Велика родина щіткарів

Двоповерхову ткальню спорудили нижче кляшторного джерела, на правому березі Чорного потоку. У той далекий час на протилежному боці потічка, під горбочком, на вулиці Криничній, число 71, мешкала звичайна собі юдейська родина Бер Кальмана Гегера, з двома молодшими братами, їхніми дружинами, дітьми. Їм, імовірно, добре намуляло очі сусідство підприємливих ткачів. Вочевидь, Гегерам забаглося скуштувати приватновласницького капіталістичного щастя. Хай там як, а влітку 1880-го вони заклали на поверх вищу кам’яницю, закупили токарні верстати, а привідний механізм до них використовували від тих же добрих сусідів через потік. Цікаво, що разом, такою собі інтернаціональною родиною, святкували всі без винятку свята – українські, юдейські, польські.

 

Цех щіткових різновидів швидко здобув попит у городян. Тож невдовзі довелося розширювати виробничі площі, наймати челядників. Уже 1912 року кількість виготовленої продукції нараховувала 2000 штук, їх насиляли на дерев’яну колодку зо два десятки фахівців. Та виснажлива ручна праця була збитковою. Дійшло до того, що сина Гегера Несена довелося відрядити до Німеччини, на завод Антона Загоранського, вчитися прогресивних методів ремесла. Завдяки поїздці з цієї фірми надійшло до коломийської родини щіткарів два напівавтомати для набивки щетини. На початку 1930-х Гегери накинули оком на аграрну Румунію, звідки можна було поставляти свинячу щетину-сирець та кінські хвости для виготовлення пензлів і підмітальних щіток. Ця продукція теж користувалася попитом, на що вказують тогочасні супроводжувальні накладні німецькою мовою.

Однак нова історична віха навернула щіткарів у протилежну географічну сторону. З осені 1939 року вироби коломийських щіткарів уже не експортували на захід. Націоналізоване державою виробництво постачало тепер радянські склади військових частин і колгоспів. Новим директором призначено новоприбулого комуніста Штенгельта, а Гегерам заборонили навіть показуватися на фабричне подвір’я. Основний асортимент дещо перепрофілювали, і з маркою коломийської щетинно-щіткової фабрики почав виходити т. зв. Шир потреб : кеглі й доміно, верета і прес-пап’є, шкільні ручки і сувеніри.

Друга половина 1941 року. Червоного окупанта змінив інший, коричневий. Щіткарю Гегерів очолив Михайло Кульчицький – власник чималої мануфактурної крамниці в Коломиї, організатор українського купецького товариства. Портфель технічного працівника дістався Степанові Марійчуку – до війни займав активну громадсько-політичну позицію. Цей тандем професіоналів запросив назад на підприємство всіх колишніх «поскрибованих» власників. Серед п’ятьох десятків робочого люду половину становили опальні юдеї. Тепер Гегери були першими порадниками і помічниками. Та недовго тут панували такі поняття, як порозуміння, людяність і демократія. Невдовзі слово «гуманізм» змінило слово «геноцид». І нічого проти цього не міг вдіяти наступний адміністратор-орендар Едвард Бльойд – німець англійського походження. Це завдяки йому, прихованому противникові нацистських ідей, вдалося позбутися непосильного прибуткового податку для фабричних працівників, він його сплачував сам. Тоді основною продукцією був комплект польових щіток для вермахту. Головний працедавець щіткарів усіляко обстоював інтереси носіїв Давидової зірки, але кількість їх немилосердно зменшувалась, а стрілянина в Шепарівському лісі наростала. Майже спорожнілою територією примарою снував Нісен – єдиний уцілілий представник генерації засновників коломийського пензлево - щіткарського промислу. Одного дня застрелили його дружину з сином. А невдовзі на ньому взагалі обірвався рід Гегерів.

Почалася евакуація на Захід. Шуцполіція заповзято вивозила з фабрики найцінніше : мішальну машину, верстат для виготовлення пензлів… Варто віддати належне працівникові Тарасові Ман друкові, який, ризикуючи життям, скористався метушнею і підмінив ящики з обладнанням на заздалегідь наповнені щітками. Орендатор Бльойд запропонував директорові та інженерові Марійчукові їхати з ним до Німеччини. М.Кульчицький погодився залишаючи наразі доньку і дружину. Більше вони ніколи не побачаться. Всі прекрасно усвідомлювали, що при радянській владі, яка ось-ось мала застукати в двері, годі було чекати виправдання для тих, хто перебував на окупованій території та ще й на керівній посаді. Степан Марійчук зостався.

Фронт ще стояв на захід від Коломиї, а в кабінеті директора щіткової фабрики новим господарем уже стояв коломиєць, колишній січовий стрілець Володимир Боднарук, за фахом учитель, який добре орієнтувався у виробництві, бо донедавна працював тут бухгалтером. Три десятки колишніх працівників знову стали до верстатів. Якось увечері викликали директора до секретаря міськкому партії, який дав наказ брати активну участь в акції з вивезення «неблагонадійних» . Передаючи список, В. Боднарук побачив, що до цього документу занесено його сина-підпільника та дружину. Він постановив розділити сибірські поневіряння з рідними.

Відтоді фабричними керівниками призначали людей новоприбулих. Першим на короткий час на директорське крісло сів великорос Макаричев. Довше директорувала дружина головного редактора газети «Червоний прапор» Ерко – добрий спеціаліст, родом зі східних областей України. При сибірякові Суслову щіткарю перенесли з території міста на околицю, тепер вулиця Івана Мазепи. 1961-го закінчили будівництво цехів. А на місце старого підприємства над Чорним потоком перебралася килимаря ім.. 17 вересня.

1967 року за директорування Лебедєва стався прикрий випадок: у нічну зміну столяр Паландюк загинув від дошки, яку вирвало з деревообробного верстату. Винуватцем комісія визнала інженера Степана Марійчука, на якого давно шукали компромату. І його таки звільнили з посади, що загрожувало тюремним ув’язненням. Але справедливість узяла гору. Відтоді ця великої душі людина працювала начальником експериментального відділу. З його ініціативи було створено музей історії розвитку фабрики щіток, де він працював охоронцем і екскурсоводом. Майже під дахом маленька кімнатка – цей крихітний світ, зітканий з цікавих матеріалів і речей минулої доби, - стала його притулком до старості літ.

Як не дивно, але не припинилися зв’язки коломийських щіткарів із західнонімецькою фірмою Антона Загоранського, звідти й надалі надходило високопродуктивне технічне оснащення. Завдяки цьому коломийську щітку чи гарнітур знали навіть у далеких степах Монголії. Очолювала фабрику Тамара Бірюкова, яка починала тут свій трудовий шлях. 700 працівників числилося за її керівництва.

1989 року на фабриці нечуване пожвавлення. Це демократичним шляхом обирають нового директора. Серед багатьох претендентів виробничники надали перевагу Романові Панчуку – молодому начальникові щетинного цеху. Тоді фабрика щіток, вже вкотре за час існування, ставала на нові економічні рейки. Але цього, останнього, випробування не витримала.