Що криється в назві давньої вулиці Валова

Довжина цієї вулиці приблизно вісім сотень метрів, вона розмістилася в історичному центрі міста на північ від ратуші і є межею його заповідної зони. Першоназва вулиці бере початок ще з 1620-х років, коли, коли на її місці почали зводити оборонні земляні насипи, які називали валами, для захисту містян від ворожих нападів з північно-східних околиць. Гравюри тієї доби чітко вказують на те, що війт міста Петро Корицінський зібрав коломийську челядь з реманентом і наказав фортифікувати горішню частину городища. При австрійській адміністрації наприкінці ХVIIІ століття вали і вежі втратили свого стратегічну актуальність і на їх місці почалася міська планова забудова. Хоча «Газета коломийська» за 1890 рік обурюється тим, що « … вулиці наші дуже заболочені й занедбані, а окрім того їх ще й риють та занечищують свині, які бродять середмістям цілими табунами».

Не заглиблюючись у цей не надто привабливий факт нашої минувшини, розпочнемо свою мандрівку з Вічевого майдану, крізь який на схід від кінця ХІХ сторіччя аж до закінчення панування Речі Посполитої прямувала вулиця імені польського мислителя, поета і драматурга Сигізмунда Красінського. Що ж до окраси давньої площі, то протягом минулого століття нею була споруда міщанського музичного товариства «Gwiazda». Починаючи від німецької займанщини, тут розквартирувався український окружний театр під орудою  Івана Когутяка, трупа якого досягнула тоді чи не найбільшого розквіту. Частина акторів емігрувала зі східних областей України і проживала в готелі навпроти, на балконі якого вони розмістили капличку. Вартий уваги також той факт, що Валова перетинала вулицю Шевченка і між мурами продовжувалася на захід, де з’єднувалася з вулицею Довбуша .

Акурат навпроти сучасного драмтеатру в одноповерхових дерев’яних спорудах розміщувалася медична амбулаторія для малозабезпечених мешканців Коломийщини. До їхніх послуг були лікарі Олександр Козакевич, рентгенолог Дмитро Станкевич, які приймали хворих у вільний час. Майже за стіною було приміщення, яке належало церкві св. архистратига Михайла. Тут у парохіальному домі замешкував о. Теодор Курп’як – сотрудник храму. Це він ще 1895 року у місті хор «Коломийський Боян», яким диригував і керував. Завдяки добрим голосовим даним отця посилали на вокальні студії до Мілану. Та через родинні обставини ця поїздка так і не відбулась. А в час Другої світової війни отець пропав безвісті. Востаннє на парохії замешкувала родина опального священика Івана Вергуна. 1965 року хату розібрали, а на звільненому місці розпочали зводити широкоформатний кінотеатр ім.. Мирослава Ірчана.

У кутовому будинку, на розі сьогоднішніх Валовій і Театральної, до 1925 року частину першого поверху займала перукарня Йосипа Григоровича. Помешкання другого поверху винаймав відомий діяч радикальної партії, адвокат, голова Січового комітету Кирило Трильовський. Одразу після закінчення останньої європейської бойні другий поверх зайняв артист сцени і режисер Михайло Тінський.

Ознакою всякої поважної будівлі й доброго господаря були двері. Як правило, добротні, дубові, різьблення яких насичене родинними оберегами та символами влади. Такі двері виготовляли випускники коломийської школи деревного промислу, деякі з них ставали майстрами європейського рівня. Один з головних входів з багатими кованими елементами вів до кам’яниці на тій же вулиці Валовій під числом 15, де від 1908 року поселився маляр з Одеси В’ячеслав Розвадовський. Втікаючи від переслідування царських посіпак, він волів перечекати кращих часів в Коломиї, в родині своєї дружини. Але те очікування так заполонило його, що зосталася насичена галерея образів, зібраних на покутській землі. Сто літ минуло відтоді, як випускник Санкт-Петербурзької академії мистецтв Розвадовський ходив цими цільнотесаними сходами з дружиною Романією – донькою місцевого адвоката – москвофіла Володимира Дудикевича, мешканця сусідніх покоїв. Ще й досі між коломийським обивательством можна почути, що протилежних політичних поглядів Трильовський і Дудикевич, хоча жили неподалік один від одного та частенько зустрічалися, руки собі не подавали, не розмовляли, лише шляхетно скидали при зустрічі циліндр до привітання.

З протилежного боку від них стояла ка’мяниця Теофіла Дембицького – коломийського мецената, який оселився тут ще 1875 року. Тоді ж відчинив свої важкі двері окружний суд, де недавній випускник юридичного факультету Львівського університету Т.Дембицький одержав посаду адвоката. Під час першого російського наступу на місто 1914-го він емігрував до Відня, де наступного року помер. Згодом у його коломийському маєтку осів фотограф Олександр Кіблер, розділяючи помешкання з філією «Рідна школа». Одначе війна таки не пошкодувала добротної колись кам’яниці, і за радянських часів з її фундаментів виросло літнє кафе «Едельвейс». Нині немає вже і його, тільки витвір Василя Андрушка, який встановили до Х Гуцульського фестивалю, - кам’яна скульптура з оптимістичною назвою «Вічне яйце».

У тому ж ряду з не менш давньою і цікавою історією постає дещо похмурих обрисів будинок. Ви наймачами квартир у цій обителі були лікарі Андрій Кокодинський та Станіслав Будзяновський, а від 1955 року тут розмістилася міськрайонна друкарня. У підвалах кам’яниці зберігалися колись великі діжки з вином, опісля їх порозбирали до різноманітних коломийських буфетів, а на їхньому місці почали складувати паперові бухти. Аж не віриться, що до недавнього часу коломийським друкарям вірно служили верстати з більш як 150-річчним стажем, які, либонь, належали ще коломийському першовидавцеві Михайлові Білоусу. У перших повоєнних роках коломийську періодику друкували у кутовому будинку на роздоріжжі вулиць  Калова ( тепер Франка) і Коцюбинського, з 1946 року директором друкарні було призначено Гутмана, людину, яка навіть українською  не володіла.

Іван Сенюк, син Юрія, прийшов у друкарню 1948р., відразу після служби в армії. Працю почав з професії набірника, був друкарем, лінотипістом, а від 1964-го по 1981-й стояв на чолі підприємства. Це вже за його ініціативи виробничі площі розширювалися руками самих друкарів у вільний від основної праці час – типове тогочасне явище. Тож завдяки йому, а ще Михайлові Річняку, верстатникові Титику, Гарматюку, іншим працівникам городяни і селяни вчасно отримували пресу. Хоч і комуністичним змістом були наповнені сторінки тодішнього друкованого органу «Червоний прапор», однак у ньому робили перші літературно-мистецькі спроби багато з тих, хто нині став відомим далеко за межами свого міста. І хоча сьогодні, здається, тут ще справно працює поліграфічний конвеєр, однак усе виглядає таким чином, що й сюди невдовзі прийде корінна реконструкція.

Через стіну сусідує малопомітний зовні житловий будинок. Його внутрішня оздоба нагадує скриньку, насичену культурним спадком мешканців минулої доби. Уже з порога вас зустрічає «ластрико» - залитий мармуровою крихтою напис «SALVE», який позитивно впливає на настрій гостя. Ковані перила нагадують хвилі й насичені декоративними орнаментами міфічного світу морських персонажів.

З кам’яниці праворуч дивиться химерна маска. Ця дивних архітектурних форм споруда спотворена саркастичною гримасою, ніби вказує на специфіку закладу, кабінети якого служили для таємних побачень. Незважаючи на легковажність, коломийські представниці найдавнішої професії відзначалися неабиякою законопослушністю. Тут у глухому дворику час зупинився десь на межі середини минулого століття, наче поринаєш у якийсь інший вимір.

Добрих півстоліття не змінював свого вигляду непоказний будинок навпроти, в якому довший час знаходили прилисток гості готельних покоїв, кав’ярні, ресторану. У повоєнний період сюди вселили ремісничі майстерні товариства глухонімих. Ці люди не тільки обшивали коломийських обивателів, але й мали свій клуб, бібліотеку, кінозал і навіть театр.

Від наріжної будівлі між Валовою і проспектом В’ячеслава Чорновола починалася вулиця Борисенка і дугою тягнулася до тодішньої Жовтневої (тепер – Гетьмана Мазепи). 1948 року сорокачотирьохлітній  генерал-майор Михайло Борисенко загадково помер у львівському лазареті й похований на давньому коломийському кладовищі для військових.

Там де закінчувався зал ресторану «Трембіта», а опісля їдальні ( тепер універсальна крамниця «ДЦ»), був прохідний двір, акурат до дитячого кінотеатру ім..Кірова. Повітря всередині довгого коридору було наповнене запахами пампушок, тістечок, тортів, які тут же й випікалися. Під час реконструкції 1970-х (головний архітектор Степан Гуменюк) цей прохід замурували. На перехресті між Валовою і Драгирюка у цей же час працівники гардинної фабрики народним методом споруджували «власну»  двоповерхівку.

Ще далі на північ, ще два однотипні двоповерхові комунальні будинки, зведені на місці спаленого гестапівцями гетто. Там, де Валову перетинає вулиця Романа Шухевича, якимось незбагненним чином зосталась одна лише двоповерхова кам’яниця від усього минулого комплексу споруд щільного кварталу (тепер тут на розі аптека, їх чомусь завше зводять на роздоріжжі). Тоді вулиця називалася Валова Нижча і була перетворена на загратовану резервацію, звідкіля був тільки один шлях, у шепарівську дубину. Тепер про ті лихоліття нагадує хіба що згорілий недавно житловий будинок.

1952 року на сплюндрованій німцями  вулиці Валовій виросли корпуси деревообробного заводу. Навпроти у дещо перелаштованому вигляді дійшла до наших днів будівля пенсійного фонду, яку звели на початку ХХ століття. То ще одним альтернативним навчальним закладом, який уже мали коломийські українці й поляки, ставала до ладу нова чоловіча юдейська гімназія з гебрайською мовою викладання. Вона також проіснувала до згаданих подій німецького правління, після чого в осиротіле шкільне приміщення увійшли коломийські швейники промартілі «Червона швачка» на чолі з Тетяною Кічурою. А вже за ними довгі десятиліття тут господарювали взуттєвими. Догосподарювалися до того, що на початку 1990-х самі без чобіт залишилися.

Ото і все наразі. Історія будівлі чи вулиці, довга вона чи коротка, спів мірна з життям людини. Здається, щойно ввійшов сюди, тільки-но розсмакував що й до чого, а воно вже треба прощатися і відходити.

автор В Нагірний