Наприклад, одним із різновидів шлюбної магії було також закликання долі або судженого. Дохристиянськими обрядами були наповнені молодіжні зібрання на Андрія, що подекуди називались великими
вечорницям. У їх програмі важливу роль відігравали різноманітні прийоми любовно-шлюбної магії: засідання конопель, ворожіння із балабушками, калитою тощо. Пережитки язичницьких уявлень
знайшли своє відображення у звичаях «карнавальної свободи», яка негласного проголошувалася на Андрія. Відразу можемо собі пригадати пишні бразильські карнавали чи фестиваль масок у Венеції,
які теж являють собою розгул непізнаваності та свободи. У наш час грудень завершує календарний рік. На кінець місяця, тобто 22 числа (найчастіше) припадає і зимове сонцестояння, за яким
визначають астрономічний початок зими. Наші пращури пов'язували з ним «народження сонця», або ж «родини сонця». Саме в цей день настає найдовша ніч. У давніх народів, саме народження нового
сонця, у день зимового сонцестояння свідчить про початок нового року, перемоги світла над темрявою та поступовим пробудженням природи. Шанували відродження сонця у Древньому Вавилоні та
Стародавньому Єгипті. Автор «Української міфології» Валерій Войтович пише, що за віруваннями предків, у день зимового сонцестояння богиня Всесвіту Лада народжує сина світла – молоде Сонце. У
цей час на сході сходить зоря Великої Діви і відкриваються в сузір'ї Кози небесні ворота («Брама богів»), які символізують воскресіння сили Сонця. За іншою із легенд, у цю ніч богиня Коляда у
вигляді кози ховається у печері (печера символізує жіноче лоно, до того ж Ісус Христос теж народився у печері-стайні) від Чорнобога і народжує сина – нове сонце. Може це порівняти із грецьким
міфом про верховного бога Зевса. Коли могутній Зевс був ще немовлям, його мати Рея, за порадою богині Землі Геї, сховала його від чоловіка у гроті на горі Іла. Годувала Зевса коза Амальтея.
Знаючи все це, вкотре переконуємося, що все єдине під небесами. День зимового сонцестояння вони називають Йолем. Вважається, що у цей день завершується старий рік і починається новий. Також у
цю добу, коли найдовша ніч у році, народжується новий Бог-Сонце. Це міфологічна складова свята. Себто свято символізує світло, яке народжується із темряви й припинення довгих зимових ночей.
Це повернення світла, сонця, радості і життя. В це свято закладений глибокий архетипічний символізм. У цей день прикрашається ялинка (яка називається Йольським деревом), і люди частуються
традиційними смаколиками. У цей день виконують ритуали, які «допомагають» новому Сонцю народитися із лона Богині. У Різдві як одному із найбільших українських свят збереглося чимало
язичницьких рис. На Різдво – це ряджені, колядки, ворожіння про погоду на рік, про майбутній врожай, людські долі. Із спеціальним різдвяним хлібом – корочуном (у Карпатах) дослідники
пов'язують ритуали давнього культу Сонця. У різдв'яних повір'ях збереглося чимало залишків древнього культу предків і елементів антропоморфізації тварин, рослин, речей: наприклад, уява, що
душі предків беруть участь у святій трапезі. Різдво в українців сповнене купою обрядів та ритуалів. Приміром, в основі колядок та щедрівок (які виконувалися у Новоріччя) лежали давні магічні
уявлення про те, що побажання, висловлені у цей період, мали стати реальністю. За своїм походженням колядування є позацерковним звичаєм , що існував задовго до прийняття християнства. Але
часом давні аграрно-новорічні обходи, що несли в собі ідею родючості були частково християнізовані. Так утворились дві генетично відмінні форми колядування: світська та церковна. Як вважає
етнограф Василь Скуратівський у книзі «Місяцелік», християнство змушене було піти на певні поступки колядки і щедрівки пов'язали із Різдвом Христовим. Одне слово, утворилося синкретичне
поєднання двох релігій – так званий дуалізм. Останній день старого і перший день нового року українці відзначали як свято Меланки (Маланки) і Василя. На відміну від Різдва і Хрещення ці дні
не відігравали важливої ролі у релігійному календарі, тому в їхній обрядовості майже не помітні церковні мотиви. Широко популярною в Україні була драматизована обрядова гра з участю масок –
«Коза», що мала свій характерний ритуальний сценарій, пісеннний і музичний репертуар. Назва її походить від головного діючого персонажа – парубка, перевдягнутого козою. Центральним у
ритуальному дійстві був танець кози під супровідну мелодію, її «вмирання» й «воскресіння», що символізували кругообіг часу. Обряд «Маланка», як і «Коза», бере свій початок від давніх
аграрно-магічних звичаїв. Виразний аграрно-магічний зміст мав новорічний обряд засівання, посипання, відомий у всіх східних слов'ян. Широко побутував звичай першої ноги – бажано було, щоб
першим гостем на Новий рік (полазником) була людина добра і щаслива. Водохреще – одне із найбільших християнських свят, яке завершує святочну обрядовость. У цей період сонце перемагає морок і
темряву, освячує своїм життєдайним світлом річки, озера, джерельні струмки і криниці. У давнину було прийнято з нагоди великих свят кидати людей у воду, приносячи цим самим жертву на багатий
урожай. Мало хто нині знає, що традиційною українською символікою на Новий рік є дідух, а не ялинка. Виготовляли його найчастіше із першого зажинкового снопа. На сьогодні обряди, пов'язані із
дідухом, на жаль, майже втрачені. Різдво Христове – одне із найбільших християнських свят, яке, як і свято Богоявлення (Хрещення Господнє), згідно православної церковної традиції, належить до
так званих двунадесятих свят. Це – 12 найбільших свят церковного календаря (не враховуючи Пасхи, яка вважається «святом над святами»). До них належать: Різдво, Хрещення Господнє, Стрітення,
Благовіщення, Вхід Господній до Єрусалиму, або Вербна неділя, Вознесіння, Трійця, або П'ятидесятниця, Преображення Господнє, Успіння, Різдво Богородиці, Воздвиження та Введення у храм Діви
Марії. Різдво, як і свято Воскресіння Христового – Пасха, є вже більше ніж півтора тисячоліття чи не найурочистішим святом християнського світу, адже цього дня Церква згадує пришестя в світ
Спасителя – народження в тілі Сина Божого. Згідно з християнським вченням Бог-Син – Друга особа Святої Трійці, задля виконання місії спасіння людства і визволення його від влади гріха і
смерті сам став людиною. «Ради людей і нашого ради спасіння зійшов із небес і тіло прийняв від духа святого і Марії Діви і став людиною», – говориться про це у загальновідомій молитві «Символ
віри». Святкування Різдва як окремого свята у Християнській Церкві має досить цікаву історію. І, як ми побачимо, воно здавна було пов'язане із святкуванням Хрещення Господнього, або
Богоявлення. І якщо куплет відомої української колядки звучить як «а третій же празник – святе Водохреща...», то свого часу, перші християни обидві події ( Народження і хрещення Христа)
згадували і святкували в один день. Євангеліє не подає точної дати і часу народження Ісуса Христа, і багато істориків згоджуються на думці, що ця подія мала місце за 4 роки до початку нової,
тобто християнської ери. Літочислення за сучасною схемою (до і після Різдва Христового) веде свій початок із VI століття, але традиція відзначати Різдво новорічними (за римським календарем)
днями виникла задовго до цього. Традиція святкувати Різдво виникла ще у перші віки Християнства, втім спочатку відзначення цієї події об'єднували із згадуванням Хрещення Христа в Йордані. Це
свято, яке відзначалось 6 січня, називалось Богоявлення (грецькою мовою – Теофанія, або Епіфанія), і ним християни згадували явлення Сина Божого в тілі як таке. Цікаво, що свято Хрещення
Христового особливо урочисто спочатку відзначали представники єретичних, тобто неортодоксальних течій – ебоніти та гностики-василідіане. Останні, зокрема, вважали, що «Божий Розум» (перший
прояв-виточення Божества), з'єднався із людиною Ісусом саме в день Його Хрещення в Йордані. Вони відзначали цей день особливо урочисто. Отож, Церква вирішила на противагу гностичному святу,
встановити подібне і в себе. Таким чином, з ІІІ століття, і виникло свято Богоявлення, яким Церква наголошувала, що цього дня Ісус Христос не став Богом вперше, а тільки явив Себе Богом,
представши як Єдиний від Святої Трійці, Син Божий в тілі. (Як відомо з Євангелія, після того як Іоанн Хреститель охрестив Ісуса, то він побачив Святого Духа, який зійшов на Спасителя у
вигляді голуба, та почув голос Бога-Отця – «це Син мій улюблений, в Якому моє благовоління»). А для підкреслення цієї догматичної істини, в День Богоявлення почали згадувати і святкувати
також і Народження Христа. Згідно переказу, який існував у Древній Церкві, перша людина, через яку гріх увійшов у Світ – Адам, була створена в 6 день першого місяця року, і цього ж дня
народився і «Другий Адам» – Христос Спаситель. Як розповідається у біблійній книзі Буття, людина була створена на шостий день Творіння, отже таким чином біблійний переказ про створення світу
поєднувався із римським юліанським календарем. Традиція святкувати Богоявлення як День Різдва і Хрещення Христа збереглась в деяких церквах Сходу, зокрема у Вірмено-Григоріанській. Сучасна
Вірменська Церква дотримується григоріанського календаря, отож це свято там відзначається 6 січня за новим стилем. Після урочистої літургії, в цей день відразу ж відбувається і чин освячення
води. Традиція святкувати Різдво Христове як окреме свято 25 грудня виникла в IV столітті в Римській Церкві в останні роки правління імператора Костянтина. Церковні історики вказують, що вже
з 336 року на латинському Заході Різдво почали відзначати саме 25 грудня. До цього часу на цей день припадало язичницьке свято Dies Natalis Solis Invicti – День народження Непереможного
Сонця. Особливо його почали відзначати наприкінці ІІІ століття, коли до влади прийшов імператор Авреліан, який був прихильником мітраїзму – поширеної в елліністичному світі релігії бога
Сонця, добра і світла Мітри. Окрім цього, на останню декаду грудня припадало і давньоримське язичницьке свято Сатурналій. Переносячи свято Різдва на 25 грудня, Церква ставила собі на меті не
тільки створити альтернативу язичницькому святу, яке в житті римлян супроводжувалось різноманітними веселощами. Цей день, на думку тогочасних богословів, особливо підходив для того, щоб
вшанувати народження Христа-Спасителя, «Сонця Правди», тим більше, що в Євангелії від Іоанна сам Христос називає себе «Світлом для світу». У Східній Церкві традиція святкувати Різдво окремо
від Богоявлення (свята Хрещення Господнього) прижилась пізніше, ніж у Римі. Відомо, що наприкінці IV століття, традиція святкувати Різдво в Константинополі була встановлена згідно указу
візантійського імператора Аркадія, і завдяки старанням святителя Іоанна Золотоустого, архієпископа Константинопільского. А вже з Константинополя вона поступово поширилась на Християнському
Сході. Серед окремих істориків поширеною є думка, що подібні «календарні запозичення» були спрямовані виключно для сприяння швидшому поширенню Християнства та викоріненню язичництва. В свою
чергу церковні історики та богослови вказують, що розуміти ці явища слід глибше. «Християнство сприйняло і зробило своїми багато «форм» язичницької релігії не тільки тому, що це – одвічні
«форми» релігії взагалі, а тому, що увесь задум Християнства полягає в тому, щоб усі «форми» цього світу не замінити новими, а наповнити новим та істинним змістом... Приймаючи будь-яку
«форму», Церква повертала Богу те, що Йому по-праву належить», – таку думку, зокрема висловив у своїй праці «Історичний шлях Православ'я» протоієрей Олександр Шмеман. Святкування Різдва
Христового у Православній Церкві, а також у Католицьких Церквах візантійського обряду (до яких належить, зокрема, УГКЦ) відрізняється особливою урочистістю. Богослужбові тексти містять в собі
глибокий богословський зміст, який розкриває значення Різдва. «Напередодні Різдва прийнято відправляти так звані «Царські години», і вже під час цього богослужіння ми прославляємо народження
Ісуса Христа, згадуємо пророцтва старозавітніх пророків про пришестя Месії, зокрема слова пророка Ісаї, якого Церква називає старозавітнім Євангелистом – «ось Діва зачне в утробі і народить
Сина, і дадуть Йому ім'я Емануїл», – розповідає клірик Свято-Феодосіївського храму УПЦ КП міста Луцька протоієрей Богдан Гринів. Як приклад, можна навести і кондак Різдва (кондак – церковний
піснеспів, який присвячений змісту свята) автором якого є візантійський поет Роман Солодкоспівець – «Сьогодні Діва Пресущественного народжує і земля вертеп Неприступному приносить. Ангели із
пастирями славословлять, а волхви із зіркою подорожують. Нас бо ради народилось мале Дитя – одвічний Бог». В день Богоявлення – 6 (19) січня, вже зазначалось, Церква згадує Хрещення Христа в
Йордані перед виходом на проповідь. Згідно Євангелія, коли Христос охрестився, Дух Святий зійшов на Нього у вигляді голуба, і водночас було чути голос Бога-отця: «Се Син мій улюблений і в
Ньому Моє благовоління». У Православній Церкві після літургії цього дня відправляється особливе богослужіння – чин великого освячення води. Освячена цього дня вода називається «агіасма», що в
перекладі із грецької означає «велика святиня». Також прийнято окроплювати домівки цією освяченою водою. Для православних християн ця свячена вода має велике значення, оскільки вона
освячується молитвою і призиванням Святого Духа. «Сам Господь Ісус Христос освятив водне єство, коли зайшов у йорданські води... ми можемо згадати і Старий Заповіт, де розповідається, про те,
що людей і різноманітні предмети окроплювали жертовною кров'ю», – пояснив протоієрей Богдан Гринів. Згідно благочестивого звичаю, цю свячену воду прийнято зберігати впродовж року. В
українському народі святкування різдвяних свят здавна оздоблене різноманітними народними звичаями і традиціями, в тому числі й тими, які сягають корінням прадавніх, ще дохристиянських часів.
Разом із тим окремі із них не тільки не засуджуються Церквою, але навіть увійшли до богослужбової практики. Мова йде про звичай колядувати, адже колядки лунають і в храмах. «В Україні
традиція колядувати і ставити різдвяні вертепи дуже розвинена. Люди ходять від хати до хати, прославляючи Христа. В дохристиянські часи язичники прославляли сонце, а християни прославляють
Христа, який говорить – «Я є світлом для світу». Також в різдвяні дні під час літургії, в момент коли причащаються священики, церковні хори влаштовують своєрідні «концерти колядок», тобто
співають ці піснеспіви», – наголошує протоієрей Богдан Гринів. Стосовно, народних звичаїв, як, наприклад, 12 різдвяних страв, куті, а також новорічних віншувань, то Православна Церква їх не
засуджує і цілком приймає. «Зокрема 12 страв символізують 12 апостолів, а під час новорічних щедрівок бажають гарного врожаю. Але ж зрозуміло, що це Господь дає землі ту силу родити і посилає
врожай... А в окремих храмах навіть є звичай, коли священик посипає прихожан пшеницею, кажучи – «сію вію, посіває, Слово Боже у вас засіваю...», – розповідає отець Богдан. Різдвяні колядки
полюбляють співати і українські християни інших конфесій, зокрема баптисти. «Ми співаємо ці різдвяні піснеспіви, які називаються колядками, хоча етимологія слова «колядка» пов'язана із
язичництвом, але оскільки ця назва закріпилась, то ми її вживаємо. Співаємо ці народні різдвяні пісні, в яких оспівується народження Христа, поклоніння пастирів, волхвів», – розповів перший
пресвітер церкви ЄХБ «Дім Євангелія» міста Рівне Віктор Давидюк. Стосовно ставлення до суто народних звичаїв він додав, – «ми святкуємо те, що пов'язано із Христом і Новим Заповітом. Якщо
щось виходить за ці межі, то в нас виникають певні запитання і ми цього не підтримуємо. Стосовно народних звичаїв, то якщо вони пов'язані із язичництвом, то ми їх не дотримуємось. Як приклад,
можна навести «дідуха». В одній газеті я читав, що його ставлять в хаті і до нього збираються духи померлих. Ми знаємо, що є душі померлих, які є або із Господом, або в пеклі. Отож приходити
кудись вони не можуть». Щедрувати і віншувати на старий Новий рік серед євангельських християн – баптистів, за словами Віктора Давидюка не прийнято, втім сам цей звичай не засуджується.
Стосовно ялинки, куті, кількості страв на різдвяному столі, то, як підкреслив Віктор Давидюк все залежить від звичаїв, які панують в тій чи іншій сім'ї та її фінансових можливостей. «Ми
знаємо, наприклад, що першим для своїх дітей ялинку прикрасив Мартін Лютер і від цього цей звичай поширився в християнському світі», – додав пастор. Незабаром очікуйте на шпальтах
інтернет-видання "Волинська правда" невеличке дослідження про Стрітення та Масляну. Вертеп (старослав'янське — з ХІ ст. — сад, печера, де, за переказом, народився Христос) — таку назву носить
один з перших різновидів релігійного театру в Україні, а згодом і в Росії; переносний театр ляльок, у якому, починаючи із кінця XVІ ст., розігрувалися вистави євангельського змісту. Про
український вертеп (шопку, яселка, бетлейку, бетлегем, бетлем тощо) — здавалося б, відомо майже все: що слово "вертеп" — це одночасно і ясла, і печера, і скринька для вистав, і сам текст
лялькової вистави, і вид театру, і жанр; що у жанровому відношенні це один з різновидів середньовічної містерії, містерія з дивертисментом, містерія з інтермедією; обряд, забава, шкільна
драма, вертепна драма, лялькова комедія, або навіть опера, зміст якої взято зі священного писання; що перший вертеп має церковнослов'янський напис "Року Христового 1591 збудований" (отже,
вертепні вистави відомі в Україні вже від 1591 року); що розмір цього похідного будиночка, шафи або скриньки коливається в межах 75–150 см. заввишки, від 61 до 100 см. завширшки, і 35–55 см.
вглиб. Також відомо, що походження має чи то цілком самобутнє, чи то західне (чи то поганське, чи то православне, чи то католицьке); дуже схожий на католицькі яселка, презепіо, осуарії,
статичні театри смерті; виконувався чи то скоморохами, чи то міщанами, чи то благочестивими людьми з мирян, чи то мандрованими дяками, бурсаками, спудеями, церковними півчими, п'яницями,
пиворізами, спеціальними виконавцями — вертепниками, «народними виконавцями» (тобто будь-ким); ляльками, живими виконавцями, як мімодрама, або комбіновано (останнім часом з'явилися
повідомлення й про реліктові, тіньові форми вертепу, що подекуди зустрічаються у Карпатах і на Волині), у вертепній хаті, на ярмарках, на міській або сільській площі; лише на Різдво або й на
інші свята. В одному з найстаріших текстів вертепної драми, наведеному М. Маркевичем, діють Пономар, Ангели, Пастухи, Ірод, Охоронець Ірода, Три царі східних, Сатана, Смерть, Рахіль, Воїни і
Хор, а також Дар'я Іванівна — полюбовниця Солдата, Солдат, Циган, Циганка, Угорець, Поляк, Поль ка, Жид, Уніатський Піп, Клим, Дячок, двоє Чортів, Мужик, Артилерист, Коза і Запорожець з
Хвеською. Але найголовніший сюжет вертепу, попри містерійне оздоблення, полягає в тому, що усіх ворогів перемагає й розганяє волелюбний Запорожець. Адже відомо, що на Січі було чимало поетів,
кобзарів, художників, співаків, танцюристів, народних лицедіїв. При всіх шістнадцяти церквах, що діяли на території "Вольностей Війська Запорозького", існували церковнопарафіяльні, а також
діяли три спеціальні, підвищеного типу школи, учням яких було надано привілеї одержувати прибутки за колядування під вікнами січового товариства і за поздоровлення його на свята Різдва,
Нового року і світлого Христового Воскресіння. Існувала на Запорожжі також школа вокальної музики і церковного співу, в якій навчали партесного співу, готували читців і співаків для церков і
парафій. Походження та поширення вертепу на українських землях Кожна культурна спадщина є багаторічним, віковим нашаруванням звичаїв, традиції. Саме вони становлять основу культури, творячи
разом з нею суцільний моноліт, який виокремлює і творить різнобарвну гаму різних народностей. «Вертепом» називали театр, у якому вистави розігрували ляльками на паличках (маріонетками) у
великій дерев'яній дво- або триповерховій скриньці. Вертеп – це вид народної драми, усної народної поетичної творчости, примхливе поєднання містерійних і народних мотивів. Инше подібне
значення вертепу – «старовинний ляльковий театр, де ставилися релігійні і світські п'єси» 1. За твердженням дослідників цього виду театрального мистецтва (І.Франка, М.Возняка), в Україні він
з'явився наприкінці XVI ст. «Той ляльковий театр, занесений також до нас із Заходу з Польщі, а може із Чехії, зберігся між русько-українським людом аж до нашого часу, майже до наших днів»2.
Прадавні форми театру стали прикладом для творців перших літературних українських драматичних творів, зокрема вертепної драми. Іван Франко називає її найвищою художньою формою українського
театру. На 1667 р. припадає перша документальна згадка про вертепне дійство, або різдвяну драму, яке влаштовувалося на щорічне свято народження Ісуса Христа. Існують і инші припущення щодо
першого вертепу: це 1591 і 1639 рр. Вертепна гра на довгий час стала традиційною різдвяною, святковою розвагою українського народу. В українському вертепі – старовинному театрі ляльок, дуже
подібного до польської шопки або до білоруської батлейки - вистава за змістом і насиченістю дійства поділялася відповідно до ярусної структури вертепної скриньки на світську та духовну
частини. На другому поверсі двоярусного вертепу відбувалися події, пов'язані з народженням Ісуса Христа. В основі сюжетів були релігійно-містерійні, різдвяні тексти. На нижній сцені жили
персонажі різних національностей: українські селяни – дід і баба, запорожець, солдат-москаль, жид, поляк, циган. Усі вони раділи народженню Спасителя і смерті Ірода, танцювали під гру
троїстих музик, затівали бійки. Троїсті музики – це скрипка, бубон і цимбали, які поєднували мелодію різдвяних колядок і популярних народних пісень. Демонстрування різних епізодів, тогочасних
соціальних звичаїв відображено в наївних і узагальнених образах, створених за стильовим принципом маски.
Іван Франко вказував на відмінність українського вертепу від
польської шопки: «Від польських «яселек» різниться наш вертеп двоповерховою архітектурою і розділом між сценами біблійними і побутовими, котрі в польських «яселках» відбуваються всі на одній
сцені, різниться і композицією тексту, котрий у нас і в побожний, і побутовій частині є твором оригінальним, хоча залежним від того самого шаблону, в який уложилася вертепна драма на Заході і
в Польщі»3. Іван Франко аргументовано доводить, що українська вертепна драма виникає одночасно із польською шопкою, а навіть раніше. Для аргументування цієї тези вчений проаналізував
величезну кількість різноманітних джерел. Досліджуючи розвиток українського вертепу, наголошував на тому, «що наш вертеп є мало досліджений, мало зібрано для нього матеріялу», «наші старі
вертепи називано також райками, і ся назва розширена по всій Європі. Назва пішла, очевидно, з того, що вистави середньовічної містерії починалися в раю упадком і прогнанням Адама та Єви»4.
Велике значення для розвитку вертепу мала шкільна драма. У зв'язку з її розвитком в Україні велику роль відіграли братські школи в Острозі та Львові ще наприкінці XVI ст., єзуїтські колегіуми
у Львові, Кам'янці-Подільському, Луцьку. Про шкільну ґенезу вертепу писав М. Возняк: «Сильне занечищення мови церковнослов'янізмами в релігійно-біблійній частині вертепу промовляло за тим, що
джерелом була тут якась шкільна містерія» 5. На зв'язок вертепу і шкільної драми вказував й Іван Франко в історичних обрисах «Русько-український театр» 1819 р. «Ставши особливо власністю
школи, вертеп прийняв ту подвійну форму, котру адаптувала шкільна драма»6. Щоб краще зрозуміти розвиток шкільної і вертепної драми, потрібно простежити і виокремити спільні і різноголосні
елементи у їхньому творенні вертепного мистецтва. Спорідненість між ними, звичайно, виникла внаслідок того, що відомі і невідомі автори вертепної і шкільної різдвяних драм зверталися до
одного джерела – Євангелій від Матея та Луки. Незважаючи на цю обставину, все ж таки між цими творцями одної мистецької лінії було різноголосся. У чому воно полягало? У вертепному варіянті
впадає у вічі певна законсервованість у відтворенні євангельської історії, оскільки вертепники не були творцями тексту драми, а лише виконавцями готового тексту. Маловажливим було б лише
пояснити різницю та спільність частин шкільної та вертепної драми без огляду найстаршого репертуару цього різдвяного змісту. «Комедія на день Рождества Христова» Дмитра Туптала (Дмитрія
Ростовського), 1862 р., вперше була поставлена 1702 р. У ній діють як міфічні, так і біблійні персонажі: царі-волхви, сторожа, цар Ірод, рабини, вожді. Як видно із названих персонажів, зміст
драми традиційний –відтворення важливих євангельських подій, які оповідають про втілення Сина Божого, пророкування про прихід Месії-Спасителя, народження надзвичайної дитини у Діви Марії,
поклоніння пастирів, прихід волхвів, злі наміри царя Ірода, вбивство новонароджених дітей. Міфічні та алегоричні персонажі стають провідниками християнських істин про марноту світу, що
полонила грішну людину, яку прийшов визволити Син Божий. Важливо назвати і инший давній репертуар «Різдвяна містерія», яка датується першою половиною XVII ст. У роки сталінського режиму,
другої світової війни, повоєнної відбудови та застійної брежнєвської задухи до яскравого вертепного дійства митці не зверталися. Це було чотири десятиліття глибокої паузи. Лише в роки
хрущовської відлиги, а власне наприкінці 1960-х або на початку 1970-х рр. вертеп знову привернув увагу режисерів та письменників. Користуючись вертепом, українські письменники XIX-XX ст. в
найбільш несприятливих для нашої культури умовах порушували важливі проблеми національної ідентичности, боротьби за збереження мови, літератури, народу, держави. Усіх драматургів XX ст.
приваблювала й сама характерна особливість вертепної скриньки – можливість паралельного синхронного показу подій: народження і смерти, любови і ненависти, земного і небесного, реального і
уявного. Можливо, тому О. Фрейденберґ назвав вертепну скриньку «загадковою»10. Вертепна драма як адаптований варіант різдвяної шкільної драми XVII-XVIIIст. виявилася дуже живучою. Ще в 1936
р. було повідомлення про новознайдений куп'янський вертепний театр. Компактність скриньки, демократизм тексту забезпечили вертепові довговічність. Все описане знайшло свій відбиток і у
вертепному дійстві сьогодення, яке ще збереглося в українському селі. Вертеп прикрашає і збагачує святкування празника Різдва Господа нашого Ісуса Христа.
Звичай колядувати на Різдво із обрядовою зіркою і козою, переодяганням, використання масок коріниться у культурі Київської Русі, а практика театралізованого відтворення біблійних сюжетів під
час церковної служби (літургійна драма) стає поширеною в добу середньовіччя. Але спосіб споруджувати різдвяні ясла з персонажами різдвяної драми має, очевидно, західноєвропейське походження,
пов'язане з обрядом Католицької Церкви, яка дозволяє фігурувати зображення святих. Таким чином, автентичний національний характер, поєднаний із західними впливами і літературною та
фольклорною традицією, породжує унікальне явище українського вертепу.
