було бідне село. Корнецькі їх називали ше торбешниками. Там було мало давних людий, а нові приходили з-за Пруту. Ади, як якийс лапайдух не міг жити в своїм селі, то тікав у Матіївці, так, гий на Січ. У книжках пише за якогос Семена Волощука аж з-під Сигота, що на Угорщині. Тот Семен у 1740-і роки лишив дома жінку і восьмиро дітий і втік аж у Матіївці, а там сі з’їзав з Добушем і ходив з ним богачів пужіти. То там сі назбирало таких усьиких людий, шо дотепер то ше сі всьо не вірівнало. Ше й до того совіти зробили з Матіївців Матеївці, і не знати, чи ту одну букву за дев'їть рік України віправили, чи ні.

Ми вже з вами на лівому березі Пруту, де такі Коломийщина, і де такі любили одні одним урвати лицьи. У Великі Камінці сидьи такі сливкачі, шо в них є богато сливок. Пйидицькі які не культурні люди, а називают людий з Малої Камінки груздеями, а людий з Турки — турками. Та й джурківські, шо їм кажут джуркани, чи джурки, кажут за турецьких — турки. Як ґазети не писали, шо треба їх називати турківчанами, а люди їх навмисне дотепер називают турками, хоть уни — чисті українці, навіть пару лемків там є. "Ну й най буде, шо ми — турки, — кажут люди з Турки, — але Вішиванюк таки від нас!". Вішиванюк, правда, не так з Турки, як з Іванівців, хоть жив довго у Пйидиках, а тепер в Івано-Франківську, але кожен робит їго своїм. Навіть слобідські приписуют їго собі, бо він там колис ходив у гриби. То так є урас, як людина сьиди у вище крісло.

А ше колис ценівські прозивалисі турецьким:

 Турецькі пурці —

Їхало їх дваціть штири

На чубаті курці.

 А корнецькі дражнили ценівських голотов, а підгаєцькі — пекінцьими.

Коло Отинії є таке село Грабич, де жиют круп’яники і лемки. У двадцьиті роки отинійські казали за грабицьких: "Грабицькі соколи: один ріже, другий коле", але чого соколи — то не знати.

У межу з Грабичем є Торговиці, і грабицькі дражні торговицьких тарганами й кавунами. А ше грабицькі кажут за людей з Закрівців кріцики, а за отинійських — фльики, бо ті мают бойню. Межівні села від сімдисьитих років називали отинійських юзиками через то, шо в ті Отинії, шо за совітів була Отиня, богато чоловіків називалисі файним польським іменем Юзь. Бувало, як ше в Івано-Франківську диміли заводи і отинійські їхали туди доробйитисі, то в "Червону руту" їх напихалосі так богато, шо не було як дихнути, і коли електричка ставала в инчих селах, то люди сі сварили: "Ади, знов через цих юзиків треба стояти!".

Коло Отинії є село Виноград, і хоть там винограду нема, але є такі люди, шо їх називают постольинниками, хоть уни вже давно не ході в постолах. А в Угорниках сидьи горшкодрайники, шо колис жили з горшків. У них там такий ґрунт масний, шо можна з него всьикі горшки ліпити. За ті Угорники ше співали:

 В Отинію по солому, в Виноград по сіно,

В Угорники по дівчину, бо велике віно.

 За воронських отинійські кажут так: "Не бери жінку з Ворони, а поросьи з Кривотул". А ше воронським кажут адвокати, за то, шо вни леда шо і вже бігали по судах та й були дуже мудрі. А воронські ше прозиваюцці отинійським діруни.

Як їхати з Коломиї на Івано-Франківськ, як минаємо "Клен" і ту "Лісову казку", де сі здибали чоловіки з коханками, то попри дорогу стоят як день, так ніч віники, а навесні дітищі бігают за машинами з бриндушками. Трохи далі є Лісний Хлібичин, де жиют малаї. Малай, або милай — то колис був такий дуже смачний кукурудзіний корж, шо всі йго люди їли, а найбілше — бідні. А тепер навіть богачьим приписуют цей хліб, бо від него в черві усьо так добре роби, як японський телевізор. Ті ліснохлібичинські за скопівських кажут личаки, а за торговецьких — таргани, а за черемхівських — махуни. Але чого махуни: чи тимой, шо вни махают тими віниками й бриндушками, чи на когос махают кулаками, чи махают чимос инчим — не знати. Є ше село Струпків, де жиют такі люди, шо за угорницьких кажут ґьирґани, але чого — то ні один словник не тлумачит, навіть тот новий штиритомний, шо йго продают у Франківську за 45 гривень. А насправді, то угорницькі кажут за струпківських "ґьирґани". То шос таке нижче було, ніж отинійські міщани.

Коршівецькі кажут за жукотинських дуже просто — баньики. А за инчі села — поліники, бо ті жиют у поли. А як сі подати на Городенку, то там жиют справжні полюхи. Є там села Назірна, Кобилец, Загайпіль, де жиют клинці, Ценів, Остапківці, Чехова й Підгайчики, шо їх ше називают Під’яйчики. Можна сі запутати в Гвіздцьих, бо їх там є аж три: Старий, Малий і просто Гвіздець, хоть нема Молодого і Великого. За гвіздецьких кажут сонішники та й набирают їх за то, шо в них найвище дерево — сонішник. А гвіздецькі боронісі і кажут, шо в них такі сонішники, шо з одного віходит штири платви. А є ше там таке мале село, шо сі Берем’яни називаї, і шо йго хоті перейменувати на Дмитрівку на честь Дмитра Васильовича Гладуняка. Так само є ше таке мале село Королівка коло Коломиї, де роб’ї пиво і де сі вродив тот Ткачук, шо він депутат та й шо Підгайчики підоймив. Кажут, шо там жив колис давно якийс король і шо тот Ткачук від того корольи походит. Але тепер війшла така интиресна історія Королівки, шо ї написав тот історик, шо на ровері їздит, і в ті історії пише, шо Ткачук походит з війтівського роду і шо був тринацітов дитинов. До всього ті історики сі докопают, пес би їм губи лизав.

 II. ІВАНКИ КОЛОМИЙСЬКІ

 Я вже раз казав і скажу ще раз: гарна ж наша мова, талановитими ж були наші предки. Які слова, прислів’я й приказки вигадували! Де той автор, що навічно прославив Коломию, заспівавши десь на весіллі чи на чумацькому возі:

 Коломия — не помия, Коломия — місто,

В Коломиї дівчьиточка, як пшеничне тісто.

 Правда, давні люди деколи жартома змінювали оті "дівчьиточка" на "такі йванки". Оті "йванки" в цьому випадку були міськими дівчатами, а в інших — міськими хлопцями. Але не порядними, не вихованими хлопцями, не з культурних родин і не ґімназисти, а такі собі батяри, волоцюги, шибеники, збиточники, чи розбишаки. І ніхто тоді не казав на них по-анґлійськи "хулігани", чи по-італійські "бандити", чи по-російські "круті", а були то собі "коломийські йванки" і край. Вони, ясна річ, не всі називалися "Іванами", але зате всі їх називали "іванками". Тоді ще не було чути про російських "вань", а були тільки "іванки". І коли вони взялися в нашій Коломиї, то не пише ані Вайґель, ані Грабовецький.

Я не знаю, чи були такі йванки в Станіславові, Чернівцях і Львові, але в Коломиї їх було достатньо, а відтак вони десь зникли, може, їх усіх на Сибір заслали, чи вони від чогось повмирали. Тепер же на тих, що пішли з села в місто, кажуть: "Ади, пішов іванкувати до Коломиї, аби в селі не робити!" А на ледацюг також кажуть: "Ти, йванку коломийський!", хоч той може називатися Петром чи Михайлом.

Відомий композитор Кос-Анатольський у радянську добу хотів якось поновити добру славу наших коломийських хлопців, і придумав такі слова:

 В Коломиї написали на дошці пошани,

Що всі хлопці коломийські також непогані.

 Це виходило так, що йванки колись були погані, а в 1960-і роки коломийські хлопці стали непогані. Але тепер дощок пошани, як і самої пошани, вже нема, і залишилися одні хлопці непогані. Правда, є й погані. Ото, як ви такого десь зобачите на вулиці, то не лякайтеся, а кричіть ще здалеку: "Ти, йванку коломийський!".

Колись іванки коломийські любили зачіпати сільських жінок і чоловіків, що з’їздилися на коломийський ринок торгувати. Мусили щось у них поцупити, вирвати з рук, завдати збитків. Ото приїде якийсь вуйко з Заболотова чи з Пістиня до Коломиї, а один іванко коломийський йому пах рукою по солом’янці. Вуйко за ним з батогом, а за йванком лиш закурилося. А тимчасом інший іванко вже потягнув у вуйка з возу пару яблук чи яєць або й солонину.

Тепер коломийські йванки стали практичнішими: то вам переріжуть телефонний дріт, то кинуть петарду під двері, то вкрадуть ґазету зі скриньки, то повибивають ліфтові зуби. Так що йванки коломийські не перевелися в нашому місті і ніяка міліція, ніяка освіта і просвіта не можуть з ними справитися. Вони, певно, будуть доти, доки наша Коломия. Коли я у своїй гумористичній ґазеті "Патилько" за 3 березня 1998 року написав, що хочу взяти інтерв’ю у будь-якого коломийського йванка, то досі ні один не зголосився. А шкода, було б цікаво.

 III. "ПОВІТОВА СПІВАНКА"

 Чим прискіпливіше досліджуємо український гумор, тим ширше відкриваємо для себе смішний світ наших талановитих попередників. Узяти, для прикладу, хоча б легендарну "Повітову співанку". Походження цієї великої за обсягом пісні досі майже не вивчене. Склали її, мабуть, у 1930-і-40-і роки на Коломийщині чи Косівщині. Але хто склав? Невідомий сільський коломийкар, чи учитель з гумористичним нахилом, чи, може, знаменитий Юрій Шкрумеляк? Чи друкувалася вона десь, чи просто ходила в списках і на устах? Врешті, де її первісний варіант?

У "Повітовій співанці" йде мова про Коломийський повіт у його давніх межах, куди належали й села сучасної Косівщини. Існує багато варіантів цієї жартівливої пісні, і, фактично, нема співака чи співачки, які знали б повний текст. А, можливо, такого й не було, і люди щось собі змінювали, щось відкидали, щось додавали. Так само нема й єдиної мелодії.

Відомі чотири тексти "Повітової співанки", яку, до речі, уже в повоєнні роки чомусь змінили на "Пісню районову". Перший текст опублікувала коломийська ґазета "Плин", ч.2, 1994 р., записано від М.Косівчук; другий текст вміщено в гумористичній ґазеті "Патилько", ч.11, 1997 р., записано від мешканця с.Сопова Коломийського р-ну Миколи Батринюка; третій текст з’явився знову в згаданому часописі, ч.14, 1998 року, записано від Миколи Гаврилюка з с.Спаса Коломийського р-ну; четвертий текст мені надіслала Ганна Мицкан з с.Черганівки Косівського р-ну — завідувачка місцевого клубу, гуцулка, що знає багато пісень і жартів.

Склавши докупи ці тексти, я отримав "Повітову співанку" з 23 куплетів.

 Співанка повітова

 1. Послухайте, люди добрі, шо маю казати,

Та я хочу повітову співанку співати.

 2. У Косові добре жити, бо в Косові бані,

А в Пістини у Петрівку сапают в клепані.

 3. А шешорські лисничники бисаги латают,

Прикурьивські закуріні афини збирают.

 4. А брустурські жорна робйит, бо з цего фах мают,

А космацькі гайдамаки б’ютси та й рубают.

 5. А в Брустурах барточьками голови стинают,

Вуторопські файні хлопці в буддень заспівают.

 6. Березівські всі грамотні лиш сі в урід пхают,

А лючинські в Яблунові місто замітают.

 7. Яблунівські буфетами ощибки збирают,

А стопчьицькі кривоногі у цимбали грают.

 8. Уторопські соленики сіль за хліб міняют,

А космацькі молодиці капці віплітают.

 9. А стопчьицькі шуфлетники шуфлети вбкрадают,

В Березові білу глину на муку міняют.

 10. А у Кутах файні ґазди цибулі сапают,

Старокутські дехтярники дехоть розливают.

 11. Уни берут бочку дехтю, а бочку оливи,

Тогди ідут за Дністер мастити холєви.

 12. А смодньинські риболови рибу виловляют,

В Яворові лижки роб’ї, за гроші продают.

 13.А кобацькі радикали лиш книжки читают,

І тому вни всі закони дуже добре знают.

 14. А рибненські, гий ті зайці, капусту вбгризают,

А рожнівські корзани постоли латают.

 15. Черганівські зернєтники зерніта кусают,

А у Трачи сп’ї на печи та й сі не вбертают.

 16. Микитинські файні люди кози віпасают,

А у Спасі сокирники ріжут та й рубают.

 17. Кропивиські молодиці кавальирів мают,

А корнецькі напасники напасти шукают.

 18. Воскресінські лакатники рибу виловляют,

Коломийські помийники місто замітают.

 19. А вербізькі кавальири ззаду забігают,

Ковалівські файні ґазди револьвери мают.

 20. А мишинські добрі ґазди маржину кохают,

А ключівські закочені яблука вбривают.

 21. А ключівські молоньтьори молоньтьо продают,

А в Рунґурах вовну стрижут, в Слободі — друґают.

 22. Кіданецькі гемблярики фустками гемблюют,

А кньиждвірські сорвешники з солев маршируют.

23. А сопівські п’ют медочок з зеленої фльишки,

Печенізькі обстрижені ході, як опришки.

 Дорогі читачі, не хочу прощатися з вами. Маю гадку, що напишете мені про те, чого я не знаю. Про те, як прозиваються у вас, про "Повітову співанку", про сміхованців вашого села. Чекаю. 2000 р. м.Коломия.

А передували цьому доленосному дню безконечні валки біженців на Захід, починаючи від військових німецьких обозів до окремих розпорошених і здеморалізованих угорських чи італійських вояків дезертирів. Були серед цієї знедоленої пістрявої вервиці й цивільні мешканці східних областей України, а також і самі галичани, які могли потрапити до опалу до прийдешньої радянської влади. Дивно виглядали на розкислому весняному сніжку екзотичні кораблі пустель – верблюди, запряжені у брички, вози, лафети колісних установок… Як згадував старенький коломийський автослюсар Петро Бартловський, відтоді він і захопився технікою, коли на очі трапився йому залишений німецький гусеничний мотоцикл без пального. Та не він один був такий, бо війна розсіяла багато машинерії.

Піший люд з клумаками прямував гостинцем від Ценяви до Коломиї, поспішаючи чимскоріш за Прут, а далі – за гірський перевал, аби там десь розчинитись, щоб тільки не опинитися розчавленим під натиском передових бойових червонозоряних загонів. Тремким нервом ці міграційні процеси торкнулися і п’ядицьких селян, як розуміли їхню причину й свято вірили в благу вість кінця окупації. Їм нетерпеливилося скинути осоружний тевтонський режим. То з сусіднього горбка просувалися ударні машини Першої гвардійської танкової бригади полковника Горлова, які швидким темпом вийшли на вістря всієї армії. Найголовніша особливість операції із захоплення й оволодіння Коломиєю полягала в тому, що була задіяна тактика обходити осередки можливого опору та не втягатися в затяжні бої з ар’єргардом супротивника. Цю чорнову роботу повинні були виконати мотострілецькі десантні частини 271-ої стрілецької дивізії, зокрема взвод розвідників під командуванням Волошина. Завдання №1 – обхідні маневри мобільної групи й можливе оточення ворожих частин. Саме таким стратегічним планом послуговувався командир екіпажу Т-34, красень-танкіст Борковський. І донині дивує, як цей богатир поміщувався в танку.

Отож , допоки він віддає накази, спробуймо зазирнути до його послужного списку, з якого довідуємося, що Володимир Бочковський, син Олександра, народився 1924 р. в молдавському місті Тирасполі. Забігаючи наперед, додам, що 2002-го він там і помер. Між 1941-42 рр. юнак прискореним курсом закінчив Харківське танкове училище й одразу був відправлений на фронт у чині лейтенанта Червоної армії. Воював на брянському напрямі, був поранений, тож служив ад’ютантом штабу другого танкового батальйону, корпусу Катукова, що на Калінінському фронті, заступником командира роти. Далі стояв на її чолі, опісля призначений першим замом командира танкового батальйону. Так шляхи воєнних лихоліть привели його панцерну фортецю на терени Західної України. Незадовго у боях за Чортків 23 березня 1944-го «залізничний командир» отримав найвищу військову нагороду СРСР. Знаменно, що такої почесті він був удостоєний через тиждень після взяття нашого міста. Інша річ, що ніхто йому її так і не вручив.

Саме місто ледь жевріло обороною, хоча напоготові до алярмового відступу стояв піхотний і навіть кавалерійський відділи німців, їхні сателіти – мадяри, залишки важкої і легкої артилерії, танки… То були такі небезпечні суперники радянських гусеничних машин, як Т-6 Тигр. З корницького літовища здійнялися в повітря важкі транспортні літаки зі свастиками на фюзеляжах і на бриючому польоті вели прицільний вогонь. На цьому важливому залізничному вузі не бракувало тоді різного спорядження, від амуніції до боєприпасів – це був неглибокий, а все-таки тил.

А першими здригнулися від вибухів ті ж таки ценявські пагорби. І розверзлась земля, утрамбована тиском гусеничних панцерників з червоними зірками на броні, які рвалися до північного передмістя з Підгайчиків. У брунатні плями на білому покривалі зі снігу перетворилися залишки мадярських гарматників. Вони стояли поблизу п’ядицької вулиці Семенівна. Це відчайдух Борковський поспішав захопити вокзал, адже до Косачева можна каменем докинути , не те що кулею стрельнути.

Однак від залізничного двірця вдарили по ньому закопані по саму вежу німецькі танкісти. Ось уже смолоскипом запалав перший з доброго десятку радянський танк, яким командував молодший лейтенант Іван Шарлай (наступного дня його поховали в середмісті навпроти ратуші). Взагалі ж місцеві мешканці, зокрема колишня вчителька Марія Романюк, стверджують, що і решта екіпажу знайшли там останній земний прилисток. Живим залишився лише Андрій Землянов, контужений, але відзначений у майбутньому зіркою Героя. Поранених відправляли до залізничного лазарету, котрийсь із загиблих так і залишився погребенний тут же, при шляху …

Побачивши спротив, непогамовний Борковський звернув праворуч, в об’їзд, але на польовому глейовищі побіч згаданої вулиці Семенівна від довгого пробуксування потонув по самий люк. До слова, такою непрохідністю цей шмат дороги вирізняється й сьогодні. Рятуючи ситуацію, механіки постраждалої бойової машини стягували з-під сусідньої хати заготовлені на новобудову дошки, аби визволити її з багновиська. Там, у хлібосольній господі панства Романків, їм довелося заночувати. При тьмяному освітленні гасової лампи всі виглядали доволі збудженими після пережитих денних вражень. Не вечерялося, а смакувалося щойно здобутими німецькими консервами, солодкими легумінками. Їхній смак ніби досі на вустах у тодішньої дівчини Марічки, про яку згадувалося вище. Колом затягнулась чарка, хтось затягнув « Ех, дороги …». Тієї вирішальної ночі проти 28 березня перед генеральним контрнаступом ніхто навіть і не думав вкладатися спати.

Дивний збіг: готуючи цей матеріал, я подався на залізничний вокзал, де побачив ешелон, схожий до того, який обстрілював колись Бочковський. Цього дня він стояв на мирному коломийському двірці, завантажений сучасною військовою технікою. Тільки тепер він брав зворотній курс на Старокостянтинів, куди нині перебазовується коломийський гарнізон. Це своєрідний процес роззброєння по-коломийськи.

А тоді, шість десятиліть тому, 12 залізничних тягарових ешелонів так і не зрушили з місця у західному напрямку. У висліді такого локального інциденту 847 вояків здалося в полон. Окрім того, якщо вірити оперативному зведенню штабу Першої танкової армії, захоплено було 45 паротягів, 10 складів з 450 автомашинами, 18 гармат, 150 коней і фураж. До 11 години ранку все було скінчено, але порядку, звичайно, не було, радше навпаки – суцільний безлад. Наступного вечора о 21-ій столиця Союзу салютувала доблесним військам І-го Українського фронту дванадцятьма артилерійськими залпами зі 124-х гармат. Правда й те, що майже за довгих півроку нацисти поривалися відповісти реваншем. І знову стрясалася від вибухів коломийська земля, горіли хати, гинули люди … Жодної ейфорії в народі не відчувалося.

А що ж герой нашої оповіді ? Він, воюючи на території Заєлівських висот (Східна Німеччина), під Берліном, знову був важко поранений. Однак за бойові заслуги перед батьківщиною у Другій світовій Радянський уряд ще нагороджував В.Бочковського орденами Леніна, Трудового Червоного Прапора, Червоної Зірки, медаллю «За відвагу». На його широченних грудях, ніби на іконостасі, вміщувалися ледь не всі європейські нагороди. Десь позаду залишилась академія Генерального штабу, після чого він дослужився до генерал-майора танкових військ. На той час В.Бочковський – почесний громадянин Коломиї, і звісно, навідувався сюди на всі ювілейні дати. В ті часи його присутність особливо пошановували. Свого часу жодна дифіляда з нагоди «визволення» Коломиї не обходилась без участі Бочковського. Він був і тоді, коли урочисто відкривали перший пам’ятник на площі Героїв ( 1951 р.), виступав після того, як біле полотнище, як біле полотнище щойно злетіло з постаменту танка Т-34, що на площі Привокзальній (1967 р.). Там він заприязнився зі ще одним ветераном війни Володимиром Майорським, теж героєм, який у згаданих часах тяжко скалічився під Раківчиком, повторивши подвиг червоноармійця Олександра Матросова, закривши кулеметний дзот …

З п’ядицькою родиною Романків комбриг підтримував особливо теплі стосунки. Люди майже по-родинному їздили один до одного в гості, і не раз за хмільним застіллям нагадувалося, як і де провалився його танк, в якій хаті він сушив онучі … Знали ці звичайні селяни, яких переслідувань і навіть замахів зазнав на вершині своєї слави цей непростої долі чоловік.

автор В Нагірний .

Довжина цієї вулиці приблизно вісім сотень метрів, вона розмістилася в історичному центрі міста на північ від ратуші і є межею його заповідної зони. Першоназва вулиці бере початок ще з 1620-х років, коли, коли на її місці почали зводити оборонні земляні насипи, які називали валами, для захисту містян від ворожих нападів з північно-східних околиць. Гравюри тієї доби чітко вказують на те, що війт міста Петро Корицінський зібрав коломийську челядь з реманентом і наказав фортифікувати горішню частину городища. При австрійській адміністрації наприкінці ХVIIІ століття вали і вежі втратили свого стратегічну актуальність і на їх місці почалася міська планова забудова. Хоча «Газета коломийська» за 1890 рік обурюється тим, що « … вулиці наші дуже заболочені й занедбані, а окрім того їх ще й риють та занечищують свині, які бродять середмістям цілими табунами».

Не заглиблюючись у цей не надто привабливий факт нашої минувшини, розпочнемо свою мандрівку з Вічевого майдану, крізь який на схід від кінця ХІХ сторіччя аж до закінчення панування Речі Посполитої прямувала вулиця імені польського мислителя, поета і драматурга Сигізмунда Красінського. Що ж до окраси давньої площі, то протягом минулого століття нею була споруда міщанського музичного товариства «Gwiazda». Починаючи від німецької займанщини, тут розквартирувався український окружний театр під орудою  Івана Когутяка, трупа якого досягнула тоді чи не найбільшого розквіту. Частина акторів емігрувала зі східних областей України і проживала в готелі навпроти, на балконі якого вони розмістили капличку. Вартий уваги також той факт, що Валова перетинала вулицю Шевченка і між мурами продовжувалася на захід, де з’єднувалася з вулицею Довбуша .

Акурат навпроти сучасного драмтеатру в одноповерхових дерев’яних спорудах розміщувалася медична амбулаторія для малозабезпечених мешканців Коломийщини. До їхніх послуг були лікарі Олександр Козакевич, рентгенолог Дмитро Станкевич, які приймали хворих у вільний час. Майже за стіною було приміщення, яке належало церкві св. архистратига Михайла. Тут у парохіальному домі замешкував о. Теодор Курп’як – сотрудник храму. Це він ще 1895 року у місті хор «Коломийський Боян», яким диригував і керував. Завдяки добрим голосовим даним отця посилали на вокальні студії до Мілану. Та через родинні обставини ця поїздка так і не відбулась. А в час Другої світової війни отець пропав безвісті. Востаннє на парохії замешкувала родина опального священика Івана Вергуна. 1965 року хату розібрали, а на звільненому місці розпочали зводити широкоформатний кінотеатр ім.. Мирослава Ірчана.

У кутовому будинку, на розі сьогоднішніх Валовій і Театральної, до 1925 року частину першого поверху займала перукарня Йосипа Григоровича. Помешкання другого поверху винаймав відомий діяч радикальної партії, адвокат, голова Січового комітету Кирило Трильовський. Одразу після закінчення останньої європейської бойні другий поверх зайняв артист сцени і режисер Михайло Тінський.

Ознакою всякої поважної будівлі й доброго господаря були двері. Як правило, добротні, дубові, різьблення яких насичене родинними оберегами та символами влади. Такі двері виготовляли випускники коломийської школи деревного промислу, деякі з них ставали майстрами європейського рівня. Один з головних входів з багатими кованими елементами вів до кам’яниці на тій же вулиці Валовій під числом 15, де від 1908 року поселився маляр з Одеси В’ячеслав Розвадовський. Втікаючи від переслідування царських посіпак, він волів перечекати кращих часів в Коломиї, в родині своєї дружини. Але те очікування так заполонило його, що зосталася насичена галерея образів, зібраних на покутській землі. Сто літ минуло відтоді, як випускник Санкт-Петербурзької академії мистецтв Розвадовський ходив цими цільнотесаними сходами з дружиною Романією – донькою місцевого адвоката – москвофіла Володимира Дудикевича, мешканця сусідніх покоїв. Ще й досі між коломийським обивательством можна почути, що протилежних політичних поглядів Трильовський і Дудикевич, хоча жили неподалік один від одного та частенько зустрічалися, руки собі не подавали, не розмовляли, лише шляхетно скидали при зустрічі циліндр до привітання.

З протилежного боку від них стояла ка’мяниця Теофіла Дембицького – коломийського мецената, який оселився тут ще 1875 року. Тоді ж відчинив свої важкі двері окружний суд, де недавній випускник юридичного факультету Львівського університету Т.Дембицький одержав посаду адвоката. Під час першого російського наступу на місто 1914-го він емігрував до Відня, де наступного року помер. Згодом у його коломийському маєтку осів фотограф Олександр Кіблер, розділяючи помешкання з філією «Рідна школа». Одначе війна таки не пошкодувала добротної колись кам’яниці, і за радянських часів з її фундаментів виросло літнє кафе «Едельвейс». Нині немає вже і його, тільки витвір Василя Андрушка, який встановили до Х Гуцульського фестивалю, - кам’яна скульптура з оптимістичною назвою «Вічне яйце».

У тому ж ряду з не менш давньою і цікавою історією постає дещо похмурих обрисів будинок. Ви наймачами квартир у цій обителі були лікарі Андрій Кокодинський та Станіслав Будзяновський, а від 1955 року тут розмістилася міськрайонна друкарня. У підвалах кам’яниці зберігалися колись великі діжки з вином, опісля їх порозбирали до різноманітних коломийських буфетів, а на їхньому місці почали складувати паперові бухти. Аж не віриться, що до недавнього часу коломийським друкарям вірно служили верстати з більш як 150-річчним стажем, які, либонь, належали ще коломийському першовидавцеві Михайлові Білоусу. У перших повоєнних роках коломийську періодику друкували у кутовому будинку на роздоріжжі вулиць  Калова ( тепер Франка) і Коцюбинського, з 1946 року директором друкарні було призначено Гутмана, людину, яка навіть українською  не володіла.

Іван Сенюк, син Юрія, прийшов у друкарню 1948р., відразу після служби в армії. Працю почав з професії набірника, був друкарем, лінотипістом, а від 1964-го по 1981-й стояв на чолі підприємства. Це вже за його ініціативи виробничі площі розширювалися руками самих друкарів у вільний від основної праці час – типове тогочасне явище. Тож завдяки йому, а ще Михайлові Річняку, верстатникові Титику, Гарматюку, іншим працівникам городяни і селяни вчасно отримували пресу. Хоч і комуністичним змістом були наповнені сторінки тодішнього друкованого органу «Червоний прапор», однак у ньому робили перші літературно-мистецькі спроби багато з тих, хто нині став відомим далеко за межами свого міста. І хоча сьогодні, здається, тут ще справно працює поліграфічний конвеєр, однак усе виглядає таким чином, що й сюди невдовзі прийде корінна реконструкція.

Через стіну сусідує малопомітний зовні житловий будинок. Його внутрішня оздоба нагадує скриньку, насичену культурним спадком мешканців минулої доби. Уже з порога вас зустрічає «ластрико» - залитий мармуровою крихтою напис «SALVE», який позитивно впливає на настрій гостя. Ковані перила нагадують хвилі й насичені декоративними орнаментами міфічного світу морських персонажів.

З кам’яниці праворуч дивиться химерна маска. Ця дивних архітектурних форм споруда спотворена саркастичною гримасою, ніби вказує на специфіку закладу, кабінети якого служили для таємних побачень. Незважаючи на легковажність, коломийські представниці найдавнішої професії відзначалися неабиякою законопослушністю. Тут у глухому дворику час зупинився десь на межі середини минулого століття, наче поринаєш у якийсь інший вимір.

Добрих півстоліття не змінював свого вигляду непоказний будинок навпроти, в якому довший час знаходили прилисток гості готельних покоїв, кав’ярні, ресторану. У повоєнний період сюди вселили ремісничі майстерні товариства глухонімих. Ці люди не тільки обшивали коломийських обивателів, але й мали свій клуб, бібліотеку, кінозал і навіть театр.

Від наріжної будівлі між Валовою і проспектом В’ячеслава Чорновола починалася вулиця Борисенка і дугою тягнулася до тодішньої Жовтневої (тепер – Гетьмана Мазепи). 1948 року сорокачотирьохлітній  генерал-майор Михайло Борисенко загадково помер у львівському лазареті й похований на давньому коломийському кладовищі для військових.

Там де закінчувався зал ресторану «Трембіта», а опісля їдальні ( тепер універсальна крамниця «ДЦ»), був прохідний двір, акурат до дитячого кінотеатру ім..Кірова. Повітря всередині довгого коридору було наповнене запахами пампушок, тістечок, тортів, які тут же й випікалися. Під час реконструкції 1970-х (головний архітектор Степан Гуменюк) цей прохід замурували. На перехресті між Валовою і Драгирюка у цей же час працівники гардинної фабрики народним методом споруджували «власну»  двоповерхівку.

Ще далі на північ, ще два однотипні двоповерхові комунальні будинки, зведені на місці спаленого гестапівцями гетто. Там, де Валову перетинає вулиця Романа Шухевича, якимось незбагненним чином зосталась одна лише двоповерхова кам’яниця від усього минулого комплексу споруд щільного кварталу (тепер тут на розі аптека, їх чомусь завше зводять на роздоріжжі). Тоді вулиця називалася Валова Нижча і була перетворена на загратовану резервацію, звідкіля був тільки один шлях, у шепарівську дубину. Тепер про ті лихоліття нагадує хіба що згорілий недавно житловий будинок.

1952 року на сплюндрованій німцями  вулиці Валовій виросли корпуси деревообробного заводу. Навпроти у дещо перелаштованому вигляді дійшла до наших днів будівля пенсійного фонду, яку звели на початку ХХ століття. То ще одним альтернативним навчальним закладом, який уже мали коломийські українці й поляки, ставала до ладу нова чоловіча юдейська гімназія з гебрайською мовою викладання. Вона також проіснувала до згаданих подій німецького правління, після чого в осиротіле шкільне приміщення увійшли коломийські швейники промартілі «Червона швачка» на чолі з Тетяною Кічурою. А вже за ними довгі десятиліття тут господарювали взуттєвими. Догосподарювалися до того, що на початку 1990-х самі без чобіт залишилися.

Ото і все наразі. Історія будівлі чи вулиці, довга вона чи коротка, спів мірна з життям людини. Здається, щойно ввійшов сюди, тільки-но розсмакував що й до чого, а воно вже треба прощатися і відходити.

автор В Нагірний 

Цікаво, що окрім заможних концесіонерів, по чиїх землях проходитиме залізниця, були представники греко-католицького духівництва. Будівництвом керував досвідчений фахівець з Великої Британії Томас Бресті. Здається, ніщо не ставало на заваді його перспективним задумам, навіть воєнні сутички між Німеччиною і Австрією.

Ще в травні 1856р. австрійський імператор Франц Йосиф Габсбург надав концесію акціонерному товариству на прокладання північної ц.к. дороги ім.. Кароля-Людовика від Освенцима до українського Львова. Тисячі найманих працівників рубали ліс, робили насипи і готували ділову деревину для залізного шляху, яким мала їздити небачена досі велика парова машина. А концесіонери вже підраховували прибутки, які протягом 10 літ мали сягти 1 мільйона чистого доходу тільки від експлуатації напрямку Львів-Чернівці. Ще від 1861р. планувалося сполученням поєднати Львів-Станіславів-Коломию і Чернівці, з подальшою перспективою аж на південь України. У травні 1865 р. розпочалося прокладання на коломийському відтинку залізничних доріг. Наступного 1866-го завдовжки 670км була закінчена.

Інша картина була в горах, де люди буквально вгризалися в землю, властиво в монолітну скелясту породу, яка суттєвою перепоною ставала в Карпатах. Зате цими кількасотметровими тунелями і мостами-віадуками й сьогодні не гріх похвалитися, такі вони міцні, надійні й довговічні. Свідками тієї доби також можуть служити давні поштівки, на яких відображено фрагменти Микуличина, Яремчі, споруджені іноземними гірничими інженерами більш як 100 літ тому.

На Коломийщині один з таких масивних мостів і далі успішно витримує навантаження на межі з підміським селом Королівка. Перша пробна їзда по ньому відбулася 1921 року, про що свідчить пам’ятна дата, викарбувана на камені над головною аркою. Вище за течією потічка Косачівка за проектом коломийського механіка Івана Юрчишина було зведено греблю. Звідти через систему водогону вода поступала до ще однієї конструкції (водяна помпа), а далі заповнювала цистерни паротягів. Нині це вже глибока старовина.

6 серпня 1866р. від Львова до Чернівців через Коломию пройшов перший пасажирський (без пасажирів) маршрут потяга, який пробув до кінцевого пункту за 12 годин 45 хв. – рекордні на ті часи мірки. Одночасно тут, на північній околиці міста, почали споруджувати залізничний вокзал, який здали в експлуатацію серпня того ж року, з чого можемо судити, що терміни будівництва були прогресивними. Тогочасні журналісти відзначали, що «архітекторам вдалася» споруда коломийського двірця, яка є «однією з найкращих» у Галичині. А вже 1 вересня 1866р. святкували відкриття цісарсько-королівської залізниці. Цієї днини вранці від першого залізничного вокзалу у Львові прикрашений стрічками потяг знову взяв курс на Чернівці. Дзвони били захлинаючись, наче на Великдень, бо й справді то був вікопомний день у нашій європейський історії.

Місцеве громадянство теж відразу прийняло новації, і то так активно, що невдовзі коломийський вокзал враз виявився затісним, і його довелося поширювати. Це також пов’язано з тим, що всередині вересня 1880р. до міста мав прибути імператор на оглядини етнографічної виставки гуцульських промислів. Збереглася схема маршруту, з її широко розгалуженою географією, яка розпочиналася зі столиці австрійської держави Відня, далі галицької столиці Львова, опісля покутської – Коломиї і нарешті буковинської столиці – Чернівців. Залізничники села Годи, що біля Коломиї, теж привели в належний вигляд свою станційку, але пасажири імператорського потягу, здається, цього й не помітили.

В тих роках, які ознаменувалися розвитком політичних і культурних контактів, начальником коломийської залізничної станції був Льонхамп  де Бере, колишній польський повстанець проти російської окупації. Згодом у селі коломийського повіту Слободі Рунгурській він став провідником нафтового промислу, який здійснював за допомогою залізничного сполучення. Перший паротяг з коломийського «бангофу» до Слободи рушив залізницею 1886 року. На її прокладанні працювали селяни з Сопова, Печеніжина, а також коломийські фахівці. Тогочасний літератор Ю.Турчинський, мандруючи Гуцульщиною, згадував : «Зі Станіслава до Коломиї приїхав залізницею о 8 годині рано.

Перейшовши місто і міст на Пруті, удалились ми в напрямок південно-західний гостинцем, який вів на Печеніжин. Вже ціла дорога вказувала, що наближаємось до місцевості, охопленої нафтою, бо зустрічали Фіри, які везли звідти бочки, наповнені ропою, до дистилятні ( нафтопереробна фабрика. – Авт.). Власник тамтешніх родовищ Станістав Щепановський розпочинав свій промисел під час практики у британській Ост-Індійській компанії. Далі створив консорціум для спорудження нової колії, залучившись підтримкою віденської фірми Бідермана. ЇЇ збудували за 7 рекордних місяців під керівництвом Рудольфа Маяковського – представника підприємства «Ліндгайм» з Відня.

З розвитком колоніальної індустріалізації та геологічних розвідок, одній з центральних коломийських вулиць присвоюють назву Колійова, тепер Січових стрільців , хоча вона не мала жодного відношення до «локальки», хіба що закінчувалася на вокзалі. Звичайно найближчим шляхом можна було пустити колію через центр міста Коломия, як це могли собі дозволити хіба у Відні чи Мілані. Після такої оказії представники жодної окупаційної влади не були зацікавлені зняти з середмістя залізничне полотно. 3 липня 1941р. приміщення залізничного вокзалу станції Коломия підірвали, відступаючи, частини радянського гарнізону. Після цієї акції протягом довгих чотирьох років через ці своєрідні ворота міста пройшли тисячі людей, яких насильно відправляли на роботу до райху, а по війні колони поневолених потягнулися в протилежний бік – «на сибіри». При взятті Коломиї, наприкінці Коломиї, наприкінці березня 1944 року, серед трофеїв перед зруйнованим вокзалом стояло 12 вантажних німецьких ешелонів та 45 паротягів. Для їхньої охорони створили залізничну міліцію. А невдовзі будівлю вокзалу було відновлено силами угорських військовополонених, яких розквартирували у міських казармах і навіть у приватному секторі.

І нарешті кілька слів про обслуговування паротягів. 1896р. на місці сучасного коломийського депо були збудовані невеликі майстерні для ремонту локомотивів. Автор оперує даними, які доводять, що там навіть складали це диво інженерної думки – паротяг. Машиномістрами і машиністами паротягів в основному працювали поляки. Одним з перших місцевих водіїв - механіків міжвоєнного періоду був українець Микола Палій, син Йосипа, уродженець П’ядиків. Перед початком другої світової паротягове депо очолював мешканець Заболотова Слободян, вмілий організатор і патріот, за що його арештували німці. Опісля вони поставили на це місце свою людину.

В останні роки експлуатації локальної колії через місто возили вугілля, лісоматеріали, нафту, фрукти, макулатуру. Сам транспорт громадяни прозвали «льокаль-баба» , «льокалька» , «коломийський трамвай», адже за небіжки Австрії і Польщі пасажирськими вагонами послуговувалися місцеві мешканці краю. І знову світлини минулої доби наче переносять нас у той час, коли потяг на повільному ходу прямує головною вулицею, а перед ним із прапорцем у руках іде службовець, застерігаючи неуважних пішоходів перед небезпекою. У той міжвоєнний час, 19 червня 1932 року, саме завдяки колійовому сполученню можна було бачити корабель, хоч і бутафорський, змонтований на основі паротяга. Таке практикували за часів СРСР, зокрема під час жовтневих демонстрацій. Тоді коломийською колією рухалася зменшена копія крейсера «Аврора», з червоними матросами на борту.

Вздовж вулиць колія була простелена на метр від прохідної частини. Траплялося, що локомотив травмував пішоходів, особливо взимку. Потяг з навантаженими вагонами кілька разів підіймався вулицею Горького (Грушевського) від школи №5 до Святомихайлівської церкви і знову сковзав по обледенілих рейсах, набираючи пари у свої залізні легені. «… Дим заповнює всю вулицю, будинки трясуться наче в пропасниці, в домах шиби дзвонять, утвар домова танцює…Містяни чихають, як від тютюну, а хворі затикають роти аби не удушитися», - писала коломийська « Русская рада» 15 вересня 1903р. Так тривало до 15 травня 1967р. коли рух потягів у місті припинився. І саме того дня на вербізькому мості людина попала під колеса. До кінця року вирок «нерентабельні» одержали і вугільні копальні у Ковалівці-Мишині. Тепер тільки де-не-де зберегли штучні насипи над річною Лючкою, які служили колись залізничною колією.

Станом на 1996р. в локомотивному депо працювало 700 робітників, які обслуговували 24 дизель-потяги та 12 тепловозів для різних перевезень. Звання «Почесний залізничник» присвоєно М. Пушкареві та пенсіонерові П. Кобилецькому. Протягом років незалежності п. Кобилецький коли-не-коли ще виїжджає на свіже повітря своїм паровозом. Тепер він возить горами іноземних туристів.

Літо, рік 1967-ий. У місті розбирають магістраль – шпали й рейки. Останній локомотив пройшов містом неквапно, як і належить ветеранові, а водії десятків різних транспортних засобів вітали і супроводжували його сигналами клаксонів.

… Якось мої знайомі випадково зустріли в Коломиї французьких туристів. Один з них, чоловік років під 60, розшукував сліди перебування в місті свого батька Пауля Еднаки, який з дружиною Меланією проживав тут у 30-х роках минулого століття. Він служив начальником коломийського вокзалу. Його донька залишила електронну адресу : ed.marchand@yahoo.fr.

автор В Нагірний 

Адвокат Михайло Волошин, описуючи основні віхи життя та діяльності Теофіла Дембицького, так охарактеризував відомого мецената: «Вже сам зовнішній вигляд, якому відповідала теж гарна і добра душа та непохитний характер, — накладав кожному, хто з ним ближче познайомився, обов’язок глибокої пошани. Чоловік високої культури, знавець права і дбайливий правний дорадник своїх клієнтів, д-р Дембицький не забував про свої громадянські обов’язки, а саме про опіку над молоддю та про наші установи».

 Життєві штрихи

Теофіл Дембицький народився 1845 р. в с. Словиті неподалік м. Перемишля (тепер — Польща) в родині священика. Початкову школу закінчив у Бережанах. Упродовж 1855—1863 рр. навчався в Бережанській державній гімназії, де почалося формування його українського світобачення, адже тут уже діяв зорганізований гурток українських гімназистів, які виховувалися на переписаних від руки творах Шевченка. З 1863 р. він розпочав навчання на юридичному факультеті Львівського університету, який закінчив 1867-го. В студентські роки був членом гуртка української академічної молоді.

Адвокатська діяльність

Судову практику та обов’язкове шестирічне адвокатське стажування як кандидат адвокатури проходив у Перемишлі. Після здобуття ступеня доктора права відкрив у 1874 р. в Перемишлі адвокатську канцелярію. 1875 р. переїхав на проживання до Коломиї, і вже 7 квітня його внесли до реєстру адвокатів з осідком у цьому місті. Очевидно, такий переїзд був пов’язаний з початком функціонування в Коломиї окружного суду. Тут у власній адвокатській канцелярії Дембицький пропрацював майже 40 років до переїзду у 1914-му до Відня. Адвокатська діяльність була різноплановою та успішною, очевидно, завдяки їй був він доволі заможною людиною. Відомою є його діяльність як захисника у низці політичних процесів, які відбулися в Львові, Перемишлі, Станиславові, Коломиї, Золочеві після «кривавих виборів» до віденського парламенту 1897 р., що супроводжувалися масовими порушеннями прав громадян з боку державних чиновників та поліції, серед населення були і смертельні випадки. У цих процесах він брав активну участь як захисник разом з відомими адвокатами — іваном Добрянським, Костем Левицьким, Степаном Федаком, Теофілом Кормошем, Євгеном Олесницьким, Андрієм Чайковським та ін.

Громадсько-економічна діяльність

У коломийський період завдяки діяльності Т. Дембицького значно пожвавилося громадсько-політичне життя української громади. Він був одним із засновників коломийської філії Товариства «Просвіта» у 1877 р.; інституту «Руський Народний Дім у Коломиї» (згодом — «Український Народний Дім у Коломиї»). На загальних зборах цього товариства 16 грудня 1901 р. Дембицького обрано заступником голови правління Миколи Лепкого, пізніше його обирали до складу правління (1910) та почесним членом цього товариства; брав він діяльну участь у роботі правління, надав позику товариству (3000 кор.) для погашення боргів.

У тогочасному політичному житті активної участі не брав, проте був активним у роботі місцевого самоуправління: довголітній член громадської ради м. Коломиї та Коломийської повітової ради. У січні 1913 р. обраний заступником голови повітової ради, при цьому його чітко виражену українську позицію яскраво описав москвофільський часопис «Галичанинъ», у повідомленні про обрання Теофіла Дембицького охарактеризувавши його як «мазепинця».

Він брав активну участь і в організації українського економічного життя. У 1908 р. в числі 15 осіб увійшов до комітету засновників «Земельного банку гіпотечного» у Львові — першої української банківської установи, яка діяла на території Галичини й Буковини. Серед засновників банку були адвокати — відомі громадсько-політичні діячі Кость Левицький, Євген Олесницький, Микола Шухевич, митрополит Андрей Шептицький, єпископи Константин Чехович, Григорій Хомишин та парох Тит Войнаровський, посли до віденського парламенту Микола Василько та Юліан Романчук, директор страхового товариства «Дністер» Ярослав Кулачковський та професор Чернівецького університету Степан Смаль-Стоцький. На загальних установчих зборах банку 8 грудня 1909 р. Дембицького обрали до складу спостережної ради, на першому її засіданні 2 січня 1910 р. — президентом ради, а Костя Левицького — заступником. Під його головуванням 16 березня 1912 р. відбулися перші загальні збори акціонерів банку, з протоколу яких бачимо, що на дату зборів Дембицький мав такі титули: «адвокат, власник більшої посілості, цензор австро-угорського банку, президент наглядової ради Покутського союзу кредитово-господарського, синдик міської каси щадничої в Коломиї, член повітової ради і громадської ради в Коломиї». На цих зборах Дембицького переобрали президентом наглядової ради на новий п’ятирічний термін; обіймав він цю посаду до 1915 р., тобто до кінця життя. У 1904 р. він виступив одним із засновників «Покутського союзу кредитово-господарського» в Коломиї і впродовж багатьох років був головою наглядової ради. 1 липня 1911 р. на загальних зборах засновників товариства взаємного страхування життя і пенсій «Карпатія» у Чернівцях Дембицького обрано заступником президента товариства Степана Смаль-Стоцького. Був Дембицький доволі заможною людиною. Володів великими земельними наділами у селах Белелуї та Усті (тепер Снятинського р-ну), нерухомістю в Коломиї. За твердженням Степана Барана, «до селян і їх потреб ставився з любов’ю і пошаною і наші селяни з Коломийщини і Снятинщини його незвичайно цінили».

Меценатство

До беззаперечних чеснот Теофіла Дембицького належить і те, що він власними коштами допомагав українським інституціям Коломиї та Львова, фінансував навчання молодих українців у бурсах, гімназіях та університетах. Зокрема допоміг Ярославові Пстраку поїхати на навчання до Краківської академії мистецтв, меценат також мріяв про відкриття українського університету у Львові. Таких прикладів чимало, хоча їх і важко встановити, оскільки, як стверджує Степан Баран, «при тім поступав покійний так, що ліва рука не знала, що давала права: просив не оголошувати свого імені. і коли не раз у списку безіменних жертводавців на національні цілі фігурувала більша квота, то вона походила найчастіше від покійного». У 1894 р. він пожертвував 1000 зр. (золотих ринських) на будівництво українського театру у Львові. Хроніка Наукового товариства ім. Т. Шевченка у Львові (НТШ) за 1903 р. фіксує його пожертву на Академічний дім у Львові в розмірі 1000 кор. (корон) серед когорти інших знаних адвокатів-меценатів Степана Федака (1271 кор.), Євгена Олесницького (500 кор.) та «найбільшого мецената українського руху останніх десятиліть ХIХ ст.» Василя Симиренка з Києва (8610 кор.). Став також жертводавцем українського санаторію для лікування від туберкульозу (100 кор.). Дещо пізніше, у міжвоєнний період, у його власному будинку розміщувалася філія товариства «Рідна школа» в Коломиї.

Патріотизм та посвята Теофіла Дембицького українській справі засвідчені змістом заповіту, який він власноручно склав 24 липня 1912 р. в Коломиї і доповнив 24 липня 1914 р., відповідно до якого він призначав:

1. НТШ — маєток у с. Белелуї з усіма землями в Белелуї та Усті — понад 200 га орної землі й сіножатей з господарськими будівлями з розпорядженням, аби з доходів цього маєтку щорічно виділялось 1500 корон на допомогу бідним талановитим українцям для здобуття вищої освіти або на нагороди за наукові чи літературні праці, написані українською мовою; НТШ повинно щороку платити по 30 кор. белелуйському священику на три Служби Божі за упокій душ його батьків і його самого (у 1921–1922 роках значна частина землі була поділена між селянами села, а двірське приміщення і 93 морги поля залишилися у розпорядженні НТШ); 2. Товариству «Просвіта» у Львові заповів 20 тис. кор. з умовою, щоби відсотки від цієї суми розподілялися щорічно на дві рівні стипендії для українських студентів Львівського університету, Львівської політехніки або Торговельної академії; 3. Філіям товариств у Коломиї «Рідна школа», бурсі та семінарії «Українського Педагогічного Товариства», бурсі для дітей «Жіночого кружка», Ремісничій бурсі і Захоронці — по

6 тис. кор.; 4. Товариству «Шкільна поміч» в Коломиї — 4 тис. кор.; 5. Товариству «Жіночий кружок» і «Сокіл» в Коломиї — по 3 тис. кор.; 6. На перебудову церкви в Коломиї — 4 тис. кор.; 7. Товариству «Український Народний дім» в Коломиї — 1 тис. кор.; 8. Товариству «Боян» в Коломиї — 500 кор.

Такий щедрий дарунок мецената істотно зміцнив українські громадські та наукові інституції Львова і Коломиї. Хоча спадкове майно в Белелуї й Усті зазнало значних втрат під час Першої світової війни, все ж у майбутньому приносило прибутки для НТШ. Фонд Дембицького в НТШ у 1936 р. становив 18 488,28 злотих, з відсотків виплачували стипендії д-ру Миколі Андрусякові — 100 зл. річно й ірені ўуррулівні — 50 зл. на місяць. Прибуток від маєтку в Белелуї за 1937 р. становив 627,35 зл., а за 1938-й — 1082,02 зл. Загальний розмір фонду Дембицького в НТШ за 1938 р. становив 184 115,0 зл., з відсотків якого виплачували стипендії д-ру Миколі Андрусякові — 1200 зл. річно й ірені ўуррулівні — 600 зл. річно. Упродовж 1918 р. товариство «Просвіта» отримало зі спадкових коштів Теофіла Дембицького двома переказами 118 040 кор., про що повідомило фонд мецената і погодилося опікуватися коштами. Пізніше товариству було надіслано 1 219 кор. і загалом сума становила 2 399 кор. У фундаційній грамоті «Просвіти» від

1 березня 1918 р. вказувалося, що відсотки від суми 2 399 кор. будуть щорічно виплачувати як допомогу для бідного учня або учениці у вищій школі.

Останні роки життя

З початком Першої світової війни за рішенням уряду дирекція «Земельного банку гіпотечного» 29 серпня 1914 р. з цінними паперами, фінансами та документацією залишила Львів та переїхала до Відня. Очевидно, від цього часу Дембицький проживав у Відні, де й помер від інфаркту 16 липня 1915 р. Похований 18 липня 1915 р. на центральному цвинтарі у Відні. Похоронну проповідь виголосив о. Теодозій Лежогубський, а прощальне слово — Кость Левицький. Одружений він не був, нащадків не залишив.

У пам’яті сучасників

У посмертній згадці Степан Баран так описує вдачу та діяльність Теофіла Дембицького: «З природи дуже бистрий і спосібний, незвичайно симпатичної зверхньої вдачі, знаменитий юрист і бесідник вибився в Коломиї на перше місце. Далеко і широко не було так спосібного і совісного адвоката як д-р Теофіль Дембицький, не дивно, що в справах правних горнулися до нього усі, хто бажав розумної і совісної правної поради і помочі. Слухали його голосу члени судових трибуналів, слухали в повітовій і міській раді, в місцевих фінансових інституціях. Сам незвичайно скромний, не любив, щоби про його діяльність публічно говорено, не любив ніяких компліментів, не старався о ніякі почесті, і це було головною причиною, що ім’я покійного в нашій суспільності є менш звісне, як на це заслужив своєю діяльністю».

Степан Баран у посмертній згадці висловив сподівання, що «тлінні останки покійного тільки тимчасово спочили на чужині, прийде хвиля, що спочинуть вони на рідній землі, котру так горячо любив». Очевидно, що на центральному кладовищі Відня через лихоліття воєн і часу не збереглася могила славного адвоката-мецената, тож нашим обов’язком є збереження пам’яті про його життя, діяльність і благодійні вчинки як приклад для наслідування у служінні своєму народові та Українській державі.

 автор: Михайло ПЕТРІВ. Адвокат

Прохання до усіх, хто більше знає про Теофіла Дембицького, писати на ел. пошту: petriv@petrov.com.ua

джерело http://www.galychyna.if.ua/publication/human/teofil-dembickii/

З невідомих причин його імені не подано в жодному з дотеперішніх словників мистців України та мистецтвознавчих видань. Але серед різних інформативних матеріалів про художника, які з’являлися в різних часописах кінця ХIХ ст., особливу увагу слід приділити статті Богдана Мардиросєвича «Школа гончарна у Коломиї», опублікованій в журналі «Світ» 1891 року.

 Після більш як столітнього забуття імені Крицінського у 2005 році вийшло наукове видання «З Коломиєю у серці» (творчість художників у поштовій листівці), упорядниками якого були директор Коломийського педагогічного коледжу Прикарпатського національного університету ім. В. Стефаника засновник серії «Українське мистецтво у старій листівці» В. Ковтун та київський філокартист С. Полегенький. У цьому альбомі представлено творчість художників, мистецька і життєва доля яких пов’язана з Коломиєю, до них належав і В. Крицінський. Матеріали про них подав кандидат філологічних наук, доцент кафедри гуманітарних дисциплін Коломийського інституту ПНУ М. Васильчук. Ім’я В. Крицінського було тісно пов’язане із становленням Коломийської та Львівської художньо-промислових гончарних шкіл. Під час реорганізації гончарної школи в Коломиї Крицінському належало особливе, виняткове місце. Перед тим, як пояснити, в чому ж полягає феномен цієї неординарної особистості, необхідно розповісти про нього самого та його безкорисну, титанічну працю при реорганізації Коломийської гончарної школи, розглянути його педагогічну діяльність. Народився В. Крицінський 15.04.1852 року в добропорядній багатодітній сім’ї. Його батьками були Олександр Крицінський та Елеонора Шкляновська. Родина проживала з 1852 р. в с. Каролінові біля міста Яворова Львівської області. Батько працював приватним учителем на околицях Львова, але змінив посаду, коли діти працедавця підросли. Під кінець ХIХ ст. одна частина родини Крицінських проживала в околицях Кракова, а друга залишалася в Каролінові аж до Другої світової війни.

Після навчання в реальних школах Тернополя і Львова В. Крицінський студіював у Краківській школі образотворчих мистецтв (1872—1875) під керівництвом професорів Владислава Лушкевича та Фелікса Шиналевського. Після закінчення працював художником у Технічно-промисловому музеї в Адріана Баранецького у Кракові. З 1875 р. навчався у Відні: спочатку — в Академії мистецтв, згодом — у Віденській художньо-промисловій та Архітектурній школах. Від 1878-го виставляв свої твори у Кракові та Відні. Уже в 1877 р. міністерство торгівлі Австро-Угорщини запропонувало В. Крицінському очолити Коломийську гончарну школу, але на той час він відмовився від цієї пропозиції, щоб не переривати навчання. Період розвинутого капіталізму (друга половина ХIХ ст.) на Гуцульщині та Покутті характеризувався швидким зростанням торговельних зв’язків, прокладанням залізниць та шляхів у гори. Село залучалося до капіталістичного ринку. Гончарі попри це все ж таки зберігали добрі традиції. Вироби цього періоду високоякісні за естетичними ознаками і повноцінні за ужитковими. Наприкінці ХIХ ст. щораз більше можна побачити у продажу на ринках дешеві фабричні вироби з кам’яної маси, фаянсу, а також металевий посуд. Через несприятливі прикордонні умови звужувався збут в Румунію та на Буковину. Так поступово почався занепад гуцульського й особливо коломийського гончарства. У 70-х роках ХIX ст. частина інтелігенції стала на захист народних мистецьких промислів, у тому числі й художніх. Причини цього занепаду та питання їх збереження все частіше обговорювались у різних колах. Тому для відродження та вдосконалення «домашніх промислів» із середини 70-х рр. у Галичині було запроваджено урядову програму поширення фахової освіти.

Гончарна школа, заснована у Коломиї в грудні 1875 року, мала давню й непросту історію і функціонувала майже 38 років. Ця школа була чи не одним із найстаріших гончарних закладів Галичини та яскравим прикладом втілення в життя різних новаторських ідей (іноді не завжди послідовних), спрямованих на збереження і розвиток художньо-виробничих традицій місцевого гончарства.

28-річний Валеріан Крицінський приїхав до Коломиї 1880 р. саме під час проведення в місті етнографічної виставки з метою розпочати тут свою педагогічну діяльність. З 1884 року став професором рисунка реальної гімназії, а також почав викладати малюнок у Коломийській гончарній школі. Під час оглядин етно¬графічної виставки мистець був захоплений багатством виробів домашніх промислів, особливо його зацікавили керамічні твори народного майстра з Косова Олекси Бахматюка і твори майстрів з Пістині. Вироби Коломийської гончарної школи було представлено творами (кахлями) лишень одного коломийського майстра — Кароля Словіцького. Тому відгуки громадськості про гончарну школу були дуже негативними.

Саме це стало причиною того, що міністерство 10 травня 1883 р. закрило державну гончарну школу. Її почали вважати такою, яку вже ніхто не зможе повернути до життя, якщо б не появилася особистість, котра б відродила школу і підняла на належний рівень.

В. Крицінський, маючи прекрасну професійну освіту і досвід, зрозумів головну причину занепаду місцевого гончарства та керамічного шкільництва, тому на громадських засадах почав плідно працювати над реорганізацією Коломийської гончарної школи. Він піддав нищівній критиці діяльність ўрерора Бехера, її першого директора, який не лише не мав спеціальної художньої освіти, а й повністю ігнорував місцеву гончарну глину і традиції народного коломийського гончарства, примушував учнів використовувати західноєвропейські гончарні форми й орнаменти. Протягом його шестирічного керівництва у школі їх не вчили ні малюнка, ні моделювання, ні теоретичних дисциплін. Залишки діяльності

Г. Бехера можна було побачити на коломийському ринку: строкаті орнаменти й «мармуровані» горщики і миски тих гончарів, які його наслідували. Розуміючи, що школа без мозолів і науки «мармурує» посуд, гончарі перестали декорувати свої вироби стилізованими листочками, крапками, квітками, геометричним орнаментом, технікою ріжкування, а почали безсистемно «хляпати» мармуруванням.

В. Крицінський доклав величезних зусиль, щоби повернути втрачену віру місцевих гончарів у можливість поставити шкільну науку на високий фаховий рівень. Він працював невтомно й методично і у скорому часі знайшов золоту середину між народними гончарними традиціями та його власним художнім баченням щодо розвитку промислової кераміки.

Високо оцінили діяльність В. Крицінського громадські діячі, професори: Людвір Вербицький (етнограф), Агатон ўіллєр (історик, письменник, журналіст), Ян ўнєвош (підприємець, письменник, публіцист, видавець, колекціонер польського живопису) і доктор Тадеуш Рутовський (економіст, редактор журналу «Мистецтво», публіцист, ініціатор заснування Львівської картинної галереї). Керівництво міста і гончарі, заохочені В. Крицінським, звернулися до крайового відділу з просьбою підтримати школу. З 1886 р. школа перейшла у відання крайового галицького уряду, а 8 травня цього ж року її директором призначають В. Крицінського. Цією школою він керував упродовж 1886—1890 рр. Кожну найдрібнішу нагоду він використовував для того, щоб не лишень поставити школу на належний рівень, але й зробити для неї відповідну славу та розголос. Його діяльність на ниві гончарного промислу і твори Коломийської гончарної школи відзначали на всіх великих виставках Галичини, а також на міжнародних у містах Пешті (1885), Кракові (1887), Відні (1890).

Валеріан Крицінський подарував м. Коломиї твори образотворчого мистецтва, які могли б увійти до скарбниці світової історії, але, на жаль, через різні політичні суперечності так не сталося.

У 1885 і 1892 рр. В. Крицінський за допомогою коломиян, викладачів малюнка гончарної школи Станіслава-Мечислава Дембіцького (1866—1924) та Станіслава-Леопольда-Максиміліана Дачинського (?—1886) виконав фігурно-орнаментальні стінописи церкви Св. Михаїла, на яких було зображено ісуса Христа, що благословляє св. Ольгу, свв. Кирила та Мефодія, чотирьох євангелістів під склепінням купола і хор ангелів. Усе це було ррунтовно перемальовано після 1946 р. У 1894—1896 рр. В. Крицінський за власними проектами приступив до виконання настінних декорацій фойє, театрального і бального залів колишнього будинку ощадної каси (тепер будинок міського відділу культури «Народний дім»). Розписи представляли різноманітні сцени: оркестр, персоніфікація пори року «весна», портрети композиторів Миколи Лисенка, Яна-Непомуцена Камінського і Станіслава Монюшки. У театральній залі розміщувався портрет композитора Олександра Фредра з авторським підписом «В. К.1894».

До найкращих архітектурних па¬м’яток м. Коломиї кінця ХIХ — початку ХХ ст., де основною темою декоративного оздоблення споруд виступають керамічні композиції у ви¬гляді фризів роботи В. Крицінського, належать молодіжний центр (вул. С. Петлюри, 11), будинок старої пошти (просп. В. Чорновола, 49), житловий будинок (вул. А. Чайковського, 35), будинок житлово-торгового призначення (вул. Мазепи, 10) та арочне підкреслення вхідних дверей будинку колишньої Коломийської гончарної школи (вул. М. Верещинського, 59). Тепер приміщення використовують як житлове і стан його збереження далекий від ідеального.

Крім архівної згадки про настінні розписи церкви Св. Михаїла та колишньої ощадної каси, збереглися листівки, на яких мистець відтворив коломийські ярмарки.

У Національному музеї народного мистецтва Гуцульщини та Покуття зберігається грамота загальних зборів товариства «Шкільна поміч у Коломиї» від 31 січня 1895 р., якою був нагороджений др. Теофіл Дембіцький з малюнком В. Крицінського, та репродукція його графічної роботи, на якій зображено дерев’яну синагогу в Яблунові.

Недавно колекція музею поповнилася мідним рельєфним пластом із сакральною тематикою «Богородиця з Дитям» із монограмою В. Крицінського. Цей пласт подарували музеєві шанувальники народного мистецтва, сім’я коломийських колекціонерів Косович-Григораків. За час існування Коломийської гончарної школи такі пласти використовувалися як форми для виготовлення керамічних ікон, а випускник школи С. Патковський користувався ними при створенні керамічних іконостасів на Полтавщині, які експортували в країни Європи та Америки.

Велику частину творчої спадщини В. Крицінського становлять проекти декору килимів, тканин, кераміки, книжкова ілюстрація, ужиткова графіка дипломів, адресних книг, плакати, широкий асортимент керамічних виробів для Коломийської гончарної школи, від часу створення якої торік у грудні минуло 135 років.

Хоча Валеріан Крицінський не належав до корінних коломиян, але він, безперечно, був патріотом міста. Особистість Валеріана Крицінського заслуговує великої поваги і вшанування. Якщо б мистець жив у теперішній час, то він, безумовно, заслуговував би на звання почесного громадянина міста Коломиї.

Романна БАРАН.

джерело - http://www.galychyna.if.ua

Вулицю започатковує кам’яниця під № 3, в якій на початку ХХ ст.. покупців приймала крамниця з виправлення шкір «Мальзер Йозеф і син». У міжвоєнний період тут розміщувалася контора власника кийданецького млина Бретлера, а також галантерейні крамниці Шліндлера разом з помешканням Блехінгера, дружина якого була відомою в місті кравчинею.

Будинок №5 тепер мало чим нагадує, що горішні поверхи слугували колись готелем, власником яких колись був Фрухтер. Долішні апартаменти займала столярна майстерня Шейнера в сусідстві з помешканням кахляра Марціновського і крамницею горілчаних виробів Стефанського. Нині про ті часи і давніх господарів нагадують хіба вензелі на відреставрованому фронтоні.

У блоці будинків № 13- 17 адвокатською практикою займався Вагнер, містилися кабінети лікарів Селера, Готфріда та Аллерганда. Маємо свідчення про те, що саму будівлю звели ще 1896-го. Протягом десятиліть на покупців очікували українські крамниці «Маслосоюз» та «Базар колоніальний» підприємця Тофана, де за крамарку була Ольга Меренюк. Перший у місті артистичний кінематограф межував з польським «Закладом кредитовим», про що нагадав напис, знайдений під товщею давньої штукатурки під час реконструкції середмістя влітку 2000 року. То було незабутнє літо, коли Коломия готувалася до Х Всесвітнього гуцульського фестивалю. Того ж року, і з тієї ж нагоди, акурат на розі, на місці розібраного літнього кафе «Едельвейс», постало кам’яне диво-яйце, наче земна твердь розколота, а з неї карпатський олень скаче по планеті, авторства скульптора й деревопластика Василя Андрушка.

Партер зовнішнього ресторану «Карпати» традиційно був закріплений за каварнею й ресторацією, яка носила респектабельне ймення «Рома», власника Розенмана, тут відбувалися концерти гармоніста Греблека. А якось підпиті німецькі вояки, на конях верхи, увірвалися до «Роми», декларуючи неначе свою зневагу до закладу і його персоналу. Подібне тривало майже до закінчення воєнних дій, аж поки робітничо-селянська не прикила масові розваги. А невдовзі хтось з чиновників запропонував розпочати тут виробництво плодоовочевої продукції, себто завод з гігантськими чанами, в яких варилися ягідна мармуляда. «От тобі й маєш, - метикували містяни, - була Європа , а стала Азія».

На початку 1950-х знову відновлено діяльність ресторану, з новою назвою «Карпати», директором якого призначено Михайла Обрізківа, родом із Мишина. Це була людина з європейською університетською освітою. Серед новопризначених працівників «Харчпрому» ніхто й не підозрював, що їхній шеф – підпільник ОУН. Однак спецслужби теж не дрімали і швидко це виявили. Аби не датися живим у руки він підірвав себе гранатою. І навіть після цього його тіло ще два тижні було підперте патиками на острах мишинської громади. Уся Михайлова родина на довгих десять літ була вивезена «на білі ведмеді».

Наріжний мур будинку «28 відомий тим, що тут до початку Першої світової війни шість кімнат і кухню на другому поверсі займав «Комітет січового стрілецтва», в якому господарював посол до віденського парламенту, засновник руханково-пожежного товариства «Січ», адвокат Кирило Трильовський, який також від 1903 до 1909р. редагував у цих стінах газету «хлопська правда». У середині серпня 1993р. на будівлі помешкання доктора Трильовського громадськість відкрила пам’ятну дошку, при сприянні його внуків та правнуків, що прибули тоді до Коломиї з віддалених куточків планети. Цікаво, що організатори заходу забули тоді посвятити мідну таблицю з профілем ідейного натхненника січового руху, а невдовзі вона цілком зникла, і про її подальшу долю можемо лише здогадуватися .

Прецікаве повідомлення, яке стосується вулиці Театральної, мені випадково вдалося знайти у коломийському виданні «Русская рада» за 1901 рік, у рубриці «Новинки зблизька і здалека». Газета писала : « В ночи з дня 23 на 24 цвітня с.р. постав пожар в домі при улиці Костюшки, в котором находилась канцелярія и обиталище д-ра В.О.Дудикевича. Огонь знищив дерев’яну прибудовлю, достався до кухні д-ра Дудикевича и на стрих, где було множество верей и наробив много шкоди меценасови. Причина пожару до тепер не виявлена». Де ця будівля розміщувалася , невідомо, можливо вона зовсім згоріла. Достеменно знаємо, що згаданий меценат був москвофілом і мав постійні полеміки з М. Трильовським.

У першій половині минулого століття на місці мало примітної одноповерхової забудови постає споруда в стилі класичного конструктивізму автора Білоскурського, яка гідно доповнила архітектурний ансамбль вулиці. Дату побудови зафіксовано в казенній, так би мовити, частині приміщення, вона викладена чорно-білою мармуровою крихтою: 1937. Одне з помешкань винаймав лікар Шарф, якого разом з домочадцями поглинули страшні ями Шепарівського лісу за німецької окупації. Невдовзі націоналізований радянською владою будинок заселили перші особи міста зі своїми родинами.

Шедевром давніх зодчих, а саме коломийських інженерів Л. Бекера і Н. Кшичковського, є національний музей народного мистецтва Гуцульщини та Покуття імені Йосафата Бобринського, який від початку будови і до самої смерті вкладав сюди власні кошти. Історія побудови тодішньої інституції «Руський народний дім» бере початок 25 листопада 1881 року, коли група громадян підписала відозву про збирання коштів на будову, де за задумом проектантів мали б поміститися театральна зала і бібліотека, музей і бурса для здібних до науки, але убогих хлопців. І тільки 10 вересня 1892р. мишинські й Ковалевські селяни привезли підводами перше каміння, яке лягло у фундамент майбутньої споруди. Через брак коштів та політичну нестабільність вдалося здійснити лише третю частину задуманого. Однак і в такій ситуації на другому поверсі активно діяли українські навчальні заклади: дівоча початкова школа ім.. Княгині Ольги, якою опікувалися вчителі Гринева, Вітвицька, Кузьма та Чубатівна. Поруч учительські кадри кувала жіноча семінарія, при якій діяв драматичний гурток під орудою режисера Олекси Скалозуба. Від 1920р. у цих стінах помітну роль у національному житті міста відігравала приватна жіноча гімназія Українського педагогічного товариства «Рідна школа» на чолі з останнім директором Антоном Микитком. А ще ця установа добре пам’ятає той період, коли того ж року три кімнати середнього поверху почав займати адвокат і письменник Андрій Чайковський. Звідси 4 червня 1935р. жалобна процесія з тілом співця козацької вольниці розтягнулася через ціле місто аж до крайньої межі на цвинтарі Монастирок. Серед першого складу наукових працівників щойно створеного музею виділялась постать засновника, організатора і першого директора духовної скарбниці Володимира Кобринського, завдяки якому експонати дійшли до наших днів.

Своїми необароковими формами будівля теперішнього коломийського Народного дому милує зір ще від 1892р., вона закладена як комунальна каса ощадності.

Якщо загальноприйнято було фінансові установи вдекоровувати емблемою бджоли, то в даному випадку багатство ліпнинних форм завершує блоха, ніби промовляючи: « Я вас до крові загризу, а вашим банківським вкладам нічого не станеться.

Внутрішній декор, виразно сецесійний, створено гімназіальним професором Валер’яном Крицінським, який поруч з польськими композиторами відобразив і портрет Миколи Лисенка. Інша річ, що образи тієї доби не дійшли до нашого часу через пожежу, яка спалахнула у цих стінах 1953 року, завдавши значної школи театральній залі. На цих підмостках виступали корифеї української сцени Марія Заньковецька, Микола Садовський, Соломія Крушильницька. А на початку 1912р. Іван Франко при великому здвигу людей читав свого «Мойсея». Це був останній приїзд Каменяра до Коломиї. Відомому українському режисерові, акторові й співакові Миколі Бинцалеві судилося померти на цих театральних підмостках 9 вересня 1938.

Перед нападом нацистської Німеччини на Радянський союз 1941 року тут розміщувався штаб Окремої коломийської прикордонної комендатури Червоної армії. 1990 року під тиском громадськості військові змушені були розпрощатися зі своїм гарнізонним Будинком офіцерів, і нині одна з найкращих споруд міста служить для духовних потреб коломийців.

1946р. на розі вулиць Театральної та Бобринського давнє двоярусне приміщення польського житлового будинку, а частково готе лику з інтригуючою назвою «Маркус і Аделя», перепрофільовано під заклад для організації дозвілля вчителів міста.

Новий культурний осередок так і називали – Будинок учителя, першим керівником художньої самодіяльності тут був диригент Євген Цісик. Широкого розголосу здобув учительський хор, якоум 1967 року присвоїли звання народної академічної хорової капели, під керівництвом Степана Ярмуся. Вагомою історичною подією стали установчі здори першого в радянські часи на Коломийщині культурно-просвітницького товариства «Поступ», які відбулися тут 13 липня 1988р., що дало поштовх до національно пробудження наших краян.

Одразу за теперішнім народним домом пусткою простоювала площа, яку в радянський період використовували як танцювальний майданчик. З відновленням незалежності на звільненому майдані планувалося реалізувати авангардний сакральний проект американського архітектора українського походження Зенона Мазуркевича. Однак від цього фантастичного задуму зостався тільки макет. На згаданому місці Коломийсько-Чернівецька єпархія УГКЦ звела катедральний собор Преображення Христового, закладений 2000 року тодішнім преосвященним владикою, багатолітнім в’язнем московських таборів, борцем за права церкви та українського народу Кир Павлом Василиком, змучене тіло якого спочило тут 12 грудня 2004 р. Автор проекту собору, головний архітектор міста Віктор Мицай став лауреатом обласної премії ім.. В.Стефаника в номінації «Архітектура і дизайн».

Будинок №48 належав польському банку «Крайового господарства». Від 1944р. тут почала діяти дитяча музична школа №1. Взагалі ж заснування української муз школи відносять ще до 1921 року, коли майбутній директор Роман Рубінгер давав приватні лекції. Холодного і голодного 1947-го викладач класу скрипки Галина Грабець створює при школі оперну студію, дебютувавши твором композитора Компанійця «Вовк і семеро козенят». Галину Юліанівну подали до списку нагороджених. Та замість того її заарештували, а невдовзі засудили на 25 років сталінських таборів.

Чимало пишноти в оздоблення Театральної вулиці додає будинок дитячої творчості, звідки поринуло у світ чимало молодих людей, які стали відомим музикантами і літераторами, танцюристами і співаками, модельєрами і малярами, інженерами і науковцями.

Майже на наших очах розміщена на Театральній швейна фабрика припиняє існування. А починалася її виробнича біографія ще у 1920-х роках, коли власницею була родина Мотля і Маргіт Горовиців та швагра Юзефа, які виготовляли і продавали гардини ручної роботи. На розі партеру – монополька з продажу «шпірітусів» пані Оренштайнової, поруч українська продуктова крамниця «Чорногора», де відвідувачів обслуговувала Тетяна Кічу рівна, молодша донька розстріляного в Києві поета Мелетія Качури. Опісля приміщення виорендовував Олекса Коссак – адвокат, відомий громадський діяч, який займався справами УПТ «Рідна шкода» і страчений нацистами 1942-го разом з іншими коломийськими в’язнями.

Частину другого поверху займало подружжя Екштейнів, яким належав княж двірський тартак. Через стіну – помешкання Ціманта, дідича села Лісна Слобідка, який у спілці з панею Германовою був співвласником львівської фабрики солодощів «Газет» - нині знаменита фірма «Світоч». Поруч розміщувалися апартаменти й адвокатська контора одного з братів Гольдбергів, які володіли мережою коломийських водяних млинів.

Лише 11 грудня 1948р. тут, на основі промартілі «Червона швачка», на чолі з Тетяною Кечуровою створено швейну фабрику, яка ділила цехи й поверхи з гардинниками.

Нині доводиться сумно констатувати, що промисел, який процвітав у цих стінах впродовж усіх окупаційних режимів, у власній державі став нікому не потрібний.

Архітектурний ансамбль Театральної вулиці завершує ряд будівель, закладений 1910-го, на що вказує стилізована будинкова метрика – ANNO DOMINI.

Двоповерхову ткальню спорудили нижче кляшторного джерела, на правому березі Чорного потоку. У той далекий час на протилежному боці потічка, під горбочком, на вулиці Криничній, число 71, мешкала звичайна собі юдейська родина Бер Кальмана Гегера, з двома молодшими братами, їхніми дружинами, дітьми. Їм, імовірно, добре намуляло очі сусідство підприємливих ткачів. Вочевидь, Гегерам забаглося скуштувати приватновласницького капіталістичного щастя. Хай там як, а влітку 1880-го вони заклали на поверх вищу кам’яницю, закупили токарні верстати, а привідний механізм до них використовували від тих же добрих сусідів через потік. Цікаво, що разом, такою собі інтернаціональною родиною, святкували всі без винятку свята – українські, юдейські, польські.

Цех щіткових різновидів швидко здобув попит у городян. Тож невдовзі довелося розширювати виробничі площі, наймати челядників. Уже 1912 року кількість виготовленої продукції нараховувала 2000 штук, їх насиляли на дерев’яну колодку зо два десятки фахівців. Та виснажлива ручна праця була збитковою. Дійшло до того, що сина Гегера Несена довелося відрядити до Німеччини, на завод Антона Загоранського, вчитися прогресивних методів ремесла. Завдяки поїздці з цієї фірми надійшло до коломийської родини щіткарів два напівавтомати для набивки щетини. На початку 1930-х Гегери накинули оком на аграрну Румунію, звідки можна було поставляти свинячу щетину-сирець та кінські хвости для виготовлення пензлів і підмітальних щіток. Ця продукція теж користувалася попитом, на що вказують тогочасні супроводжувальні накладні німецькою мовою.

Однак нова історична віха навернула щіткарів у протилежну географічну сторону. З осені 1939 року вироби коломийських щіткарів уже не експортували на захід. Націоналізоване державою виробництво постачало тепер радянські склади військових частин і колгоспів. Новим директором призначено новоприбулого комуніста Штенгельта, а Гегерам заборонили навіть показуватися на фабричне подвір’я. Основний асортимент дещо перепрофілювали, і з маркою коломийської щетинно-щіткової фабрики почав виходити т. зв. Шир потреб : кеглі й доміно, верета і прес-пап’є, шкільні ручки і сувеніри.

Друга половина 1941 року. Червоного окупанта змінив інший, коричневий. Щіткарю Гегерів очолив Михайло Кульчицький – власник чималої мануфактурної крамниці в Коломиї, організатор українського купецького товариства. Портфель технічного працівника дістався Степанові Марійчуку – до війни займав активну громадсько-політичну позицію. Цей тандем професіоналів запросив назад на підприємство всіх колишніх «поскрибованих» власників. Серед п’ятьох десятків робочого люду половину становили опальні юдеї. Тепер Гегери були першими порадниками і помічниками. Та недовго тут панували такі поняття, як порозуміння, людяність і демократія. Невдовзі слово «гуманізм» змінило слово «геноцид». І нічого проти цього не міг вдіяти наступний адміністратор-орендар Едвард Бльойд – німець англійського походження. Це завдяки йому, прихованому противникові нацистських ідей, вдалося позбутися непосильного прибуткового податку для фабричних працівників, він його сплачував сам. Тоді основною продукцією був комплект польових щіток для вермахту. Головний працедавець щіткарів усіляко обстоював інтереси носіїв Давидової зірки, але кількість їх немилосердно зменшувалась, а стрілянина в Шепарівському лісі наростала. Майже спорожнілою територією примарою снував Нісен – єдиний уцілілий представник генерації засновників коломийського пензлево - щіткарського промислу. Одного дня застрелили його дружину з сином. А невдовзі на ньому взагалі обірвався рід Гегерів.

Почалася евакуація на Захід. Шуцполіція заповзято вивозила з фабрики найцінніше : мішальну машину, верстат для виготовлення пензлів… Варто віддати належне працівникові Тарасові Ман друкові, який, ризикуючи життям, скористався метушнею і підмінив ящики з обладнанням на заздалегідь наповнені щітками. Орендатор Бльойд запропонував директорові та інженерові Марійчукові їхати з ним до Німеччини. М.Кульчицький погодився залишаючи наразі доньку і дружину. Більше вони ніколи не побачаться. Всі прекрасно усвідомлювали, що при радянській владі, яка ось-ось мала застукати в двері, годі було чекати виправдання для тих, хто перебував на окупованій території та ще й на керівній посаді. Степан Марійчук зостався.

Фронт ще стояв на захід від Коломиї, а в кабінеті директора щіткової фабрики новим господарем уже стояв коломиєць, колишній січовий стрілець Володимир Боднарук, за фахом учитель, який добре орієнтувався у виробництві, бо донедавна працював тут бухгалтером. Три десятки колишніх працівників знову стали до верстатів. Якось увечері викликали директора до секретаря міськкому партії, який дав наказ брати активну участь в акції з вивезення «неблагонадійних» . Передаючи список, В. Боднарук побачив, що до цього документу занесено його сина-підпільника та дружину. Він постановив розділити сибірські поневіряння з рідними.

Відтоді фабричними керівниками призначали людей новоприбулих. Першим на короткий час на директорське крісло сів великорос Макаричев. Довше директорувала дружина головного редактора газети «Червоний прапор» Ерко – добрий спеціаліст, родом зі східних областей України. При сибірякові Суслову щіткарю перенесли з території міста на околицю, тепер вулиця Івана Мазепи. 1961-го закінчили будівництво цехів. А на місце старого підприємства над Чорним потоком перебралася килимаря ім.. 17 вересня.

1967 року за директорування Лебедєва стався прикрий випадок: у нічну зміну столяр Паландюк загинув від дошки, яку вирвало з деревообробного верстату. Винуватцем комісія визнала інженера Степана Марійчука, на якого давно шукали компромату. І його таки звільнили з посади, що загрожувало тюремним ув’язненням. Але справедливість узяла гору. Відтоді ця великої душі людина працювала начальником експериментального відділу. З його ініціативи було створено музей історії розвитку фабрики щіток, де він працював охоронцем і екскурсоводом. Майже під дахом маленька кімнатка – цей крихітний світ, зітканий з цікавих матеріалів і речей минулої доби, - стала його притулком до старості літ.

Як не дивно, але не припинилися зв’язки коломийських щіткарів із західнонімецькою фірмою Антона Загоранського, звідти й надалі надходило високопродуктивне технічне оснащення. Завдяки цьому коломийську щітку чи гарнітур знали навіть у далеких степах Монголії. Очолювала фабрику Тамара Бірюкова, яка починала тут свій трудовий шлях. 700 працівників числилося за її керівництва.

1989 року на фабриці нечуване пожвавлення. Це демократичним шляхом обирають нового директора. Серед багатьох претендентів виробничники надали перевагу Романові Панчуку – молодому начальникові щетинного цеху. Тоді фабрика щіток, вже вкотре за час існування, ставала на нові економічні рейки. Але цього, останнього, випробування не витримала.

Ці люди давно відійшли в небуття, від їхньої доби зосталися пожухлі рекламні листки, а на них зображені старенькі кахельні печі, які, на жаль, майже не виконують сьогодні свого прямого призначення. Так, у наріжній кам’яниці, між вулицями Грушевського і Криничною, ще 1887 року закладено аптеку, власником якої був Гаусберг. Тепер тут своєрідний музей, головним експонатом якого є майже крихітна чавунно-кахельна піч віденського виробництва – унікальна пам’ятка художньо-ливарної обробки металу і кераміки.

У приміщенні міськвідділу освіти, на розі Театральної і Кобринського, також можна побачити достойні пічні експонати більш як сторічної давності. Є тут і керамічне диво, витворене чернівецьким майстром Гартмунтом, де в середній частині другого ярусу печі постає у білій глазурі горельєф середньовічного лицаря. На тій же Театральній вулиці під доглядом працівників позашкільного виховання перебуває істинний шедевр – камін, виготовлений у стилі раннього покутсько-гуцульського модернізму.

Найповніша колекція гуцульсько-покутських кахлів і печей зібрана в музеї народного мистецтва Гуцульщини і Покуття ім.. о. Йосафата Бобринського. Одразу при вході ви ступаєте на стилізоване «вишиття», викладене з плиток коломийської кольорової кераміки. У цих стінах збережено і встановлено справжню гуцульську піч. ЇЇ димохід ніхто вже не вичищує, бо вона постійно прописана в заможній гуцульський інтер’єр кінця ХІХ – початку ХХ століть і служить як експозиційний матеріал. Повноти, колоритності та довершеності, очевидно, надають самі кахлі роботи Олекси Бахматюка – найвизначнішого кераміста Гуцульщини позаминулого століття.

Це його розмальовану кахляну піч придбав на коломийській виставці у вересні 1880 року імператор Австро-Угорської монархії Франц Йосиф І. Він нагородив майстра золотою медаллю і відправив щойно придбаний шедевр до своєї віденської резиденції. І ось зовсім недавно (2010 р.) Укрпошта випустила в обіг марку із зображенням кахлі з бахматюківським вершником. Зовсім не войовничий, хоча й з шаблею та пістолетом у руці, він радше грайливий і дещо романтичний зі своїм сумирним коником, що завмер серед розквітлого лугу.

У центрі майже завжди розміщували улюбленого всіма святого Миколая Чудотворця. Обабіч розташовувалися кахлі з різними релігійними сценками, соціальної чи державної ваги. Ще нижче – суцільна пародія на дні святкові та буденність, з елементами міфології, символіки, гумору. У науковій кімнаті та бібліотеці музею привертають увагу печі потомственого коломийського гончара Франца Бастяка, встановлені тут 1900-го. Саме він був учнем, а опісля останнім директором тутешньої школи керамічного мистецтва

Виразним представником коломийської кераміки ХІХ ст.. виступає Кароль Словацький, кахлі якого просякнуті народним колоритом з примітивними комічними фігурками наших предків-городян. Печі-близнюки Михайла Воло щука з містечка Кутів також зустрінете в експозиційних залах музею. Він виготовив їх на замовлення, як комплектацію до інтер’єру 1957 року. Третя Волощукова піч дещо відрізняється рисунком від попередніх, адже творив він її на парі з ученицею Ганною Луканюк, яка вплела в орнамент властиву жінкам чарівність. Сам Михайло Волощук навчався у славнозвісного Петра Кошака. Витвори рук цього пістинського майстра таїть у своєму лоні музей «Писанка». Фірмовий знак майстра з датою 1911 рік видно на карнизі печі, типової для тодішнього карпатського краю. Основні сюжети та анімалістичні мотиви запозичені дещо від Олекси Бахматюк, які майстер пов’язав з рослинно-геометричним орнаментом. Вирізняється з цього розмаїття його пічна кахля, яка зберігається у фондах музеїв, з портретом Тараса Шевченка, виконаного на тлі національних барв. А ось уже інше, рельєфне зображення Кобзаря – робота невідомого майстра коломийської гончарної школи. ЇЇ студентами, а опісля й випускниками були цілі династії обдарованих майстрів, серед яких годиться згадати братів Білоскурських – Осипа, Петра та Кароля. А взагалі гончарством Коломия славилася, мабуть, ще від часу свого заснування. Люстрацією «з ласки Божої короля польського Яна Казимира» задокументовано, приміром, що ще 1661 року гончарний цех міста отримав привілей ( статут), «особливо фундатори : славний Петро Піскозуб – цех майстер, Микола Юркевич, Ян(Іван) Бастяк, брати того ремесла і коломийські міщани».

На вулиці Верищинського красується оригінальна будівля, що за манерою оздоблення нагадує радше розписану скриню. Це колишня гончарна школа, яка вже не відродилася після Першої світової війни. З приходом радянської влади віддана під приватні помешкання, але її зовнішня концептуальна стилістика, на щастя, ще збережена. Колись тут вирувало зовсім інше життя, просякнуте запахом вогкої глини

.

При сприянні вищого краєвого відділу домашнього промислу і художніх виробів будівля гончарної школи споруджена 1893 року за проектом Архітектора Висячевича, заснована 7 грудня 1875-го, а навчання почалося ще через тиждень. Серед навчальних предметів значиться: релігія, купецька та промислова стилістика, бухгалтерія, хімія, вільноручні, геометричні й технічні рисунки, моделювання, яких навчали скрупульозні німецькі професори. Директор Олександр Клімашевський подбав про бурсу(інтернат), з оплатою 100 корон річно, для студентів з віддалених повітів. Був серед них і згаданий П.Кошак. Звідси вийшли цілі династії – Нерадків, Піскозубів, Санойців, Будзяновських, Кахнікевичів. Нині родинним ремеслом займається Надія Кахнікевич-Никорович, від неї справу перейняв син Сергій, вони окрім ужитково-декоративного посуду виготовляють також кахлі, використовуючи давні коломийські розписи.

Нині давня будівля гончарної школи стоїть з вищербленими вставками керамічної плитки, якими облицьовано овал головного входу. Невідомо, хто й навіщо додумався розібрати різнокольоровий комин, що наче маяк було видно здаля над гострим і високим череп’яним дахом. Зовсім недавно безслідно пропали ковані грати з рослинним орнаментом, де значився 1891 рік, саме до того часу коломийський маляр Валеріан Крицінський був директором цього навчально-промислового закладу. Він у співавторстві з Висякевичем працював над зовнішнім виглядом закладу, зведеного в стилі гуцульської сецесії.

1885 року в Коломиї створено польське гімнастичне товариство «Сокіл», а рівно через 10 літ спортивці звели власну кам’яницю. На ній від Валеріана Крицінського залишився удекорований орнаментом керамічний фриз, що є окрасою вежі, з дере’яним каркасом (теперішнє приміщення молодіжного центру на вулиці Симона Петлюри, 11). Плоди творчості Валеріана Крицінського можна бачити і на фронтоні одного з колишніх відділень головпоштамту. Зовсім іншу художню композицію зі стилізованих маків на керамічних плитах зустрінете на фронтоні житлового будинку неоромантичного стилю наприкінці вулиці Андрія Чайковського, барви яких не поблякли й через сотню літ. Ті ж орнаментовані «пояски» милують зір над мисливською крамницею, що на вулиці Івана Мазепи. За щоденними клопотами ми просто не помічаємо цих симпатичних свідків минулої епохи. Не менш колоритними є й приватні збірки самобутніх гуцульських кахлів, які композиційно складені в оселі коломийського журналіста, гумориста й дослідника нашої минувшини Миколи Савчука, підприємця і краєзнавця Івана Вишиванка. В колекції останнього – раритети ХVШ- початку ХІХ ст.. повна галерея воїнів – кавалеристів Дмитра Зінтюка, зображення святого Миколая ( 1832 ) Івана Баранюка, козак Мамай Олекси Бахматюка, січовий стрілець Петра Кошака і нарешті – кахля з тризубом невідомого автора. І це тільки дещиця збірки раритетів, яку фізично просто не в змозі донести до глядацької аудиторії. Цікаво, що такими унікальними речами не володіє жоден музей нашої держави.

Говорити про відродження мистецького кахельного промислу не доводиться. Варто, одначе, зазирнути на подвір’я заводоуправління будматеріалів, де незмінно господарює його керівник Іван Симотюк. Тут одразу впадає у вічі найвища споруда давньої Коломиї – такий собі димохід – гігант заввишки 76 метрів, і це при тому, що його збудували його ще 1908 року. Близько метра становить амплітуда коливання верхівки димохідної рури. Але небезпеки в тому немає, навіть після того, як сюди влучила блискавка. Після тієї події зостався тільки «шов» уздовж її цегляного «тіла». Ось уже 40 літ поруч з потічком Косачівкою в промерзлу землю глибоким кратером вгризається глиноземний кар’єр.

Звідси його серпантинним лабіринтом курсують багатотонні «БелАЗи», доставлячи сотні тонн глини до пункту її подальшої переробки. Серед різновиду виробленої продукції вирізняються також і звичайні пічні кахлі, які сотні літ зовсім не змінили своїх патріархальних розмірів і методів виготовлення. Правда, малюнків на їхніх боках тепер уже ніхто не малює, хіба що тільки підмальовує.

Дещо стилізовано підходять до виготовлення сучасних кахлів у керамічному цеху фірми «Теракота» у с. Пилипах Коломийського району. В фірмовій крамниці «Каміни», що на вулиці Театральній, можна придбати комплекти кахлів від ретро до модерну.

Та трапляються ще поодинокі прояви індивідуалізму, як-от під дахом дитячої художньої школи ім.. Ярослава Пстрака. Тут ледь не від часу її заснування працює з коломийськими дітьми творча родина Лобураків, а над декоративними кахлями полюбляє посидіти Марія Лобурак. Від того вони стають більш теплішими, веселими і дотепними, пройнятими доброю порцією жартівливих коломийок від Миколи Савчука.

Автор В . Нагірний 

 Розбалансовується загальний ансамбль середмістя, яке повинне бути заповідною зоною, захищене від зазіхань людей випадкових, некомпетентних. За такого підходу до справи наші діти вже ніколи не побачать візерунчастої черепиці, що прикрашала дахи черепиць, надаючи їм самобутніх рис. Керамічні орнаменти червоної і чорної «масті», наче виткані на гуцульсько-покутському килимі, зникають з обличчя міста, даючи дорогу шиферним листам та металопокрівлі. Колишні господарі оселі практикували орнаментувати з черепних плиток знак хреста- символ причетності й пошанівку до віри батьків, а також викладали на даху дату побудови дому. Завдяки цим характерним знакам деякі пілоти люфтвафе навіть не скидали на них свій смертоносний вантаж.

Гончарну черепицю, або, як тоді казали, дахівку, виготовляла «Спілка промислових глиняних виробів» Владислава Віммера, Станіслава Гомоляска, Станіслава Же ленського, а також Гершка Рамлера, на що вказувало його персональне фірмове тавро «Ramlerowka» на кожній з цеглин. Такий знак ускладнював процес підробки і був свідченням доброякісної кладки. Перше таке підприємство заснували 1897 року на вулиці Михайла Павлика, тодішня Романовського. Чому саме там ? Тому що поруч була копальня глини з унікальними промисловими властивостями. Довколишні мешканці й приїжджі видобували тут сировець на побутові потреби. Так було, допоки Г. Рамлер не поклав око, а потім і обидві руки на цю «золоту жилу». У різні роки в кар’єрі й на випічці працювало приблизно150 напівсезонних  робітників. Склад готової продукції реалізовував добре випалену будівельну цеглу, теплостійку шамотку для печей і камінів, дренажні рурки і, звичайно, згадану вже червону і «дим лену» черепицю.

На всіх стадіях виробництва застосовувалася ручна праця. Де-не-де діяло механічне обладнання, яке приводилося в рух за допомогою парової машини. Робітників забезпечували добротним приміщенням. Якщо пильніше звернути увагу на партерові помешкання, на стиль їхньої побудови вздовж тодішньої вулиці Романовського, то розумієш, що саме в них мешкала наймана робоча сила Рамлера. Такі однотипні архітектурні плани забудови складали з економічних міркувань, а ще для того, аби мешканці не заздрили один одному.

Сьогоднішні їхні власники змінили задуми давніх проектантів до невпізнання. А на той час поруч з фабричними оселями, на розі теперішніх вулиць Франка і Павлика, кипіла «мулярка». Точно не встановлено, коли саме почали зводити могутні корпуси судової установи й тюрми, але достеменно відомо, що навесні 1880 р. тут відбував ув’язнення Іван Франко (тепер тут розміщено мед коледж, який успадкував ім’я Каменяра).

Цісарсько-королівський уряд міста уклав з успішним підприємцем Г.Рамлером кредитну угоду про використання його продукції для зведення і покриття приміщення суду й в’язниці. Однак минали роки, а влада виплачувала Рамлерові заборгованість не квапилась. Аж якось, року 1910-го, наш знервований «цегляр» при зустрічі з бургомістром дорікнув: я, мовляв, такий кримінал вибудував власним коштом, що в ньому за честь мав би сидіти сам найясніший Франц Йосиф, дай йому боже здоров’я. Опісля, кажуть, Рамлер вкусився за язика, та було пізно. Справу за образу цісаря подали до того ж суду. Так необережно мовлена фраза Рамлера стала для нього фатальною, і як наслідок – 14 діб арештованої келії. А ще через кілька днів він помер від ганьби.

Тим часом цегляне виробництво перейшло до двох Рамлерових зятів. Справи, очевидно, просувалися незле, бо їхні вироби були відзначені «Дипломом Міністерства промислу і гендлю» за 1929 рік. Про те, що спіткало Рамлерів і його родину при німцях, можемо тільки здогадуватися. У полум’ях війни згоріла в’язниця, ховаючи в руїнах сліди злодіянь (за радянської доби на її місці розмістився автопарк ракетників коломийського гарнізону). А в осиротілих  нішах печей незадіяної цегельні знаходили прилисток скалічені душевно і морально інваліди війни та пияки.

Так було до 1958 року, коли тодішній голова міста Степан Олексик зобов’язав розібрати безгоспні стіни колишньої Рамлерової робітні. Уцілілої цегли вистачило на спорудження трьох багатоквартирних будинків у середмісті. А до спорожнілого каньйону пустили річище тихоплинної Радилівки. Потужну техніку надали сусіди-танкісти з вулиці Моцарта. Поступово потічок наповнив водою кратер до країв. Із залишків глини насипали острів, озеленили. Інвентарне бюро розробило технічну документацію на  впорядкування відпочинкової зони, з обов’язковим періодичним очищенням. І невдовзі міське центральне озеро стало улюбленим місцем для купання та риболовлі, з цілим комплексом споруд: мости, шлюз, оглядовий майданчик, причал, човнярська станція, гребля. А які хокейні баталії відбувалися на його поверхні взимку.

Плачевний став сьогоднішньої гідроспоруди наче перегукується з драматичними подіями, як сталися з Рамлером. А можливо, водойму варто знову перепрофілювати, не для видобутку глини звичайно. Закласти тут мисливські угіддя, з полюванням, скажімо на диких качок…

автор В нагірний 

Цю зеленооку оазу старої Коломиї розпочинає кам'яниця колись розкішного готелю "Жорж". Від 1889 року на самому розі будівлі містилася аптека, яку започаткував фармацевт Вітославський. Після другої світової на цих поверхах розмістився гуртожиток майбутніх педагогів. У новітній період приміщення довший час простоювало в аварійному стані, однак тепер тут квітує нове життя. навпроти в 1962 р. збудували фабрику індивідуального пошиття одягу. Проект притаманний архітектурі розвинутого соціалізму. Однак цю безликість приховують ці ж симпатичні каштанові дерева, посаджені нашими прабатьками. В невеличких цехах мало що й змінилося з повоєнної доби. Як і колись, тут працюють кравчині й швачки. Під одним дахом разом з іншими службами вони вже багато літ, але сконцентровані в приватних руках.

У сусідстві на території колишнього саду, який належав дитячій лікарні, на Зелені свята Божого 1992-го закладено хрест і наріжний камінь під будівництво. Авторами проекту Миколаєво-Успенського собору стало подружжя коломийських архітекторів Наталки і Віктора Мицаїв. За їхнім задумом, собор було поділено на дві частини - нижню Миколаївську і верхню Успенську. Це, власне, дозволило значно швидше розпочати богослужіння. Громадське будівництво тривало довгих сім років і нарешті завершилося 1999-го. Тепер довкола величної християнської святині благочиння Коломийського УПЦ діє релігійно-побутовий комплекс. Кількаразовий мелодійний передзвін чути мешканцям прилеглого бульвару та довколишніх вулиць. Праворуч, за старим австрійським муром, - складські приміщення колишнього гарнізону. За розповідями старожилів, у підземеллі, над якими тепер здіймається церква, було знайдено великі запаси тютюнового листя. Кажуть, що воно служило для віднаджування щурів, які розплодилися довкола харчових військових складів.

Перед головним входом до церкви, за старими каштанами, проглядається інший храм, у якому пошановують книгу. Постава колонади символізує античний стиль і служить підпорою такого ж пірамідального атику, центральну рослинну компоцицію якого складає переплетіння латинських початкових літер імені й прізвища колишнього власника (MS). Самуель Марморош був людиною чималих статків: торгував рибою, яку завозив до коломийських ресторацій. За німців - емігрував. Про  це розповідав один із його стареньких онуків, який гостював нещодавно у місті свого діда. Через масивні двері т.зв. чорного входу потрапляємо до просторого холу, викладеного керамічною плиткою ще позаминулогостоліття з майстерні Гірштрітта й Ебера у Львові. Засновником першої міської книгозбірні у 1939 р. був відомий бібліофіл Андрій Чайковський, син коломийського письменника й адвоката Андрія Чайковського. До 1971 р. саме він очолював цей заклад. Тільки за іншою адресою. У теперішньому читальному залі оформлено меморіальний куточок його родини. Любов ковтуник теж прийшла сюди ще зовсім юною, та ось уже майже три десятиліття вона очолює колектив працівників бібліотеки №1 для дорослих.

2008 року бухгалтерія міського відділу освіти добувала свої останні дні на цьому бульварі в дерев'яному будиночку з верандою. На початку минулого століття тут був адвокатський осідок Кирила Трильовського. У післявоєнний період - дитячий садочок, який діяв під №3 до кінця 1960-х.

Можна сміливо стверджувати, що ошатненьку будівлю під номером 15 на теперішньому бульварі Лесі Українки знали всі без винятку мешканці Покуття. Адже тут, у мистецькому салоні цісарського придворного фотографа Олександра Кіблера, протягом доброго півстоліття фіксувалися біографічні віхи попередніх поколінь. Десь тут стояла капличка зі скульптурою св.Антонія Падевського, до якого молився старенький фотомитець. Мало віриться, що в цьому скромному будиночку під числом 23 розташовувалося перспективне фотоательє Вільгельма Айбля. Життєва дорого фотографа та його рідних закінчилася в Шепарівському лісі 1942 року. Та судилося цим обидвом згаданим коломийцям з каштанової алеї залишити нам у спадок фотосвідоцтва тогочасної міської моди, типи народної ноші селян коломийського повіту. Протягом останній десятиліть ці кам'яні свідки зародження фотосправи були занедбані.

Навпроти широкою літерею "П" стоїть одноповерховий будинок офіцерської їдальні, яка служила всім завойовникам і навіть трішечки рідній армії. Тепер у Коломиї немає гарнізону, тож нема кого годувати. Ще донедавна він був оздоблений кованою огорожею, яку ліквідував власник нового банку.

Про час побудови найпривабливішої архітектурної пам'ятки, що на теперішньому бульварі Лесі Українки, в якій ось уже добрий десяток літ розміщено музей історії міста, вказує коломийська періодика за 1875 рік. Вітражі виконали тоді фахівці краківської вищої мистецької школи, елементи декору (бджола та вулики) символізують добробут і успіх у справах. За часів Австро-Угорської імперії і до завоювання нацистами Польщі 1 вересня 1939 року тут перебувала повітова рада, яка, окрім Коломийщини, охоплювала Городенківський, Косівський, Снятинський і Печеніжинський повіти. В період Західноукраїнської Національної Республіки від листопада 1918-го до травня наступного року будівля перейшла у власність української військової комендатури на чолі з сотником і гімназійним професором Теодором примаком. Німецька окупаційна адміністрація міста розквартирувала тут і фінансово-економічний відділ. Після війни розкішні апартаменти пригледіла для своїх потреб влада радянська й організувала міськком партії, міськвідділ освіти, бібліотеку. 1952 року ці установи перебралися до нового приміщення на роздоріжжя вулиць Чкалова(Франка) і Коцюбинського (тепер -єпархія УГКЦ), а на місці звільненої площі постав комітет комсомолу.

1990 року, на час проведення у покутській столиці Собору Духовної України, будівля була віддана під виставку картин місцевих малярів, яку планувалося перетворити під місцеву галерею. Але планам не судилось збутись. Від 1991-го по 1997 рік тут діяла музична школа №2. А ось уже понад десять літ приміщення служить культурним осередком для усіх, хто залюблений у минуле міста над Прутом. Серед найповажніших варто нагадати візит 19 червня 2007 року його імператорської величності, престолонаслідника наддунайського цісарства Отто фон Габсбурга. Це його батько Карло був останнім правителем Австро-Угорщини, а самого Отто мати носила під серцем саме на коломийській землі далекого 1912 року. Про ці сторінки історії нагадує також кована брама колишнього міського парку ім.Адама Міцкевича. 140 літ тому його засновники висадили понад сотню цінних дерев та кущів,які б мали стати надбанням для нащадків. Однак нині їхня праця навряд чи належно поцінована...16 вересні 1880 року під зеленими шатами парку відбувалася  польська етнографічна виставка, яку відвідав Франц Йосиф І. Після цього вулицю назвали його іменем.

17 листопада 2007 року, під час відкриття дошки генерал-хорунжому УПА Роману Шухевичу на фасаді музею історії міста, бачимо його живого побратима по зброї, легендарного сотенного Мирослава Симчича. Уже кілька літ він проживає тут, у затінку квітучого бульвару Лесі Українки. Його сусідкою є знатна мисткиня, а також землячна зі шляхетних Березовів Євгенія Геник. На місці нинішньої радянської п'ятиповерхівки стояла якась стара дерев'яна "рудера".

Поруч з приміщенням райвідділу освіти, яке входило до комплексу будівель старого гарнізону, розмістилася давня резиденція коломийських бургомістрів, тепер стоматологічна поліклініка. Так було аж до початку Першої світової, коли військовий гарнізон міста розгорнув тут комендатуру 14-го цісарсько-королівського драгунського регіменту, цебто полку. Протягом міжвоєнного затишшя польська адміністрація міста запровадила у цих давніх стінах народну школу ім. Королеви Ядвіги. Серед викладацького складу були професор з чоловічої української гімназії, фізик Лев Добрянський, директор крупінська, катехит Далінгер...

Нещодавно відновлена, з дещо перефразованим текстом пам'ятна дошка вказує на те, що до приміщення тодішнього військкомату надійшло з німецько-радянського фронту 3011 похоронних повідомлень на молодих коломийських новобранців, яких забрали звідти навесні 1944-го.

А далі тут навчалися учні російської школи №9, корпуси якої до 1961 року були розкидані по цілому місту. 1971-го в стінах колишньої урядової резиденції стали на варту здоров'я люди у білих халатах. Пешою завідувачкою стоматологічного відділу в оновленому приміщенні призначено Ларису Клец, згодом головного лікаря цієї поліклініки. На час її керівництва медустанова не тільки надавала кваліфіковану медичну допомогу, але проводила суботники з прибирання рідної вулиці. Під час щорічних травневих і жовтневих демонстрацій трудящих поруч зі своїми підприємствами формувалися колони. Двічі на рік виробничники гардинної фабрики  маршували рядами під вікнами свого підприємства зі зразками продукції. І тоді каштанова алея набирала святковості й галасливого різнобарв'я.

автор В. Нагірний

Хтось називає це місце майданом Скорботи , інші іменують по - старому площею Героїв ... Але її величність істину треба шукати десь по середині . На території теперішнього військового меморіалу , ледь не від часів середньовіччя аж до середини 40-х років минулого століття , жив своїм розміреним життям переферійний юдейський квартал . Ідилію цинічно поглинув гестапівський напалм 1943 року , після чого зосталися по периметру тільки характерні ознаки житлових фундаментів . Але й ті повоєнні руїни не стали останнім пристановищем перепохованих вояків. Очевидно , що якогось конкретного походження архітекторів з похованням на цій площі не було . Тому тіла бійців нишком уклали на самому краєчку при вході до меморіалу , майже там , де тепер стоянка таксі . Переважно кількість призвищ , які бачимо нині на холодному граніті , взято з архіву військомату , аби перконати майбутніх радянських громадян у тому , буцімто в операції по захопленню міста брала участь велика армія . Та зясувалося , що ці жертви війни в кількості 570 вояків теж не загинули в боях за Коломию наприкінці березня 44-го , це сталося дещо пізніше . Прикаривало відхід головних окупаційних частин з міста кілька підрозділів : німці , їхні сателіти угорці й російські власівці , які протягом доби здали свої позиції . При вїзді до міста загинув тільки танкіст Іван Шарлай , якому 1964 року місцеві ветерани та військова адміністрація встановили памятну таблицю і домоглися перейменування вулиці на його честь . Імена і чини , які значаться на саркофазі , взято з лазаретів і медсанбатів у селах мала Камянка , Добровідка , Пядики , де солдати вмирали від ран уже після наступу на місто .Їхніх тлінних останків тут теж немає .

Спочатку в центральній частині площі Героів спорудили скромну скульптурну композицію , яка постояла недовго .

ЇЇ замінили на бетонну фігуру вояка , завмерлого в почесній варті , перед яким горів " вічний вогонь" . На початку 1980-х останньою фазою перед розвалом союзу стала хвиля гігантоманії , на яку повелися львський скульптор Микола Посікіра і головний художник Коломиї Олександр Миханько . Цікаво , що головний архітектор Степан Гуменюк розробляв проект майбутнього "пантеону слави" , незважаючи на те , що на той час саме перебував в увязненні . Не думаю , що ці поважні люди не знали , що зводять меморіальний комплекс на порожньому місці . А до "братської могили " і далі , мов ті язичники на поклін , із року в рік ідуть люди , не відаючи , що дорога до памятника прокладена на кістках .

автор В . Нагірний 

Задля глибшого пізнання рідних околиць я завше намагався урізноманітнити шкільний маршрут , часом роблячи незначне коло по старій вулиці Ю. Федьковича , де знав кожен камінчик , а мене всі собаки . Інколи пробиравсі берегами Чорного потоку , вздовж якого в заростях дикого румбарбару протоптав стежку . Схарапуджені моїми ногами слідопита водяні щурі разом з жабами гучно пірнали у воду . Це при умові якщо річка не розливалася . А коли взимку ставала крига , то до класу я вже міг прийти мокрий по коліна , із заледенілими холошами , бо не раз провалювався . Я тоді почувався першовідкривачем незвіданих світів . Використовуючи цей найекстремальніший з тодішніх шляхів , я заходив на подвір"я школи з тилу , відразу на футбольне поле , аби не потрапити котромусь вчителеві на очі . Між стіною вбиральні і парканом існував зовсім інший світ , де завжди було повно тих , хто підпадав під категорію невиправних ліньтюхів і лайдаків . Вони мали свої характерні призвиська : Шіхер , Чомбель , Косталом , Бацалига - некороновані королі шкільних задвірків , які спілкувалися на "фені " . На жаль багатьом з них не нормативна лексика прислужилася за гратами , бо ще в шкільних стінах їм пророкували , що за ними " тюрьма плаче " . Тут , подалі від вчительської опіки , хлопці грали у " цок " , спотворюючи металевим битком копійки до невпізнання , менш заможні використовували " блешку " ( розплескану кришку від пивної пляшки) . За цим стежили , матюкаючись , затяті курці , яких причастовував терпкими дешевими цигарками добрий сторож і розтопник печей Вандич , який ночував десь у шкільному закамарку . Він не був моралістом і в процес виховання не вникав , бо розумів , з яким контингентом мав справу . Ніхто не знав й призвища цього скрученого літами і закопченого на сонці старця , але ходили чутки , що родом був десь з Сопова .Він ніколи нас не ганяв , коли ми приходили копирсатися в макулатурі , брухті , чи вилізали на яблуньку . Це вже опісля я довідався , що звали його Яковом і помер він у крайніх злиднях . Ми , хлопці , більше боялися трудовика Василя Кратюка , якого чомусь любязно прозивали Васильком і від якого не раз можна було дістати доброго потиличника й дупанця . То була його випробувана метода , яку ми добре засвоїли і тому , ближче як на метр намагалися до себе не підпускати .

А в цей час перед входом до школи вже збиралися учні на обовязкову вранішню лінійку , яку проводив хтось з фізруків . особливою повагою користувався моложавий Юрій Яворський , якого по панібратськи називали Миколайович . Зі схожого на алюміньовий тюльпан гучномовця линули бадьорі марші . Подвіря ще не було заасфальтоване , а просто засипане дрібним прутським шутром . Це , мабудь , для того , аби нам на перерві було незручно бігати . А тому доводилось просто "літати " , себто майже не торкатися землі . Зате плями від болота залишалися зрадливим свідкам наших невинних діянь . Так що накрохмаленого мамою звечора комірця вистачало на якихось кілька нещасних годин .

У старішому , " червоному " корпусі на пешому поверсі розміщувався кабінет директора - кремезного партійця - фронтовика Луценка Федора Мироновича . Його вічно повибивані " вдячними " вихованцями вікна виходили на цей саме двір . У переддень демонстрації трудящих він , наче полководець , става на бочку і приймав парад , викрикуючи цитати Микити Хрущова , під які , ми , мітингувальники вигукували кількакратне " УРРААА " . Він запамятався своїми раціоналізаторськими новаціями , як от розведенням пришкільної кролеферми , я також добрими блакитними очима , притаманними вихідцям з Великої України .

після Ф Луценка на посаду директора призначено історика Олександру Романівну Борщ , у якої на святкові дні вибликували на лацкані бойові нагороди . Цей строгий і принциповий педагог теж була родом зі східних областей . Вже в передпенсійному віці вчителювала в школі № 1 , померла 1992 року . Її заступив Степан Абрамович Дмитрусенко , читав суспільствознавство та історію СРСР . На 1980 рік у школі ім Т. Шевченка - 4 вчителі методисти , 7 відмінників наодної освіти .

А починалося все з того , що на початку минулого століття , після університетських студій , на вчительську практику до Коломиї прибув Василь Породко . У місті , яке стало для його великої родини рідним . , він видав книжку " Як плекати і доглядати садовину , коли хочеться мати з неї дохід " . Це за ініціативи директора чотирикласової Святомиколаївської школи в місті активно діяли курси садівників і пасічників , де він читав лекції . Тодіто маленьким першорічником прийшов сюда Микола Серганюк , син Івана , який народився 24 грудня 1898 року в Коломиї . У смертельному герці закрутили його події Першої світової , а 1 листопада 1918 року зоставили у Львові . Та не надовго , бо вже після проголошення ЗУНРу служив в Українській Галицькій Армії , спочатку десятником , а відтак рахунковим булавної сотні . Брав участь у бою під Вінниками , навчав новобранців у вишколі січових бригад . Під натиском польських окупантів відступали за Збруч , де були радощі і розчарування , голод і холод , тиф і довга дорога назад до отчого порога . І тільки в місті над Прутом , він змінив багнет на студентське перо - дуже хотів бути вчителем . Попри те закінчив ще й Станіславську духовну семінарію , а 1933 - го подав документи до чеської господарської академії , за сумісництвом навчаючи селянських дітей у Пилипах та Бібриках , що над Сяном . За німецької займащини опинився в таборі неподалік від Відня . Тікав , переховувався у родини в Дрездені . І знову його надійним прихистком стала Коломия .

Акурат на Різдво 1946 року Микола Серганюк знову повернувся до своєї школи , але вже як людина , яка мала вести її протягом усього свого життя , опікуватися нею , вдихнути в неї нове життя . І тоді зі скособоченої дерв"яної сигнатури над входом весело закалатав дзвінок ., скликаючи дітлашню до свіжовибілених класів . Широкомасштабним був фронт ремонтних робіт , бо під час війни тут розміщувався німецький лазарет . Подвір"я засіяли травою , обгородили і навіть завели кролеферму . У квітні 1948 року на тереторію школи привезли 100 саджанців фруктових дерев і 150 кущів смородини . Така подія вилилась у справжнє свято як для учнів , так і для непогамовного директора . Завдяки працівникам зеленого господарства сад щепили і доглядали , бо то була гордість не лише для школярів , але й цілої округи .

Якраз під Різдво 1968 р. підоспіла Серганюкова пенсія . Ще довго банувало серце за цим брукованим подвірям , адже й далі все відбувалося у нього перед очима , бо старенький учитель мешкав навпроти .

Про Миколу Серганюка знову заговорили аж через два десятки років , на зорі незалежності . І досі бачиться , як цей шанований у місті чоловік у грудні 1989 р вийшов з синьо- жовтою опаскою на сцену Будинку культури залізничників , де вперше за часи тоталіризму відбувся вечір " Гей ви , стрільці січовії " . Наступного року , на день Злуки , його з прапором у руці , бадьорого й життерадісного , можна було зустріти в живому ланцюзі єднання між Сходом і Заходом України .

А що ж його школа ? Ще тоді вона була філією ЗШ №1 ім Стефаника . І як не парадоксально , але саме в роки проголошення державності , які ревно наближав Микола Серганюк , цей навчальний заклад підійшов до своєї останньої межі . З неї , онімілої й обезлюдненої , повитягали нутрощі й залишили конати на узбіччі .

Але , здається , нарешті крига скресла . Єпископ Коломийсько - Чернівецької єпархії кир Микола Сімкайло зумів довершити давній задум свого попередника , покійного владики Павла Василика . Як істинний пастир людських душ , він виношує задум розмістити в колишній школі св. Миколая невеличку церковцю , з притулком і стадіоном , компютерним класом і кваліфікованими опікунами для довколішньої дітлашні . І тоді , напевно , мрія трьох Миколаїв стане реальністью .

- Йой , гвалт , ратуйте , хто може ! - добродушний гуцул б"є сардаком по полум"ї , ще більше роздмухуючи його . Проте серед метушливої підступної братії з"являється заздалегіть приготований цебер води . Вже за хвилину фірман щедро розраховується ще не заробленим грошем за врятовану отаву . - Агій , ще трохи , й міг згоріти цілий міст .-

На його другому боці сидить бородати лірник - жебрак і крутить свою невибагливу мелодію , схожу на дзичання розтривоженого вулика . Поговорюють , що ці сліпі музики навіть уміють воржити . А ось і дівчина , у якої не все гаразд з кавалерами , тицяє у руки дідові купюру і шепоче на вухо - Приговоріт мені аби я швидко віддаласі . - Лірник раптово перериває свуою думу і махнувши чубом , голосно бубонить беззубим ротом , - Абис-сі віддала , віддала- .

- Та потихи - оглядаючись всеобіч , сичить розчервоніла дівка .

- Віддайсі , потихо , потихо - приспівує далі старець . Останніх слів уже не розчути - поруч прогуркотів паротяг .

Пополудні втомлені базаруванням селяни неквапливо вертають до своїх осель . А на розі з генделика " Мурованці " ще довго лунають пісні й веселі оповідки про коломийське ярмаркування .

Та якось настали для моста моторошні дні . Це військові у чорних одностроях з собаками женуть людей з Яблунова , Печеніжина , Косова , як ото нещодавно гнали худобу . Розмірений ритм безтурботних днів змінився на суцільну поволоку , зіткану з плачу і прокльонів .Так було аж до того часу , коли ціж військові не покидали спішно місто , а повітря наповнювалося густим запахом пороху . Це на тлі місячної ночі довгою тінью проповзли два зігутих силуети , розмовляючи на мості незрозумілою мадярською мовою . Один з них підважив дошку й заклав пекельний механізм з годинником . . Тільки - но ці двоє розчинилися в темряві , як від вибуху шубовснула в воду опора , а на сусідній вілиці завалилося кілька комінків на хатах .

Давній міст доживав останні дні . Червонозоряні солдати привезли ешелоном з далекої Німеччини новий трофейний металевий міст . Від дерев"яного зосталися хіба що обрізані дубові пні , які й нині беззубо , мовтой лірник , стирчать собі над водою .

- Від Радянського інформбюро : 26 березня 1944 року війська 2-го Українського фронту вийшли до державного кордону СРСР на ріці Прут - . Наступного дня почався наступ радянського війська за межею Радянського Союзу .

Автор - В . Нагірний 

Коли ж плесо річки остаточно сковувало кригою , її для подальшого успішного вилову різали пилами . Не стояли осторонь рибоохоронні органи коломийської гміни , які також дбали про наповнення водойм рибою . на одній із сторінок " Народного календаря " за 1890 рік надрукували спеціальну схему , за якою визначався час вилову того чи іншого представника прісноводного світу . Так , скажімо , пструга , заборонялося виловлювати починаючи від вересня і закінчуючи груднем , а щоб продати його на ринку , він повинен дорівнювати не менше 40 см . , а для клена сприятливим був травень , червень і половина липня , а довжина мала бути 20 см . Інакше штраф !

Впродовж тільки одного осінньо - зимового періоду на Микитюкові човни витягали від 20 до 40 центнерів кленів , щук , марен , мнюхів , линів , підустви . О призначеній порі на зарінок зїзджалися фіри жидів - перекупників , які заготовляли рибу для коломийських ресторацій , кнайп , шинків , а також на шабат . У вільні від праці години й сам господар з компаньонами дозволяв собі перехилити в прибережній корчмі " Мурованка " з десяток пивних гальб . Ігнатія Микитюка не раз обирали радником до коломийського магістрату і на голову церковного братства при соборі св. Архистратига Михаїла . Він ще й обробляв 20 моргів орних земель .

Служив у коломийських рибалок фахівець з розплетання сіток під водою Ключанський . До його послуг вдавалися особливо взимку . І тоді стоячи на краю крижини , він приймав на грішну душу певну кількість алкоголю , " аби кров не застудити " . Якось його , добряче спянілого , знесло за течією аж під Корнич , де місцеві селяни визволили з водного полону синє тіло без наявних ознак життя і доправили до коломийської трупарні . Але вночі наш загартований пірнальник прийшов до тями . Вихопивши з під сусіднього мерця простирадло , він під супровід псячого валування почвалав безлюдними вулицями до рідної хати ...

Не раз сам Їгнатій мусів пірнати в крижану воду , рятуючи заплутану сітку . Але невглибоких місцях він використовував високі , аж до паху , рибальські шкіряні чоботи . Всупереч польській дискримінаційній політиці , справу старого Ігнатія підтримував старший син Петро , але вже не так активно . Одружений у Сопові , він одноногим калікою повернувся з фронтів Першої світової війни . Та не довго йому довелося займатися успадкованим від батька ремеслом . За збеігання зброї та постачання її загонам УПА 1942 року гестапівці заарештували невдовзі Петра й розстріляли в Шепарівському лісі .

автор В Нагірний 

( І коротенька історична справка від жителя м Коломия Богдана Горецька про вул. Рибацьку і родину Микитюків.

Петро Микитюк (1893 -1942) займався постачанням буд матеріалів на великі будівництва, був професійним рибаком Життя його закінчилось трагічно, був розстріляний німцями за зберігання зброї в шеппарівському лісі в лютому 1942р.. Клим Микитюк (1897 - 1969) повернувся з Першої світової війни інвалідом, він втратив ногу.

 Ще один син Максим Микитюк ( 1885 -1942) за активну участь в подіях пов"язаних з проголошенням акту 30 червня 1941р і співпрацю з українськими підпільниками, а на той час він був командантом коломийської поліції, також був розстріляний в Шепарівському лісі в лютому 1942р.

До речі, в цій сім" були ще два брати - Ярослав і Лука. Одному вдалося емігрувати до Австраліїї і він написав спогади про свою родину, другий пропав безвісти.

Окрім дарабів , на нашій ріці повноправно почувалися легкі вітрильники . веслуючи на прудких каяках , коломийська юнь готувалася до оборони водних рубежів Польської держави . І це далеко не пустопорожні слова , адже саме в нашому місті відбувалося щорічне Свято моря . На початку 1930-х такі урочистості мали антифашистський характер , демонструючи громадський осуд діяльності німецьких окупантів у Гданську і Сопоті , які загравали з нацистами .

тепер уже важко встановити , чи саме директор школи деревного промислу Ян Піскозуб виступив з ініціативою будувати річковий флот на Пруті . Але достеменно відомо , що інженер запросив для створення двомісних каяків відставного морського вовка Вуйціка . Дипломну практику відробляли учні четвертого курсу Клюсік , Жураківський , Томашевський , Атаманюк . І тоді каркаси майбутніх спортивних човнів наповнивали виробничі майстерні запахом живиці , змішаним з запахом свіжої фарби , встигай тільки трафарети змінювати . " Чайка " , " Стріла " , " Марена " ...

9 червня 1932 року після двох дощових тижнів , нарешті випогодилося . І тоді з подвіря деревнопромислової школи вирушила група студентів у білих моських маринарках . Юрби перехожих здивованими поглядами проводжали дельфіноподібні конструкції каяків . Коломийські піонери морського руху зупинилися на диттинці парохіяльного костелу Діви Марії для благословення . Зовсім близько почулося чмихання паротяга - це з-за рогу наче плив по колії бутафорський човен , на щоглах якого тріпотіли різнокольрові святкові прапорці . За ним рушили колони семинаристів , гімназистів , скаути . На прутському причалі під звуки колійного оркестру чайкою злетів над головами штандарт Коломийського відділу Морської ліги . Під напутні слова професора Бабінського на воду спустили 10 каяків з елегантними вітрильниками . І не один засмаглий юнак упіймав тоді на собі захоплений дівочий погляд серед плеса .

Пізніше з Гдині надійшло відповідальніше державне замовлення . Внаслідок чого школа деревного промислу приступила до виготовлення шестимісної яхти . Тільки про її долю , команду і капітана авторові нічого не відомо .

Командором головної ріки Коломийщини залишався Михайло Горецький , син Степана . Човняр - перевізник цим ремеслом годував свою сімю , з якою замешкував поблизу Дятьковецького млина Бретлера , над самою водою .

Його чайка належала одразу двом господарям , себто була власністью броварні і сусідньої папірні . Там він одержував платню за перевезення працівників . Селяни чи містяни на утримування чайки також платили дрібну монету , інколи розраховувалися городниною чи садовиною . Ремонтував Михайло цей плавзасіб власними силами , хіба інколи донька Ірка допомагала . А часом це тендітне дівча без батькової допомоги управляло довжелезним дрючком, справно маневруючи між течією і і кучерями бродів , які в нас називають баранами . І це при тому , що на борту могло розміщуватися одразу чверть сотні , а то і більше людей , які проживали в Кийданчі , Княждворі , Сопові . Одного разу з коломийського на кийданецький берег Ірці Горецькій навіть довелося переправляти семисоткілограмового бика , якому накинули між роги мішок , аби тварина не налякалася і не наробила шкоди . Правда цього разу все обійшлося . Хоча так було не завжди . не минало року щоб хтось не гинув у підступних водах Пруту з власної вини чи чужого недогляду . Так після першої повоєнної повені переповнений човен ледь не перекинувся , це сталося акурат на Михайлове чудо . Відтоді Михайло Горецький у день свого небесного покровителя на переправу не виходив . Але що року на другий Святий вечір він брав свіжу йорданську водицю , кропив і обкурював кришталиками живиці обійсьтя , присадибу , а також свого човна , щоб їх не вразила блискавка , не поруйнувала повінь . Коли Михайла не стало , позбулися коломийці перревозу . Відтоді невпізнано змінив свій характер Прут , він наче шукав помсти й однієї ночі забррав із собою маленьку Михайлову хатину . На щастя цього разу ріка відмовилася від людських жертв .

Опісля найтяжче доводилося добиратися на своє робоче місце сільським жінкам . Рейсового автобусного сполучення ще не було , тому взували чоботи і брели , не думаючи про те , як потім перебути в мокрих онучах цілу виробничу зміну . Нарешті над водою зависла хистка пішохідна кладка . Після кожної повені сталеві троси натягували знову , аж поки це комусь не надокучило зовсім .

автор В Нагірний 

Українське громадянство Коломийщини відверто ігнорувало всі політичні заходи , повязані Косачівськими міждержавними домовленостями . Ще й іншої думки були радянські ідеологи , які 1982 року вирішили взагалі позбутися будь - якої згадки про польсько - молдовські домовленості .За іронією долі , памятний знак знесли саме у вересні місяці , який спричинився колись угодами між двама народами , аби не допустити татарської навали вглиб Європи . Румунська сторона , які прибули нещодавно з Сучавського повіту до Коломиї , планує відновити давній курган і спорудити на ньому памятний хрест .

Косачівські поля якось не охлче позбуваються минулого спадку . Як і сотню літ тому , задротованими зостаються старі австрійські військові касарні , склади з амуніцією та боєприпасами , сполучені мережею підземних переходів , які тягнуться аж до середмістя . Суцільна тайна нависла над цими непоказними спорудами , де після Першої світової вйіни розмістився табір інтернованих польських вояків і поранених , 55 вязнів більшовіцької армії , один чех і один білорус . Були серед них і провідники " Польської організації військових " , що діяла в межах м Стрия . Її членів український суд розмістив у таборах під Коломиєю . Їх охороняла чота з 70 стрільців . Хоча за згодою сторін вязні мали право працювати в сусідніх господарствах і навіть отримувати платню . Окремо стояв барак для тифозних , які масово вимирали , хоча й під санітарним оглядом табір на Косачеві вважали найкращим у Галичині . Нещасних ховали спочатку за обгородженою тереторією , а далі на міському римо - католицькому кладовищі . Так було до травня 1919 року , коли на коломийський брук вдруге вступило румунське військо . А 10 вересня 1922 року нова влада встановила меморіал з викарбуваними в мармурі призвищами майже півторатисячі загиблих . Памятник у вигляді величезного хреста з ланцюгом і кайданами на ньому зведено за частину коштів родин погиблих , виготовили його місцевий маляр , живописець і кераміст Станіслав Леопольд Максиміліан Дачинський .

Все докорінно змінилося після 1946 року , коли на Покутті й на всій Західній Україні повнопранимигосподарями стали войовничі атеїсти . На польському цвинтарі Коломиї - руїна і занепад . Косачівський цвинтар взагалі стерто з лиця землі . Час порозуміння і взаємопрощення настав тільки всередині девяностих років минулого століття , коли під керівництвом Януша Смари , який прибув з варшавської Академії мистецтв , вдалося частково реставрувати офіру жертв Косачева . , але їхній перелік , який було викарбувано на білих мармурових плитах , назавше здається втрачено .

Мого тут спадкоємця не залишиться

По лірі , ні по імені моїм.

Імя моє пройшло , як блискавиця ,

І в майбутті розтане , ніби дим .

Так пророче писав польський поет Юліуш Словацький , наче передчуваючи трагізм тих , хто поліг не на рідній землі .

На сучасній вулиці Косачівській чиясь добра душа звела недавно служебну каплицю в гуцульському стилі , а порручь вирізано на дерреві фрагмент останньої Ісусової дороги на Голготу , як символ хресного шляху всіх , для кого слово Косачів - далеко не порожній звук .

автор В Нагірний&nbsp

Німецькі газди використовували для обробітку землі техніку і міндобрива . Їхня худоба виглядала завше дбайливо доглянута , а на краєвих виставках домашніх тварин багінзберські конярі частенько ставали переможцями . Зимово - осіннього періоду чоловіки з Багінсбергу практикували возити туристів з Коломиї до Косова .. Це були господарі , в яких було не соромно повчитися нашому братові . Звичайно яко ревні християни , багінсбержці брали активну участь у громадському житті краю , дбаючи про власні освітні , культурні та релігійні традиції . З роками територія і кількість душ Багансбергу збільшувалася , тому виникла потреба у просторуму храмі . 1871 року надійшли довгоочікувані кошти на побудову храму . Тільки близько 400 талярів зібрали мешканці Коломиї . У травні 1873 року закладено перший камінь у будову духовної обітелі німецьких лютеранів . Цікаво , що замість хреста у них використовувася символ півня - провісника перших променів сонця . Над головним входом до протестантської кірхи чернівецькі майстри викарбували напис : " Найміцнішою твердинею є пан Бог ". Так було до того часу , доки не настала доба дикого атеїзму та геноциду , коли просторий Господній осідок перетворився на промислову артіль для переробку льону .

Через дорогу ще й досі стоїть приміщення , до якого ходили по науку діти колоністів , а червоні визволителі розмістили там пересильний табір для політичних арештантів . Сюди спеціально проклали залізничне полотно , аби потайки і навічно вивозити свої жертви в неозорі простори півночі . Та не всіх спіткала така доля , серед наших краян опинилися ті , які вже не вийшли звідси ніколи . Трагедію Багінсбергу памятають ще очевидці тих подій . Дев"яностолітня Настя Волощук мешкала тоді в сусідстві з цим страшним закладом зі сторожовими вежами і розповідала , як зі своєю свекрухою носила опухлим від голоду арештантам їжу , а змерзлим теплий одяг , як тіла мертвих викидали за паркан у яму для відходів , як тіло якоїсь дівчинки везли підводою до Печеніжина аби поховати там у рідній землі по християнськи . ..

Колонія Багінсберг пройснувала до початку розвязання радянсько - німецької кампанії . Але про цю подію не збереглося жодного запису навть на епітафіях давніх гробівців , де в продовж маєже двох століть ховали мешканців Багінсбергу . Тепер ця дачна вулиця носить назву Довга . Настоятель тепеішнього храму св . Миколая о.Григорій Юрах розповідає , що при розчистці цвинтарної тереторії було виявлено радянський дзот , який довший час не могли розвалити екскаватором . Знесено було тільки його верхню частину , а решту засипано . Настоятель храму каже , що цвинтар займав значно більшу тереторію , але слідів поховань віднайти не вдалося . Тепер , те що залишилося обгороджено сталевими швелерами , які раніше служили перекриттям кірхи .

Протягом 1939 - 40 років жителям Багінзбегу довелося покидати рідні домівки - їх дорога стелилася до фатерлянду . Нині представники місцевого товариства " Відергербут ", німецької общини , на чолі з отцем - мітратом Григорієм Юрахом , мають змогу прийти на поклін до шести дивом вцілілих склепів . Решта поховань назавжди зникло з лиця землі в післявоєнні часи , коли ще кільканадцять літ тому тут буяли чагарники й діяв вугільний склад . І це при тому , що тут було поховане тіло одного з останніх пасторів Макса Вайдауера , який вірою і правдою служив своїй громаді . Його замордовано агресивно налаштованими латинянами 31 березня 1937 року , за що був удостоєний особливого титула - святий з Коломиї . числені туристичні делегації , гурти і товариства почали активно навідуватися сюди одразу ж після падіння "залізної завіси " . За розповідями отця Юраха , тоді хтось таємно перепоховав його тлінні останки , зостався тільки пустопорожній склеп Макса Вайдауера , знаного у німеччині , як святого з Коломиї .

Світлини повоєнної доби зафіксували стан оскверненої божої обителі , де поіржавілі стрілки годинника показували один і той же час , який зупинився у цих стінах добрих півстоліття тому . І нарешті 1996 року забута всіма старенька кірха почала поступово набирати знайомих рис , закладених зодчими минулих віків . Не стерлися в памяті імена доброчинців які 135 літ тому щиро офірували сюда власні заощадження .

Нащадки тих останніх поселенців щорічно долають тисячі кілометрів , аби доторкнутися до памяті предків , яку ревно стережуть теперішній настоятель відновленого храму Св Миколая - Григорій Юрах і його числені пихожани

Відтоді німецьке поселення на околиці Коломиї офіційно почали іменувати Маріягільф , на честь Божої матері Марія , яка було покровителькою та заступницею поселенців . На це вказує й одноіменна кірха з органом , зведена 1853 року при допомозі релігійного фонду римо - католицької парохії з фігуркою Богородиці на маківці кірхи . Приватну школу на цій же вулиці , в якій читали уроки польскою мовою , теж охрестили в імя Діви Марії . Тут вчилися діти і німецьких колоністів . Довголітнім директором , ледь не до розформування класів прред початком Другої світової , був Іван Михалевський - заступник голови товариства " Взаємна поміч українського вчительчтва " в Коломиї . Діяв на цьому кутку й сутто німецький навчальний заклад Roseggershule . Будівля дивом вистояла і стоїть тепер обшарпана . Поруч стоїть чи не єдина тогочасна мурована оселя з типовим комплексом господарських прибудов і подвір"ям брукованим річковим каменем . Частина добротних споруд згоріла ще за першої світової , тут і досі глибочіють фундаменти . Тоді мирні колоністи зазнали нищівного артобстрілу передових частин російської армії .

Після приєднання колонії до міста , вулицю нарекли Мар"янською. Старий , литий хрест - офіра з 1901 р , який і нині стоїть при гостинці , вказує на приналежність до назви прізвища поселенців Мар"янських - Болехівських . Нащадком цієї родини можна вважати заможну , бездітну міщанку Емілію Болехівську , за кошти якої 15 лютого 1922 р відчинила двері простора каплиця з дзвіницею в баварському стилі . А ж до 1939року святиня служила вірою і правдою для представників укранської , польської та німецької національностей , відіграючи водночас і просвітницьку роль , пропагуючи періодику та рільничі календарі . Впродовж другої половини 20 ст комуністи сплюндрували її , а мури використали під склади . І лише після проголошення української незалежності над віднвленою церковцею св. Михаїла , що на нинішній вул Довбуша ,знову озвався дзвін , який пристарали останні з прихожан . То пан Вінкель Бауер жертвував 500 марок .

З першим приходом радянської влади німецьким поселенціям , які налічували зо три сотні обійсть , дозволено було спродуватися та виїзжати до райху . Люди назавже покидали край , в який вросли корінням . З іншого боку , це був порятунок , бо ж відомо , що чекало німців у сталінській імперії . Чоловіки з домашнім крамом добиралися на підводах . Для жінок і дітей організовано паротяговий транспорт . Виселенців з Галичини масово розселяли по різних містах і селах гітлерівської Німеччини , де треба було починати все з нуля , хоча уряд і надава матеріальну допомогу , особливо з награбованого в уже підкорених народів . Близько 90 % переселенців знову поринуло у сільське господарство . Хлопці призовного віку поповнили ряди вермахту . Декотрі з них служили в люфтваффе ., отримуючи накази бомбардувати Коломию , оскільки добре орієнтувалися на місцевості . Але юнаки будучи не байдужими до своїх рідних місць скидали бомби де подалі від заданих цілей .

Навесні 1944 р через Коломию на західні рубежі рухалися радянські броньовані машини . але саме тут , на затишній колись німецькій околиці Маріягільф , танки забуксівали , бо почалося жорстоке протистояння . Протягом трьох місяців червоноармійці нищили і мародерствували по залишених емігрантських будиночках . Фатальними ті дні стали і для німецької церкви на Маріягільфі , де розквартирувалося радянське вояцтво , а пізніше розмістили військовий склад . Однієї ночі 1946 року в храмі пролунав вибух . Залишки образів порозбирали сусіди . Нині по обидвох боках вівтаря - різблений з дерева Ісус з ягням і Богоматір , яких вратувала від нищення рідна сестра віртуоза скрипаля Петра Терпелюка . Після останніх залпів війни вона з подругою пасли корів і підібрала ці реліквії та передала до Шепарівецької церкви . Автором тих реліквій був тірольський майстер , який залишив свій підпис в підніжжі статуеток . Ще й досі розповідають , як один совіцький солдат вправлявся в стрільбі по осиротілому розп"ятті . А в першому ж бою він поклав свою необачну голову . Працівники рембудконтори розібрали стіни , а понівечену чавунну фігуру Хреста прикопали неподалік . Після страшних подій розросталося давнє німецьке кладовище , а скільки людей лягло поза ним . Тепер тільки покручі дерев та похилені хрести преплелися і творять єдиний сад .

19 липня 1999 року нащадки колоністів на чолі з головою товариства "Відродження" Зіновієм Шмідлем розпочали роботи над відновленням зруйнованого костелу . А нещодавно відбулося не меншої ваги історична подія - у намолений духовний осідок вперше загостив кронпринц австо - угорської династії 95 літній Отто фон Гасбург , який разом з хором підспівуав своєрідний церковний гімн колонії Маріягільф , та відбув спільну молитву за свого батька Кароля - останньго цісаря великої наддунайської імперії , якого беатифікував Іван Павл 2 .

У сусідстві з храмом , на прадідівському цвинтарі останню шану складають посивілі земляки . Нині вони моляться своєю рідною мовою , але й української не забули

1676 року на возвеличення віковічного чернечого осідку коломийський староста Станіслав Потоцький жертвував Грунти і сіножаті , поля і ліси ... Змінювалась і сама споруда , набираючи знайомих нам обрисів у 1703 - 1709 рр . Тоді оновлену Господню обітель висвятили і нарекли на честь Благовіщення . Наріз кириличними літерами на обвірку вказує на 1845рік . На превеликий жаль , відголосок минулого руйнується на очах і ніхто припинити цей процес особливо не намагається . А старе кедрове і смерикове дерево , Вражене червоточиною , руйнує несучі конструкції та стіни .

Храм являє собою в перетині хрест , якщо дивитися на нього з висоти пташинного польоту . Як свідчить один з найавторитетніших мистецтвознавців Григорій Логвін , іншого такого шедевру , де б ритм присадкуватих пропорційних членувань був проведений так послідовно і майстерно , де розстеленість бічних рамен по землі знайшла таке високо художнє втілення ,- ніде вже не знайдете . Композицію увінчує головна гранчаста баня з чотирма меншими по боках . На завершенні кожної мереживо кованого хреста , який домінує над османським півмісяцем . За іншою версією ,- стилізований півмісяць під хрестом є ніщо інше , як священий Грааль , чаша , до якої стікала кров Ісуса Хреста .

Зазирнувши в середину бачимо , що заслуговує уваги рослинної в"язі каркас іконостасу , а також царських воріт роботи учнів школи дерев"яного промислу . Сьогодні , як і за радянських часів , він покритий грубим шаром фарби . У розписі цього шедевру впізнаємо палітру західно - українського маляра академіста позаминулого століття теофіла Копистинського . Красувався колись у цих намолених склепіннях і його олійний образ " Благовіщення " , а від 1885 р "Вознесіння " , творіння коломийця Адама Оджеховського . Всього ж тут налічувалося понад три десятки образів високохудожнього рівня .

Нині суттєво змінилася і довколішність . Немає вже , закидали сміттям , зашутрували величний став , який забезпечував монахів свіжою рибою . У скоромні дні частували нею у трапезній прасолів - чумаків , а ще мандрівних богомольців - прочан , які йшли з Києва до Греції на святу гору Афон . Власне через монаший чин цю твердиню духу нарекли Монастирком , або Монастирцем . Від самого ж озера залишилася лише легенда , яка розповідає начебто на ньому на т. зв. рахманський Великдень затонула церква з пастирем та паствою , а тихими ночами можна почути , як під землею поминально гудуть дзвони .

Багато б розповіла національна святиня , якби розуміти її мову , то можна було б більше довідатися про те , як 1 листопада 1928 р поруч з нею висипали невиличку символічну могилу січовикам та воїнам УГА . Її маківку увінчав дубовий хрест , посвячений 16 жовтня 1938 р , під час відзначення 950 - ти ліття хрещення України . Якось у річницю першолистопадового зриву , того ж таки року , під спів реквієму" Чуєш брате мій " на слова Богдана Лепкого вся могила засяяла сотнями свічок . Тоді шовіністично налаштована польська жандармерія відкрила вогонь по мирних українцях . На щастя обійшлося без жертв.

Після ганебної втечі перед навалою німеччини радянського гарнізону з міста , молоді підпільники вирішили підвищити курган . Оунівці Владко Сидорук , Славко Туркула , Михайло і Федір Оленюки , а також корницькі , та воскресінецькі парубки та дівчата декілька тижнів відновлювали насип , надаючи йому трисхідчатої форми . Після Другої світової війни радянська кліка руками запрданців розсунула руктворну споруду , та не стерла її силует з людської памяті . А могила , наче жива , просила :

Щоб я не чорніла

Щоб я не марніла

Щоб по мені трава росла

Та щоб зеленіла .

А невдовзі побіч церкви поховали угорського жовніра , який загинув у першому бою з укаїнськими повстанцями при захопленні міста 3 липні 1941 р . Таким частуванням зустіла непроханих нацистських сателітів сотна Мирослава Маркевича . Парламентарем , який розвязав інцендент , виступив Коломийський священник Петро Кабаровський .

У цьому куточку міста 12 жовтня 1955 р багатолітній декан , мітрат і повітовий маршалок , совітник єпископської консисторії Олександр Русин , який правив тут . Гробовець його теж потребує догляду , бо цей душпастир не заслужив собі нашого байдужого споглядання .

Після його кончини двері храму наглухо зачинили , аж поки сюди в середині 1980 -их не увійшли музейники . Тодіж було відновлено райські ворота , впорядковано територію і саму споруду . . Витрати становили приблизно 5 тис. карбованців . Може хоч таким чином врятуємо церкву мовила тоді директор народного мистецтва Гуцульщини і Покуття Ольга Кратюк . - Хоч віднині буде тут музей писанкового розпису , але хрести знімати не дозволимо . - заявила вона апаратникам міському партії .

Події повязані з розвалом СССР на початку 90 тих теж тісно переплелися з пагорбом , на якому нам залишився в спадок . Монастирок . Вперше в уках десидента й одного з організаторів Української християнсько - демократичної партії Петра Січка тут замайорів національний стяг . Перші молебні тут проводив івано- франківський єпископ Сафрон Дмитерко , який щойно вийшов з катакомб , до яких було загнано грекокатолицьку церкву.

Саму ж могилу заново відродило історико культурницьке товаиство Поступ з Ярославом Полатачуком на чолі . І як колись чужинці , так свої єдинокровні брати в червоних кашкетах розганяли громадянство , штрафуючи його . А воно розчулене , захоплене політичними перемінами , недогледіло , як один з найдавніших храмів враз перейняли ті , хто самочинно додумався прорубати стіни під паровий котел , чим було завдано споруді непоправної шкоди . Новітні господарі не вбачали мабуть різниці між грубим ремонтом і кваліфікованою реставррацією . Якщо виходить з їхніх міркувань , то , можна було б і взагалі оббити церкву ззовні пластиком .

А ось з яким клопотанням виступили недавно науковці згаданого вже музею до міського голови і управління культури Іван -Франківської обласної державної адмістрації - На сьогоднішній день ця славнозвісна памятка деревяного зодчества пребуває в занедбаному стані і потребує капітального ремонта , реставрації та консервації . Невідкладного втучання спеціалістів потребує іконостас , який терміново необхідно закріпити . Розглянувши на науково - методичній нараді про стан памятника архітектури всеукраїнського значення наукові працівники музею ім Йосифата Кобринського вважають за необхідне : припинити богослужіння , приміщення законсервувати й організувати на базі Благовіщенської церкви музей сакральної культури Карпатського краю .

У гірській частині Прут приймає в себе багато гірських приток : Прутець ( на схід від Татарова ) , Яблуниця з Пушкаринкою від с. Яблунця , Жабіна за Микуличином і ще багато дрібних потічків . За Княждвором з правого боку в Прут впадає багато потоків , з яких найбільший Велика Шибенка з притоками Осередком , Малою Шибенкою , Кам"янкою . перед Коломиєю впадають Лючка і Сопівка , за Коломиєю у Воскресінцях - Пістинька , потім Рибниця і Черемош . З лівого боку , починаючи від Коломиї , впадають Товмачик з малими потоками , Чорний Потік з Коломийкою , потім Радилівка , що тече через ціле місто , Ценявка і на межі Галичини - Рокитна . Ці потоки здебільшого витікають з вододілу , який тягнеться між басейнами Прута і Дністра , починаючи від Майдану , де з цього погляду є пагорб Остра .Від нього в усі боки розходяться потоки , що належать обом річкам . Цей вододіл тягнеться далі через ліси Хоросни , Маданище і Лісну Слобідку . Радилівка витікає з лісів Лісної Слобідки і частково з боліт на Радилівці . Косачів витікає зі ставів Камянки , потім Турка - з лісів Коршева . Ценявка ,- це невеликий потік , що протікає селом Ценява , а Чорнява тече на північ від Коршева , потім через Гвіздець , а звідтіля в південному напрямку повз Балинці й Трофанівку до Пруту . Загальна різниця препаду висот поверхні Прута між Коломиєю і Чернівцями становить 110 м .

Вода Прута містить багато солей , які постачають численні солоні джерела , що витікають в горах . В давнину ці солоні джерела використовували для солеваріння і мали то як основний продукт для виторгу . Дуже малий вміст фтору і інших мікроелементів у воді не забезпечує людський організм усім необхідним . А от завелекий вміст вапняків навпаки - шкодить .

Що ж до нашого брата , то для спортивного розвою , тренувань і змагань залишилися рідні понадпрудські зарінки . Часом доводилося винаймати військовий спорткомплекс 49-го полку піхоти ( колишній манеж ) , Який вже також , нажаль , завершив своє існуваннія в своєму профілі . Або польську споруду під одноіменною назвою "Сокіл " . Наша організація народилася на львівському віче наприкінці вересня 1892 року з подачі архітектора й інженера Василя Нагірного . А невдовзі економічно - освітній конгрес затвердив товариство українських "Соколів " офіційно . Українська громада міста над Прутом наполягала на створені коломийської філії , й 1886 року таки добилася бажаного . Та для побудов власного приміщення не спромоглася . Хоча спроби були . Як подає тогочасний звіт " руханково - вокальні концерти принесли чистого доходу - 400 корон . Мастковий стан товариства збільшився до 10 000 та ще 350 корон в приладах для рухавки . На закуплення площі маємо 1600 к. , на яку принагідно зложили кошти Тамішевський - 200 к. Р . Шипайло - 132 к. , О Козакевич - 97, 25 к. , крім того подарував образ І Репіна "Запоріжці "вартості 15 к . Пр . Прокопович мистецьку декоративну рамку - 60 к. Підписано виділовими : Головко , Боліх, Книш , Кульчицький , Заступники - Витвицький , Гнатковський "

Один з останніх доброчинних заходів для збору коштів на купівлю спортивного майдану коломийські " Соколи " влаштували 27 Лютого 1937 р . в залі народного дому .

Однак без підтримки влади , яка залишилась антиукрраїнською , було важко . Самотужки вдалося звести два тенісні корти на вул . Українській , що були власністью "Рідної школи " . лікар-філантроп Володимр Ганківський поблизу свого помешкання ( тепер роздоріжжя вул Замкової та О . Кузьми ) розбив тенісний майданчик , де після навчання можна було бачити , як гімназисти товчуть надрібно цеглу для твердого покриття . За цю працю отримували поденно 2 - 3 золотих . А тим часом льокаль , чи пак - спорткомітет , українського товариства під орудою В . Павлусевича тіснився в народному домі , зі спортмайданчиком у подвір"ї ( тепер кафе "Еліна " ) .

З цим не мирився пластовий сеньор , викладач точних дисциплін Роман Шипайло , що мешкав на вул Тарнавських з дружиною та донями - Орисею , Анною та Софією . Всі троє навчались у приватній жіночій гімназії Українського педагогічного товариства "рідна школа " і творили рахунково - гімнастичну дружину . Романа Шипайла зааррештували 1944 - го й вивезли до пересильної вязниці у Львові , дружина залишилася у "визволеній " Коломиї . Більше вони не бачились ніколи .

Його колега з чоловічої гімназії тіловиховник і прородолюб Петро Франко за сві кошт купував для стедентів спортивне взуття , лижі , ракетки і мячі для свого улюбленого тенісу . У зимку на кортах вулиці Української заливав ковзанярські майданчики . Після смерті Івана Франка його син Петро оселився з дружиною в помешкані на вулиці Холоневських ( Гнатюка ) де часто зупинялася його мати Ольга Хоружинська . Сусіди бачили , як вона босоніж прогулювалася садом читаючи Франкове " Опале листя " .

Усі ці особистості стояли біля джерел місцевого спортивного руху , утворювали і підтримували товариства "Луг" , "Січ" ," Сокіл " , Пласт" . Вони вірили , що рано чи пізно їхня праця не піде на марне . Їхні вихованці гідно пройшли бойове хрещення на час розвязаної Другої світової війни .А далі опинилися в депортаційних таборах Італії , Австрії , Німеччини . Коломийські футболісти Ярослав Шкляр , Степан Гумінілович , лижник Степан Зощук , легкоатлет Володимир Маруняк попаляизували різні види спорту , але , нажаль , часто під чужими прапорами . На рідній землі вони знову виявилися не потрібними .

автор В Нагірний

Логічною, на мою думку, є й версія, що Коломию було закладено на честь угорського королевича Коломана (Кальмана) (1209-1241) у 1214р., вперше висловлена у XIX ст. Вона є зрозумілою, коли зважити на те, що важливою особливістю військово-політичних відносин Угорського королівства з Галицьким і Галицько-Волинським князівством наприкінці XII-XIII ст. була спроба угорського короля Ендре II і малопольського князяя Лєшка Білого у 1214 р. поділити між собою руське князівство. Окрім цього, галицька знать була зацікавлена в існуванні на території Галичини системи адміністративного управління Арпадів. Це створювало передумови для укріплення позицій місцевого нобілітету, що, відповідно, суперечило політичним поглядам та практиці, впровадженими руськими князями. Можливо, саме місцевий угорський нобілітет, використовуючи соляні поклади регіону, і заклав на честь малолітнього представника династії Арпадів у 1214 р. поселення, розуміючи його статус і включення в склад королівського домену. Пізніше місто угорського королевича могло називатися Коломиєю.

Зрозуміло інше - коломийське поселення виникло в процесі розвитку місцевих суспільних відносин ще до поширення на цій території влади київських князів. Це значно вплинуло на розвиток Коломиї у пізніші періоди, а також багато у чому пояснює специфічні риси міської цивілізації, порівняно з більшістю галицьких міст. Найімовірніше, що з самих початків Коломия була військовим

городищем, поблизу якого могли поселятися люди, які під час небезпеки знаходили за стінами оборонної споруди надійний притулок, а також «оружники» - наймані війська або дружинники. Однак дотепер ні археологи, ні Історики, ні краєзнавці поки що не мають переконливих доказів, які свідчили б про існування у VІ-ХІІ ст. поселення на території сучасної Коломиї. Однак, якщо взяти до уваги, що перші оселі на Прикарпатті виникали поблизу солеварних промислів у ІХ-ХШ ст., то можна припустити, що давня Коломия і була тим важливим центром, в якому зосереджувалися доходи з «соляного мита» - виключного джерела скарбниці місцевих князівських і королівських династій.

Важливість міста як стратегічного транзитного пункту та сировинної бази стало поштовхом для будівництва австрійською адміністрацією залізничної гілки Львів – Ходорів – Станіслав – Коломия – Чернівці. Будівельні роботи були розпочаті навесні 1865 р., а вже влітку 1866 р. – закінчили. За цей час збудували залізницю, яку фінасував анґлійський банкір Дж. Брессей, від Львова до Чернівців, завдовжки 670 км. Одночасно з прокладанням колії в місті почали споруджувати залізничний вокзал, чи двірець. Його приміщення здали в експлуатацію наприкінці серпня 1866 р. Тодішня періодика відзначала, що “споруда двірця архітекторам вдалася” і що вона є “однією з кращих в Галичині”. Першого вересня 1866 р. урочисто відкрили Львівсько-Чернівецьку “Цісарсько-королівську привілейовану залізницю імені Карла Людовика”. Новому сполученню Львів – Чернівці тодішні ґазети надавали великого значення. Зокрема “Gazeta Lwówska” писала: “Щойно прокладена лінія через Ходорів, Станіславів, Коломию до Чернівців проходить через землі багаті на худобу, зерно і корисні копалини … Акціонери одержать великі дивіденди…”. В цей час приміщення вокзалу виявилося затісним, а тому 1867 р. його розширили. Ще одна реконструкція відбулася 1898 р., а згодом, в 1902 р. – добудовано ще одне крило. З цього приводу “Gazeta Kołomyjska” зазначала: “Нарешті Коломия дочекалася нового двірця”. Відтоді коломийський вокзал набув сучасного вигляду. Вигляд двірця дещо змінили радянські війська у липні 1941 р., коли вони панічно тікали перед натиском німців.

Задаймося ціллю виявити найхарактерніші ознаки

об’ємно-просторову структуру та зовнішні композиційно-візуальні ознаки малих вокзалів і пасажирських будинків залізничних станцій Галичини від їхньої появи до початку ХХ століття. До того ж зважаймо насамперед на сучасний стан цих будівель.Залізничний транспорт появився на початку ХІХ ст. у розвинених країнах Європи завдяки низці технічних винаходів, науковому поступу, економічному прогресу та політичній кон’юнктурі. До середини століття в Європі уже була мережа, яка стрімко наближала віддалені території та сприяла найзагальнішому обміну. З поширенням залізниць у Північній Америці та у Британських колоніях новий вид транспорту став світовим явищем. В Австрійській імперії у 1820-х роках появилось перше на континенті пасажирське кінне колійне перевезення (між Богемією та Верхньою Австрією), а від кінця 1830-х років активно розбудовується власна мережа залізниць.

Від появи залізничного сполученння у коронному краї Галичини і Лодомерії (Володимирії/Волині) у 1860-х роках одночасно з прокладенням залізничних шляхів будувалися станційні будинки, які були достатньо різними за розмірами, поверховістю, стилістикою. На одній і тій самій залізничній гілці тепер трапляються будинки, які будувалися і перебудовувалися у різний час.Враховуючи сучасне розуміння типології та параметрів пасажирських споруд і вокзалів, з певноюумовністю та найзагальнішим чином за зовнішніми ознаками і розмірами на досліджуваному терені до тепер сформувалися чотири основні типи залізничних пасажирських станційних споруд:

– великі вокзали – Львів, Івано-Франківськ/

Станіславів, Тернопіль;

– середні вокзали – Дрогобич, Золочів,

Коломия, Сокаль, Стрий, Хирів та інші;

– малі вокзали;

– пасажирські платформи та споруди (з навісами, павільйонами).Наша увага скеровується передовсім на малі залізничні вокзали.Трасування залізничних колій відбувалося у підпорядкуванні уже існуючим поселенням, територіальним об’єктам та землеволодінням. За просторовим укладом практично усі малі вокзали мають берегове розташування будинків відносно колій, навіть у тупикових гілках залізниць, як наприклад, в Іване-Пустім чи Трускавці. Острівне розміщення пасажирських споруд помічаємо у Підволочиську та Угринові. Блок будинку, який є продовгастої форми, звернений довшою стороною до перону і майже завжди запроектований із наскрізним проходом через касовий (операційний) зал до передстанційної площі у напрямку до поселення. Будинок має як службову,так і громадську частину, причому громадська частина завжди є у партері. Ділянки при станції часто озеленені; з одного торця будинку розміщується, як правило, криниця з лавочками в оточенні кущів та дерев, а з протилежного – туалети. Трапляється, що туалетні приміщення є у самій споруді, прибудованими безпосередньо до будинку станції, чи сполучені критим переходом уздовж перону, як наприклад,у Копичинцях, Микуличині, Татарові, Рогатині,Хирові та ін. Помітною є територіально-розпланувальна подібність станцій, яка поширена багатьох краях.Більшість досліджених будинків мають однакову поперечну симетричну композиційну схему, або наближену до неї. Ця симетричність акцентується фронтоном, ризалітом чи боковими ризалітами з фронтонами, входом тощо. Поздовжній напрям будівлі теж тяжить до симетрії, яка виражена у двох поздовжніх напрямах спадів даху. Об’ємно-просторовою схемою практично усіх будинків є призмо-подібний блок подовгастої форми малої поверховості з обов’язковою відкритістю до колій . Типові об’ємно-просторові схеми малого залізничного вокзалу Вокзали станцій у Нижанковичах, Городовичах, Поріччі, Татарові, Підмонастирі, Плугові та небагатьох інших мають асиметричну композицію,що є рідкістю Беручи до уваги самі будівлі, то виокремлюються декілька композиційно-стилістичних типів вокзалів у Галичині, які отримали назву за основними зовнішніми рисами та/чи за місцем розташування. Відповідно композиційно-стилістични типом назваємо “розтиражовані” будинки, які виконані за одним проектом, а також типом вважаємо подібні композиційно і стилістично декілька різних за розмірами, конфігурацією пасажирських станційних будинків, які мають спільні візуальні риси. Тип “Круглоарковий”. Виразний пластичний прийом заокруглених віконних і дверних прорізів, а також дрібного аркатурного мотиву під карнизом за слабко розчленованого фасаду призмоподібного блоку будинку бачимо на залізничних станціях Старе Село, Коршів, Коломия та Заболотів . Такі самі будівлі мали станції у Ходорові, Станіславові Хронологічно це, правдоподібно,найстаріший спосіб виконання будівель залізничних станцій у Галичині.Названі будівлі збереглись зовні у майже незміненому вигляді, а перші вокзали Львова –Чернівецький і Карла Людвіґа (1860- ті рр.) – були виконані власне цим стилістичним прийомом Колія Львів – Чернівці, власне тільки на якій наявний названий тип, вступила до дії у 1866 р.і у 1869 р. – до Сучави.

_______________________________________________________________________________________________

Адреса:

вул. Крип'якевича, 13,

м. Коломия, Івано-Франківська обл.

тел.:(03433) 2-26-68, 7-72-23

У 1971 році школі присвоєно звання колишнього учня гімназії, видатного українського новеліста Василя Стефаника. З того часу започатковано Свято школи, на яке щороку напередодні дня народження письменника до школи з’їжджаються випускники ювілейних років, щоб на якийсь час повернутись у дитинство, поклонитися рідній альма-матер та своїм наставникам, прозвітувати про свої життєві здобутки.1987 року в день річниці Чорнобильської трагедії над школою вперше у місті замайорів національний прапор.У 1988-1989 навчальному році школа однією з перших в Україні перейшла на п’ятиденку, тоді ж при школі працював дитячий кооператив „Радість”.Вперше в історії української освіти 18 лютого 1990 року – зустріч з духовним отцем, введення уроків християнської етики.1991 року був створений дитячий гуцульський ансамбль пісні і танцю „Передзвін”, якому в 1997 році присвоєно звання зразкового. Завдяки високій майстерності та кропіткій праці керівників М.Могильняка, В.Єсипчук, М.Дячука, Я.Томенчука ансамбль був запрошений на гастролі у м. Єдинбург (Шотландія, 1997). Учасники ансамблю з гідністю несли ім’я українця, пропагуючи українську культуру в світі. Шкільний дитячий оркестр народних інструментів „Троїсті музики» (керівник - Михайло Могильняк, відмінник освіти України) та вокальний ансамбль «Карпатське джерельце» (керівник – Любов Кирничук, відмінник освіти України, випускниця школи) є неодноразовими лауреатами різних республіканських дитячих конкурсів.

Впродовж двох років поспіль (2010, 2011) на міському та обласному етапах огляду художньої самодіяльності наш ансамбль здобув Гран-прі.З 3 по12 жовтня 2011 року Ансамбль пісні і танцю "Передзвін” брав участь у Міжнародному фестивалі фольклору "Interfolk Jungfrau” у Швейцарії.Керівник хорової групи ансамблю – директор школи Мирослав Васильович Граб.

 У 1995 році з ініціативи Токарюка О.Д., вчителя образотворчого мистецтва, голови товариства „Зелений світ” нашої школи була вперше проведена акція „Жива вода”. Спільно з шепарівським лісництвом пройшла акція „Посади дерево” з метою озеленення території школи. Велася пошукова робота з метою вивчення флори та фауни Карпатського краю. Кілька років спільно з Київським державним університетом ім. Т.Шевченка (факультет зоології) проводилися орнітологічні дослідження.За час своєї історії школа добивалася значних спортивних досягнень. Серед випускників та сучасних учнів є майстри спорту міжнародного класу, першорозрядники, чемпіони України.У 1996 році при школі працювала дитяча літературна студія ім. Т.Мельничука під керівництвом лауреата премії Т.Мельничука Василя Рябого. В тому ж році вийшов перший номер газети „Журавлик” з дитячими літературними доробками.У 2006 році школа набула статусу спеціалізованої.З 2007 року на базі школи систематично проводяться різнофахові обласні семінари педагогічних працівників, зустрічі-обміни делегаціями керівників освітніх закладів із Рівненьської, Одеської, Закарпатської, Полтавської областей, Республіки Польщі та Канади.У 2008 році в приміщені школи з ініціативи директора школи Мирослава Васильовича Граба розпочались будівельно-ремонтні роботи зі створення духовної каплички святого Миколая.Педколектив школи працює над реалізацією навчальних програм, проблемами викладання окремих предметів, даючи учням високий рівень знань з метою одержання базової та повної середньої освіти.Ім’я Василя Стефаника, новеліста світової слави, з гордістю носить наша школа Василь Стефаник народився 14 травня 1971 року в селі Русові (Снятинського району Івано-Франківської області) у сім’ї заможного селянина. 1883 р. – вступає до польської гімназії в м. Коломиї (теперішня школа № 1), стає учасником таємного руху «Студентська громада».

1890 р. – виключено з Коломийської гімназії за політичні переконання – відстоювання інтересів простого люду.

1908 р. – посол (депутат) австрійського парламенту у Відні від селянської партії.

 1919 р. – у складі делегації ЗУНРу бере участь в урочистій церемонії підписання Акта злуки ЗУНР і УНР в єдину суверенну державу.

 Доктор філософії. Написав майже 60 творів. В основному це новели, присвячені гіркій долі сільських трударів. Помер у 1936 році. Похований у селі Русові.

 Віхи становлення навчального закладу

 1861- рік заснування школи;

 1900- гімназія з руською мовою навчання;

 1939- середня школа № 1 з окремими чоловічими та жіночими класами;

 1941-1943- українська гімназія;

1944- середня школа № 1 з окремими чоловічими та жіночими класами;

 1955- середня школа № 1 змішаного типу;

 1956- Коломийська середня загальноосвітня трудова політехнічна школа № 1 з виробничим навчанням;

 1966- середня школа № 1 з поглибленим вивченням англійської мови;

 1971- Коломийська СШ № 1 ім. В.Стефаника;

 25 серпня 1990- на базі школи створено Коломийську гімназію ім. М.Грушевського;

 1 вересня 1990- Коломийська ЗОШ І-ІІІ ст. № 1 з поглибленим вивченням англійської мови;

 2006- Коломийська спеціалізована школа І-ІІІ ст. № 1 ім. В.Стефаника

Не зважаючи на те, що К-ська читальня проіснувала не довго (уже з 1853 перша укр. галицька газета “Зоря Галицька” не подає матеріалів, які стосувалися діяльності читальні), проте сама ідея виявилася надзвичайно привабливою для наступних поколінь діячів просвітницького руху.

Перший етап у розвитку читалень починається після 1867, коли в Австро-Угорській імперії було прийнято закон про т-ва, на основі якого можна було засновувати різні громадські ор-ції і т-ва. Головним ініціатором і пропагандистом заснування читалень у цей період виступає відомий діяч просвітницького руху К-ни Іван Наумович. За повідомленням тогочасної преси, на зборах політичного товариства “Русская Рада” у Львові в лютому 1871 він звернувся до присутніх із пропозицією “…постаратись о обнову братств тверезості, основанє кас позичкових і читалень по містах і селах між руським народом”. Така робота починає проводитися в багатьох регіонах Галичини. На цьому етапі читальняний рух зазнає великого впливу з боку москвофільського духовенства, проте більшість новостворених читалень все ж були засновані як міщанські або незалежні від церковних братств товариства. В 1874 москвофіли починають виступати проти заснування читалень на основі закону від 1867, а пропонують засновувати читальні при церквах на статутах церковних братств. Причиною цього було прагнення встановити контроль над читальнями завдяки сильному впливу москвофільства в середовищі священиків. Поряд із самостійними та братськими читальнями в цей період існували й читальні, засновані при “Народних Спілках”, проте їх кількість була незначною.

З кінця 1870-х велику роботу по активізації читальняного руху починає проводити москвофільське т-во ім. М.Качковського. Використовуючи щедрі субсидії російського уряду, який вирішив використати галицьких москвофілів у своїх далекоглядних імперських цілях, т-во ім. М.Качковського намагалося створити свої осередки у багатьох населених пунктах Галичини. Проти насадження москвофільської ідеології виступають свідомі представники укр. народу, яких, на жаль, на той час було ще дуже небагато. Проте, вже з початку ХХ ст. москвофільство втрачає свої позиції, наслідком чого стає занепад багатьох читалень т-ва ім. М.Качковського, а ті, які продовжували свою роботу, поступово переходять у підпорядкування т-ва “Просвіта”. Після І світової війни москвофіли остаточно втрачають свій вплив. На теренах К-ни чи не єдиним міцним осередком москвофільства до кінця 30-х років ХХ ст. продовжували залишатися Остапківці, в яких читальня т-ва ім. М.Качковського зберігалася аж до 1939.

В кінці 80-х починає активізувати роботу по активізації читальняного руху й т-во “Просвіта”. На початках “Просвіта” просто закликала уже існуючі читальні вступати до т-ва. В 1888 Центральний Виділ т-ва утворив спеціальний “Комітет для читалень”, головне завдання якого полягало у листуванні з ініціаторами заснування читалень, а також надання консультативно-інформаційної підтримки. Останнє в ХІХ столітті піднесення читальняного руху починається після реорганізації "Просвіти" на основі статуту від 18.08.1891, який давав змогу т-ву закладати власні читальні. Центральний Виділ “Просвіти” починає зобов`язувати філії засновувати читальні. Наслідком цього починається стрімке кількісне зростання читалень “Просвіти”, які стали важливим структурним підрозділом т-ва, зберігаючи, при цьому, автономність в поточних питаннях. Аналіз динаміки зростання кількості читалень т-ва свідчить про щорічне зростання темпів вищезгаданого процесу, внаслідок чого на кінець 1899 в Галичині було 816 читалень т-ва. Разом із тим, ще до кінця ХІХ ст. багато раніше заснованих читалень продовжували формально перебувати членами “Просвіти”, не переробивши свій статут відповідно до статуту т-ва від 1891. Про їх кількість у “Звітах” т-ва дані відсутні, проте можна припустити, що їх кількість була значною.

Читальні “Просвіти” мали значну перевагу в порівнянні з читальнями “Народних Спілок”, читалень т-ва ім. М.Качковського та самостійними читальнями, яка полягала в наявності постійної консультативної, організаційної та матеріальної допомоги, а також контролю з боку Головного Виділу. Більшість самостійних читалень навіть після тривалого існування припиняли свою діяльність.

В другій половині ХІХ століття кількість читалень поступово зростає і вони стають основним засобом впливу на суспільну думку та свідомість українського населення. М.Грушевський так визначав значення читалень для Галичини в цей період: “Загальна освіта селянських мас багато завдячує заходам "Просвіти" і її читальням. …Читальня се маленький осередок, коло якого групують ся більш інтелігентні селяне. Читальня та її газети і книжки підтримують трівкий і постійний зв`язок села з культурним світом і читальники дуже се цінять. Учащають читальники до читальні, збирають ся вкупі читати газети і обговорювати новини — і всїм отсим збуджують незадоволеннє прихильників старовини”. За умов відсутності шкіл в багатьох селах читальні виконували функції школи — поширювали освіту серед жителів села. Крім свого безпосереднього завдання — підняття самосвідомості та культурного рівня народу — читальні виконували і інше, не менш важливе завдання: виявлення в сільському середовищі людей, здатних до розумової праці, залучення їх до суспільно-політичної праці з переростанням в майбутньому в провідників нації.

Початок І світової війни призвів до занепаду більшості існуючих читалень. В ході військових дій читальняні доми досить часто використовувалися як місця розквартирування військ, тимчасові комендатури і т.п. Кожний прихід окупаційних військ вносив свою лепту в пограбування та руйнацію читальняного майна. Унаслідок цього після закінчення воєнних дій господарство та матеріальна база більшості читалень потребувала повного відновлення.

Після закінчення І світової війни Галичина опинилася під владою Польщі. Виходячи з того, що уряд польської держави поставив за мету своєї діяльності на окупованих землях повну асиміляцію усіх народів, головну увагу він зосередив на поступовому знищенні усіх суспільних інституцій, які могли перешкодити виконанню поставленого завдання. Як наслідок, в 1920-х вийшло розпорядження польського уряду з вимогою перереєстрації усіх існуючих товариств. І якщо щодо центральних органів укр. т-в та філій ця вимога була виконана, то більшість читалень цю вимогу не виконали. Тому в середині 1920-х виникає своєрідний правовий вакуум в діяльності читалень. Фактично, їх діяльність опинилася поза правовим полем Польської держави. Починається повторна перереєстрація усіх читалень, яка супроводжувалася різноманітними інсинуаціями з боку польської влади з метою недопущення їх відновлення. Проте, завдяки значній інформаційно-правовій допомозі з богу Головного Виділу т-ва “Просвіта”, до початку 1930-х більшість читалень зуміли відновити свою діяльність. Більше того, на кінець десятиліття фактично в кожному населеному пункті Галичини активно діяла читальня т-ва “Просвіта”.

Початок ІІ світової війни, окупація Галичини військами СРСР стали останньою сторінкою в існуванні читалень як суспільних інституцій. Якщо в перші місяці в періодиці ще зустрічаються повідомлення про окремі читальні, то вже до кінця 1939 таких повідомлень не існує. Зрозуміло, що нова тоталітарна влада не могла допустити існування товариств, діяльність яких ішла в розріз з планами, які виношувало тогочасне керівництво СРСР. Як наслідок, читальні були закриті, а їх активісти зазнавали переслідувань з боку нової влади.

На початках членами і прихильниками читалень були, в основному, представники бідніших верств населення, а також, в значній мірі, представники молодшого покоління, які відчували постійний тиск із боку багатших і впливовіших "хлопів-аристократів", війтів, писарів та інших противників народної просвіти. М.Грушевський так описував стосунки між членами читалень і їх противниками: "Читальник" і "читальня" се символи чогось нового, що поволї руйнує давній традиційний уклад життя і запроваджує незвичайне, підозріле, нове. "Нечитальник" не може заспокоїтись, він веде цїлу опозицію против читалень, маючи піддержку в особі шинкаря, лихваря та иньших експльоататорів”. Визначаючи мету просвітньої діяльності і створення розгалуженої мережі читалень в Галичині, З.Скварко відмічав: “А головна наша ціль така, щоби наш нарід зробити як найскоріше свідомим, культурним і національно зорганізованим, щоби був спосібний виступити як одноцільний і самостійний чинник на всесвітній арені”, а Є.Олесницький відмічав: “Над значенням читалень не треба багато розводитись, — звісна річ, що добре ведена читальня є тим осередком в селі, з котрого виходить всякий здоровий культурний почин”. Згодом серед членів читалень все частіше з'являються представники інтелігенції, що дало змогу надати діяльності читалень нового змісту та форми.

Основними формами роботи читалень “Просвіти” було читання популярної літератури та часописів, організація аматорських театральних вистав, різноманітних літературно-музичних вечорів, організація різнотематичних відчитів (лекцій) та святкувань українських національних свят.

Ще одним важливим напрямком роботи читалень була ліквідація безграмотності українського населення Галичини, тобто в багатьох населених пунктах читальні замінили собою школи.

Окремо слід виділити й економічну діяльність читалень. Оскільки економічні товариства на той час не мали готового апарату філій, "Просвіта" та інші українські культурно-просвітні товариства поклали на читальні й завдання економічно-господарського просвітництва. Наслідком цього стало створення при читальнях великої кількості крамниць, шпихлірів (колективних зерносховищ), кас позичкових і щадничих. Це заклало підвалини подальшого зростання економічного добробуту населення регіону.

Ймовірно, однією з перших на К-ні виникла читальня у Великому Ключеві, яка була заснована зусиллями місцевого священика Литвиновича і його синів 19 серпня 1874. За прикладом великоключівців в 1876 пішли жителі Товмачика. Ініціаторами виступили Петро Стасюк, Семен Григорців, Василь Григорчук, Яків Волощук, Данило Плищук, Віктор Кисілевський і коломийський декан і місцевий священик Микола Сабат. Перша спроба заснувати читальню припадає на 12.09.1876. До цієї читальні зголосилося відразу 150 членів. Правда, к-ське староство відразу ж заборонило її заснування, тому відкриття відбулося тільки в 1877, до чого немало зусиль доклали о. Віктор Кисілевський і місцеві господарі Петро Стасюк, Яків Волощук та Кузьма Белдик. Серед постійних членів читальняних зібрань було постійно близько 60 місцевих господарів, що на той час було досить значною кількістю. Протягом тривалого часу читальня містилася в будинку Семена Тодоріва. В 1905 вона налічувала 61 члена, передплачували москвофільські газети “Посланник” і “Русское слово”, а з читальняної бібліотеки члени мали змогу позичати книжки. Під час загальних зборів читальні в 1906 до читальні вписалося багато нових членів, серед яких було й жінки. Про ефективність роботи читальні свідчить той факт, що на той час Товмачик був однією з передових громад К-ни, у громаді була заведена тверезість, школу відвідували багато дітей, існувала позичкова каса та крамниця. 6.09.1910 ця читальня вступила до товариства “Просвіта”. Серед керівників цієї читальні протягом тривалого часу були Семен Тодорів, священик Віктор Кисілевський, а до виділу читальні протягом тривалого часу входили Яків Прокопчук, Василь Белдиків, Матвій Лисанюк, Іван Тодорів Йосипа, Павло Волощук, Юрко Тодорів Семена, Юрко Ломенчук, Іван Прокопчук, Йосиф Тодорів Йосифа.

К-я як політико-адміністративний і культурний центр Покуття і Галичини не могла довго залишатися осторонь заснування читалень. Уже 15.02.1878 більше 30 чоловік зібралося в Коломиї для установчих зборів міщанської “руської” читальні. Затверджені статути відразу надіслали в намісництво для затвердження. Урочисте відкриття читальні відбулося 3.03.1878. Програмою передбачалося також улаштування забави, приуроченої до річниці знесення панщини в Галичині, проте староство не дозволило її проведення. Затвердженим намісництвом статутом за №10102 від 903.1878 передбачалося, що членом "може бути … кожний без різниці стану, статі, віку і обряду, місцевий або позамісцевий, котрий об`явить своє бажання до читальні вступити, зобов`яжеться до вкладки а то вписового 1.20.зр. і місячних внесків 50кр. Ціль читальні є тільки просвіта народу, тобто надія що наші почтенні родимці численно поступлять до того товариства”. Членські внески приймав секретар товариства о. Микола Лепкий. Ця читальня пізніше розмістилася в будинку п.Цвібля напроти міської церкви, а при ній знаходилася також канцелярія філії товариства ім.Качковського і крамниця п. Миколи Березовського. Про те, що читальня не була членом ім.Качковського свідчить той факт, що в кімнатах читальні в грудні 1880 відбулися загальні збори філії товариства “Просвіта”.

В період 1882-1888 в Коломиї засновується друга читальня, а 19.11.1889 на Надвірнянському передмісті зусиллями відомого в коломийському середовищі діяча Олексія Болехівського — третя. До неї відразу вписалося близько 60 членів, а головою було обрано власника коломийської друкарні, одного з найвідоміших діячів москвофільського спрямування Михайла Білоуса. Проте, аж до початку 90-х років ХІХ ст. жодна з цих читалень не розвинула активної діяльності.

До читалень, заснованих в цей же час, належать читальні в Хлібичині Пільному і Печеніжині. Що стосується останньої, то протягом тривалого часу вона розвивалася досить слабо, проте після заснування читальняного хору робота пішла швидкими темпами, так що виникла думка навіть покликати на керівника хору учителя з Коломиї.

Особливо плідно велася робота по заснуванню читалень, починаючи з 80-х років ХІХ століття. Так, в жовтні 1881 була заснована читальня в Кийданчі, в січні 1882 — в Семаківцях, вже до цього часу існували читальні також в Сопові, Мишині та Спасі. Улітку 1885 завдяки старанням начальника громади Василя Ясинського відкрили читальню в Ковалівці. При читальні в Підгайчиках, яка відкрилася в 1887, мала бути також і крамниця, що на той час було явищем рідкісним. В цьому ж році заходами місцевого пароха і письменних господарів була заснована читальня в Іспасі. До цієї читальні вписалося 34 чоловіків і 1 жінка, що було одним із свідчень активізації жіночого руху на К-ні. Читальня в Сопові згодом перейшла на статут т-ва “Просвіта”. Майже щорічно читальня відбувала загальні збори, під час яких в програму входило крім виборів виділових також відчити, декламації, а також виступи місцевого хору. Багаторічним головою був місцевий священик о.Харжевський. В 1891 році до читальні належало 60 членів. Пізніше при читальні було створено аматорську театральну трупу, зусиллями якої 8 серпня 1897 року було поставлено комедію "Іцко сват", твір І.Трембицького і "Знімчений Юрко" Ів.Наумовича. Однією з найбільших читалень, заснованих на початку 1880-х, була читальня у Нижньому Вербіжі, до котрої належало 40 членів.

На жаль, газетні повідомлення цього часу майже не містять даних про місце розташування читалень, проте, на основі Звітів т-в “Просвіта” та ім. М.Качковського можна зробити висновок, що абсолютна більшість із них розміщувалися в хатах членів читалень. З`являються в цей час і повідомлення про занепад окремих читалень. Така ситуація склалася в семаковецькій читальні вже у квітні 1888.

Важливу роль у поширенні читальняного руху на К-ні відіграло укр. духовенство. Так, із приходом на парохію у Великій Кам`янці активізував освітню діяльність відомий москвофільський діяч священик Ілля Мардарович. Її наслідком стало заснування читальні в кінці 1888. На початку 1890 в Кийданчі заходами священика Димушевського також була відкрита читальня, до якої вступило 185 членів, а 5 лютого при ній було закладено й крамницю. Є дані про заснування читальні в Черемхові зусиллями священика Теофіла Озаркевича, до якої в червні 1890 зголосилися 40 місцевих господарів. Поступово в селі було заведено тверезість, а пізніше створено позичкову касу.

30.09.1890 відбулося відкриття читальні в Трофанівці. До цього часу уже існувала читальня і в Раківчику. До кінця 1890 була заснована читальня й в Отинії. 4.02.1891 Центральний виділ “Просвіти” прийняв цю читальню у свої члени, а на засіданні виділу від 3 березня було прийнято в члени читальню в Іванівцях. Пізніше читальня “Просвіти” в Іванівцях занепала, а на її місці постала читальня т-ва ім.М.Качковського.

28.09.1891 в члени т-ва ім. М.Качковського була прийнята читальня в Коршеві, проте її урочисте відкриття відбулося тільки на початку 1892 року. На відкриття прибули 2 хори: міщанський з Коломиї і з Раківчика. В період між 1893 і 1898 роками при читальні було засновано крамницю. В діяльності читальні значну допомогу надавав начальник громади Войтенко.

В липні 1892 Центральний Виділ “Просвіти” прийняв у члени читальню в Печеніжині, в жовтні 1898 — читальню в Корничі, а в лютому 1899 до членів товариства була прийнята читальня в Королівці. В березні 1898 печеніжинські міщани зібрали значну суму грошей на будову власного читальняного дому. Згодом, при сприянні філії т-ва “Просвіта”, було проведено відчит п.Раковського "Про причини заразних хвороб між народом". Аматорська театральна група при читальні дала кілька вистав на будівництво Народного Дому в Коломиї. З 1900 було розпочате будівництво власного читальняного дому.

З початком 90-х років своє перше піднесення починає переживати коломийська міщанська читальня. На загальних зборах читальні, які відбулися 20.05.1893 було обрано новий виділ, до котрого увійшли о.Н.Красицький, коломийці Малець і Кобилецький, Іван Березюк, Олексій Білоскурський та інші. При читальні була створена аматорська театральна група, яка уже 14(26).08.1894 в залі коломийської ратуші показала виставу “Капрал Тимко” Ісидора Митловського. 4.11.1894 зусиллями аматорів читальні була поставлена народна драма з танцями і співами “Дай серцю волю — заведе в неволю” Кропивницького на музику Лисенка. Крім цього, завдяки проведеним читальниками заходам (відчити, вечірки, вистави) було зібрано значну суму грошей для закупівлі місця і будівництва Народного Дому в Коломиї.

Розгортання діяльності коломийської читальні було важко уявити без власного читальняного будинку. Тому, на загальних зборах від 16.12.1894 було вирішено збирати кошти на будівлю будинку. Цим мав займатися новий виділ, до якого увійшли доктор Алексевич, М.Березський, О.Болехівський, п.Кобилецький і О.Білоскурський. Не припинялася діяльність читальні й після переобрання нового виділу 1.03.1896, до якого увійшли: П.Корчинський — голова, М.Білоус — заступник, М.Болехівський — касир, М.Береський — секретар, Гуменюка — бібліотекар, а Печерський — господар. На той час читальня стала своєрідним культурним осередком міста. Члени читальні збиралися не тільки на вихідні, але і на релігійні свята. Так, в 1896 більше 60 членів читальні зібралося на святкування Великодня. В 1897 при читальні був створений хор під керівництвом о.Білоскурського. Члени хору не тільки практикувалися в співі на репетиціях, але і співали в міській церкві. В 1905 читальняний хор очолив священик Пілих. З травня 1898 читальня винайняла 3 кімнати в будинку п.Тиндля на Надвірнянській вулиці.

Аматорський гурток не припиняв своєї діяльності протягом цього часу. Наслідком цього стали гастролі до Станіславова (тепер — м. Івано-Франківськ) в березні 1901. В них узяли участь 43 члени читальні, зусиллями яких 3 березня було поставлено біблійну драму “Ніч Вифлиємська, або Кінчина Ірода”. На цій виставі було близько 200 селян з околиць Станіславова та біля 40 священиків із сім`ями. 21.09.1905 в Коломиї в приміщенні М.Білоуса театральною трупою було поставлено народну драму Зарицького в 5 діях “Арендар”. Серед планів були й повторні гастролі до Станіславова, а також на Буковину: до Чернівець, Сирету, Вашковець і Вижниці.

Розгортала свою діяльність коломийська читальня й на теренах Коломийщини. 7.02.1904 зусиллями читальників було влаштовано забаву з танцями в залі бровару в Нижньому Вербіжі, на яку зійшлося близько 120 гостей.

19.03.1905 відбулися загальні збори читальні. До нового виділу вибрано: доктор Микола Семенов — голова, Юліан Кисілевський —- заступник, Н.Шуст — секретар, Микола Болехівський — касир, Н.Пiлих — бібліотекар, членами виділу було обрано Миколу Березюка та Івана Яремчука.

В середині 1905 в середовищі читальні починається розкол, ініціатором якого став голова читальні М.Семенов. Унаслідок цього діяльність читальні практично припинилася аж до 1908. В цей час керівництво читальняним хором перебрав на себе Іларіон Цурканович, а читальнею в цілому — її секретар, доктор Алексевич. Після переобрання виділу в 1908 до нього увійшли Антон Чубатий як голова, Юліан Кисілевський — заступник, Михайло Залуцький — секретар, Микола Болехівський — касир і господар, а заступниками виділових стали Фома Кобилецький і Іван Болехівський. В 1909 відбулися чергові збори читальні, а до новообраного виділу увійшли Юліан Кисілевський — голова виділу, його заступник — Павло Мiняйлюк, секретар — Іван Болехівський, касир i господар — Микола Болехівський, бібліотекар — Фома Кобилецький. Приміщення читальні в цей час знаходилося в домі М. Білоуса при вул.Собеського.

Перед заснуванням в Коломиї читальні “Просвіти” 28.11.1899 було зроблено ряд заходів по відновленні міської читальні на Надвірнянському передмісті. 19.11.1899 її було відновлено завдяки зусиллям її першого засновника Олексія Болехівського, який для цього навіть виділив одну з кімнат у своєму будинку. Головою читальні було обрано священика Климентія Кульчицького, заступником — Олексія Болехівського, секретарем — Северина Даниловича, касиром — Онуфрія Гомонка, бібліотекарем — Ігнатія Микетюка. Крім них до виділу увійшли Микола Чернишак і Антоній Гаврищук. У члени читальні вписалося 40 присутніх міщан. В же в січні 1901 в залі Каси ощадності членами читальні було влаштовано першу аматорську виставу “Кінчина Ірода” І.Трембицького та К.Кучурака.

З початком 1904 міська читальня поступово починає попадати під вплив філії т-ва ім.Качковського. На загальних зборах, які відбулися 10.01.1904 головував керуючий коломийською філією, відомий діяч галицького москвофільства Володимир Дудикевич, на пропозицію якого головою виділу читальні було обрано священика М.Семенова. В 1905 члени читальні дали виставу під час проведення Загальних зборів т-ва ім.Качковського в Коломиї. З 110.1904 читальня перейшла до будинку М.Білоуса, де на той час уже були розміщені ремісниче т-во “Зоря” і позичкова каса “Власна поміч”. До кінця року в планах було відкриття крамниці при читальні , яка би працювала у зв`язку з “Торгово-Промисловим Союзом”. В березні 1906 в читальні було проведено ряд відчитів В.Дудикевичем, на загально правову тематику. Свою діяльність читальня продовжувала аж до початку І світової війни.

Процес заснування читалень за межами Коломиї не припинявся і в кінці ХІХ – на початку ХХ століття. В 1896 була відновлена читальня в Іванівцях. При ній на основі пайового членства було відкрито крамницю, а в 1898 побудували читальняний дім з обширним залом для відчитів і зборів. Всі ці заходи було здійснено завдяки пароху о. Віктору Кисілевському та його помічнику — священику М.Романовському. На початку 1901 була відкрита читальню й у Гвіздці.

Не зважаючи на те, що москвофільство як течія в українському просвітницькому русі з початком ХХ ст. починає поступово втрачати позиції, на теренах К-ни ще в багатьох населених пунктах продовжували залишатися читальні т-ва ім.Качковського. Так, станом на 1900 до К-ської філії т-ва ім.Качковського належали читальні в К-ї, Баня-Березові, Великому Ключеві, Вербіжі, Гвіздці, Дятківцях, Жукотині, Замулинцях, Іванівцях, Кийданчі, Кобаках, Ковалівці, Коршеві, Кулачківцях, Лісній Слобідці, Мишині, Назірній, Обертині, Остапківцях, Перерові, Підгайчиках, П'ядиках, Раківчику, Сопові, Старих Кутах, Стопчатові, Текучій, Товмачику, Трофанівці, Уторопах, Хлібичині Пільному, Чеховій, Чортовці та Яблунові. Проте, найактивнішу діяльність розвивали тільки читальні в К-ї, Раківчику, Товмачику, Остапківцях, Чортівці, Іванівцях, Старих Кутах, Великому Ключеві, Слобідці Лісній, Стопчатові, Гвіздці, Мишині, Чеховій, Кулачківцях, Текучій, Назірній, Дятківцях, Кобаках, Ковалівці. Найкраще працювала читальня міщанська в Коломиї, при якій активно діяв аматорський театральний гурток, в репертуарі якого було більше 5-и вистав. Читальня в П`ядиках влаштувала на Генеральних Зборах т-ва ім.Качковського в Коломиї в 1900 виставу “Знімчений Юрко”, яка пройшла дуже гарно. Вистави проводили також читальні в Чеховій і Кулачківцях. Краще всіх сільських читалень працювала читальня в Раківчику, при якій діяв гарний селянський хор, який брав участь в народних святах, а зусиллями аматорського театрального гуртка дала кілька театральних вистав в себе вдома і в Коломиї.

Звичайно, що далеко не усі вищеназвані читальні дотримувалися статуту т-ва ім.Качковського; досить часто належність до т-ва була чисто формальною. Тому й інформація про заснування читалень т-ва ім.Качковського у архівних матеріалах досить часто є суперечливою. Так, після переліку читалень, які належали до К-ської філії т-ва в 1900 іде повідомлення про те, що в 1901 була заснована читальня в Остапківцях та Гвіздці, в 1904 — у Підгайчиках, хоча, як видно з попереднього звіту за 190, в цих населених пунктах читальні т-ва уже існували. Аналогічна інформація іде й про читальню в Дятківцях, яка уже існувала з кінця ХІХ ст., потім занепала, а повторне відкриття її відбулося 21.02.1904 в будинку начальника громади Миколи Григорчука. На урочистостях були присутні члени читальні на Надвірнянському передмісті, хор міської читальні, приходське духовенство і голова коломийської філії т-ва ім.Качковського В.Дудикевич. Вписалися до читальні 43 члени.

22.04.1906 відбулися відкриття читалень товариства Качковського в Лісній Слобідці і Раківчику. Керівництво обома читальнями доручили священикові Глібовицькому, керувати бібліотеками було доручено Д.Семенюку, а диригентуру над читальняним хором — С.Семенюку. В 1906 читальня в Раківчику своїми силами в приміщенні коломийської міщанської читальні в будинку М.Білоуса дала виставу Корженьовського “Верховинці”. Як відмічала тогочасна преса, багато зусиль до проведення тієї вистави доклав Володимир Глібовицький, на той час — студент прав, а в 1909 — провела виставу в Семаківцях.

Останньою читальнею т-ва ім.Качковського, відомості про яку донесла нам коломийська періодика, була читальня в Назірній, відкрита 18.07.1909 завдяки зусиллям місцевого пароха Степана Крушельницького. Є відомості про існування читальні в П`ядиках, яка 31.01.1911 провела аматорську виставу “Знімчений Юрко”. Судячи з подальших повідомлень, її головою був священик Симеон Павлюк.

Значна частина читалень, які були засновані як самостійні, згодом переходили під патронат “Просвіти”, т-ва ім.Качковського або ставали членом обох товариств. Така ситуація була з читальнею у Великому Ключеві. Заснована як самостійна, вона в 1899 стала членом т-ва ім.Качковського. Центральний виділ т-ва навіть обдарував читальню безкоштовно книжками. Прохання від імені виділу читальні підписали Микола Маковійчук, Микола Кушмелюк, Іван Савчук, Микола Федорчак, Микола Манущак, Василь Семаківський, Іван Бойчук, Федір Маковійчук, Микола Бойчук, Микола Ожитчак, Іван Савчук, Марфей Олексюк. Згідно рішення галицького намісництва від 13.06.1899 за номером 60194 було зареєстровано цю читальню як читальню ім.Качковського. В 1909 ця читальня стала і членом товариства “Просвіти”.

Багато читалень були засновані завдяки заходам коломийської філії товариства “Просвіта” в період 1991-1914. Протягом тривалого часу саме заснування читалень було в центрі уваги філії. Як відмічалося на загальних зборах, які відбулися 19.11.1897, “відносно стану просвітньої роботи по селах - тут ведеться зазначити, що наше селянство i в найглухiшiм селі проявляє тепер багато більше охоти до своєї освіти. Це наглядний доказ того, що наш селянин зрозумів, що без науки i просвіти йому не бути”.

У фондах Центрального державного історичного архіву м. Львова міститься журнал реєстрації читалень, заснованих т-вом “Просвіта”, в якому є дані про заснування читалень в наступних селах Коломийщини: 1892 — Печеніжин, Турка; 1894 — Трофанівка; 1895 — Ключів Великий (10.09.1909 внесено другий раз), Княждвір; 1896 — Черемхів; 1897 — Жукотин (28.04.), Іспас; 1898 — Матіївці над Залучем біля Пруту (11.03.), Ключів Малий (18.05.), Матіївці (29.05.), Корнич (13.05.); 1899 — Королівка (27.02.), Шепарівці (18.09.), Турка (8.11.), Коломия (28.11.); 1900 — Сопів (1.02), Пилипи або Перерів (11.03.); 1901 — Дебеславці (7.03.); 1902 — Нижній Вербіж (15.05.), Молодятин (19.02.); 1903 — Воскресінці (16.10.), Тростянка (12.12.); 1904 — Рунгури (14.01.), Закрівці (2.03.); 1906 — Жуків (17.03.), Ворона (7.02.), Ліски (23.03.), Залуч (6.06.); 1908 — Мишин (31.01.), Залуч (10.04.), Коломия читальня ім.Шевченка (10.04.), Коршів (18.07.), Раківчик (3.08.), П`ядики (4.09.); 1909 — Назірна (29.04.); 1910 — Перерів (16.06.), Годи (12.10.); 1912 — Підгайчики (27.02.), Дятьківці (тепер Коломия, 19.03.).

Читальня в Корничі була відкрита завдяки старанням відомого коломийського діяча, священика Русина. Ця читальня розмістилася в будинку начальника громади Павлюка Миколи. На відкритті філії був присутній заступник голови коломийської філії “Просвіти” професор Остап Макарушка, який розповів присутнім про “Просвіту”, основні напрямки роботи товариства і пояснив статут. Вписалося 53 члени. Головою читальняного виділу було обрано о.Русина, його заступником — Ілька Маршалюка, секретарем — Івана Павлюка, касиром — Петра Ганущака, а бібліотекарем — Василя Клапчука. Судячи з листування з Галицьким намісництвом, в 1910 році була заснована читальня “Просвіти” у Гвіздці.

Читальня “Просвіти” імені Т.Шевченка в Коломиї від часу свого заснування (1908) відігравала чи не найважливішу роль в культурному житті Коломиї. Вона була розташована за адресою: вул. Міцкевича, 47/в. В березні 1908 до читальні належали тільки трошки більше 70 чоловік, а головою був Кігітчук Осип, господар з К-ї. Цікавий факт: у звіті з діяльності читальні за цей же рік, характеризуючи ставлення представників інших національностей до активізації українського культурно-освітнього руху, голова читальні відмітив приязне ставлення з боку німців та жидів, проте відверто вороже — з боку поляків. Поступово при читальні запрацювала позичкова каса, аматорський театральний гурток та хор з 30 членів, а читальняна бібліотека складалася з більше як 80 книжечок, переважно видань “Просвіти”. В кінці 1908 на загальних зборах читальні відбулися загальні збори, на яких було обрано новий провід у складі: Іван Рудницький — голова, його заступник — Матвій Березовський, а до проводу входили також писар Павлина Божемська, касир Іван Судак, бібліотекар Василь Данилюк та заступник виділових Розалія Базак. Рівень освіченості членів читальні був досить високий, оскільки з усіх членів читальні тільки 6 були неписьменні. Цілком можливо, що це стало наслідком плідної роботи читальні. Так, більшість зборів читалень супроводжувалися відчитами на національно-патріотичну тематику, а серед авторів відчитів було багато відомих на той час К-ських інтелектуалів: Осип Чайківський, Федір Примак, Роман Шипайло та ін. Поступово зростала й читальняна бібліотека, яка станом на початок лютого 1910 нараховувала 260 творів у 98 томах. При читальні була створена міщанська спілка торгово-промислова з обмеженою порукою, з якої користали не тільки члени читальні, але й інші міщани. В 1928 діяльність цієї читальні було припинено польською владою, а відновити її вдалося тільки в 1933. Серед ініціаторів її відновлення були Боднарук Михайло, Михайло Мельник, Марта Мельник, Миколай Березовський, Калиняк Софрон i Марiя, Бiлоскурський Франко, Бiйовська Франя, Кукурба Петро, Микола Бiйовський.

В 1910 у Гвіздці філія т-ва “Просвіта” була заснована в 1910, після чого цілий ряд читалень, які належали до К-ської філії, відійшли у підпорядкування новому центру. Станом на кінець 1912 до Гвіздецької філії належало 17 читалень, з яких тільки 8 працювали добре, а решту знаходилися у стані занепаду. Для порівняння, до К-ської філії станом на цей же період належало 54 читальні, з яких 42 розвивалися добре, 8 — слабо і тільки 4 перебували у стані занепаду. Протягом 1911-12 зусиллями читалень К-ської філії т-ва “Просвіта” було проведено 14 шевченківських свят і 18 — присвячених М.Шашкевичу. При читальнях працювали 2 аматорські театральні гуртки, 5 хорів. Завдяки розгортанню господарської діяльності при читальнях вдалося відкрити 7 крамниць, а при одній продовжував діяти шпихлір.

Початок І світової війни перервав потужний сплеск читальняного руху на початку ХХ ст. Військові дії, які велися й на території Галичини, призвели до занепаду більшості читалень, які припинили свою діяльність аж до закінчення війни. Перехід частини споконвічних укр. земель під владу Польщі, ліквідація наслідків військових дій спричинилися до того, що протягом перших повоєнних років, фактично, жодна з читалень не відновила своєї діяльності на повну силу. Якщо станом на початок війни на теренах, підпорядкованих К-ській філії “Просвіти” діяли 54 читальні, то в 1923 вдалося відновити тільки 21, а 3 довелося закрити. Проте, перейшовши через кризу повоєнних років та відчувши на собі силу асиміляторського впливу нової влади, легалізувавши раніше засновані читальні, керівництво “Просвіти” доклало максимум зусиль для того, щоб у переважній більшості населених пунктів заснувати осередки опору асиміляції у вигляді читалень. В цій діяльності вдалося досягнути значних успіхів. Так, уже в 1926 до К-ської філії т-ва “Просвіта” належала 91 читальня. Для досягнення поставлених завдань основна надія покладалася на створення міцної матеріальної бази, а саме створення бібліотек. В К-ськiй окрузi в 1926 найбiльшу бібліотеку мала читальня у Воскресiнцях - 240 книжок, а в Печенiжинському повіті, до якого належала значна кількість сіл К-ни відновили діяльність 6 читалень. В наступні роки темпи відкриття читалень дещо знижуються, що було пов'язано з тим, що переважна більшість сіл уже мали читальні. Визначальним в цьому плані став початок 1930-х, після чого мережа читалень залишалася, практично, без змін, а еволюція просвітницької діяльності здійснювалася шляхом урізноманітнення форм роботи.

Зрозуміло, що така діяльність читалень не узгоджувалася з планами тогочасного керівництва Польської держави. Тому вже з кінця 1920-х починається активний спротив шляхом створення перепон у діяльності читалень. Найпростіше це було зробити шляхом “приписування” політичної діяльності, що не допускалося для культурно-освітніх т-в. Протягом 1928-29 прокотилася хвиля перевірок по читальнях, внаслідок чого діяльність цілого ряду читалень була припинена, а окремі й закрито. Так, в 1928 на основі подання державної поліції староство заборонило діяльність читалень у Воскресінцях та ім.Шевченка в К-ї. Полiтична дiяльнiсть читальнi в Воскресiнцях полягала в тому, що на загальних зборах було постановлено бойкотувати членiв партiї УНС (Український Народний Союз). Проте, як свiдчить книга протоколiв i ухвал товариства, на зборах не було навiть згадки про якiсь бойкоти. Діяльність читальні iм.Шевченка староство припинило з тієї причини, що 80% книжок, якi знаходилися в бiблiотецi, були полiтичного змiсту, а члени, ніби то, займаються полiтикою. В цьому ж році староство закрило читальню у Виноградi подаючи за причину також полiтичну дiяльнiсть. Проте, найабсурднішою виглядає причина закриття читальні у Великому Ключеві та Пилипах. Аргументація старости була наступною: “…переступили статут, його обсяг дiї в той спосiб, що вмiстили в своїм льокалi афоризми Шевченка i Франка, якi мали полiтичний змiст, тим самим звернули з просвiтницької дiяльности на полiтичну”. Тогочасне керівництво К-ської філії “Просвіти” подали апеляцію до Станиславівського воєводи і діяльність останніх двох читалень вдалося відновити. Цікаво розгорталися події й навколо читальні у Матіївцях, в якій староство забороняло проведення відчитів, аргументуючи це невідповідністю приміщення вимогам пожежної безпеки. Було заборонено й проведення сеансів “мандрівного кіно”, оскільки староство не мало повноважень на дозвіл такої діяльності!!!? У раківчику було опечатано приміщення читальні і сконфісковані деякі книжки. У Балинцях опечатано бібліотеку і зал. В Залучі внаслідок ревізії було сконфісковано з бібліотеки 49 книг, приміщення опечатали і сказали, що вiдкривати її не можна пiд загрозою арешту. В Матіївцях ревізори забрали ділові книги і ряд матеріалів. В Семаківцях з читальні вилучили часописи “Сила” та “Сільроб”, а приміщення опечатали.

Не припинялися інсинуації польської влади і в 1930-х роках. Так, 4.10.1936 філією т-ва “Просвіта” було заплановане на зарiнку над Прутом i навколо площi 49 пiхотного полку в Коломиї "Свята читалень Просвiти". Староство заборонило проведення цього заходу, оскiльки було заборонено перший просвiтянський здвиг Гуцульщини i, вiдповiдно до цього, заборонило проведення i цього свята. Друга причина - через панування епiдемiї черевного тифу i скарлатини. Проте, така аргументація не витримує критики з огляду на те, що на той час не було пори року, коли не фіксувалися випадки захворювань на ці хвороби, а, разом з тим, на К-ні відбувались різноманітні заходи релігійного характеру, "Свято Гуцульщини", Злiт "Соколiв", крiм того, 2 рази на тиждень проходили ярмарки, щодо яких не чинилося владою ніяких перепон.

Проте, жодні репресивно-каральні заходи не могли перервати закономірний поступ історичного процесу. Й уже в березні 1925 в К-ї відбувся один з найбільших заходів, присвячений Т.Шевченку, в святкуванні якого взяли участь чоловічий хор читальні з Великого Ключева, мiшаний хор читальнi в Лiсках, хор читальнi з Матiївець, мiшаний хор читальнi в Черемховi, хор в Княждворi, хор читальнi в Хвалибозi, а також хор коломийського Бояна, симфонiчна оркестра музики iнструментальної iм.Лисенка, хор з Печенiжина, дитячий хор з Воскресiнець. Зрозуміло, що наявність хорових колективів уже сам свідчив про ефективність роботи у вищеназваних населених пунктах.

В 1926 в К-ї була заснована ще одна читальня, яка згодом відіграла велику роль у піднесення національної свідомості жителів міста — читальня ім. М.Шашкевича. на початках її керівником був Бартловський, а згодом головою було обрано одного з найавторитетніших коломийців професора Д.Николишина. Станом на 1937 кількість членів читальні перевищила позначку в 120, серед яких було 38 жінок. Зусиллями читальні було проведено до кінця 1930-х більше 100 різнопланових заходів національно-патріотичного та культурно-просвітницького характеру, а коли в другій половині 1930-х до керівництва К-ською філією “Просвіти” прийшли люди, схильні до ліворадикальних ідей, виділ читальні активно виступив із засудженням політичної діяльності “Просвіти” і відстоював культурно-просвітницький напрям у діяльності “Просвіти”.

З кінця 1920-х зусиллями Миколи Скрипнюка, Володимира Стрiльбицького, Софiї Петрук, Березюка Кароля, Куриляка Теодора, Журилого Петра та Новака Миколи велася робота по заснуванню читальні ім. І.Франка, статут якої був затверджений повітовим староством 16.06.1932. виділ читальні в 1932 був наступним: голова видiлу — Кукурба Петро, заступник — Турянський Михайло, скарбник — Капелюх Євстахiй, господар — Лехникiвна Софiя. Члени видiлу: Єликiвна Кароліна. На той час членiв читальнi перевищила 80 (52 чоловiки i 33 жiнки), а діяльність спрямовувалася, в основному, проведенню різноманітних культурно-просвітницьких заходів та імпрез. Діяв при читальні й аматорський театральний гурток під керівництвом Скалозуба, а також хор, керівником якого був Луканюк Степан.

В 1931 в К-ї була заснована читальня — ім. Г.Сковороди, а з 1934 велася робота по заснуванні читальні ім.Тобілевича, проте не відомо, чи вдалося затвердити її статут. Проте, достеменно відомо, що, не зважаючи на численні зусилля так і не вдалося заснувати жіночу читальню ім. Л.Українки.

З кожним роком мережа читалень зростала. Так, уже в 1930 К-ській філії “Просвіти” підпорядковувалися 94 читальні, а в 1931 — 96, з яких 30 проявляли велику активність, 60 — розвивалися з окремими успіхами, а решту проявляли мінімальну активність або зовсім діяльності не проводили. 42 читальні мали власні будинки, а 12 розпочали їх будівництво. При читальнях діяло 8 хорів, а також 54 аматорські театральні гуртки, з яких 11 проводили велику діяльність. Протягом року керівництвом філії “Просвіти” вiдбуто 126 поїздок до читалень, які, як правило, супроводжувалися відчитами. Через 2 роки помітним стає певний спад у діяльності читалень в Іспасі, Кропивищах, Туловій, Цуцилові, Залуч (правий бiк), Матiївцях (правий бiк), Гуцулiвці, Дебеславцях, Кобиляках, Острiвці, Рогині i Гвiздці. 2 читальні встигли добудувати читальняні будинки, запрацювали 4 нові театральні гуртки та 2 хори. Протягом 1933 зусиллями активістів читалень було проведено 15 вечорів, присвячених Т.Шевченку, 18 — І.Франку, 8 урочистостей до річниці т-ва “Просвіта”, а також влаштовано 83 театральні вистави.

Траплялися й прикрі факти недбалого ставлення до читалень. Так в 1934 виділ К-ської філії “Просвіти” був змушений констатувати факт розкрадання читальняного майна в Гуцулівці, внаслідок чого читальня припинила свою діяльність. В Текучій (тепер Косівський р-н) читальняний виділ продав приміщення читальні без відома на те філії. Проте, такі випадки були радше винятками, ніж правилом.

Середина та друга половина 1930-х років можна вважати періодом найбільшого піднесення читальняного руху на теренах К-ни. На той час абсолютна більшість населених пунктів мали читальні. В К-ї діяли 4 читальні, одна з них, названа на честь Маркіяна Шашкевича розвинула настільки потужну діяльність, що навіть була в змозі надавати допомогу у діяльності філії “Просвіти”. В 1934 при читальнях діяло 60 театральних гуртків, 10 хорів і мандолінова орхестра при читальні в Турці. З метою збільшення кількості хорів було проведено на базі читальні ім.Шашкевича секція диригентів, в якій пройшло навчання 24 сільські хлопці, майбутні керівники хорів у селах. Велику заслугу в цій справі слід віддати Роману Ставничому, проф.Якову Козаруку та А.Михалевському, які проводили ці курси безоплатно.

Станом на 1936 57 з 97 читалень мали свої будинки, загальна вартість яких перевищувала 110.000 злотих. При читальнях існували 86 бібліотек, в яких нараховувалося 11.270 книжок і журналів; 64 театральні гуртки, до яких належало близько 1000 членів, дали протягом року 160 вистав. Зусиллями читальняних хорів було проведено 35 концертів. При читальнях діяли 10 освітніх гуртків та 3 жіночі гуртки.

Для ілюстрації загального стану читалень в кінці 1930-х варто взяти останній передвоєнний рік — 1938. На 97 громад, які входили до повіту, діяли 95 (!!!) читалень, які об'єднували 10400 членів. 72 читальні мали свої власні читальняні будинки, 9 читалень вели будівництво (загальна вартість читальняного майна перевищувала 15000 зол.); загальний бібліотечний фонд 93-х бібліотек становив більше 15000 книжок і 500 часописів; при читальнях діяло 86 театральних гуртків (1300 членів), 18 хорiв (400 членiв), 2 духовi, 6 мандолiнних i 1 смичкова оркестри. Читальнi провели 184 наради. З метою розширення мережі культосвітніх гуртків 10.02. - 21.03.1936 організовано курс диригентів i режисерiв, який закiнчило 16 диригентів i 9 режисерiв. Протягом року було проведено 576 вiдчитiв, в чому велика заслуга була голови гігієнічного т-ва на чолі з д-ром Білозором. Зусиллями читальняних активістів було проведено 7301 iмпрезу, 161 свят Франка, 83 свята Шевченка, 640 iмпрез наукових i розважальних (аматорських вистав, балетiв, вечерниць, чайних вечорiв i фестин).

Проте, загострення суспільно-політичної боротьби, поширення ліворадикальних ідей починає даватися взнаки саме напередодні ІІ світової війни. Навіть керівництво місцевої філії т-ва “Просвіта” не змогло оминути цього. Поступово до керівництва філією прийшли люди, які відверто симпатизували та підтримували комуністичні ідеї; внаслідок цього культурно-просвітницькі завдання, які стояли перед “Просвітою”, відходять на задній план, а на головні ролі виходить політична діяльність. Зрозуміло, що й окремі читальні попали під вплив цих ідей. Тому перевірка, проведена в кінці 1930-х представником Центрального виділу т-ва “Просвіта” п.Володимиром Татомиром показала досить непривабливу картину в окремих читальнях. Загальна характеристика виглядала так: “Філія “Просвіти” в Коломиї: в багатьох читальнях вороже ставлення до духовенства (гірше як до жидів). Брак в читальняних домівках святих образів (хрестів), через що вигляд читалень перебирає характер комун і сільських будинків, а такий стан дуже пригідний для дальшого поширення комунізму. Видно, що філія не звертає на це багато уваги.” Як наслідок, було внесено пропозицію на повне розв'язання читальні в П'ядиках у зв'язку з відверто комуністичною діяльністю: більшість бібліотечного фонду становили книжки комуністичного змісту, декорації в залі, виступи проти головного товариства та інших організацій, партійна агітація, зловживання в касі читальні привели до того, що ще 9.04.1937 староство тимчасово припинило діяльність читальні, а за пропозицією ревізора читальню було повністю розв'язано. Схожа ситуація була й у Раківчику, де ухвали Головного товариства відверто ігнорувалися, натомість де-факто була політична діяльність проводу читальні.

Були наявні негативні факти й іншого характеру. Так, відповідно до звіту керівництва К-ї філії “Просвіти” за 1938, читальня в Джуркові повністю занедбала книговодство, своє приміщення відпустила крамниці, що, в решті решт, привело до повного занепаду читальні. Аналогічна доля спіткала й читальню у Фатівцях. Проте, існував цілий ряд читалень, діяльність яких могла стати еталоном для інших. До таких читалень можна сміливо віднести читальню ім.Шевченка. До неї на 1937 належало більше 121 членів, серед яких майже половину (52) становили представниці жіночої статі. Особливо цікавим є той факт, що до виділу читальні входили дуже молоді люди віком до 30 років (заступник - Iванюк Володимир, секретар - Бiйовська Франя, скарбник - Володимир Кутурлаш, бiблiотекар - Мельник Денис, господар - Стефа Самсонович, члени видiлу: Володимир Яльник, Броня Войнаровська, Микола Криницький, Лудчак Микола) і тільки головою виділу був Калиняк Софрон, якому на той час було 43 роки. При читальні діяли самоосвітній (голова — Сливинський Осип) та театральний гуртки (голова — Iвасюк Володимир), які відвідували по 15 членів, а також забавляна секція, яка займалася організацією різноманітних заходів відпочинкового характеру (голова — Бійовський Микола). Бібліотека складалася уже більше як з 300 книг. В 1937 було проведено 25 відчитів, освiтнiй гурток вiдбув 20 сходин, спільно відмічали рiзнi свята: Свято Шевченка, річниця битви під Крутами, 22 сiчня, свято “Просвiти”, 1 листопада, свято матерi. Члени театрального гуртка протягом року дали 8 вистав, організував святкування Дня матері, Шевченківське свято, а також річницю листопадового зриву. Протягом 1938 зусиллями читальні було проведено 7 чайних вечорів та забав, велика кількість інших заходів. Для того, щоб мати приблизне уявлення про приблизну обстановку в читальні, подаємо переляк інвентарю станом на 1937: “бiблiотека i шафа на неї, 4 лавки, стiл, 5 бiльших образiв, стiнна таблиця i табличка на оголошення, лямпа електрична, фiранки на вiкна, двоє вiшал на вбрання, столова кругольна, 2 пари шахiв, дiловi книги, залiзна пiч, 2 плащi, 2 капелюхи, рушники i миска череп`яна, вивiска на домiвку”.

Щоб уявити собі масштаби читальняного руху, наведемо перелік читалень, які належали до К-ської філії т-ва “Просвіти” на середину травня 1939: Акришори, Балинці, Березів Нижній, Вижній і Середній, Бучачки, Вербіж Вижній і Нижній, Виноград, Ганів, Гвіздець-місто, Гвіздець Малий, Гвіздець Старий, Гуцулівка, Ґоди, Дебеславці, Джжурків, Добровідка, Дятківці, Жукотин, Залуче (правий бік), Замулинці, Іспас Горішній, Іспас Долішній, Казінів, Камінки Малі, Камінки Великі, Кийданці, Ключів Малий, Ключів Великий, Княждвір Баня, Княждвір Горішній, Княждвір Долішній, Кобилець, Ковалівка, Коломия ім.Шевченка, Коломия ім.Шашкевича, Коломия ім.Сковороди, Корнич ім.Шевченка, Корнич, Корнич-Грушів, Королівка, Коршів, Космач Зелений, Космач Рушір, Космач Зарій, Кривоброди, Кулачківці 1, Кулачківці ім.Франка, Ліски, Люча, Марківка, Матіївці (лівий бік), Матіївці (правий бік), Михалків, Мишин, Молодятин, Молодятин — Дем`ян, Назірна, Острівець, Перерів, Печеніжин, Підгайчики, Пилипи, Парище, Раківчик, Рогиня, Росохач, Рунгури, Слобідка Лісна, Слобідка Пільна, Слобода Рунгурська, Сопів, Стопчатів, Стопчатів ім. Грушевського, Текуча, Товмачик, Трач, Тростянка, Турка, Уторопи, Фатівці, Хвалибога, Хлібичин Лісний, Хом`яківка, Ценява, Цуцилин, Черемхів, Чехова, Шепарівці, Яблунів.

Таким чином, на основі вищенаведених фактів можна зробити наступні висновки:

- читальні як одна з найважливіших організаційних форм просвітницького руху відіграли важливу роль у піднесенні національної свідомості українців;

- читальняний рух на території Коломийщини у своєму розвитку прийшов кілька етапів;

- заснування читалень проходило як за ініціативою українських культурно-просвітницьких товариств, так і за ініціативою окремих громад.

Безперечно, що феномен читалень в Галичині потребує глибокого вивчення з боку істориків. Проте, безсумнівним є уже той факт, що вони заклали основи для національного відродження українського населення і створили сприятливі умови для подальшого розвитку просвітницького руху. Підтвердженням цього може служити той факт, що після завершення І-ї світової війни саме заснування читалень стало основною формою діяльності українських просвітніх товариств.

http://archive.today/7daoW

Як каже автор: "Радянська війна спрямована на пацифікацію Західньої України, велася на таку скалю, що її не можуть собі уявити навіть і її учасники, і що її, евентуально, виграла радянська сила, не на полі битви, але завдяки спритної шпигунської аґентури".

Новий прихід радянської влади українське підпілля привітало "підземною боротьбою" із бункрів. В самій тільки Галичині совєти знищили 28.969 бункрів.

Повелася також успішна пропаґанда УПА проти мобілізації в Червону армію. Розуміється, що МВД відповіло жорстокою акцією. В часі 28 місяців (1944-1946) ворог провів 87.751 різних операцій вбиваючи при тому 110.825 "націоналістичних бандитів". Під арештом опинилися 250.767 осіб.

Щоб мати будь-яку надію на виграну війну, ОУН тішило себе й населення Західної України сподіваною війною Америки протії Росії. Також, рішено перейти від відкритої війни протії совєтів до підпільної. Більші відділи УПА поділено на малі групи з трьох-чотирьох бійців. Але населення Галичини, застрашене перемогою Червоної Армії над Німеччиною, а також, будучи змученим довгою війною, почало сумніватися в успіхи ОУН-УПА. Один провідник із районної сітки рапортував: "Населення дивиться на нас (українське підпілля) якби ми були засуджені на смерть. Вони симпатизують із нами, але не вірять в наш успіх, і не хочуть більше з нами в'язатися".

Почалася дезерція із підпілля, на яку воно відповіло жорстокими протидіями. Особливі жорстокі міри були спрямовані проти місцевих сексотів. Київський історик вважає, шо "українське підпілля провело 14.500 різних терористичних акцій, спрямованих проти радянців і їхніх коляборантів, знищило більше як 30.000 комуністів і їхніх поплентачів до кінця 1945 року". Дуже вдалою виявилася інфільтрація українського підпілля у ряди репресивних радянських відділів, при чому вбито 11.725 совєтських старшин, чи аґентів.

Щоби успішно протидіяти акціям українського підпілля совєти почали вербувати у свою розвідку малолітніх дітей і поляків. Але насильне виселення поляків у 1944 р. перешкаджало у великій мірі совєтам проникнути в українське село. Але кінець-кінців, на думку автора: "Аґентура - підпільна війна совєтських служб безпеки ... знищити українське підпілля з середини - була вирішальною в боротьбі з українським підпіллям... Лазар Каганович наглядав над організацією совєтської тактики для знищення опозиції у Західній Україні".

Розуміється, що совєтська аґентура народилася багато раніше від боротьби з УПА. Вже у вересні 1940 року до студентської бурси в Бродах, для прикладу, прийшло двоє радянських студентів. Один з них Корнієнко, ще першого дня дав нам місцевим знати, що його колеґа є стукачем. Чи не з його заслуг арештовано в зимі 1941 року Петра Якимчука, знаного у Бродах підпільника?

Читаючи цю статтю пригадуються мені палкі дебати брідської молоді про боротьбу в лісі. Пригадуються мені також слова д-ра Вассияна: "Хто може виграти безнадійну війну?"

Цю статтю повинні прочитати всі, хто цікавиться боротьбою УПА.

Василь Сірський. УПА й Дивізія «Галичина»; факти й фантазія.

http://lelekahistory.blogspot.com/2013/06/blog-post_1718.html

Копіювання та передрук тільки з власної згоди автора В. Нагірний

Копіювання та передрук тільки з власної згоди автора В. Нагірний

Копіювання та передрук тільки з власної згоди автора В. Нагірний

Саме слово "кляштор" у перекладі з польскої означає "чернечий осідок ". Показово , що вже тоді давні служителі монашого чину всіляко прославляли цілющі властивості кляшторного джерела . Ще на зорі геолого-розвідувальних обстежень було доведено , що підземне річище протікає в основі згаданого греко-католицького храму . Чи не ця вода має під містом певні басейни , які під час повені влітку 2008р.спричинилася до кілька метрових проваль на в.Коцюбинського , Довбуша, Моцарта ? Цю неглибоку підшкірну гідромережу використовували в середині позаминулого століття для зведення стін Святомихайлівського собору . Одну з перших криниць викопали біля підніжжя муру . У радянські часи її закидали побутовим сміттям , хоча характерний кратер на колись забрукованому подвірї залишився .Свого часу з неї виготовляли відмінної якості газовану і солодку воду , розливали міцні напої . Готову продукцію зберігали у підвалах сусідньої камяниці в провулку Шептицького ( до 1954р. вул. Джерельна, опісля Ярославського ) число 1 , що належала адвокатові Вассерманові, чиє призвише в перекладі з німецької походить від слова вода . Мабуть недаремно над вікнами другого поверху , які виходять на проспект Грушевського , на на початку 20 ст. зодчий виконав ліпнину їз зображенням лукавого античного бога виноградарства Бахуса , у якого замість волосся спадають виноградні грона .

Але повернімося , одначе , до головної теми нашого дослідження . Отже "кляштор" нарешті вирвася з-під землі на волю , перевтілившись на загальноміський водопостачальний резервуар, який не замерзає і в найлютіші морози.В першому нарисі про Коломию 1877 р. Леопольд Вайгель писав " Це єдина криниця яка забеспечує все місто здоровою і смачною водою . В наслідок нестачі доброї води утворилася тут каста людей - водоносів , які до найвіддаленіших місць розвозять її в бочках ". У наступній хроніці за 1887 р. зазначено - " Маємо ми студню , так звану "кляшторню" , яка живить щодня понад 10 000 мешканців чудодійною водою .
Під теперішньою ротондою-почекальнею з дрібних чотирикутних камяних блоків викладено басейн порівняно не виликого розміру , 1,5-1,5 м. . Його застеляють дві щільно тесані плити , крізь отвори яких були вмонтовані дві ручні помпи . З-під цієї рукотворної комори , де нутрує життєдайна енергія , вода текла самоплином дубовим жолобом аж під міст Чорного потоку .Там , через кільканадцять метрів струмок знову виходить на зовні . Вода з кляшторної долини не втратила своїх властивостей і тоді , коли "... у середмісті приступили до каналізаційних робіт , котрі обіймут в біжучому році вул. Крашевського (Франка), Костюка (Театральна) , пл. Пілсудського (Відродження)і Криничну, до Чорного потоку ..."(газ. Гуцульске слово, 1934р.). Тут і надалі набирали воду , в якій прали ,звідсіль вона поступала до найблищої лазні, а ще ж охолоджувала дизельний двигун першої міської електровні, корпус якої і тепер стоїть на правому березі потічка . Це було місце , де зустрічалися сусідки для спільних толок з викручуванням довгих хатніх хідників . А далі ряднини ліниво стікали на дерев яних поручнях моста . Довгі черги створювали гамір , який не стихав до ночі , бо всяк , челядник , чи фірман , крамар чи пияк , відчував потребу в холодній питній воді .Великі гідравлічні помпи цілорічно подавали воду пожежникам і військовослужбовццям . Такий шарварок устоявся біля кляшторних джерел якраз до вибуху Другої світової війни ...
Одразу за "кляштором" селилися юдейські общини дрібних ремісників та гендлярів. на розі вулиць Дідушицьких і Новий Світ (тепер відповідно М. Верещинського та Й. Сліпого ) завше відчиненою стояла крамничка Шльойме Айсмана. За нацистської окупації це було одне з найбільших гетто в місті . Якщо скажімо , до тереторії резервації входили будинки етнічних представників краю , їх відселяли , а юдеїв з інших районів Коломийщини переводили сюди, за огорожу. Коли не вистачало дощок і колючого дроту , на фасаді будинку проводили вапном горизонтальну широку смугу - це означало , що мешканці позбавлені будь- яких прав і перебувають під домашнім арештом.
Прийшла весна 1942 р. Великдень . На подвір ї церкви українська громада зібралася святити паски . А в цей час у низу , біля кляштору , розігрувалася кривава драма . То розпочиналася акція із знищення південного гетто . Спочатку нещасних викликали на подвір я . Тих , хто довірливо виходив , одразу розстрілювали .Опісля суспільний ряд дерев яних забудов обливали бензином і підпалювали . Крамар Шльойме в розпачі просив сусідку пані Славцю Ткачук , в якої на руках було п ятеро дітей , забрати ще й його доньку ... Смертельно переляканих людей гестапівці супроводжували до місцевої в язниці і тоді мало хто з мешканців вулиці міг стримати сльози .
Після війни ця територія знову стала свідком не менш драматичної події . Зокрема 1947 р. коли радянська система штучно організувала черговий голод . Тисячі знеможених , напівбожевільних від недоїдання людей зусебіч обсідали цю життєдайну оазу . Прийшлих спалювала спрага , адже в спухлих тілах підіймалася висока температура , од якої чимало вмирало прямо на місці . В основній масі цебули біженці з Бесарабії . Поруч у сквері більшість нещасних знайшли своє останнє пристанище .
На початку 1969 р. верхня частина міста майже вся була оснащена системою водогону з Пруту . Але того ж таки року внаслідок затяжних весняних опадів , а відтак і повені , вода стала непридатною для вживання , та й сам "кляштор" залишався залитий небувалою повінню . Таке діялося з усіма колодязями долішньої частини міста. А для Чорного потіку настали направду чорні дні . Тепер по його широкому плесі пливло все , що стихія викрала з-під міських осель . Нарешті коли рівень води опустився до звичної норми , "кляштор" відновив свою унікальну прозорість і смак . І тоді знову сюди сходилися коломийці з коромислами , каністрами , баліями ...
Як не дивно , але за часів новітніх демократичних перетворень наше прадавнє джерело ледь не перетворилося в міську клоаку . Річечку скували бетоном , поверх якого пустили автотранспорт .Ото ж перший- ліпший дощ спричинявся до утворення водяного затору . І знову весь природний видолинок наповнювався брудним озером , на радість дітлашні і на острах дорослим . Довкола демонтували всі водяні помпи . Дехто , як і в давнину , здіймався з відрами під церковний крутосхил , де ще жевріла водяна артерія . Хтось із сусідів намагався самотужки рятувати сплюндроване джерело , але це радже нагадувало безуспішну боротьбу Дон Кіхота з вітряним млином . Так віковічний "кляштор" припинив своє існування .
Від того часу багато води спливло в Чорному потоці . 1991 р. на місці старої водяної будки з помпами лісокомбінатівські майстри М. Лапцуняк та Д. Бербеничук звели прстору ротонду в псевдогуцульскому стилі , яка нині служить почекальнею для пасажирів міських маршрутних автобусів . Сільмашівці встановили ручну помпу , яка , однак , служила радше докором , аніж виконувала свою безпосередню функцію . Невдовзі і її й зовсім не стало .
1 листопада 1995 р. на роковини проголошення Західноукраїнської Народної Республіки , духівництво обидвох чільних конфесій краю , на чолі з міським головою Ігорем Довганюком , головою РДА М. Наконечним , при великому здвигу громади освятили відновлене джерело . Наступного року на Різдво було встановлено фігури ангелів , створені за проектом коломийського скульптора Романа Захарчука , що надало новому "кляштору" особливої святості . Відтоді тут знову святять воду на Йордан . Та рука якогось вандала суттево понівечила мистецьку композицію , інші зловмисники безкарно розкрадають білу мармурову оздобу ...І не відлякує їх воздвигнутий дубовий хрест . Що ж основний символ християнства наразі не міг стати панацеєю від моральної бездуховності .
Оповідання взято з книги " Недавні історії давнього міста " автор В . Нагірний
Копіювання та передрук даної статті тільки з дозволу автора .

1 листопада 1918 р., коли було проголошено ЗУНР, військовий комітет перебрав владу і в Коломиї.

Ще на передодні І світової війни за короткий час в 1914 році були зорганізовані 50 товариств "Січових Стрільців". Січовий здвиг у Львові, як раніше в Коломиї, Снятині і Станіславові, закінчився масовими військово-спортивними вправами стрілецьких підрозділів. Тоді, як пишуть дослідники, при Українському Січовому Союзі повстала стрілецька секція, яку назвали "Стрілецьким товариством", власне вона стала ключовою силою, яка у Львові здійснила переворот, зайняла стратегічні об'єкти.

На Львівській ратуші замайорів синьо-жовтий прапор, що сповістив галичанам про утворення Української держави. 1 листопа­да Національна Рада звернулася "До населення цілої держави". В зверненні говорилося: "Український народе! Голосимо Тобі вість про Твоє визволення з віковічної неволі. Від нині Ти господар своєї землі, вільний горожанин Української Держави. Дня 19-го жовтня Твоєю волею утворилася на українських землях бувшої Австро-Угорської монархії Українська Держава і її найвища власть Ук­раїнська Національна Рада. З нинішним днем Українська Національна Рада обняла власть в столичнім місті Львові і на цілій території Української Держави.

Український народе! Доля Української Держави в Твоїх руках. Ти станеш, як непобідний мур, при Українській Національній Раді і відіпреш усі ворожі замахи на Українську Державу. Заки будуть ус­тановлені органи державної власти в законнім порядку, українські організації по містах, повітах і селах мають обняти всі державні, краєві і громадські уряди, в імени Української Національної Ради виконувати власть.

Після відомих листопадових подій пішла хвиля встановлення української влади в Галичині. Оскільки український військовий комісаріат намагався, в першу чергу, закріпити військо у Львові, в провінції він надсилав інструкції без визначених дат дій. Дослідники правильно писали, що ці інструкції не подали навіть приблизно ре­ченця виступу. Провінційні військові осередки, як видно з публікованих досі спогадів, не поспішали з працею.

І саме в цей час Коломия подала приклад: як і у Львові, владу в місті взяли українці. У фундаментальній праці "Історія українського війська" читаємо: "Найраніше почали працю старшини-українці ко­ломийського гарнізону. Ініціативі коломийських старшин допоміг фронт, що гарнізон цього міста мав кадри аж трьох українських полків. Там і перебрання влади, завдяки щасливому випадкові, пере­ведено найгладше. Саме 31 жовтня приїхав до Коломиї з Наддніпрянщини один курінь 24 п.п. Його відправляли на італійський фронт. Але вояки відмовились від'їжджати з рідного міста й віддалися на послугу місцевого Військового комітету. Тим чином Коломия в одну мить опинилися в українських руках."

Хто були ці коломийські старшини, що взяли владу в Коломиї? Історичну роль відіграв Коломийський український військовий комітет, яким керував поручник Володимир Бемко. Коломийський вояк австрійської армії, він проявив хоробрість на сербському та італійському фронтах і дослужився чину поручника. Бемко став ініціатором утворення таємного Військового комітету в Коломиї. За сигналом Львова він організував в Коломиї переворот. Йому допома­гав поручник Омелян Паліїв. Саме вони змогли перетягнути на свій бік піхотний кавалерійський полк, найменувавши його "24 полком імені гетьмана Дорошенка". 36 полк стрільців назвали "36-им пол­ком імені гетьмана Мазепи".

Створивши українські збройні сили, коломийські старшини здійснили переворот в Коломиї рівночасно з львівськими подіями. До Коломийського військового комітету були включені й інші ук­раїнські старшини, що взяли як військову, так і цивільну владу в місті. Окружним військовим командантом став сотник Теодор При­мак, його ад'ютантом — хорунжий Іван Данищук, а заступником за­лишився поручник Володимир Бемко.

Весь Коломийський штаб української влади очолив Володимир Паліїв, який фактично визначив усі урядово-військові пости не лише в Коломиї, але й по всьому Покуттю. Командантом 24-го піхотного полку був призначений сотник Франц Тінкль, пізніший командант 2-ї Коломийської бригади під Львовом; командантом гарматного пол­ку став сотник Роман Шипайло; командантом запасного куреня 36-го полку стрільців був поручник Омелян Тарновецький.

Командантом міста став поручник Степан Галібей, командантом поліції — чотар Іван Василишин, телефонічної сотні — хорунжий Кабарівський, інтендантом став поручник Михайло Тарух, капела­ном залоги о. Микола Ясевич. Вишколом керував сотник Рімаль.

Тоді ж була визначена повітова команда. Повітовий комісаріат очолив Іван Стрийський; начальником військового суду було призна­чено сотника-авдитора Жука і сотником Зволинського. Начальником окружного суду був радник Чернявський; шкільну інспекторатуру вів Василь Витвицький, а директором української Коломийської гімназії залишився професор Прокіп Мостович.

Підрозділи українських військових сил були в Заболотові, де піхотним вишколом командував поручник Яків Голота; в Городенці командантом став сотник Світлик, а в Снятині і Кутах керував сот­нею Небиловець. В Печеніжині окружний військовий командант Тео-дор Примак призначив на посаду голови повітового комісара ЗУНРу Михайла Геника-Березовського.

Все це дає підстави стверджувати, що головний Український військовий штаб в Коломиї в період ЗУНРу зміг організувати збройні сили і уряд не лише в Коломиї, але й у всьому Покутському краю. Він зміг мобілізувати військові курені, які надсилав на допо­могу під Львів для боротьби з наступаючими польськими силами ге­нерала Галлера. Самі сучасники визнавали, що Покуття стало в час ЗУНРу найкращою зорганізованою округою Східної Галичини.19

Коломийський першолистопадовий зрив залишив цікаві спогади в очевидців цього осіннього сонячного дня. "Той великий, про-пам'ятний день відродження волі, — писала очевидець подій Миро­слава Дубляниця, — день завершення леліяної в серці державниць­кої ідеї, коли Українська Національна Рада перебрала владу, зали­шиться на все життя найкращим днем. Чи спроможня передати на папір ті почування, що виливались сльозами радості? Від тих почу­вань завмирали слова на устах, тільки шепіт заносив подяку Всемо­гутньому Богові.
Незабутні перші хвилини служіння незалежній Україні! Чудо­вий морозний ранок. На щоглях синьо-жовті прапори, могутня пісня несеться над їх шелест — це новобранці напливають з округи. Зроїлись біля "Народного дому" — очі горять, щоки палають. Боро­тись, будувати, обновити життя, показати світові нашу зрілість, си­лу, культуру. Організувати жіночі бойові частини...

Головна площа біля Коломийського ратуша неначе муравище — море голів. Окружний командант полковник Примак — на сивому коні, з булавою в руках, виряджений no-гетьманському. На трибуні наші церковні, військові й цивільні достойники, представники жіноцтва Олена Витвицька й Емілія Левицька...

Ольга Примак-Голота згадувала: "В історії кожного народу, як і в житті кожної людини, є веселі і сумні хвилини. Веселим днем в історії Української Галичини був день 1-го листопада. В той час я ще була дуже молода, але те, що я пережила, глибоко закарбувалося у моїй пам'яті, що ще й сьогодні ті події стоять мені живо перед очи­ма...

На другий день була неділя. Били дзвони. Повна церква людей. Маса народу на вулицях. Всі сміялись, тішились і радості не було кінця. Коли ми вертались додому, ми бачили вже великий синьо-жовтий прапор на ратуші і такий же великий на суді і пошті".

Іван Кузич вірно підмітив, що "військовий переворот в Коломиї 1-го листопада 1918 року переведений був блискуче, може найкраще в усій Галичині"

Коломия в період існування стала кузнею підготовки ук­раїнських військових кадрів. У грудні 1918 року окружна військова команда відкрила в Коломиї старшинську школу піхоти, де спочатку навчалося 35 курсантів. На початку 1919 року налічувалося в трьох чотах 100 курсантів віком від 18 до 25 років, з них більшість були підстаршинами австрійської армії і легіону Українських Січових Стрільців.

Стрільці-курсанти, як добровольці, були свідомі свого національного обов'язку. Вони квартирували в касарнях, вправляли-ся у військовому навчанні над Прутом. Вже на першому році відбувся перший їх випуск.

Вишколена коломийська старшина пізніше прославила себе в бо­ях з поляками і більшовиками. Легендою вкрив свою військову діяльність 1-й коломийський гарматний полк УГА. З невеличкої ко­ломийської батареї, яку організував у 1918 році сотник В. Тотоєскул, він переріс у 1-й гарматний полк 1-ї бригади УСС, що скла­дався з 6-ти батарей. Ним керував безстрашний сотник Ярослав Воєвідка. Полк прийняв своє бойове хрещення під Львовом. Після переходу за Збруч прославив себе на Великій Україні. Смертю хо­робрих загинув 30 березня 1920 року в містечку Піщаниці командир Коломийського гарматного полку Ярослав Воєвідка.

Невмирущою славою покрив себе в національно-визвольних зма­ганнях 1918 — 1920 років легендарний Гуцульський курінь. Його історія починається з листопадових подій 1918 року.

Піхотна сотня, яка в основному складалась із вихідців з Гуцульщини, з пам'ятного 1 листопада переросла в курінь, що був сформо­ваний в м. Коломиї.2>Чотар Української Галицької Армії Степан Сулятицький згадував: "Зародком Гуцульського куріня була піхотна сотня, яку сформував чотар УСС Гриць Голинський, пізніший по­ручник, командант цього куреня. Кадра цієї сотні була в Коломиї, де був і сам її командант, а сама сотня, з браку місця, була розташова­на біля Городенки. У склад сотні входили тільки добровольці".

У Коломиї легендарна сотня урочисто склала присягу на вірність Україні. Ольга Примак-Голота, як очевидець присяги Гу­цульського куреня, згадувала: "Ще один день залишився мені в пам'яті — день присяги Гуцуль­ського куреня. На середині ринку стояло підвищення, де чекала старшина. Нарешті зі співом маршерували гуцули. Вони не були в мондурах, а в своїй святковій ноші. Те вра­ження важко описати. Вони всі були добровольці і прийшли складати присягу Україні. Ко­манда відбирала присягу. Але в моїй пам'яті залишився образ священика, який їхав попереду на коні. Він був в мондурі ка­пелана, а побіч нього на ма­ленькому конику їхав хлопчик, може, 12—13 років, син свяще­ника. Він мав на собі кожушок і військову шапочку, а на ній синьо-жовта стрічка... Такі хви­лини не забуваються, і я щас­лива, що це бачила і пам'ятаю, і можу тепер своїм дітям і вну­кам оповідати про славний пер­ший листопад у Коломиї"

Після пам'ятного 1-го листопада 1918 р. полк Січових Стрільців переріс у бригаду. Щодо Гуцульського куреня, то він діяв са­мостійно, на правах полку, на фронтах у напрямі Хирів. Він скла­дався з чотирьох бойових сотень, сотні скорострілів і чоти саперів. "Це їм припала честь і вічна слава за бравурний виступ під Вовчуха-ми, де Гуцульський курінь проломив польський фронт і поєднався з оперативною групою Північ, їх полковник Вітовський в денному на­казі називав — старшин, підстарший і вояцтво — лицарями і підніс їх до гідності лицарів", — згадував Іван Кузич.

Пізніше Гуцульський курінь входив до складу II (Самбірської) бригади Української Галицької Армії, відомий був боями на відтинку Хирів — Перемишль під час офензиви УГА в Галичині 1919 р., в по­ході на Київ і на Вапнярському напрямі в складі Армії Української Народної Республіки 1919 року. За цей період Гуцульський курінь пройшов важкий, але славний похід як в Галичині, де протистояв польській армії Галлера, так і на Великій Україні, переніс важкі випробування в чотирикутнику смерті.

Отже, під час першої світової війни три окупації російськими царськими військами зруйнували місто та його інфранструктуру, ускладнили життя містян, було зруйновано пам'ятник Т.Г.Шевченкові.

Коломийська площа Ринок під час І світової війни

Список використаної літератури

Грабовецький В. Історія Коломиї. – К., 1996.
Енциклопедія Коломийщини. – К., 1998-2004