Танки на вулицях міста

А передували цьому доленосному дню безконечні валки біженців на Захід, починаючи від військових німецьких обозів до окремих розпорошених і здеморалізованих угорських чи італійських вояків дезертирів. Були серед цієї знедоленої пістрявої вервиці й цивільні мешканці східних областей України, а також і самі галичани, які могли потрапити до опалу до прийдешньої радянської влади. Дивно виглядали на розкислому весняному сніжку екзотичні кораблі пустель – верблюди, запряжені у брички, вози, лафети колісних установок… Як згадував старенький коломийський автослюсар Петро Бартловський, відтоді він і захопився технікою, коли на очі трапився йому залишений німецький гусеничний мотоцикл без пального. Та не він один був такий, бо війна розсіяла багато машинерії.

Піший люд з клумаками прямував гостинцем від Ценяви до Коломиї, поспішаючи чимскоріш за Прут, а далі – за гірський перевал, аби там десь розчинитись, щоб тільки не опинитися розчавленим під натиском передових бойових червонозоряних загонів. Тремким нервом ці міграційні процеси торкнулися і п’ядицьких селян, як розуміли їхню причину й свято вірили в благу вість кінця окупації. Їм нетерпеливилося скинути осоружний тевтонський режим. То з сусіднього горбка просувалися ударні машини Першої гвардійської танкової бригади полковника Горлова, які швидким темпом вийшли на вістря всієї армії. Найголовніша особливість операції із захоплення й оволодіння Коломиєю полягала в тому, що була задіяна тактика обходити осередки можливого опору та не втягатися в затяжні бої з ар’єргардом супротивника. Цю чорнову роботу повинні були виконати мотострілецькі десантні частини 271-ої стрілецької дивізії, зокрема взвод розвідників під командуванням Волошина. Завдання №1 – обхідні маневри мобільної групи й можливе оточення ворожих частин. Саме таким стратегічним планом послуговувався командир екіпажу Т-34, красень-танкіст Борковський. І донині дивує, як цей богатир поміщувався в танку.

Отож , допоки він віддає накази, спробуймо зазирнути до його послужного списку, з якого довідуємося, що Володимир Бочковський, син Олександра, народився 1924 р. в молдавському місті Тирасполі. Забігаючи наперед, додам, що 2002-го він там і помер. Між 1941-42 рр. юнак прискореним курсом закінчив Харківське танкове училище й одразу був відправлений на фронт у чині лейтенанта Червоної армії. Воював на брянському напрямі, був поранений, тож служив ад’ютантом штабу другого танкового батальйону, корпусу Катукова, що на Калінінському фронті, заступником командира роти. Далі стояв на її чолі, опісля призначений першим замом командира танкового батальйону. Так шляхи воєнних лихоліть привели його панцерну фортецю на терени Західної України. Незадовго у боях за Чортків 23 березня 1944-го «залізничний командир» отримав найвищу військову нагороду СРСР. Знаменно, що такої почесті він був удостоєний через тиждень після взяття нашого міста. Інша річ, що ніхто йому її так і не вручив.

Саме місто ледь жевріло обороною, хоча напоготові до алярмового відступу стояв піхотний і навіть кавалерійський відділи німців, їхні сателіти – мадяри, залишки важкої і легкої артилерії, танки… То були такі небезпечні суперники радянських гусеничних машин, як Т-6 Тигр. З корницького літовища здійнялися в повітря важкі транспортні літаки зі свастиками на фюзеляжах і на бриючому польоті вели прицільний вогонь. На цьому важливому залізничному вузі не бракувало тоді різного спорядження, від амуніції до боєприпасів – це був неглибокий, а все-таки тил.

А першими здригнулися від вибухів ті ж таки ценявські пагорби. І розверзлась земля, утрамбована тиском гусеничних панцерників з червоними зірками на броні, які рвалися до північного передмістя з Підгайчиків. У брунатні плями на білому покривалі зі снігу перетворилися залишки мадярських гарматників. Вони стояли поблизу п’ядицької вулиці Семенівна. Це відчайдух Борковський поспішав захопити вокзал, адже до Косачева можна каменем докинути , не те що кулею стрельнути.

Однак від залізничного двірця вдарили по ньому закопані по саму вежу німецькі танкісти. Ось уже смолоскипом запалав перший з доброго десятку радянський танк, яким командував молодший лейтенант Іван Шарлай (наступного дня його поховали в середмісті навпроти ратуші). Взагалі ж місцеві мешканці, зокрема колишня вчителька Марія Романюк, стверджують, що і решта екіпажу знайшли там останній земний прилисток. Живим залишився лише Андрій Землянов, контужений, але відзначений у майбутньому зіркою Героя. Поранених відправляли до залізничного лазарету, котрийсь із загиблих так і залишився погребенний тут же, при шляху …

Побачивши спротив, непогамовний Борковський звернув праворуч, в об’їзд, але на польовому глейовищі побіч згаданої вулиці Семенівна від довгого пробуксування потонув по самий люк. До слова, такою непрохідністю цей шмат дороги вирізняється й сьогодні. Рятуючи ситуацію, механіки постраждалої бойової машини стягували з-під сусідньої хати заготовлені на новобудову дошки, аби визволити її з багновиська. Там, у хлібосольній господі панства Романків, їм довелося заночувати. При тьмяному освітленні гасової лампи всі виглядали доволі збудженими після пережитих денних вражень. Не вечерялося, а смакувалося щойно здобутими німецькими консервами, солодкими легумінками. Їхній смак ніби досі на вустах у тодішньої дівчини Марічки, про яку згадувалося вище. Колом затягнулась чарка, хтось затягнув « Ех, дороги …». Тієї вирішальної ночі проти 28 березня перед генеральним контрнаступом ніхто навіть і не думав вкладатися спати.

Дивний збіг: готуючи цей матеріал, я подався на залізничний вокзал, де побачив ешелон, схожий до того, який обстрілював колись Бочковський. Цього дня він стояв на мирному коломийському двірці, завантажений сучасною військовою технікою. Тільки тепер він брав зворотній курс на Старокостянтинів, куди нині перебазовується коломийський гарнізон. Це своєрідний процес роззброєння по-коломийськи.

А тоді, шість десятиліть тому, 12 залізничних тягарових ешелонів так і не зрушили з місця у західному напрямку. У висліді такого локального інциденту 847 вояків здалося в полон. Окрім того, якщо вірити оперативному зведенню штабу Першої танкової армії, захоплено було 45 паротягів, 10 складів з 450 автомашинами, 18 гармат, 150 коней і фураж. До 11 години ранку все було скінчено, але порядку, звичайно, не було, радше навпаки – суцільний безлад. Наступного вечора о 21-ій столиця Союзу салютувала доблесним військам І-го Українського фронту дванадцятьма артилерійськими залпами зі 124-х гармат. Правда й те, що майже за довгих півроку нацисти поривалися відповісти реваншем. І знову стрясалася від вибухів коломийська земля, горіли хати, гинули люди … Жодної ейфорії в народі не відчувалося.

А що ж герой нашої оповіді ? Він, воюючи на території Заєлівських висот (Східна Німеччина), під Берліном, знову був важко поранений. Однак за бойові заслуги перед батьківщиною у Другій світовій Радянський уряд ще нагороджував В.Бочковського орденами Леніна, Трудового Червоного Прапора, Червоної Зірки, медаллю «За відвагу». На його широченних грудях, ніби на іконостасі, вміщувалися ледь не всі європейські нагороди. Десь позаду залишилась академія Генерального штабу, після чого він дослужився до генерал-майора танкових військ. На той час В.Бочковський – почесний громадянин Коломиї, і звісно, навідувався сюди на всі ювілейні дати. В ті часи його присутність особливо пошановували. Свого часу жодна дифіляда з нагоди «визволення» Коломиї не обходилась без участі Бочковського. Він був і тоді, коли урочисто відкривали перший пам’ятник на площі Героїв ( 1951 р.), виступав після того, як біле полотнище, як біле полотнище щойно злетіло з постаменту танка Т-34, що на площі Привокзальній (1967 р.). Там він заприязнився зі ще одним ветераном війни Володимиром Майорським, теж героєм, який у згаданих часах тяжко скалічився під Раківчиком, повторивши подвиг червоноармійця Олександра Матросова, закривши кулеметний дзот …

З п’ядицькою родиною Романків комбриг підтримував особливо теплі стосунки. Люди майже по-родинному їздили один до одного в гості, і не раз за хмільним застіллям нагадувалося, як і де провалився його танк, в якій хаті він сушив онучі … Знали ці звичайні селяни, яких переслідувань і навіть замахів зазнав на вершині своєї слави цей непростої долі чоловік.

автор В Нагірний .