Благословенні горби Багінських .

Свою колонію , до якої входять довколішні вулиці Пушкіна , Хмельницького , німці називали горбами Багінських , хоча нині від тих горбів вже не залишилося слідів . Власне заможна родина Багінських і запросила сюди першопоселенців , кожен з котрих і отимав по 10 моргів поля на одвічне користування , але за те мусів відпрацювати на панщині . Одержавши непридатну для обробітку землю колоністи осушили її і засіяли .

 

Німецькі газди використовували для обробітку землі техніку і міндобрива . Їхня худоба виглядала завше дбайливо доглянута , а на краєвих виставках домашніх тварин багінзберські конярі частенько ставали переможцями . Зимово - осіннього періоду чоловіки з Багінсбергу практикували возити туристів з Коломиї до Косова .. Це були господарі , в яких було не соромно повчитися нашому братові . Звичайно яко ревні християни , багінсбержці брали активну участь у громадському житті краю , дбаючи про власні освітні , культурні та релігійні традиції . З роками територія і кількість душ Багансбергу збільшувалася , тому виникла потреба у просторуму храмі . 1871 року надійшли довгоочікувані кошти на побудову храму . Тільки близько 400 талярів зібрали мешканці Коломиї . У травні 1873 року закладено перший камінь у будову духовної обітелі німецьких лютеранів . Цікаво , що замість хреста у них використовувася символ півня - провісника перших променів сонця . Над головним входом до протестантської кірхи чернівецькі майстри викарбували напис : " Найміцнішою твердинею є пан Бог ". Так було до того часу , доки не настала доба дикого атеїзму та геноциду , коли просторий Господній осідок перетворився на промислову артіль для переробку льону .

Через дорогу ще й досі стоїть приміщення , до якого ходили по науку діти колоністів , а червоні визволителі розмістили там пересильний табір для політичних арештантів . Сюди спеціально проклали залізничне полотно , аби потайки і навічно вивозити свої жертви в неозорі простори півночі . Та не всіх спіткала така доля , серед наших краян опинилися ті , які вже не вийшли звідси ніколи . Трагедію Багінсбергу памятають ще очевидці тих подій . Дев"яностолітня Настя Волощук мешкала тоді в сусідстві з цим страшним закладом зі сторожовими вежами і розповідала , як зі своєю свекрухою носила опухлим від голоду арештантам їжу , а змерзлим теплий одяг , як тіла мертвих викидали за паркан у яму для відходів , як тіло якоїсь дівчинки везли підводою до Печеніжина аби поховати там у рідній землі по християнськи . ..

Колонія Багінсберг пройснувала до початку розвязання радянсько - німецької кампанії . Але про цю подію не збереглося жодного запису навть на епітафіях давніх гробівців , де в продовж маєже двох століть ховали мешканців Багінсбергу . Тепер ця дачна вулиця носить назву Довга . Настоятель тепеішнього храму св . Миколая о.Григорій Юрах розповідає , що при розчистці цвинтарної тереторії було виявлено радянський дзот , який довший час не могли розвалити екскаватором . Знесено було тільки його верхню частину , а решту засипано . Настоятель храму каже , що цвинтар займав значно більшу тереторію , але слідів поховань віднайти не вдалося . Тепер , те що залишилося обгороджено сталевими швелерами , які раніше служили перекриттям кірхи .

Протягом 1939 - 40 років жителям Багінзбегу довелося покидати рідні домівки - їх дорога стелилася до фатерлянду . Нині представники місцевого товариства " Відергербут ", німецької общини , на чолі з отцем - мітратом Григорієм Юрахом , мають змогу прийти на поклін до шести дивом вцілілих склепів . Решта поховань назавжди зникло з лиця землі в післявоєнні часи , коли ще кільканадцять літ тому тут буяли чагарники й діяв вугільний склад . І це при тому , що тут було поховане тіло одного з останніх пасторів Макса Вайдауера , який вірою і правдою служив своїй громаді . Його замордовано агресивно налаштованими латинянами 31 березня 1937 року , за що був удостоєний особливого титула - святий з Коломиї . числені туристичні делегації , гурти і товариства почали активно навідуватися сюди одразу ж після падіння "залізної завіси " . За розповідями отця Юраха , тоді хтось таємно перепоховав його тлінні останки , зостався тільки пустопорожній склеп Макса Вайдауера , знаного у німеччині , як святого з Коломиї .

Світлини повоєнної доби зафіксували стан оскверненої божої обителі , де поіржавілі стрілки годинника показували один і той же час , який зупинився у цих стінах добрих півстоліття тому . І нарешті 1996 року забута всіма старенька кірха почала поступово набирати знайомих рис , закладених зодчими минулих віків . Не стерлися в памяті імена доброчинців які 135 літ тому щиро офірували сюда власні заощадження .

Нащадки тих останніх поселенців щорічно долають тисячі кілометрів , аби доторкнутися до памяті предків , яку ревно стережуть теперішній настоятель відновленого храму Св Миколая - Григорій Юрах і його числені пихожани