Гуцульські іграшки

— Романо Романівно, розкажіть, будь ласка, історію появи сирної скульптури в Україні. — Сирна іграшка й донині побутує в деяких районах Гуцульщини. Для дітей ця іграшка — незвична, адже нею можна не лише погратись, але й з'їсти, а для дорослих вона є ще й культово-магічним атрибутом. Визначний український етнограф Володимир Шухевич пише у своїй монографії "Гуцульщина", що із сиру вівчарі на полонині робили "колачі", "колачики", "фірмаки", а повертаючись додому, вони навішували ці "колачики" "довкола ременя" у два-три ряди. Ці скульптурки вдома дарували дівчатам, а ті вже прилаштовували їх під образами. Хоча всі ці сирні вироби мають спільні стильові риси (дещо розтягнені силуети), однак, кожна майстриня втілює у своїй скульптурці власне бачення світу, а, отже, фігурки схожі лишень на перший погляд. — Чи пов'язується виготовлення сирних скульптурок із якимись обрядами, святами? Коли саме їх слід дарувати? — Так. Ми з вами розмовляємо напередодні Трійці, і саме у зелену неділю хата кожної гуцулки обов'язково була прибрана в зелений май, а на столі в глиняному глечику стояли букети з "божих руж" (півоній). Головна ж прикраса на столі — то паска із сиром та сирні коники. Я маю особливе ставлення до цих днів ще з дитинства, бо народилася на Трійцю. А ось, коли "баранчики" дарують на весіллі, то це на багатство, а "сирні колачики" — на щастя. На Гуцульщині, коли молоді йшли до шлюбу, то сирні колачики на червоній вольєчковій (себто шерстяній) нитці чіпляли до лівої руки молодій та молодому як символ щастя та вічної любові. У селах Верховинського та Косівського районів на Юрія після служби Божої дітям і дорослим роздають під церквою печені "колачі" та сирні "баранчики", "колачики", "коники", аби молилися та просили Бога, щоб корови й вівці молочні були, а також "за просибість" (за померлих). — Ці вироби такі красиві, що самі по собі можуть прикрашати оселю... — Так, сирні "колачики" (вони бувають круглі й плетені) є ще й атрибутом оздоблення інтер'єру, їх нанизують на нитки під образами, на сволок на вікна. Ними ж для різноманітності оздоблюють фігурки баранів, оленів, курочок. Наприклад, основна прикраса скульптурки оленя — традиційний розмальований калач на шиї, або ж — збруя. Можна зустріти й оленя з бербеницями. Мальовані сирні скульптурки виготовляють "на хвалу" — під образи, в кошик на Великдень, на сволок у хаті, для забави дітей і на виставки. Орнамент на сирних скульптурах має багато спільного з орнаментикою писанок, вишиванки та різьблення по дереву. Фігурку вершника, наприклад, розписують у "зубці", "цятки", "ружу", "кривулю", "кільце", "підківку", "рисочки", "хрести". Це здебільшого роблять на свята, на подарунок. У створенні сирної скульптурки важливим є й колір, і фактура поверхні, й нанесений орнамент. Утім, їстівні скульптурки зазвичай не розписують. Приємно, що сьогодні карпатська іграшка як промисел не зникає, частково зберігає свою давню символіку й поєднує в собі як давні традиції, так і сучасність. Відома майстриня у Брусторах — Ганна Соколик організувала в сільській середній школі гурток ліплення сирних фігурок, де її онука — найкраща учениця. А отже — не втрачається зв'язок поколінь. До речі, сучасні сирні коники часто продають і як ласощі, і як сувенір для прикраси інтер'єру. * * * Якщо вам цікаво відчути себе в ролі сирного скульптора, пропонуємо опис приготування сирних коників, записаний Романою Кобальчинською, коли вона спостерігала за роботою майстрині Ганни Кішук із села Річка Косівського району Івано-Франківщини. Фігурки ліплять, як правило, в хаті "правачці", коло печі, на "шпаргаті" (частина печі). Для цього потрібно мати "кітлик" (казанчик) на окріп, миску на вироблений сир, меншу миску на відрізані шматочки сиру, два-три дерев'яні круги чи дощечки, одну-дві дерев'яні ложки, ніж, дерев'яну поличку для просушування вироблених баранчиків, відро "на сировицю", дві пляшки з фарбою (це зазвичай зеленка чи харчові барвники), палички для розпису. Для приготування сирних скульптурок потрібен особливий сир. Спочатку наливають у відро відстояне молоко із вже зібраною сметаною. Коли сметану не зібрати, то баранчики будуть "стрепіхаті". Молоко підігрівають, додають одну ложку "глєгу" (порошку, який утворюється при висушуванні попередньо наповненого розчином молока і солі шлуночка молочного теляти чи ягняти — двох-трьох тижнів). "Заглєчене" молоко стає густим. Його розмішують і ставлять на декілька годин відстоятись у тепло, коло печі. Потім викладають у марлю, аби стекла сироватка, а коли стече — кладуть у миску і ставлять на піч для подальшого закисання. Перед початком ліплення сир куштують на смак і "виробленє". Для цього шматочок сиру в ложці опускають у киплячу воду, виймають, швидко розминають і, якщо сир тримається купи, пружний і "податливий як віск", то можна "вироблєти". Сир, вироблений для скульптури, має жовтувате забарвлення та гладеньку фактуру. Сирна маса пропускає світло, створюючи світлотіньові ефекти. Для приготування "сировиці" розчиняють три-чотири кілограми солі у трьох-п'яти літрах окропу. Відстоюють, проціджують через марлю, охолоджують. Виготовлені фігурки, а також окремі деталі по кілька разів опускають в окріп і сировицю на "загартованє". Чим насиченішим буде розчин солі, тим довше зберігатиметься фігурка. Дехто з майстрів лишає фігурки в сироватці на дві-три години "на постій", "на витриманє". Із "постою" готові вироби кладуть на драбинку для висихання. Готуючись до ліплення скульптурок, майстриня ретельно миє руки, а потім споліскує їх у сироватці. Відрізає ножем на крузі шматочок сиру і опускає його в окріп, виймає і швидко розминає його в руках, формуючи грудку з якої швидкими й легкими рухами ліпить скульптурку, витягуючи окремі частини: спочатку голову та передні ноги, і одразу ж ще м'який матеріал опускається в сировицю, де форма закріплюється. Потім знову — в киплячу воду, й витягують хвіст і дві задні ноги. Голову, гриву та хвіст роблять, насікаючи ножем. Після кожної виготовленої деталі фігурку занурюють на кілька секунд в окріп і сировицю. Майже готову скульптурку доповнюють такими деталями: упряж, бербениці, гуцули, лошатко, лошатка, сідло — тарниця. Фігурку коня "спорєджєют", як у житті. Спочатку на нього вкладають "тарницю", яку прив'язують попружками — мотуззям із сиру. Із боків лошатка прилаштовують бербениці — бочки з бринзою, а до спини коника прикріплюють вершника — гуцула чи гуцулку. Фігурки вершників одягають у традиційний кептар, крисаню чи хустку. Далі всі деталі обмотують тонкою сирною ниткою "попружкою" (яку витягують із шматочка сиру) у вигляді кіски чи ланцюжка. Закріплюють нитку простим вузлом. Ці попружки імітують збрую коня, водночас збагачуючи пластику фігурки. Кожна майстриня виробляє та закріплює мотуззя по-своєму/ http://www.karpaty.lviv.ua