Синевирське озеро Давним – давно серед дрімучих лісів жили вільні люди. Охотилися, випасали вівці... але прийшов пан і безрадісне стало їх життя. За найменшу вину тяжко карав він людей. Трапилася
біда. Напали вовки на вівці. Нестало в молодого вівчаря отари. Не став він чекати панської розправи. Попрощався з любимою і пішов в чужі краї, за сине море... Горює на чужині вівчар і кожну ніч
виходить до синього моря. Зливає хвилям печаль – тоску свою по батьковому краєві. Всесильне море, хоч одним оком поглянь на мою Верховину, передай поклін землі рідній. І сталося чудо: крізь землю
пробилося несподівано море позлотило пана разом із прислугою. Само воно задивилося на горді Карпати і назавжди залишилося в них. Сине і чисте, як морське око.
Дуже давно це було. Наш верховинський край належав багатому графу. Всі верховинці змушені були на нього випасати графських овець і корів, рубати ліс, косити траву. У графа була красива дочка
Синь. Дівчину звали так тому, що в очах її здавалось була зібрана вся синява бездонного карпатського неба. Одного разу багач вирішив перевірити, як працюють його батраки – лісоруби в горах.
Синь попросила батька взяти її з собою. Поки граф перевіряв роботу лісорубів, дочка збирала на поляні квіти. Раптом до неї дійшли чудесні звуки сопілки і дівчина пішла на ці звуки. На поляні
де пасли вівці, вона побачила юнака, який захоплено грав на сопілці. Помітивши дівчину, юнак перестав грати. - Хто ти? – здивовано запитав він. - Я Синь. Ці ліси і гори належать моному
батькові. - А ти хто? - Я Вир – пастух графа. Дівчина попросила його заграти ще раз. В лісі довго звучали чарівні мелодії сопілки. Коли почало темніти, дівчина попрощалася з Виром. Вона
пообіцяла його повідати ще раз. Через якийсь час Синь знову зустрілася з Виром. Все було як і в перший раз. Чарівні мелодії сопілки все більше і більше зближували молоді серця. Молоді люди
полюбили одне одного і почали крадькома зустрічатися. Але злі заздрісники донесли графу що його дочка любить простого пастуха. Граф заборонив дочці зустрічатися із Виром. Але чи може любов
підкоритися чийомусь наказу? Не зупинили Синь заборони батька, не злякали її погрози графа. І тоді граф наказав убити пастуха. Одного разу, коли Вир очікував на лісовій галявині свою кохану,
графські слуги підкралися і скинули на нього з високої гори величезний камінь... Дізналася страшну новину Синь. Вона побігла через гори і ліси до місця загибелі коханого. Обняла дівчина
величезний камінь – могилу і гірко заплакала. Дівочі сльози лились і лились, поки не затопили всю поляну і саму Синь. Не стало красуні Сині, але на тому місці утворилося надзвичайно гарне
озеро. Вода в ньому була синя, як небо над Карпатами, як очі Сині. Назвали його Синевирським. По аналогії Синь і Вир. Острівець посередині озера – це вершок каменя – могили Сині і Вира.
http://mizgir.com.ua/synevyrske-ozero-iii
Write a comment