На шпацер по Театральній

Вулицю започатковує кам’яниця під № 3, в якій на початку ХХ ст.. покупців приймала крамниця з виправлення шкір «Мальзер Йозеф і син». У міжвоєнний період тут розміщувалася контора власника кийданецького млина Бретлера, а також галантерейні крамниці Шліндлера разом з помешканням Блехінгера, дружина якого була відомою в місті кравчинею.

Будинок №5 тепер мало чим нагадує, що горішні поверхи слугували колись готелем, власником яких колись був Фрухтер. Долішні апартаменти займала столярна майстерня Шейнера в сусідстві з помешканням кахляра Марціновського і крамницею горілчаних виробів Стефанського. Нині про ті часи і давніх господарів нагадують хіба вензелі на відреставрованому фронтоні.

У блоці будинків № 13- 17 адвокатською практикою займався Вагнер, містилися кабінети лікарів Селера, Готфріда та Аллерганда. Маємо свідчення про те, що саму будівлю звели ще 1896-го. Протягом десятиліть на покупців очікували українські крамниці «Маслосоюз» та «Базар колоніальний» підприємця Тофана, де за крамарку була Ольга Меренюк. Перший у місті артистичний кінематограф межував з польським «Закладом кредитовим», про що нагадав напис, знайдений під товщею давньої штукатурки під час реконструкції середмістя влітку 2000 року. То було незабутнє літо, коли Коломия готувалася до Х Всесвітнього гуцульського фестивалю. Того ж року, і з тієї ж нагоди, акурат на розі, на місці розібраного літнього кафе «Едельвейс», постало кам’яне диво-яйце, наче земна твердь розколота, а з неї карпатський олень скаче по планеті, авторства скульптора й деревопластика Василя Андрушка.

Партер зовнішнього ресторану «Карпати» традиційно був закріплений за каварнею й ресторацією, яка носила респектабельне ймення «Рома», власника Розенмана, тут відбувалися концерти гармоніста Греблека. А якось підпиті німецькі вояки, на конях верхи, увірвалися до «Роми», декларуючи неначе свою зневагу до закладу і його персоналу. Подібне тривало майже до закінчення воєнних дій, аж поки робітничо-селянська не прикила масові розваги. А невдовзі хтось з чиновників запропонував розпочати тут виробництво плодоовочевої продукції, себто завод з гігантськими чанами, в яких варилися ягідна мармуляда. «От тобі й маєш, - метикували містяни, - була Європа , а стала Азія».

На початку 1950-х знову відновлено діяльність ресторану, з новою назвою «Карпати», директором якого призначено Михайла Обрізківа, родом із Мишина. Це була людина з європейською університетською освітою. Серед новопризначених працівників «Харчпрому» ніхто й не підозрював, що їхній шеф – підпільник ОУН. Однак спецслужби теж не дрімали і швидко це виявили. Аби не датися живим у руки він підірвав себе гранатою. І навіть після цього його тіло ще два тижні було підперте патиками на острах мишинської громади. Уся Михайлова родина на довгих десять літ була вивезена «на білі ведмеді».

Наріжний мур будинку «28 відомий тим, що тут до початку Першої світової війни шість кімнат і кухню на другому поверсі займав «Комітет січового стрілецтва», в якому господарював посол до віденського парламенту, засновник руханково-пожежного товариства «Січ», адвокат Кирило Трильовський, який також від 1903 до 1909р. редагував у цих стінах газету «хлопська правда». У середині серпня 1993р. на будівлі помешкання доктора Трильовського громадськість відкрила пам’ятну дошку, при сприянні його внуків та правнуків, що прибули тоді до Коломиї з віддалених куточків планети. Цікаво, що організатори заходу забули тоді посвятити мідну таблицю з профілем ідейного натхненника січового руху, а невдовзі вона цілком зникла, і про її подальшу долю можемо лише здогадуватися .

Прецікаве повідомлення, яке стосується вулиці Театральної, мені випадково вдалося знайти у коломийському виданні «Русская рада» за 1901 рік, у рубриці «Новинки зблизька і здалека». Газета писала : « В ночи з дня 23 на 24 цвітня с.р. постав пожар в домі при улиці Костюшки, в котором находилась канцелярія и обиталище д-ра В.О.Дудикевича. Огонь знищив дерев’яну прибудовлю, достався до кухні д-ра Дудикевича и на стрих, где було множество верей и наробив много шкоди меценасови. Причина пожару до тепер не виявлена». Де ця будівля розміщувалася , невідомо, можливо вона зовсім згоріла. Достеменно знаємо, що згаданий меценат був москвофілом і мав постійні полеміки з М. Трильовським.

У першій половині минулого століття на місці мало примітної одноповерхової забудови постає споруда в стилі класичного конструктивізму автора Білоскурського, яка гідно доповнила архітектурний ансамбль вулиці. Дату побудови зафіксовано в казенній, так би мовити, частині приміщення, вона викладена чорно-білою мармуровою крихтою: 1937. Одне з помешкань винаймав лікар Шарф, якого разом з домочадцями поглинули страшні ями Шепарівського лісу за німецької окупації. Невдовзі націоналізований радянською владою будинок заселили перші особи міста зі своїми родинами.

Шедевром давніх зодчих, а саме коломийських інженерів Л. Бекера і Н. Кшичковського, є національний музей народного мистецтва Гуцульщини та Покуття імені Йосафата Бобринського, який від початку будови і до самої смерті вкладав сюди власні кошти. Історія побудови тодішньої інституції «Руський народний дім» бере початок 25 листопада 1881 року, коли група громадян підписала відозву про збирання коштів на будову, де за задумом проектантів мали б поміститися театральна зала і бібліотека, музей і бурса для здібних до науки, але убогих хлопців. І тільки 10 вересня 1892р. мишинські й Ковалевські селяни привезли підводами перше каміння, яке лягло у фундамент майбутньої споруди. Через брак коштів та політичну нестабільність вдалося здійснити лише третю частину задуманого. Однак і в такій ситуації на другому поверсі активно діяли українські навчальні заклади: дівоча початкова школа ім.. Княгині Ольги, якою опікувалися вчителі Гринева, Вітвицька, Кузьма та Чубатівна. Поруч учительські кадри кувала жіноча семінарія, при якій діяв драматичний гурток під орудою режисера Олекси Скалозуба. Від 1920р. у цих стінах помітну роль у національному житті міста відігравала приватна жіноча гімназія Українського педагогічного товариства «Рідна школа» на чолі з останнім директором Антоном Микитком. А ще ця установа добре пам’ятає той період, коли того ж року три кімнати середнього поверху почав займати адвокат і письменник Андрій Чайковський. Звідси 4 червня 1935р. жалобна процесія з тілом співця козацької вольниці розтягнулася через ціле місто аж до крайньої межі на цвинтарі Монастирок. Серед першого складу наукових працівників щойно створеного музею виділялась постать засновника, організатора і першого директора духовної скарбниці Володимира Кобринського, завдяки якому експонати дійшли до наших днів.

Своїми необароковими формами будівля теперішнього коломийського Народного дому милує зір ще від 1892р., вона закладена як комунальна каса ощадності.

Якщо загальноприйнято було фінансові установи вдекоровувати емблемою бджоли, то в даному випадку багатство ліпнинних форм завершує блоха, ніби промовляючи: « Я вас до крові загризу, а вашим банківським вкладам нічого не станеться.

Внутрішній декор, виразно сецесійний, створено гімназіальним професором Валер’яном Крицінським, який поруч з польськими композиторами відобразив і портрет Миколи Лисенка. Інша річ, що образи тієї доби не дійшли до нашого часу через пожежу, яка спалахнула у цих стінах 1953 року, завдавши значної школи театральній залі. На цих підмостках виступали корифеї української сцени Марія Заньковецька, Микола Садовський, Соломія Крушильницька. А на початку 1912р. Іван Франко при великому здвигу людей читав свого «Мойсея». Це був останній приїзд Каменяра до Коломиї. Відомому українському режисерові, акторові й співакові Миколі Бинцалеві судилося померти на цих театральних підмостках 9 вересня 1938.

Перед нападом нацистської Німеччини на Радянський союз 1941 року тут розміщувався штаб Окремої коломийської прикордонної комендатури Червоної армії. 1990 року під тиском громадськості військові змушені були розпрощатися зі своїм гарнізонним Будинком офіцерів, і нині одна з найкращих споруд міста служить для духовних потреб коломийців.

1946р. на розі вулиць Театральної та Бобринського давнє двоярусне приміщення польського житлового будинку, а частково готе лику з інтригуючою назвою «Маркус і Аделя», перепрофільовано під заклад для організації дозвілля вчителів міста.

Новий культурний осередок так і називали – Будинок учителя, першим керівником художньої самодіяльності тут був диригент Євген Цісик. Широкого розголосу здобув учительський хор, якоум 1967 року присвоїли звання народної академічної хорової капели, під керівництвом Степана Ярмуся. Вагомою історичною подією стали установчі здори першого в радянські часи на Коломийщині культурно-просвітницького товариства «Поступ», які відбулися тут 13 липня 1988р., що дало поштовх до національно пробудження наших краян.

Одразу за теперішнім народним домом пусткою простоювала площа, яку в радянський період використовували як танцювальний майданчик. З відновленням незалежності на звільненому майдані планувалося реалізувати авангардний сакральний проект американського архітектора українського походження Зенона Мазуркевича. Однак від цього фантастичного задуму зостався тільки макет. На згаданому місці Коломийсько-Чернівецька єпархія УГКЦ звела катедральний собор Преображення Христового, закладений 2000 року тодішнім преосвященним владикою, багатолітнім в’язнем московських таборів, борцем за права церкви та українського народу Кир Павлом Василиком, змучене тіло якого спочило тут 12 грудня 2004 р. Автор проекту собору, головний архітектор міста Віктор Мицай став лауреатом обласної премії ім.. В.Стефаника в номінації «Архітектура і дизайн».

Будинок №48 належав польському банку «Крайового господарства». Від 1944р. тут почала діяти дитяча музична школа №1. Взагалі ж заснування української муз школи відносять ще до 1921 року, коли майбутній директор Роман Рубінгер давав приватні лекції. Холодного і голодного 1947-го викладач класу скрипки Галина Грабець створює при школі оперну студію, дебютувавши твором композитора Компанійця «Вовк і семеро козенят». Галину Юліанівну подали до списку нагороджених. Та замість того її заарештували, а невдовзі засудили на 25 років сталінських таборів.

Чимало пишноти в оздоблення Театральної вулиці додає будинок дитячої творчості, звідки поринуло у світ чимало молодих людей, які стали відомим музикантами і літераторами, танцюристами і співаками, модельєрами і малярами, інженерами і науковцями.

Майже на наших очах розміщена на Театральній швейна фабрика припиняє існування. А починалася її виробнича біографія ще у 1920-х роках, коли власницею була родина Мотля і Маргіт Горовиців та швагра Юзефа, які виготовляли і продавали гардини ручної роботи. На розі партеру – монополька з продажу «шпірітусів» пані Оренштайнової, поруч українська продуктова крамниця «Чорногора», де відвідувачів обслуговувала Тетяна Кічу рівна, молодша донька розстріляного в Києві поета Мелетія Качури. Опісля приміщення виорендовував Олекса Коссак – адвокат, відомий громадський діяч, який займався справами УПТ «Рідна шкода» і страчений нацистами 1942-го разом з іншими коломийськими в’язнями.

Частину другого поверху займало подружжя Екштейнів, яким належав княж двірський тартак. Через стіну – помешкання Ціманта, дідича села Лісна Слобідка, який у спілці з панею Германовою був співвласником львівської фабрики солодощів «Газет» - нині знаменита фірма «Світоч». Поруч розміщувалися апартаменти й адвокатська контора одного з братів Гольдбергів, які володіли мережою коломийських водяних млинів.

Лише 11 грудня 1948р. тут, на основі промартілі «Червона швачка», на чолі з Тетяною Кечуровою створено швейну фабрику, яка ділила цехи й поверхи з гардинниками.

Нині доводиться сумно констатувати, що промисел, який процвітав у цих стінах впродовж усіх окупаційних режимів, у власній державі став нікому не потрібний.

Архітектурний ансамбль Театральної вулиці завершує ряд будівель, закладений 1910-го, на що вказує стилізована будинкова метрика – ANNO DOMINI.