Кахельна піч - душа помешкання .

Ці люди давно відійшли в небуття, від їхньої доби зосталися пожухлі рекламні листки, а на них зображені старенькі кахельні печі, які, на жаль, майже не виконують сьогодні свого прямого призначення. Так, у наріжній кам’яниці, між вулицями Грушевського і Криничною, ще 1887 року закладено аптеку, власником якої був Гаусберг. Тепер тут своєрідний музей, головним експонатом якого є майже крихітна чавунно-кахельна піч віденського виробництва – унікальна пам’ятка художньо-ливарної обробки металу і кераміки.

 

У приміщенні міськвідділу освіти, на розі Театральної і Кобринського, також можна побачити достойні пічні експонати більш як сторічної давності. Є тут і керамічне диво, витворене чернівецьким майстром Гартмунтом, де в середній частині другого ярусу печі постає у білій глазурі горельєф середньовічного лицаря. На тій же Театральній вулиці під доглядом працівників позашкільного виховання перебуває істинний шедевр – камін, виготовлений у стилі раннього покутсько-гуцульського модернізму.

Найповніша колекція гуцульсько-покутських кахлів і печей зібрана в музеї народного мистецтва Гуцульщини і Покуття ім.. о. Йосафата Бобринського. Одразу при вході ви ступаєте на стилізоване «вишиття», викладене з плиток коломийської кольорової кераміки. У цих стінах збережено і встановлено справжню гуцульську піч. ЇЇ димохід ніхто вже не вичищує, бо вона постійно прописана в заможній гуцульський інтер’єр кінця ХІХ – початку ХХ століть і служить як експозиційний матеріал. Повноти, колоритності та довершеності, очевидно, надають самі кахлі роботи Олекси Бахматюка – найвизначнішого кераміста Гуцульщини позаминулого століття.

Це його розмальовану кахляну піч придбав на коломийській виставці у вересні 1880 року імператор Австро-Угорської монархії Франц Йосиф І. Він нагородив майстра золотою медаллю і відправив щойно придбаний шедевр до своєї віденської резиденції. І ось зовсім недавно (2010 р.) Укрпошта випустила в обіг марку із зображенням кахлі з бахматюківським вершником. Зовсім не войовничий, хоча й з шаблею та пістолетом у руці, він радше грайливий і дещо романтичний зі своїм сумирним коником, що завмер серед розквітлого лугу.

У центрі майже завжди розміщували улюбленого всіма святого Миколая Чудотворця. Обабіч розташовувалися кахлі з різними релігійними сценками, соціальної чи державної ваги. Ще нижче – суцільна пародія на дні святкові та буденність, з елементами міфології, символіки, гумору. У науковій кімнаті та бібліотеці музею привертають увагу печі потомственого коломийського гончара Франца Бастяка, встановлені тут 1900-го. Саме він був учнем, а опісля останнім директором тутешньої школи керамічного мистецтва

Виразним представником коломийської кераміки ХІХ ст.. виступає Кароль Словацький, кахлі якого просякнуті народним колоритом з примітивними комічними фігурками наших предків-городян. Печі-близнюки Михайла Воло щука з містечка Кутів також зустрінете в експозиційних залах музею. Він виготовив їх на замовлення, як комплектацію до інтер’єру 1957 року. Третя Волощукова піч дещо відрізняється рисунком від попередніх, адже творив він її на парі з ученицею Ганною Луканюк, яка вплела в орнамент властиву жінкам чарівність. Сам Михайло Волощук навчався у славнозвісного Петра Кошака. Витвори рук цього пістинського майстра таїть у своєму лоні музей «Писанка». Фірмовий знак майстра з датою 1911 рік видно на карнизі печі, типової для тодішнього карпатського краю. Основні сюжети та анімалістичні мотиви запозичені дещо від Олекси Бахматюк, які майстер пов’язав з рослинно-геометричним орнаментом. Вирізняється з цього розмаїття його пічна кахля, яка зберігається у фондах музеїв, з портретом Тараса Шевченка, виконаного на тлі національних барв. А ось уже інше, рельєфне зображення Кобзаря – робота невідомого майстра коломийської гончарної школи. ЇЇ студентами, а опісля й випускниками були цілі династії обдарованих майстрів, серед яких годиться згадати братів Білоскурських – Осипа, Петра та Кароля. А взагалі гончарством Коломия славилася, мабуть, ще від часу свого заснування. Люстрацією «з ласки Божої короля польського Яна Казимира» задокументовано, приміром, що ще 1661 року гончарний цех міста отримав привілей ( статут), «особливо фундатори : славний Петро Піскозуб – цех майстер, Микола Юркевич, Ян(Іван) Бастяк, брати того ремесла і коломийські міщани».

На вулиці Верищинського красується оригінальна будівля, що за манерою оздоблення нагадує радше розписану скриню. Це колишня гончарна школа, яка вже не відродилася після Першої світової війни. З приходом радянської влади віддана під приватні помешкання, але її зовнішня концептуальна стилістика, на щастя, ще збережена. Колись тут вирувало зовсім інше життя, просякнуте запахом вогкої глини

.

При сприянні вищого краєвого відділу домашнього промислу і художніх виробів будівля гончарної школи споруджена 1893 року за проектом Архітектора Висячевича, заснована 7 грудня 1875-го, а навчання почалося ще через тиждень. Серед навчальних предметів значиться: релігія, купецька та промислова стилістика, бухгалтерія, хімія, вільноручні, геометричні й технічні рисунки, моделювання, яких навчали скрупульозні німецькі професори. Директор Олександр Клімашевський подбав про бурсу(інтернат), з оплатою 100 корон річно, для студентів з віддалених повітів. Був серед них і згаданий П.Кошак. Звідси вийшли цілі династії – Нерадків, Піскозубів, Санойців, Будзяновських, Кахнікевичів. Нині родинним ремеслом займається Надія Кахнікевич-Никорович, від неї справу перейняв син Сергій, вони окрім ужитково-декоративного посуду виготовляють також кахлі, використовуючи давні коломийські розписи.

Нині давня будівля гончарної школи стоїть з вищербленими вставками керамічної плитки, якими облицьовано овал головного входу. Невідомо, хто й навіщо додумався розібрати різнокольоровий комин, що наче маяк було видно здаля над гострим і високим череп’яним дахом. Зовсім недавно безслідно пропали ковані грати з рослинним орнаментом, де значився 1891 рік, саме до того часу коломийський маляр Валеріан Крицінський був директором цього навчально-промислового закладу. Він у співавторстві з Висякевичем працював над зовнішнім виглядом закладу, зведеного в стилі гуцульської сецесії.

1885 року в Коломиї створено польське гімнастичне товариство «Сокіл», а рівно через 10 літ спортивці звели власну кам’яницю. На ній від Валеріана Крицінського залишився удекорований орнаментом керамічний фриз, що є окрасою вежі, з дере’яним каркасом (теперішнє приміщення молодіжного центру на вулиці Симона Петлюри, 11). Плоди творчості Валеріана Крицінського можна бачити і на фронтоні одного з колишніх відділень головпоштамту. Зовсім іншу художню композицію зі стилізованих маків на керамічних плитах зустрінете на фронтоні житлового будинку неоромантичного стилю наприкінці вулиці Андрія Чайковського, барви яких не поблякли й через сотню літ. Ті ж орнаментовані «пояски» милують зір над мисливською крамницею, що на вулиці Івана Мазепи. За щоденними клопотами ми просто не помічаємо цих симпатичних свідків минулої епохи. Не менш колоритними є й приватні збірки самобутніх гуцульських кахлів, які композиційно складені в оселі коломийського журналіста, гумориста й дослідника нашої минувшини Миколи Савчука, підприємця і краєзнавця Івана Вишиванка. В колекції останнього – раритети ХVШ- початку ХІХ ст.. повна галерея воїнів – кавалеристів Дмитра Зінтюка, зображення святого Миколая ( 1832 ) Івана Баранюка, козак Мамай Олекси Бахматюка, січовий стрілець Петра Кошака і нарешті – кахля з тризубом невідомого автора. І це тільки дещиця збірки раритетів, яку фізично просто не в змозі донести до глядацької аудиторії. Цікаво, що такими унікальними речами не володіє жоден музей нашої держави.

Говорити про відродження мистецького кахельного промислу не доводиться. Варто, одначе, зазирнути на подвір’я заводоуправління будматеріалів, де незмінно господарює його керівник Іван Симотюк. Тут одразу впадає у вічі найвища споруда давньої Коломиї – такий собі димохід – гігант заввишки 76 метрів, і це при тому, що його збудували його ще 1908 року. Близько метра становить амплітуда коливання верхівки димохідної рури. Але небезпеки в тому немає, навіть після того, як сюди влучила блискавка. Після тієї події зостався тільки «шов» уздовж її цегляного «тіла». Ось уже 40 літ поруч з потічком Косачівкою в промерзлу землю глибоким кратером вгризається глиноземний кар’єр.

Звідси його серпантинним лабіринтом курсують багатотонні «БелАЗи», доставлячи сотні тонн глини до пункту її подальшої переробки. Серед різновиду виробленої продукції вирізняються також і звичайні пічні кахлі, які сотні літ зовсім не змінили своїх патріархальних розмірів і методів виготовлення. Правда, малюнків на їхніх боках тепер уже ніхто не малює, хіба що тільки підмальовує.

Дещо стилізовано підходять до виготовлення сучасних кахлів у керамічному цеху фірми «Теракота» у с. Пилипах Коломийського району. В фірмовій крамниці «Каміни», що на вулиці Театральній, можна придбати комплекти кахлів від ретро до модерну.

Та трапляються ще поодинокі прояви індивідуалізму, як-от під дахом дитячої художньої школи ім.. Ярослава Пстрака. Тут ледь не від часу її заснування працює з коломийськими дітьми творча родина Лобураків, а над декоративними кахлями полюбляє посидіти Марія Лобурак. Від того вони стають більш теплішими, веселими і дотепними, пройнятими доброю порцією жартівливих коломийок від Миколи Савчука.

Автор В . Нагірний