Черепиця чорно- і червонолиця

 Розбалансовується загальний ансамбль середмістя, яке повинне бути заповідною зоною, захищене від зазіхань людей випадкових, некомпетентних. За такого підходу до справи наші діти вже ніколи не побачать візерунчастої черепиці, що прикрашала дахи черепиць, надаючи їм самобутніх рис. Керамічні орнаменти червоної і чорної «масті», наче виткані на гуцульсько-покутському килимі, зникають з обличчя міста, даючи дорогу шиферним листам та металопокрівлі. Колишні господарі оселі практикували орнаментувати з черепних плиток знак хреста- символ причетності й пошанівку до віри батьків, а також викладали на даху дату побудови дому. Завдяки цим характерним знакам деякі пілоти люфтвафе навіть не скидали на них свій смертоносний вантаж.

 

Гончарну черепицю, або, як тоді казали, дахівку, виготовляла «Спілка промислових глиняних виробів» Владислава Віммера, Станіслава Гомоляска, Станіслава Же ленського, а також Гершка Рамлера, на що вказувало його персональне фірмове тавро «Ramlerowka» на кожній з цеглин. Такий знак ускладнював процес підробки і був свідченням доброякісної кладки. Перше таке підприємство заснували 1897 року на вулиці Михайла Павлика, тодішня Романовського. Чому саме там ? Тому що поруч була копальня глини з унікальними промисловими властивостями. Довколишні мешканці й приїжджі видобували тут сировець на побутові потреби. Так було, допоки Г. Рамлер не поклав око, а потім і обидві руки на цю «золоту жилу». У різні роки в кар’єрі й на випічці працювало приблизно150 напівсезонних  робітників. Склад готової продукції реалізовував добре випалену будівельну цеглу, теплостійку шамотку для печей і камінів, дренажні рурки і, звичайно, згадану вже червону і «дим лену» черепицю.

На всіх стадіях виробництва застосовувалася ручна праця. Де-не-де діяло механічне обладнання, яке приводилося в рух за допомогою парової машини. Робітників забезпечували добротним приміщенням. Якщо пильніше звернути увагу на партерові помешкання, на стиль їхньої побудови вздовж тодішньої вулиці Романовського, то розумієш, що саме в них мешкала наймана робоча сила Рамлера. Такі однотипні архітектурні плани забудови складали з економічних міркувань, а ще для того, аби мешканці не заздрили один одному.

Сьогоднішні їхні власники змінили задуми давніх проектантів до невпізнання. А на той час поруч з фабричними оселями, на розі теперішніх вулиць Франка і Павлика, кипіла «мулярка». Точно не встановлено, коли саме почали зводити могутні корпуси судової установи й тюрми, але достеменно відомо, що навесні 1880 р. тут відбував ув’язнення Іван Франко (тепер тут розміщено мед коледж, який успадкував ім’я Каменяра).

Цісарсько-королівський уряд міста уклав з успішним підприємцем Г.Рамлером кредитну угоду про використання його продукції для зведення і покриття приміщення суду й в’язниці. Однак минали роки, а влада виплачувала Рамлерові заборгованість не квапилась. Аж якось, року 1910-го, наш знервований «цегляр» при зустрічі з бургомістром дорікнув: я, мовляв, такий кримінал вибудував власним коштом, що в ньому за честь мав би сидіти сам найясніший Франц Йосиф, дай йому боже здоров’я. Опісля, кажуть, Рамлер вкусився за язика, та було пізно. Справу за образу цісаря подали до того ж суду. Так необережно мовлена фраза Рамлера стала для нього фатальною, і як наслідок – 14 діб арештованої келії. А ще через кілька днів він помер від ганьби.

Тим часом цегляне виробництво перейшло до двох Рамлерових зятів. Справи, очевидно, просувалися незле, бо їхні вироби були відзначені «Дипломом Міністерства промислу і гендлю» за 1929 рік. Про те, що спіткало Рамлерів і його родину при німцях, можемо тільки здогадуватися. У полум’ях війни згоріла в’язниця, ховаючи в руїнах сліди злодіянь (за радянської доби на її місці розмістився автопарк ракетників коломийського гарнізону). А в осиротілих  нішах печей незадіяної цегельні знаходили прилисток скалічені душевно і морально інваліди війни та пияки.

Так було до 1958 року, коли тодішній голова міста Степан Олексик зобов’язав розібрати безгоспні стіни колишньої Рамлерової робітні. Уцілілої цегли вистачило на спорудження трьох багатоквартирних будинків у середмісті. А до спорожнілого каньйону пустили річище тихоплинної Радилівки. Потужну техніку надали сусіди-танкісти з вулиці Моцарта. Поступово потічок наповнив водою кратер до країв. Із залишків глини насипали острів, озеленили. Інвентарне бюро розробило технічну документацію на  впорядкування відпочинкової зони, з обов’язковим періодичним очищенням. І невдовзі міське центральне озеро стало улюбленим місцем для купання та риболовлі, з цілим комплексом споруд: мости, шлюз, оглядовий майданчик, причал, човнярська станція, гребля. А які хокейні баталії відбувалися на його поверхні взимку.

Плачевний став сьогоднішньої гідроспоруди наче перегукується з драматичними подіями, як сталися з Рамлером. А можливо, водойму варто знову перепрофілювати, не для видобутку глини звичайно. Закласти тут мисливські угіддя, з полюванням, скажімо на диких качок…

автор В нагірний