Стиснувши мою руку на останньому дусі , зблідлий , але з сяючою і щасливою усмішкою мовилис ми неньо: - Люби себе , дужо люби . А ще борше давай і не шкодуй аби відтак не шкодувати . Бо
церква моя більша за оту збудовану з деревини . Куди не позириш , то я там буду , бо любив то все і душу і любов свою там залишив . На тім і спочили неньо усміхнені так наче вснули .
Де ти ? Туй я неню , туй .
Write a comment