14. April 2016

Коломийська Венеція

Здається, ще зовсім недавно ми, дітлахи, з навколишніх будинків, бігали з відрами до старої буди з водяними помпами. В 1970-х роках, коли давньому містові намагалися надати сучасних архітектурних рис, оригінальної дерев'яної водопостачальної споруди не стало, а на її місці звели альтанку-почекальню. Так, мова йде про наш знаменитий «Кляштор» – прадавній підземний водогін, за послуги якого не передбачено комунальні витрати, бо створила його сама природа.

Як Вассерман породив Бахуса

Виникнення самої назви «Кляштор» тісно пов'язане зі спровадженням до Коломиї в першій половині 15 століття поляків-домініканців. Монастир їхнього ордену стояв акурат на місці церкви св. Архістратига Михаїла, званої у нас «великою». На вільному тоді майдані, де тепер ратуша, був їхній цвинтар, на залишки якого випадково наштовхнулися при копанні фундаментів під приміщення маґістрату у 1860-і роки. Кістки тих ченців, фрагменти ритуальної димленої кераміки, посуду, з якого ті приймали трапезу, знаходять і досі під час ремонтно-реставраційних робіт.

Власне саме слово «Кляштор» в перекладі з польської означає «чернечий осідок». Показово, що вже тоді давні служителі монашого чину всіляко прославляли цілющі властивості тутешнього джерела. Ще на почтаку геолого-розвідувальних обстежень було доведено, що підземне річище протікає десь під вищезгаданим греко-католицьким храмом. Чи не ця вода має під містом певні басейни, які під час повені влітку 2008 року спричинилися до кількаметрових провалів на вулицях Коцюбинського, Довбуша й Моцарта? Цю неглибоку підшкірну гідромережу використовували в середині позаминулого століття для зведення стін Святомихайлівського собору. Одну з тих перших криниць викопали біля підніжжі муру. У радянські часи її закидали побутовим сміттям, хоча характерний кратер на колись забрукованому подвір'ї залишився й досі. А свого часу з неї виготовляли відмінної якості газовану й солодку воду, розливали й міцні напої. Готову продукцію зберігали у льохах сусідньої кам'яниці в провулку митрополита Шептицького (до 1954 р. – вул. Джерельна, опісля – Ярославського), число 1, яка належала адвокатові Вассерманові, чиє прізвище, в перекладі з німецької може дослівно означати «чоловіка від води». І нині частина цього кварталу пологим схилом опускається до самого джерела. Мабуть, недаремно над вікнами другого поверху, які виходять на проспект Грушевського, на початку 20 століття зодчий використав ліпнину з зображеннями лукавого античного бога виноградарства Бахуса, у якого замість волосся спадають виноградні грона.

Але повернемося до головної теми нашого дослідження. Отже «Кляштор» нарешті вирвався з-під землі на волю, перевтілившись у загальноміський водопостачальний комплекс-резервуар, який, до слова, не замерзає і в найлютіші морози. У нарисі про Коломию за 1877 рік польський автор Леопольд Вайґель писав: «Це єдина криниця, яка забезпечує все місто здоровою і смачною водою. Внаслідок нестачі доброї води утворилася тут каста людей-водоносів, які до найвіддаленіших місць розвозять її в бочках». «Gazeta Polska» в одному з чисел за 1887 рік зазначає: «Маємо ми студню, т. зв. «кляшторню», яка живить щодня понад 10. 000 мешканців чудодійною водою».

«Жидівська Венеція»

Під теперішньою альтанкою-почекальнею з дрібних чотирикутних кам'яних блоків викладено басейн-сховище, порівняно невеликого розміру – 1,5 на 1,5 м. Його застеляють дві цільно тесані, щільно притулені плити, крізь отвори яких були вмонтовані дві ручні водяні помпи. З-під цієї рукотворної комори, де невпинно нуртує життєдайна енергія, вода самоплином текла дубовим жолобом аж під міст Чорного Потоку. Там, через кільканадцять метрів струмок знову виходив на поверхню. Вода з кляшторної долини не втратила своїх властивостей і тоді, коли: «...у середмісті приступили до каналізаційних робіт, (подає газета «Гуцульське слово» за 1934 р.), котрі обіймут в біжучому році вул. Крашевського (Франка), Костюшка (Театральна), пл. Пілсудського (Відродження) і Криничну, до Чорного Потока...». Тут і надалі набирали воду, у ній прали, звідсіль вона текла до поближньої лазні, а ще ж охолоджувала дизельний двигун першої міської електровні, корпус якої і дотепер стоїть на правому березі потічка на кутку, який колись називали Масимівка (вул. о. О. Русина). Це було те місце, де здибалися сусідки для спільних толок, викручуючи довгі хатні хідники. А відтак ряднини ліниво стікали з дерев'яного поруччя моста. Довгі черги створювали гамір, який не вщухав до ночі, бо всяк, челядник чи фірман, крамар чи пияк, відчували потребу у холодній питній воді.

Великі металеві механічні гідравлічні помпи цілорічно подавали воду пожежникам і військовослужбовцям. Подібні картини змінювали тільки різні пори року. Куди й поділися ті кількасот декалітрових діжок, які незаможні отроки землі обітованої вручну або фірами розвозили до корчем, ресторацій, готелів, відпускали на ринку продавцям риби чи раків?.. Такий шарварок устоявся біля кляшторних джерел аж до вибуху Другої світової війни. Ні для кого не було секретом, що одразу на кутку за «Кляштором», де з правіків селилася юдейська громада дрібних ремісників і гендлярів, ледь не щороку, під час весняної повені заливало водою низинну територію бідних гебрайських кварталів, яку коломийські газетярі нарекли «жидівською Венецією».

На розі вулиць Дідушицьких і Новий Світ (тепер відповідно М. Верещинського і Й. Сліпого) завше відчиненою стояла крамничка Шльойми Айсмана. За нацистської окупації це було одне з найбільших коломийських ґетто. Якщо, скажімо, до території резервації входили будинки етнічних представників краю, їх відселяли, а юдеїв з інших районів Коломийщини переводили сюди, за загороду. Коли не вистачало дошок і колючого дроту, на фасаді будинку проводили вапном горизонтальну широку смугу, що означало – мешканці позбавлені будь-яких прав і перебувають під домашнім арештом.

Настала весна 1942 року. Великдень. Угорі, на подвір'ї церкви, українська громада зібралася святити паски. А в цей час удолині, біля кляштору розігрувалася кривава драма. То розпочиналася «акція» знищення південного ґетто. Спочатку нещасних викликали на подвір'я. Тих, хто довірливо виходив, одразу розстрілювали. Опісля суцільний ряд дерев'яних забудов обливали бензином і підпалювали. Крамар Шльойма в розпачі просив сусідку – паню Славцю Ткачук, в якої на руках було п'ятеро дітей, забрати ще і його доньку... Рештки живих, смертельно переляканих людей, ґестапівці конвоювали до місцевої в'язниці, і тоді рідко хто з мешканців вулиці міг стримати сльози.

Після війни ця територія знову стала свідком інших, не менш драматичних подій. 1947-го, коли радянською системою штучно організовано чергову голодоморову кампанію, тисячі знеможених, напівбожевільних від недоїдання людей зусебіч обсідали цю життєдайну оазу. Прийшлих спалювала спрага, адже у спухлих тілах підіймалася висока температура, од якої чимало з них умирало на місці. То були переважно біженці з Бессарабії. Поруч, у сквері більшість нещасних знайшли свій останній земний пристанівок.

На тлі повоєнних декорацій снувала вуличками міста двоколісна бричка з ємкістю для води, запряжена віслюком. Нею фірманив котрийсь із полонених німецьких вояків, розвозячи воду до арештантської трапезної і лазні.

Чорні дні Чорного потоку

На початок 1969 року верхня частина міста майже повністю була оснащена системою водогону з Пруту. Але того ж таки року внаслідок затяжних весняних опадів, а відтак і повені, вода стала непридатною для вживання та й сам «Кляштор» залишався залитий. Таке діялося з усіма колодязями нижньої частини міста. Тепер по його широкому, брудному плесі плавало все, що стихія вихопила з-під міських осель. Нарешті, коли рівень води опустився до звичної норми, «Кляштор» знову відновив свою унікальну прозорість і смак. І тоді сюди гуртами сходилися коломийці з коромислами, каністрами, бідонами, баліями...

Як не дивно, але вже в час новітніх демократичних перетворень наше прадавнє джерело ледь не перетворили на міську клоаку, даруйте на слові. При всіх добрих намірах першого міського уряду доби незалежності річечку скували бетонними оковами, поверх яких пустили автотранспорт. Отож перший-ліпший дощ спричинив утворення водяної загати. І знову весь природний видолинок наповнився брудною водоймою на радість дітлашні й на острах дорослим. Довкола, з причини недолугого міського господарювання, демонтували всі існуючі донедавна водяні помпи. Дехто, як і колись, здіймався з відрами під церковний крутосхил, де ще жевріла водяна артерія. Хтось з сусідів намагався самотужки рятувати сплюндроване правітцівське джерело, але це радше нагадувало безуспішну боротьбу Дон-Кіхота з вітряним млином. Так віковічний «Кляштор» припинив своє існування.

Відтоді багато води спливло у Чорному Потоці. 1991-го, на місці старої водяної будки з помпами, лісокомбінатівські майстри М. Лапцуняк та Д. Бербеничук звели простору ротонду в псевдогуцульському стилі, яка нині служить почекальнею для пасажирів міських маршрутних автобусів. Сільмашівці встановили сучасну ручну помпу, але невдовзі її зовсім не стало. Здавалося б, елементарно знайти і покарати нахабних «мисливців-металістів», однак це не до снаги виявилося нашим Голмсам і Меґре. Тепер якийсь новітній «геростратик» пустив червоного півня під дах дерев'яної ротонди, яка може будь-якої миті впасти на голови безпечних городян.

Відчуйте різницю

1 листопада 1995 року, в день річниці проголошення Західноукраїнської Народної Республіки, духівництво двох чільних конфесій краю на чолі з тодішнім міським головою Ігорем Довганюком, головою РДА Михайлом Наконечним, при великому здвизі громади, освятили відновлене джерело. Наступного року на Різдво встановлено фіґури янголів за проектом коломийського скульптора Романа Захарчука. Це надало новому «Кляшторові» якоїсь особливої чарівності, ба навіть європейськості. Тут знову почали святити воду на Йордан. Та рука невідомого вандала суттєво понівечила мистецьку композицію (в однієї скульптури, наприклад, відірвали голову), інші зловмисники безкарно розкрадають білу мармурову оздобу. Якась «добра» душа самих янголів щораз замальовує шаром білої фарби, як ото колись фіґуру Лєніна до радянських свят підмальовували. Але вождя ваяли з гіпсу, а наші янголи виготовлені з мармурової крихти і тому не потребують жодного штубацького реставраторського втручання.

Післяслово: Ми вже звикли, що працівники санепідемстанції застережливо сповіщають про те, що вода з кляшторного джерела містить цілий букет інфекцій, і її необхідно кип'ятити. То, може б, нарешті виявити причину погіршення якості води та ліквідувати її? І тоді всі відчують різницю ...